про+простір

ПРОСТІР і ЧАС - філософські категорії, які позначають основні форми буття матерії. Простір передає спосіб співіснування розмаїтих матеріальних утворень, час - спосіб зміни матеріальних явищ. У звичайній мові П. і Ч. найчастіше позначають первинні загальнолюдські інтуїції, за допомогою яких сприймається та емпірично осмислюється навколишній життєвий світ людини. У науці (математиці, фізиці, біології, соціології та ін.) концепції П. і Ч. можуть використовуватися для досягнення найрізноманітніших епістемологічних цілей: аналітичних, евристичних, експлікативних, репрезентаційних та ін. У природознавстві вони використовуються насамперед як засоби, за допомогою яких передаються вихідні онтологічні припущення про світ, на базі яких потому розробляються всеохопні наукові картини світу - евклідівська, ньютонівська, релятивістська, квантово-релятивістська та ін. Сучасні зміни припущень про П. і Ч. зробили більш радикальний переворот у поглядах на Всесвіт. Класичне розуміння про Всесвіт як такий, що існував, існує та існуватиме завжди, у XX ст. змінилося на уявлення про Всесвіт, який еволюціонує (виник 15 - 20 млрд. років тому і, вірогідно, закінчить своє існування у майбутньому). Концепції П. і Ч. можуть використовуватись у науці і як своєрідний просторово-часовий словник, у термінах якого здійснюється попередня реєстрація результатів наукових спостережень, вимірів, експериментів. Теоретики найрізноманітніших наукових галузей (від космології до культурології) використовують П. і Ч. як концептуальні елементи, за допомогою яких конструюються універсальні теоретичні моделі, що призначені для понятійної репрезентації не тільки фізико-космологічних реалій, а й лінгвістичних, психічних, культурологічних феноменів.

1) совершенно про́сто, как нельзя́ про́ще, просте́йшим о́бразом

2) прямёхонько

АСТРОНОМІЯ ( від грецьк. від άστρον - зірка; νόμος - закон) - наука про будову і розвиток небесних тіл, їх систем та Всесвіту в цілому. Од давніх часів А. була щільно пов'язана з філософією, зокрема, такими її підрозділами, як космологія З. астосування таких інструментів та засобів, як телескоп, фотографія, радіотелескоп, спектральний аналіз, фотометрія, ЕОМ, космічна техніка, високоточних експериментальних методів та новітніх фізичних теорій (особливо фізики елементарних частинок, суперсиметрії, супергравітації, суперсил та суперенергій) дозволили А. відкрити і обґрунтувати, як можливі, - фізично і космологічно осмислені - фундаментальні природні процеси та закони, які лежать в основі людських уявлень про простір, час та розвиток матерії. А. надала фізичним законам космологічного й світоглядного змісту. Вона пов'язана з такими світоглядними змінами в історії людства, як коперниканська революція (перехід від геоцентричної до геліоцентричної системи світу), наукове обгрунтування нескінченності Всесвіту у просторі та часі, відкриття реліктового випромінювання, розбігання галактик та інших космологічно значущих фактів.

Осиповський, Тимофій Федорович (1765, с. Осипово Володимирської губ. - 1832) - рос. вчений-математик, філософ З. акінчив Петербурзьку учительську гімназію (1786). Докт. філософії (1807), проф. (1850). Викладав фізику та математику (Москва, Петербург), автор високо поцінованого на той час "Курсу математики" (Т. 1-2,1801 - 1802). Від 1803 р. - в Харкові: зав. кафедрою чистої математики (1805 - 1820), ректор (1813 - 1820) Харківського ун-ту. Переклав і видав "Логіку" Кондильяка. Створив і очолив "Тов-во наук при Харківському ун-ті" (1812 - 1832), редагував ж. "Український вісник". За філософськими поглядами - переконаний емпірик, об'єктивіст, критик апріоризму, ідеалістичного спекулятивного конструювання, містики. Зокрема, О. належить ґрунтовна критика ідей Канта стосовно простору і часу та "метафізичних основ" природознавства, логічної концепції Шада, фізики шеллінгіанця Стойковича.

[br]

Осн. тв.: "Про простір і час" (1807); "Міркування щодо динамічної системи Канта" (1813); "Відзив про підручник "Логіки" професора І.Є. Шада" (1816).

