під+час+війни+en

%=1 f

2. fig.:

MORT %=2, -E adj.

║ fig.:

2. (animaux) до́хлый*; па́вший; со́нный; сну́лый (poisson)

MORT %=3, -E m, f

1) dr. пра́во прямо́го насле́дования по зако́ну и́ли по завеща́нию

1) прики́дываться/прики́нуться fam. <притворя́ться/притвори́ться> мёртвым

3. (jeu de cartes) выходя́щий, «поко́йник»

n (pl -men [-mъn]) амер.

1) іст. солда́т наро́дної мілі́ції, ополче́нець (часів війни за незалежність 1775 - 1783 рр.); мінітме́н

2) перен. люди́на, за́вжди́ гото́ва до ді́ї

Белл, Даніел (1919, Нью-Йорк) - амер. соціолог, філософ. Один із провідних теоретиків сцієнтистсько-технократичного напряму у суспільствознавсті. Певний час (30-ті - 40-ві рр. XX ст.) був прихильником соціалістичної ідеології та марксизму. Від кін. 40-х рр. XX ст. стає активним поборником (разом з Ароном, Ліпсетом та ін.) концепції деідеологізації, а в 50-ті рр. XX ст. переходить до розробки теорії постіндустріального суспільства. Б. першим констатував факт введення терміна "кінець ідеології" (1946) франц. філософом Камю, який вважав ідеологію "формою обману". Сам Б. "кінець ідеології" тлумачив як знесилення старих ідеологій та визнання факту "жадання нових". Загальною методологічною підвалиною концепцій деідеологізації та постіндустріального суспільства є технократичний детермінізм. Розробляючи теорію постіндустріального суспільства, Б. спирається також на принцип плюралізму, зокрема у царині "дослідницьких призм","концептуальних схем" та ін. Серед характерних суперечностей постіндустріального суспільства вирізняє провідну - між культурою та економікою. Визначальним принципом культури на стадії постіндустріального суспільства Б. вважає самореалізацію спільноти (а не окремого індивіда).

[br]

Осн. тв.: "Кінець ідеології: Знесилення політичних ідей у 50-ті роки" (1960); "Прихід постіндустріального суспільства: Спроба соціального передбачення" (1973); "Соціальні науки після Другої світової війни" (1982); "Комунітаризм та його критики" (1993) та ін.

