психологія

психологічний

психологічний

 психологічний

Роменець, Володимир Андрійович (1926, Київ - 1998) - укр. філософ, психолог. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1954), аспірантуру Ін-ту психології (1954). Докт. філософських наук (1990), проф. (1991). У 1958 - 1967 рр. - наук, співр. Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1991 - 1996 рр. очолював відділ теорії та історії психології в Ін-ті психології АПНУ. Коло наукових інтересів - психологія творчості, історія психології, загальна психологія.

[br]

Осн. тв.: "Психологія творчості" (1971); "Історія психології епохи Відродження" (1988); "Історія психології XIX - початку XX ст." (1995); "Історія психології XX століття" (1998).

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР - сукупність психологічно-ментальних та поведінкових ознак, особливостей, притаманних певній етнонаціональній спільноті. Уперше вивчення психологічних особливостей окремих етнічних груп здійснювалося Школою психології народів, що виникла в Німеччині в серед. XIX ст. Для означення специфічних психологічних властивостей того чи того етносу Лазарус і Штейнгаль, наслідуючи Гегеля й нім. романтиків, уживали поняття "дух народу". Дослідженню цього питання присвячено й фундаментальну роботу Вундта "Психологія народів", де розглядаються специфічні особливості глибинних шарів психологічного життя представників різних людських спільнот. У XX ст. дослідження Н.х. здійснюється переважно в рамках неофройдизму та націології. Юнг, зокрема, виводить наявність психологічних відмінностей народів зі своєї концепції архетипів, пов'язуючи їх існування з функціюванням у підсвідомому певних психологічних структур, що зумовлюють особливі поведінкові прояви і є спільними для представників якогось великого угруповання. Питання Н.х. найбільшою мірою привертало увагу народів, що зазнавали національного гноблення і для яких актуальним було виявлення всіх чинників, що впливали на перебіг національно-визвольної боротьби. Намагаючись виявити умови, за яких уможливлюється досягнення національної незалежності і причини попередніх поразок, укр. мислителі - політики-державники, філософи, психологи, представники інших наукових галузей - звертались до особливостей укр. національної ментальності й психології. Од серед. XIX ст. в Україні бурхливими темпами розвивається етнопсихологія, основоположні ідеї якої сформульовані в роботах історіографічного та культурознавчого характеру (Костомаров, Липинський, Щербаківський, Липа, Чижевський, Мірчук, Крупницький, Ярема, Феденко). Філософські аспекти функціювання мови як чинника етнопсихологічних феноменів досліджувались у роботах Потебні. Безпосередньо проблемам національного характеру в межах етнопсихології як міждисциплінарного напряму наукових досліджень на укр. ґрунті присвячено роботи Кульчицького, Цимбалистого, Яніва, Шлемкевича та ін.

Головаха, Євген Іванович (1950, Київ) - укр. соціолог, психолог, фахівець з соціальної психології, політичної соціології та соціології особистості. Закінчив Московський ун-т (1972). Докт. філософських наук (1990). У1976 - 1991 рр. - в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Од 1991 р. - зав. від. соціальної психології, од 1996 р. - головний наук, співроб. Ін-ту соціології НАНУ. 1982 р. за кн. "Структура групової діяльності: Соціально-психологічний аналіз" отримав медаль з премією НАНУ за кращу роботу в галузі суспільних наук серед молодих учених. Автор понад 250 наукових публікацій, в яких розроблено концепції психологічного часу та саморегуляції життєвого шляху особи, етапів розвитку посттоталітарного суспільства та його соціальних патологій. Член дослідницького комітету політичної соціалізації Міжнародної асоціації політичних наук. Дійсний член Європейської асоціації експериментальної соціальної психології та Американського наукового товариства досліджень особи та соціальної психології Г. оловний редактор ж. "Соціологія: теорія, методи, маркетинг".

[br]

Осн. тв.: "Життєва перспектива і професійне визначення молоді" (1988); "Психологічний час особистості", у співавт. (1984); "Стратегія соціально-політичного розвитку України" (1994); "Соціальне безумство: Історія, теорія і сучасна практика", у співавт. (1994); "Суспільство, що трансформується: Досвід соціологічного моніторингу в Україні" (1997); "Тенденції розвитку українського суспільства", у співавт. (1994 - 1998); "Соціологія в Україні", у співавт. (2000).