Дишлевий, Петро Сидорович (1927, с. Терешки Черкаської обл. - 1998) - укр. філософ. Закінчив фізико-математичний ф-т Черкаського педагогічного ін-ту (1947). Докт. філософських наук (1969), проф. (1969). Од 1954 р. - в Ін-ті філософії НАНУ; зав. від. філософських питань природознавства (1961 - 1972), заст. директора ін-ту (1968 - 1972). В 1972 - 1977 рр. - декан філософського ф-ту КНУ ім. Т. Шевченка і зав. кафедрою діалектичного матеріалізму на ф-ті В. ід 1980 р. - у Москві, зав. кафедрою філософії Ін-ту електронної промисловості. Д. - один із провідних укр. фахівців в галузі філософських проблем сучасної фізики і природознавства XX ст.

[br]

Осн. тв.: "Питання про простір і час в теорії відносності" (1959); "Матеріалістична діалектика і фізичний релятивізм" (1972); "Діалектичний матеріалізм і проблема реальності в сучасній фізиці", у співавт. (1974); "Матеріалістична діалектика і проблема наукових революцій", у співавт. (1981).

Ляйбніц, Готфрид Вільгельм (1646, Ляйпциг - 1716) - нім. філософ, вчений В. ивчав філософію та право в Ляйпцизькому ун-ті, математику в Ієнському. Після закінчення Ляйпцизького філософського ф-ту захистив у 1666 р. дис. "Про комбінаторне мистецтво", в кінці того ж року в Альтдорфі - дис. на ступінь докт. права. Л. створив першу обчислювальну машину, яка, крім арифметичних дій, могла добувати квадратні корені; після її успішної демонстрації у Парижі був обраний до Паризької академії, а в 1673 р. став членом Королівського тов-ва у Лондоні. Першу статтю про диференційне числення Л. опублікував у 1684 р., а про інтегральне - у 1686 р. Л. виступив ініціатором створення Академії наук у Берліні (1700), був обраний (пожиттєво) першим її президентом. Протягом життя Л. багато подорожував (певний час перебував у Франції, Англії, Італії, зокрема у Римі). Постійним місцем роботи Л. (від 1686 р. і до смерті) було опікування бібліотекою герцогів Ганноверських. Власна філософська система задумувалась і створювалась Л. як спроба синтезу досягнень античної, середньовічної та "нової філософії"; в історію світової філософської думки вона увійшла як завершення європейської філософії XVII ст. і як попередниця нім. класичної філософії. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Л. постають універсальність і чітка доказовість філософських міркувань. Вихідними методологічними засадами, що уможливлюють дотримання означених імперативів, є наступні принципи буття і мислення: 1) несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття (закон суперечності); 2) логічна первинність можливого над дійсним (можливість незліченної множинності несуперечливих світів); 3) достатнє обґрунтування, що існує саме даний світ, відбувається саме ця подія, а не будь-які з можливих (закон достатньої підстави); 4) довершеність чи досконалість даного світу як достатня підстава його існування. Досконалість дійсного світу Л. розумів як гармонію сутності та існування Н. а відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як "ентелехія", "монада", "мета" (або кінцева причина) та "субстанція" (субстанційна форма), Л. залучає їх, докорінно переосмисливши, як основоположні і продуктивні засоби філософського пізнання. Першочергове місце тут належить поняттю "монада". Л. радикально відходить від ототожнення матерії і протяжності та тлумачення простору як субстанції (Декарт), позаяк такий підхід, на його думку, передбачає нескінченну подільність. Натомість він вводить поняття частки, наділеної силою (на тій підставі, що цього вимагають закони руху). Прості субстанції, або монади, не мають протяжності і тому не можуть ділитися іще на щось простіше; вони є осередками сили і, отже, почуття, сприйняття (перцепції) і прагнення (апетиції). Кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" увесь універсум. Із тези, що монади - це прості субстанції, випливає, що вони не мають вікон, через які щось має "входити і виходити". Звідси - ідея Л. про напередвизначену гармонію, адже інакше неможливо пояснити взаємозв'язок монад поміж собою. Подібно до того як два хори можуть співати за однією партитурою, так і монади взаємодіють на підставі первинного Божественного вибору щодо їхнього співіснування. Існування Бога Л. обґрунтовує, виходячи із принципу достатньої підстави; оскільки поняття Бога можливе, то він існує. Тільки Бог спроможний, "віддзеркалюючи" свою власну природу, нівелювати відмінність між випадковим та необхідним; але це не означає, за Л., що зникає людська свобода. Людині, як монаді, також притаманні сприйняття, апетиції і спонтанність, але у формі мислення, волі і свободи. Свобода (включно зі свободою вибору) полягає у слідуванні велінням розуму згідно із принципом достатньої підстави.