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - зміна станів суспільства в загальних структурах темпоральності (тобто порядку подій перетворення минулого у прийдешнє), що характеризується зрушеннями в долі, способі життя народів, їх діяльності і цінностях у площині збагачення загальнолюдського досвіду. В.і. розкриває єдність певних чинників життєдіяльності її суб'єктів (народів, соціально-політичних спільностей та особистостей) через багатоманітність форм, шляхів і варіантів здійснення людської присутності у світі. Такі чинники В. і. виступають у вигляді універсальних структур економічного розвитку (ринкової самоорганізації, грошового обміну, вироблення додаткової вартості, відношень власності тощо); виробничого процесу (росту продуктивних сил суспільства, організації виробничих відносин, розділу форм праці та її усуспільнення, оречевлення робочої сили тощо); політичної активності (механізмів влади, форм демократії чи деспотії, основ державно-правового будівництва); культурної творчості (загальних архетипів, категорій діяльності, її символічного морфогенезу й інформаційної результативності); пізнавальної діяльності (парадигм та форм наукової картини світу, підстав науково-технічного прогресу, форм становлення базису безумовності в осягненні істини тощо); смисложиттєвого затвердження буття (трансценденції абсолюту, моральних імперативів, істини - добра - краси, кохання, зв'язку поколінь, екологічних принципів олюднення довкілля). Ці універсальні структури виникають не водночас, а розгортаються у часі, детермінуючи певні епохи В. і. На її перших фазах першорядне значення мають географічне середовище та ріст народонаселення; потім (з неолітичною революцією) зростає значення аграрного виробництва, а згодом і чинники ранніх цивілізацій, що пов'язані з державою та міжнародними відносинами. В епоху "вісьового часу" (III - VIII ст. до н. е.) дедалі більшого значення (поряд із попередніми структурами) набувають духовні стимули історичного процесу. З формуванням індустріального суспільства вирішального значення набувають усі форми економічної стимуляції. В XX ст. на хвилі науково-технічної революції та зародження постіндустріального суспільства духовне виробництво починає конкурувати з матеріально-виробничою діяльністю, відбувається інформатизація усієї техносфери людства. Вже з появою перших універсальних структур історичного розвитку виникають потенції та тенденції формоутворення В. і., яка актуально самоздійснюється з виникненням планетарного простору взаємовідносин народів на початку індустріальної доби. Розгортання історичних підстав єдності В. і. дозволяє ставити питання про її стадії, тобто типологічні риси певних епох, які визначають історичний поступ. Ці типологічні стадії Маркс характеризував як суспільно-економічні формації, що пов'язані з різними рівнями розвитку продуктивних сил та відповідних відносин власності. В узагальненому вигляді Маркс поділяє формації на докапіталістичні та власне капіталістичну, яку - шляхом революційного стрибка із "царства необхідності" у "царство свободи" - повинно замінити комуністичне майбутнє усього людства. Для В. і. характерною є також фундаментальна культурна диференціація людства, яка втілюється у т. зв. локальних цивілізаціях, котрі поєднують як діахронні, так і синхронні аспекти історичного процесу. І хоч локальні цивілізації (напр., антична чи буддійська в її індійському та далекосхідному варіантах) мають не стадіальні, а культурні відмінності, цивілізаційний підхід до В. і. не заперечує рівнів розвитку соціальності. Вони позначаються первісним суспільством, що змінюється епохою ранніх цивілізацій із наступним переходом до традиційних суспільств. Після них виникає індустріальне суспільство, яке у XX ст. трансформується у постіндустріальне. Ці суспільні перетворення визначають історичний поступ. Але внаслідок нерівномірності історичного процесу суспільства (у вигляді реліктів, муміфікованих форм соціальності, укладів чи нереалізованих можливостей) продовжують співіснувати з прогресивними тенденціями трансформації соціальних відносин на індустріальній та постіндустріальній основах. Процеси глобалізації, які розкривають планетарний масштаб В. і., виступають також як парадигмація (набуття зразковості західноатлантичної цивілізації) і тому породжують фундаментальні соціальні та національні суперечності. В. і. розгортається через суперечності, конфлікти, революції, війни, навіть катастрофи і має багатовекторне здійснення. Розрізняються, напр., східний та західний шляхи розвитку соціальності. Перший характеризує поєднання влади і власності, а другий - їх розділення в напрямі затвердження приватної ініціативи та економічної свободи. З певною мірою умовності розрізняється також індустріальна Північ та світовий Південь. За таким розрізненням криються колізії В. і. Сучасний світовий процес характеризується прискоренням історичного розвитку, що породжує парадокси "футурошоку", спричиненого неузгодженістю швидких змін з адаптацією людей до майбутнього, що насувається надто швидко. Постає питання про ліміти розвитку згідно з лінійним зростанням виробництва матеріальних благ, котре викликає екологічні потрясіння та потребує посилення "вертикалі" ціннісного, духовного наповнення. Доконечним є також персоналістський аспект, який характеризується розвитком людських сутнісних сил - від первісного родового існування до можливостей індивідуального господарювання (з появою залізних знарядь праці) і далі - до соціокультурного розкриття особистості в її національній ідентифікації та гуманістичної цінності. В. і. формує багатоманітність біографій людей та розширює спектр рольових структур їх діяльності.

МИР - соціальний стан буття, який характеризується відсутністю збройної боротьби у масштабних і явно виражених формах. Традиція включення проблематики М. в контекст філософських пошуків має тривалу історію. Давньоінд. парадигма М. виходила з примату індивідуального М. над соціальним. Слово "шанти" (М.) - це заспокоєність, умиротворіння особистості. Зміст позначеного ним поняття не виключає необхідних аспектів збройного встановлення М. для всього суспільства. В античній Європі (Греція і Рим) розуміння М. також охоплювало конкретний мілітарний аспект. У Греції М. розглядався як внутрішньоеллінська проблема (внутрішній М.); зовнішнім М. була перерва між необхідними (у соціальному сенсі) війнами В. ід мрій про мирний "золотий" вік мислителі переходили до раціонального обґрунтування і встановлення справедливих відносин між однорідними, як правило, християнськими державами. Від Августина Блаженного бере витоки ідея створення "Божого миру". Поняття природного права, суспільного договору та державного розуму було в основі вчень Гоббса та Спінози; останній окреслив позитивний зміст М., уґрунтовуючи його на доброчесності, яка спирається на твердість духу. У соціальній філософії Канта розуміння М. невіддільне від тлумачення ним поняття "соціального договору" як регулятивної ідеї стосовно встановлення у суспільстві верховенства закону. Це верховенство закону є запорукою М. як у відносинах між окремими індивідами, так і між націями. Концепція "вічного миру" включала ідею універсального єднання держав і націй. У сучасній соціальній філософії, політології, соціології М. у відносинах між державами і народами характеризується або повною відсутністю застосування збройної сили у відносинах (чи загрози силою), дотриманням прийнятих зобов'язань дружнього співіснування народів або припиненням на певний час широкомасштабних війн і збройних конфліктів, закріпленням їх результатів у мирному стані. При застосуванні теоретичного підходу Клаузевіца, який вважав сутністю війни продовження політики насильницькими засобами, М. постає як закріплення і продовження тих політичних тенденцій, які передували йому у стані війні, а також як підготовка до нових воєн. Поняття "озброєний М." використовується теоретиками західноєвропейської школи для кваліфікації стану сучасних міжнародних відносин, коли озброєні для ведення широкомасштабних збройних конфліктів сторони зважають на переваги стешу М.