психологічний

* * *

Кульчицький, Олександр Шумило фон (1895, с. Скалат Тернопільської обл. - 1980) - укр. філософ, автор численних праць зі світоглядової, гносеологічної та психологічної проблематики, публікацій з етнології, педагогіки, літературознавства, германістики. Вивчав філософію, психологію та германістику у Львівському ун-ті та Сорбонні. У 1930 р. захистив дис. "Релігія у вченні Ренана", у 1930 - 1932 рр. спеціалізувався з педагогіки у Краківському ун-ті, 1940 р. вимушено емігрував. Згодом працював в Ін-ті психології і психотерапії Мюнхена О. д 1945 р. - проф. психології, згодом філософії Українського Вільного ун-ту О. д 1951 р. проживав у Парижі (член управи Наукового товариства ім. Шевченка). Теоретичні засади досліджень К. формувалися під впливом структурної психології, філософії Шелера, Бергсона, Гартмана, Муньє, особливо - Канта й Сковороди. Пошуки філософської концепції людини приводять К. до переконання, що адекватним методом осягнення людської суті є персоналізм; з огляду на це, К. є автором оригінальної концепції укр. персоналізму. Поєднуючи геопсихічні, расово-психічні, соціопсихічні, культурно-психічні чинники формування українства, особливо під кутом зору глибинної психології, К. розробляє філософсько-антропологічну характерологію укр. людини. Він акцентує на відносній перевазі емоційної, "ендотимної" підвалини та кордоцентризму над екстравертними виявами персональної надбудови. Відіграючи позитивну роль у внутрішньому збагаченні людини, ця тенденція водночас пов'язана зі слабкістю вольового начала. Однак, враховуючи відносну піддатливість колективної підсвідомості укр. людини, К. обстоює постулат щодо можливості внутрішніх психічних змін, пов'язаних з перебудовою політичних та історичних обставин у бік стимуляції та зміцнення раціонально-активних світоглядних настанов. Пізно виступивши на арену світової історії, укр. людина має, на думку К., кращі дані оминути помилки Заходу та оптимально завершити синтез різних психічних шарів і смуг. Тяжіння до світоглядової центрації предмета філософії та до персоналізму дозволяє твердити про певну подібність філософських уподобань К. та світоглядово-антропологічних тенденцій, започаткованих вітчизняними філософами-шістдесятниками.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до філософії" (1946); "Нарис структурної психології" (1949); "Основи філософії і філософічних наук" (1949); "Введення у філософічну антропологію" (1973); "Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна синтеза" (1985).

НЕОФРОЙДИЗМ - напрям у філософії і психології, ідеї якого позначилися також на сучасній естетиці, етиці, соціології. Виникнення терміна "Н." було зумовлене необхідністю відмежуватися від фройдизму - філософсько-антропологічної і психологічної концепції Фройда (психоаналіз) і всієї сукупності вчень і шкіл, що склалися на її підґрунті. Якщо фройдизм - явище європейське, то Н. - переважно амер. Н. був спробою пристосувати ортодоксальний психоаналіз до традицій соціології та психології у США (у ЗО - 40-х рр. XX ст.). Витоки Н. сягають, з одного боку, "психологічної школи" в соціології (Кулі, Гіддингс, Бернард), зокрема, теорії щодо спонтанної і позасвідомої координації поведінки членів первинних соціальних груп, а з другого - амер. школи культурантропології, представники якої наполягали на специфічному та оригінальному характері окремих культур. Наслідком цих різноманітних нашарувань стала еклектична теорія, яка поєднує амер. модель прагматизму, біхевіоризму, етнографізму з низкою положень і технічних прийомів психоаналізу. На відміну від властивої фройдизму абсолютизації біологічного чинника, Н. відстоює ідею соціального та культурного детермінізму, визнає суттєву роль середовища у формуванні психології людини. На думку одного з чільних представників Н. Фромма, людське починається там, де закінчується природне. Для багатьох прихильників Н., зокрема Хорні, Саллівана, Кардинера, властива тенденція до "соціологізації" психологічних чинників та "психологізації" соціальних. Для Н. характерний також перегляд деяких положень ортодоксального психоаналізу: вчення про творчий потенціал сексуальної енергії (лібідо), теорії сублімації, ролі позасвідомого. Еволюція Н. не привела до утворення цілісної системи поглядів, радше до об'єднання яскравих творчих особистостей, які, визнаючи культуротворче значення психоаналізу Фройда, водночас усвідомили його обмеженість і тенденційність; необхідність оновлення ортодоксальної теорії психоаналізу спонукала їх до вироблення нових підходів. Так, Фромм зосередив увагу на проблемі надмірної соціалізації людини, що він її розглядав як шлях до виродження й дегуманізації. Концепція Хорні про властивий людині "саморух", "тяжіння до самореалізації", вчення Кардинера про "груповий тип" особистості, в якому вирізняється ідентичне для всіх членів суспільства "ядро", також чимало додала до теоретичного доробку Н. До кола проблем, порушених неофройдистами, які наразі зберігають свою актуальність, належать психофізіологічна і соціальна природа страху, тривоги, деструктивних тенденцій, неврозу влади.