[br]

Осн. тв.: "Принцип індивідуації" (1663); "Роздуми про знання, істину та ідеї" (1664); "Теорія руху" (1671); "Міркування про метафізику" (1686); "Про походження речей" (1697); "Теодицея" (1710); "Монадологія" (1714).

Г'юм, Дейвід (1711, Единбург - 1776) - англ. філософ, історик, економіст. Навчався в ун-ті Единбурга. Головним принципом філософських творів Г. був агностицизм, на формування якого певний вплив справили філософські системи Берклі, Гатчесона, Шефтсбері. Вперше опублікований у 1739 р. "Трактат про людську природу" не справив помітного враження. У допрацьованому вигляді ідеї "Трактату" згодом були представлені Г. у новому творі "Дослідження стосовно людського розуміння" (1748), але знову не знайшли належного відгуку. Протягом життя Г. займав різні посади - від бібліотекаря (Единбург) до секретаря британського посольства в Парижі. Повернувшись до Единбурга у 1769 р., став однією з чільних постатей в інтелектуальних колах Англії і Європи (особливо у Франції). Вихідною категорією філософії Г. є досвід, який складається із сприйняттів (перцепій) та ідей, що бувають простими і складними. Прості ідеї лише копіюють прості сприйняття, а складні є наслідком сполучення й комбінуванням простих ідей. Хоч буденна свідомість і переконує нас в існуванні зовнішнього світу, досвід це довести не в змозі. Зовнішній світ, буття - це сфера непізнаваного. З точки зору філософії, як її уявляв Г., проблема співвідношення буття і духа поставала як доконечно нерозв'язна. Для характеристики гносеологічної позиції Г. базовими є три принципи асоціацій. Перший - подібності - пояснює походження абстракцій: ідеї ми підводимо під однаковий термін. Другий - суміжності, або стикування - виходить з того, що всі ідеї партикулярні, а місце загальних ідей займають загальні терміни, що прикладаються до низки ідей партикулярних. Третій принцип асоціацій - це принцип причинно-наслідковий, який за своєю суттю зводиться до другого. Причинно-наслідковий зв'язок нічого не засвідчує про об'єктивну реальність, а є лише породженим звичкою переконанням у просторово-часовій суміжності двох подій - причини і наслідку. Подібний гносеологічний підхід продукує також уявлення про "субстанцію" чи "можливість" як нібито незалежні від сприйняттів утворення. Проблема "психічної субстанції", або особистісної ідентичності, також аналізується Г. в контексті асоціативності. Досвід особистості засвідчує лише чергування сприйняттів, емоцій, ідей, а не якоїсь тотожної собі цілісної структури. Остання — це витвір пам'яті, що спонукає нас вірити в усталеність якогось особистішого осердя. Особиста свобода - це наслідок діяльності з узгодження різних бажань і прагнень. Етиці Г. притаманна тенденція, яка згодом була розвинута у філософії утилітарізиму (див. Мілль, Джон Стюарт). Моральні чесноти й милосердя - це перенесення на ставлення людини до цього суспільства двох схильностей, властивих кожному окремому індивідові - до задоволення і до природного почуття симпатії до інших. Отже, соціальне схвалення якогось вчинку е для його носія корисним, і навпаки. Принцип корисності стає критерієм моралі. В аналізі релігійної проблематики Г. також висловив ідеї, пізніше фундаментально розроблені Кантом. Насамперед це стосується критики онтологічного доведення існування Бога. Як переконаний прихильник принципу скептицизму, Г. заперечував існування дива. Для його осягнення неможливо навести якісь раціональні підстави, бо останні мають базування на сукупності суспільного досвіду, який безнастанно змінюється. Диво ж є породження досвіду поодиноких індивідів, надто розмежованих у просторі і часі, щоб до нього можна було застосувати принципи асоціацій.