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ - складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім нім., також англ., франц., нідерланд. філософії. Засновником англ. класичної філософії є Бекон, франц. - Декарт, нідерланд. - Спінова. Рівна їм велика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у друг, пол. XVII ст. в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це - філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання В. она виникає з Декарта і Бекона і завершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Н.к.ф. поділяється на чотири періоди: 1) філософські пошуки в межах Реформації і містики Н. айбільш видатною фігурою тут є Беме; 2) засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Греція і Гоббса, а також початок вироблення власної думки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та ін., XVII ст.); 3) період нім. просвітництва XVIII ст., на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в нім. просвітництві; 4) філософська думка від Канта до Фоєрбаха. По друге, "класична філософія" означає зразкова. Таким у нім. історії є переважно четвертий період - починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і од Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марксизмі. Основну рису цього періоду становлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилежностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Головні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкуруючих ідей і концепцій: раціоналізму і сенсуалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднання церков різних конфесій та численних нім. князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особливості Н.к.ф. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічному аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Н.к.ф. має цілий спектр загальних властивостей Н. а першому місці - установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмінність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, напр., "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудови системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендентальний, в який входять декілька складових.Усе вчення, викладене в трьох "Критиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями: Як можлива чиста математика? Як можливе теоретичне природознавство? Як можлива метафізика як наука? На перший відповідає "трансцендентальна естетика": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріорних понять розсудку - категорій. Цілісність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетичним, бо він полягає у поєднанні парних категорій - суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдяки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знаходимо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розвинутим є метод Гегеля, який він спеціально дослідив у "Передмові" до "Феноменології духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філософський метод, відмінний від математичних та емпіричних методів знання Н. аслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока теоретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на сучасність і майбутнє. Висновком було і таке явище, як піднесення філософії над спеціальнонауковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Таке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збагаченні своїх змісту і форми. Так було з математикою, на яку свого часу із заздрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких переймали у XVII - XVin ст. Як на зворотний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля - з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як перевага загального над одиничним, цілісного над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-державної тотальності. Така установка особливо притаманна концепціям Гегеля Н. арешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з елементами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" - суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шеллінг подолав суб'єктивний ідеалізм, додавши до нього натурфілософію як другу філософську перінонауку, а потім - через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолютним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (од 1839 р.) послідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Н.к.ф. були сконцентровані в творах Гегеля, які і стали предметом дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиставив розуму волю, пізній Шеллінг "негативній філософії" розуму - "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філософській метафізиці - позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму - матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції - практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі разом відкидають системність, більшість - діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє мало і свої переваги, але і недоліки в культурно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Н.к.ф. в XIX - XX ст.

Плотин (204/205, Лікополь, Єгипет - 270) - грецьк. філософ III ст., засновник неоплатонізму. Був учнем Аммонія в Александрії, викладав у Римі філософію, яка знайшла відображення у 54 трактатах "Еннеад", зредагованих й упорядкованих його учнем Порфирієм. Розвинув уявлення про надсуще Єдине, що є витоком і метою всього сущого. Згідно з вченням П. про три іпостасі, Космос постає як ієрархійне втілення Першоєдиного, Ума і Світової душі і є виявом довершеної краси в Чуттєвому внаслідок підкорення матерії ейдосу та Уму. За П., Ум і Світова душа - здійснення єдиного у вічності, Космос - у часі. Універсум П. є статичним, оскільки нижчі ступені вічно народжуються від вищих, і це залишається незмінним. Космосу притаманний кругообіг, в якому чергуються виникнення і загибель. Зло у світі є вічним і неминучим, як вічними і неминучими є війни і вбивства серед людей. Але це не означає, що Бог не турбується про світ і людей, оскільки зло тільки підкреслює силу добра і турботу Бога про світ.