Хорні (Горні), Карен (1885, Гамбург - 1952) - нім.-амер. психолог, одна із засновників неофройдизму та феміністичної критики теорії Фройда. Становлення теоретичних поглядів X. охоплює кілька етапів. Перший (ранній) етап пов'язаний з науковими дослідженнями X. в руслі класичного психоаналізу та розробкою основ жіночої психології. Сюди відноситься її наукова діяльність в Берлінському психоаналітичному об'єднанні та Берлінському психоаналітичному ін-ті (од 1920 р.). Еміграція до США в 1932 р. на посаду другого директора Чиказького психоаналітичного ін-ту визначає поворотний пункт її життя і започатковує другий етап. Сприйнявши антропологічну концепцію культурного детермінізму, X. розробляє власну теорію і стає провідною представницею соціально-культурного напряму в психоаналізі. їй належить одна з найґрунтовніших концепцій невротичного конфлікту та психологічних захистів. Відхід X. від ортодоксального психоаналізу був причиною її виключення в 1941 р. із Американської психоаналітичної асоціації (у тому ж році вона створює і очолює альтернативну Асоціацію розвитку психоаналізу). Основні положення Фройда, піддані критиці X.: біологічний детермінізм; принциповий песимізм; терапевтичний скептицизм та маскулінний характер психоаналізу. Власну теорію розробляє у напрямах: обґрунтування визначальної ролі соціокультурних факторів у розвитку психічного; виявлення потенціалу розвитку особистості у сфері самореалізації, де, за X., можливі два сценарії - нормальний (коли реалізація задатків людини не вступає в конфлікт з соціальним оточенням) та невротичний (коли накопичення патологічних змін в характері індивіда призводить до самовідчуження та деперсоналізації); виявлення особливої ролі виховання у розвитку індивідуальної психіки; дослідження структури неврозів (формулювання нею онтологічної позиції "тут і тепер", котра означає, що в основі психологічної ситуації індивіда лежать не вроджені біологічні причини, а інтерперсональні події); розробки концепції ідеалізованого "Я" (визначення феномена власного образу як соціального конструкта, що суперечить самореалізації людини); обґрунтування провідної ролі концепту тривоги (дитяче почуття ізольованості та безпорадності у потенційно ворожому світі) у процесі формування захисних стратегій (три різних рухи - до, від та проти інших людей - спрямовані на подолання цієї тривоги), розкриття соціально-культурної обумовленості маскулінних психоаналітичних упереджень щодо жіночої психології. X. вважає, що принижене положення жінок випливає не із психологічного конфлікту, а з боротьби за владу між статями.

[br]

Осн. тв.: "Невротична особистість нашого часу" (1937); "Нові шляхи в психоаналізі" (1939); "Самоаналіз" (1942); "Наші внутрішні конфлікти" (1945); "Невроз та розвиток особистості" (1950); "Психологія жінки" (1967).

Юнг, Карл Густав (1875, Кесвіль, біля Базеля - 1961) - швейц. психолог, психоаналітик, засновник аналітичної психології. Спочатку серйозно цікавився археологією, потому остаточно зосередився на медицині (науковий ступінь у цій галузі отримав у 1912 р. (Базель). Працював у психіатричній клініці Цюрихського ун-ту. У1907 - 1912 рр. тісно співпрацював із Фройдом. у 1913 р. принципово розійшовся із ним у поглядах щодо засадничих положень психоаналізу: наукові орієнтації Ю. дедалі більше концентрувалися на символічних аспектах людської культури. На відміну від Фройда, Ю. розглядає лібідо не як винятково прояв сексуальних ваблень, а як психічну енергію, кількість якої є більш-менш сталою і визначає, зрештою, інтенсивність психічних процесів, загальний тонус усієї життєдіяльності індивідів. Ю. розробив поняття "настанова": свідома "настанова" має компенсуватися, врівноважуватися діяльністю позасвідомого. На основі розрізнення екстравертної та інтровертної настанов Ю. класифікує психологічні типи особистості. Після розриву з Фройдом Ю. досліджував спонтанні прояви психіки по аналогії з міфологічно-фольклорними мотивами і дійшов висновку, що окрім індивідуального позасвідомого людську психіку визначає більш глибокий пласт - колективне позасвідоме. Зміст його становлять архетипи колективного позасвідомого, що ґрунтуються на спадковій структурі психіки й нервової системи людини і закріплюються у певних культурних виразно-символічних системах, що мають релігійне забарвлення І. нтеграція змісту колективного позасвідомого відбувається через перехід від Ego - центру повсякденної свідомості до Самості - "Бога всередині нас". Образ Бога, згідно з Ю., виявляється доконечним уособленням, ідентифікацією цінностей та сенсу буття. Основне завдання психотерапії - шляхом активізації архетипів гармонізувати між собою різні рівні психіки, що в традиційних культурах здійснювалося за допомогою міфів, ритуалів, обрядів, колективних емоційних станів та медитацій. Значну увагу Ю. приділяв аналізові східної мудрості, технікам медитації, глибинного сенсу парапсихологічних явищ, алхімії, реінкарнації.

[br]

Осн. тв.: "Метаморфози і символи лібідо" (1912); "Психологічні типи" (1921); "Два нариси з аналітичної психології" (1940); "Психологія і релігія" (1940); "Психологія і алхімія" (1944); "Архетипи і колективне позасвідоме" (1950).