[br]

Осн. тв.: "Трактат про людську природу" (1739); "Нариси". У 2 т. (1741,1742); "Дослідження стосовно розуміння людини" (1748); "Дослідження стосовно принципів моралі" (1751); "Історія Англії". У 4т. (1753 - 1761)та ін.

Фарабі, Абу Наср Мухаммед Ібн Тархан, ал- (870, Фараб на Сирдар'ї - 950) - середньоазійський і арабомовний вчений-епциклопедист, математик, астроном, лікар, філософ. Ф. - глибокий знавець спадщини Аристотеля, автор численних коментарів до його філософських та природничонаукових творів, сучасники називали його "Другим великим учителем" або "Аристотелем Сходу". Навчався в Бухарі і Самарканді, жив у Багдаді (тодішньому центрі Арабського Халіфату), останні роки життя провів у Каїрі, Алеппо, Дамаску. Багато подорожував. Знав 70 мов. Спадщина Ф. налічує близько 130 різноманітних трактатів з логіки, математики, медицини, астрономії, теорії музики, юриспруденції, філософії. Він вивчав і порівнював політику, психологію, етику, естетику, природознавство. Вчення Ф. охоплює майже всі філософські проблеми епохи раннього Середньовіччя: матерія і її форми, буття і його категорії, властивості органічного і неорганічного світу, форми і ступені пізнання. Подібно до більшості мислителів Середньовіччя Ф. сприймав Бога як першопричину буття, проте визнавав зовнішній світ таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. Матеріальний світ, на думку Ф., складається з шести природних тіл (прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди та небесні тіла). Світ пізнаваний, джерела пізнання - органи чуття, інтелект та умовивід. Перші два дають знання безпосереднє, а за допомогою останнього пізнається суть речей. У трактаті "Про класифікацію наук" Ф. усі відомі йому науки розподілив на п'ять розділів: науки про мову, логіка, математика, фізика і метафізика, суспільні науки. Основу логіки Ф. становлять закони та форми аристотелівського "Органону" О. дним із дискусійних моментів в історико-філософській науці є питання про те, чи володів Ф. самостійним і оригінальним мисленням, чи виступав як компілятор, роль якого зводилася до перекладу, уточнень і пояснень спадщини Платона і Аристотеля. На сьогодні його коментування визнане формою особливого вираження творчої думки. З іншого боку, позиція коментування обумовлена розумінням Ф. процесу становлення і розвитку філософської думки. Ф. - перший філософ середньовічного Близького Сходу, який включив у свою систему розгляд питань суспільного життя. "Трактат про погляди жителів доброчесного міста" (948) - один із останніх зрілих творів Ф. "Доброчесне місто" очолює філософ С. успільство, держава - це той же людський організм. За Ф., "Доброчесне місто" подібне до здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному з метою збереження життя живої істоти. Вплив ідей Ф. на європейську науку можна порівняти із впливом Ібн Сіни (Авіценни) та Ібн Руиїда.

[br]

Осн. тв.: "Геми мудрості"; "Про класифікацію наук"; "Велика книга про музику"; "Трактат про погляди жителів доброчесного міста"; "Філософія Платона та її частини"; "Сутність законів Платона"; "Філософія Аристотеля"; "Промету Аристотеля в "Метафізиці"; "Діалектика"; "Софістика"; "Риторика"; "Про трактат великого Зенона з вищої науки" та ін.

МАТЕРІЯ (лат. materia - речовина) - категорія для означення об'єктивної реальності, незалежного від свідомості буття; в історії філософії ця категорія мала різний зміст. Початкові неоднозначні уявлення про М. як речовину (вода, повітря, вогонь і т.п.), що є підвалиною різноманіття плинного світу сущого, привели до питання - чи існує М. взагалі і якщо існує, то як самостійна сутність поза одиничними речами чи лише як можливість останніх. Платон вводить уявлення про безформне середовище, яке пізніше назвали "М." (hyle). Сам Платон використовував для його позначення різні терміни: "сприймаючий першопочаток", "годувальниця", "мати" В. ін розрізняв незриму, позбавлену форми, ірраціональну первинну М., як чисте становлення, і вторинну - чуттєво оформлену, рухому і плинну. Чиста ідея - первинна (чиста) М.; вторинна (чуттєво-плинна) М. - така структура платонівського світонородження, де ідея є дещо раціональне і вільне, а М. - випадкове і тому необхідне й неминуче ("Тимей"). Пізніше Плотин зазначав, що потреба у понятті М. з'являється лише там, де відбувається процес виникнення одного явища з іншого. Значну увагу проблемі М. приділяв Августин. М. у нього є суцільною невизначеністю: вона одночасно і "ніщо" і "дещо", "є" й "не є", повна відсутність форми і спроможність приймати різні форми. Антиномічний характер М., за Августином, обумовлює й антиномічність уявлень про неї: треба погодитися з тим, що її впізнаєш, не розуміючи, що де таке. Зрештою, Августин вважав М. створеною Богом. У новий час М. ототожнювалася з механічним субстратом (Гольбах, Гельвецій та ін.), саморухомою сутністю (Толанд, Спіноза). Берклі виступав з критикою поняття М. на тій підставі, що людське сприйняття здатне дати уявлення про окремі речі, але не про загальний їх речовинний субстрат. Якісно новий аспект у розуміння М. вніс марксизм, який, виходячи з матеріалістичного розуміння історії, звернув увагу на нередукованістьМ. до природних, зокрема фізичних явищ і речей. Енгельс заперечував існування "М. як такої" поза конкретними її проявами, розглядав М. як суперечливу, рухому єдність усього сущого. Ленін піддав критиці спроби інтерпретувати відкриття у фізиці на межі XIX - XX ст. як доказ можливості "зникнення М." Він визначав М. як категорію для позначення об'єктивної реальності, котра "дана у відчуттях", відбивається ними, але існує незалежно від них. З'ясування сутності М. відбувалося в історії філософії та науки при розгляді окремих питань: М. і субстанція; М. і свідомість (дух); М. і рух; М., простір і час; види і форми руху М. та ін. Матеріалісти ототожнювали М. з об'єктивною і самодостатньою дійсністю, субстанцією, універсумом, буттям, ідеалісти розглядали її переважно як субстрат, неістинну, минущу буттєвість, яка не має самостійного значення поза певним ідеальним чинником або відіграє негативну роль пасивного опору позитивним духовним інтенціям. XX ст. пов'язане, з одного боку, з намаганням редуктивного матеріалізму звести психічні процеси до фізичних і функціональнокібернетичних, з другого - з критикою редукціонізму, зокрема фізикалізму, і розробкою уявлень про структурно-емерджентну природу М. (критичний реалізм Селларса та ін.). Пробудження в останні десятиліття XX ст. інтересу до нестійких і нерівноважних процесів у природничих науках (синергетика, теорія катастроф та ін.), яке спостерігається і в сфері суспільного життя (проблеми геополітичних ризиків і загальноцивілізаційної динаміки, бурхливий розвиток конфліктології, стратегії перехідних процесів і кризових станів і т.д.) висуває на чільне місце питання трансформацій, межовості матеріальних процесів і, одночасно, проблему збереження їх самоідентичності. У цьому вимірі М. постає як "повнота", у якій відсутні абсолютно стійкі і незмінні утворення (речі, структури, рівні, відношення), актуальне перебуває у єдності з потенційним, а їх взаємоперетворення постає як перманентний процес оновлення дійсності; отож М. виступає як тотальність, або єдність, яка, розгортаючись у собі, залишається собі тотожною. Зазначений підхід набув розвитку в постнекласичній методології. У той же час для філософії XX ст. характерним є розчинення категорії М. в категорії буття або інших поняттях, призначення яких - зняти опозиції психологічного і фізичного, духу і М., суб'єкта й об'єкта, ідеї і речі ("нейтральні елементи досвіду" Шаха, "ціле" Сметса, "царина сутності" Сантаяни, "Бог" Тилліха, "думка про-" Гуссерля, "дике Буття" Мерло-Понті тощо).

Локк, Джон (1632, Рингтон - 1704) - англ. філософ. Освіту здобув в Оксфорді (ступінь бакалавра у 1656 р., магістра - у 1658 р.). Викладав в Оксфордському ун-ті риторику, давньогрецьк. мову, філософію. Од 1667 р. - секретар лорда Біллі (Шефтсбері), з яким він плідно співпрацював до смерті останнього (1683). Перша наукова стаття Л. була опублікована в Голландії, коли йому виповнилося 54 роки. Свій головний твір "Дослід стосовно людського розуму" Л. писав протягом 20 років. Хоча він витримав 4 видання і був перекладений на франц. та лат. мови, новизна висловлених Л. ідей викликала постійну критику. В Оксфорді філософські ортодокси навіть піддали твір Л. формальному осудові, на що його автор відреагував як на добру "рекомендацію книги". В центрі уваги Л. - проблема походження ідей, якій він дав емпіричне обґрунтування: немає "вроджених ідей", а людський розум першопочатково - це tabula rasa (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена. На відміну від Бекони, емпіризм якого має переважно методологічну спрямованість, Л. змістив акцент на теорію пізнання, передусім - на пізнання саме людської природи, а не природи як такої. Всупереч картезіанцям (зокрема, Мальбраншу), кембриджським платонікам та університетській схоластичній філософії він дійшов висновку, що всі людські знання мають досвідне походження, причому вони випливають не лише з зовнішнього (відчуття), а й з внутрішнього (рефлексія) досвіду. В основі будь-якого знання знаходяться прості ідеї, які виникають в результаті дії на людський розум первинних (протяжність, фігура, щільність, рух) та вторинних (колір, запах, смак, звук) якостей тіл. Із простих ідей утворюються складні, серед яких вирізняються три різновиди - модуси, субстанції, відношення. Л. вводить поділ знання також на три типи - інтуїтивне (виникає внаслідок порівняння ідей та встановлення їхньої подібності і відмінності); демонстративне (спирається на попереднє, виявляючи узгодженість чи неузгодженість ідей через опосередковуючі щаблі); сенситивне (сприйняття існування одиничних речей). Інтуїтивне знання стосується нашого власного існування (внутрішній досвід); демонстративне - існування Бога; сенситивне охоплює існування зовнішнього світу. Теза про існування Бога є наскрізною не тільки в "Досліді...", а й у "Другому трактаті про громадянське управління". Л. стверджує, що людині притаманні певні засадничі природні права, які є даром Божим усьому людству - право на життя, свободу і власність В. иникнення суспільства Л. обґрунтовує за допомогою теорії суспільного договору, однією із чільних ідей якої є ідея суверенітету народу: народ має право замінити своїх правителів (навіть шляхом революції), якщо вони не облаштовують його добробут та втрачають його довір'я І. деї природних прав людини та природного закону належать до засадничих у формуванні ідеології лібералізму. У висвітленні проблем релігії та міжрелігійних стосунків Л. - один із найпереконливіших фундаторів ідеї толерантності (яку він поширював і на атеїстів). У царині освіти головний акцент - на вихованні характеру й інтелекту.

[br]

Осн. тв.: "Лист про толеранцію" (1689); "Два трактати про управління" (1689); "Дослід стосовно людського розуму" (1690); "Думки про освіту" (1693); "Обґрунтованість християнства" (1695).

ПЛЮРАЛІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ - форма демократичного устрою (див. демократія), за якого домінуюча тенденція облаштування суспільного життя (соціального, політичного, морального) ґрунтується на плюралізмі. Особливістю суспільно-політичної практики П.д. є те, що вона зумовлена процесами взаємодії та протиборства чинників плюралістичної структури суспільства - різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової), партій, суб'єктів підприємництва (від малих підприємств до великих корпорацій) та господарювання, засобів масової інформації, громадських об'єднань, асоціацій, окремих особистостей та ін. В умовах зрілої П.д. ці процеси, зрештою, спрямовані на узгодження або збалансування різноманітних ціннісних орієнтацій та практичних інтересів з метою забезпечення інтеграції суспільства на засадах збереження (що не виключає оновлення і змінюваності) самої соціальної інституції плюралізму. Для розуміння суті П.д. важливим є усвідомлення двох застережень. По-перше, П.д. - це не "дикий плюралізм" (вислів Бернстейна), тобто не хаотичне нагромадження конкуруючих поміж собою самодостатніх одиниць (чинників, агентів) плюралістичного простору суспільства і, по-друге, П.д. принципово не може бути безпосереднім результатом впровадження "згори" певних монопольних (нехай найретельніше розроблених) державних планів чи дій, хоча на рівні допоміжного й регулятивного чинника державне втручання може відіграти позитивну роль М. іра збалансування плюралістичної фрагментації та економічної й політичної інтеграції - одна з найскладніших та фундаментальних проблем політичної й соціальної філософії, а також економіки Щ. е у XVIII ст. Верк вказував на "делікатність" проблеми узгодження "громадського розуму", уособлюваного управлінськими функціями держави, та можливістю щонайменшого його втручання у простір вільного самоздійснення індивіда. Цю ж проблему порушив у XX ст. видатний англ. економіст Кейнс (1883 - 1946), аналізуючи ймовірні "форми управління всередині демократії". Висновки Кейнса про важливе регулятивне значення в умовах демократії процесів соціалізації (див. соціалізм) великих капіталістичних корпорацій (що повинні нейтралізувати й замінити втручання централізованого державного управління в суспільно-економічне життя) суттєві для теоретичного й практичного з'ясування проблем сучасної П.д. на зламі XX та XXI століть. Вони підтверджують тенденцію, характерну для П.д., стосовно необхідності постійного збалансування процесів соціально-політичної інтеграції та фрагментації, а також зосередження цих процесів у просторі вказаних вище чинників плюралістичної структури суспільства. У здійсненні П.д. одна з провідних ролей відводиться соціальними філософами XX ст. ідеальним спонукам - моральним орієнтаціям не тільки індивідів, а й партій, соціальних груп, управлінських структур та ін. (Берлін, Бернстейн, Вільямс, Дагостино, Крик, Ліндсей, Речер та ін.). В осмисленні цих орієнтацій, зокрема в обґрунтуванні морального виправдання опозиції, важливе значення відведено принципу етичного плюралізму. На думку Дагостино, основні риси цього принципу - неповнота (не існує єдиної послідовної політики, що може вважатися цілком довершеною); комплементарність (взаємодоповняльність різних політичних уявлень про справедливість, напр., як наслідку економічного зростання та розподільної справедливості); несумісність (відсутність єдино правильного способу оцінки моральної вагомості різних взаємодоповняльних факторів); доступність (налаштованість на визнання моральної переконливості позиції іншого). Принцип етичного плюралізму відкриває простір для визнання моральними і дій опозиції, і дій влади (але не як остаточного присуду).

ОЗНАКА - особливість предмета або явища, яка визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; те саме, що і властивість. Сукупність О. (яка може зводитися і до єдиної О.) дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ). Виділяють багато різновидів О., найважливішими серед яких є поділи на характерні та нехарактерні О. (відповідно головні і другорядні властивості, а також постійні (необхідні) і тимчасові (випадкові) О. (див. атрибут, акциденція). Вважається, що мислительна процедура абстрагування полягає в тому, що суб'єкт мислення відсторонюється від нехарактерних (другорядних) і тимчасових О. предмета (явища), розглядаючи лише його характерні (суттєві) і постійні О. Виявлення характерних О. одразу у багатьох об'єктів дозволяє здійснити узагальнення, тобто визначити тип цих об'єктів (класифікувати їх) і скласти узагальнену характеристику кожного з них як представника вказаного типу. Питання відношення О. та об'єктів-носіїв О. становить частину онтологічної проблеми універсалій. На думку середньовічних концептуалістів (див. концептуалізм), сучасних позитивістів, матеріалістів та методологічних реалістів, О. невіддільні від свого носія і не мають самостійного існування; вони можуть розглядатися окремо лише завдяки здатності людського мислення до абстрагування. Необхідно відрізняти О. як особливості об'єктів мислення або уявлення від відповідних цим О. частин змісту мислення або уявлення. Багато філософів минулого припускалися помилки, змішуючи об'єкт пізнання та його О. із змістом пізнання (мислення або уявлення) та його частинами. Найсуттєвіший внесок у виправлення цієї помилки внесли Больцано і Твардовський. Множина О. кожного об'єкта пізнання потенційно невичерпна, що свідчить про принципову неповноту всякого пізнання, зокрема про неповноту, неточність і незавершеність будь-якого поняття - адже будь-яке поняття (як і уявлення) може містити лише обмежену кількість частин, що відображають певні О. У зв'язку з цим Твардовський запропонував називати О. не будь-які властивості об'єкта пізнання, а лише ті, які відображаються у пізнанні, фіксуючись як частини змісту поняття чи уявлення Ц. я термінологічна пропозиція не набула поширення. О. у логіці в нетермінологічному вжитку - те саме, що й у філософії. Як термін слово "О." нині практично не вживається; звичайно говорять не про 0., а про властивості, трактуючи останні як одномісні предикати, тобто як частинний випадок синтаксичної категорії предиката (див. предикат). В концепції Фреге О. (складного) поняття - елементарна предикатна складова цього поняття (напр., О. складного поняття "круглий дубовий стіл" є три простіші поняття "круглий", "дубовий" і "стіл") Б. ольцано виступав проти такого слововживання, бо, на його думку, це мало призвести до змішування частин поняття і відповідних їм сторін предмета поняття. Насправді ж така помилка не має відношення до предикатної мови, оскільки поняття і предмети, що підпадають під поняття, од самого початку розрізняються як об'єкти різних типів (див. теорія типів).

ХОЛІЗМ (голізм) ( від грецьк. όλοξ - цілий, увесь) - методологічний принцип та світоглядна концепція, що стверджують цілісність і неподільність матеріального і духовного світу. Термін "X." вперше запроваджений південноафриканськ. філософом Сметсом у 1926 р., який висунув формулу X.: "Ціле більше за суму його частин". Сметс вважає цілісність найвищою філософською категорією, яка синтезує суб'єктивне і об'єктивне та є останньою реальністю буття. Виразом X. є процес еволюцій, що породжує нові об'єкти як цілісності; вищою формою цілісності є людська особистість. Попри певну суб'єктивність та містичність тлумачення Сметсом і його послідовниками змісту X., останній, як реакція на механістичну і антропоморфічну інтерпретацію природи, набув вагомого значення в сучасній філософській думці. Витоки X. сягають давньогрецьк. філософії, зокрема апорій Зенона відносно перервності - неперервності просторового і часового континууму, вчення Парменіда про єдність і нерухомість буття, ідеї Платона про цілісність як немножинність Е. лементи X. пронизують вчення Ляйбніца про монади як прості і незнищенні цілісності, що не мають частин. У XX ст. ідеї X. отримали розвиток в концепціях "творчої еволюції" Бергсона, "процесуального холізму" Вайтгеда, віталізму, гештальтпсихології, працях Лемана, Мейер-Абіха, Холдейнатощо. Принципи X. використовуються у тезах Дюгема-Куайна та Куна - Феєрабенда про системний характер фізичних теорій. Фундаментального обґрунтування надала холістичним ідеям квантова механіка, яка довела нерозкладність фізичних станів на елементи і множини, узаконила статус ймовірностей в описі фізичного світу і поглянула на Всесвіт, включаючи і дослідника-спостерігача, як на неподільну, цілісну монаду (ідеї Бора, Бома, Велла, Фока та ін.).

Ейнштейн, Альберт (1879, Ульм, Німеччина - 1955) - фізик-теоретик, засновник релятивістської фізики, яка суттєво вплинула не тільки на розвиток фізики, космології, механіки XX ст., а й спричинилася до створення нової картини світу та зміни стилю наукового мислення. Е. закінчив Цюрихський політехнікум, працював на посаді проф. у Празі і Цюриху та в Берліні (директор дослідницького ін-ту), від 1933р. - після еміграції з нацистської Німеччини - проф. Принстонського ун-ту. За оцінкою самого Е., новизна і значущість теорії відносності полягає перш за все в тому, що вона є новою теорією простору і часу. Е. прийшов до висновку про необхідність перегляду поглядів Ньютона на фізичні простір і час як на абсолютні і первинні щодо матеріальних тіл і явищ. Вчений надав їм статус фізичних конструкцій, тісно пов'язаних із природою фізичного субстрату. Для цього треба було дослідити межі необхідності й обґрунтованості наукових понять, розглянути їх природу та джерела, тобто процес створення фундаментальної фізичної теорії відносності виявився нерозривно пов'язаним із філософським аналізом природи понять простору й часу. Філософські погляди Е. формувалися під впливом ідей Спінози, Г'юма, Канта, Маха, Рассела, інших філософів. Знайомство з різними філософськими концепціями природи наукових понять та їх критичне осмислення дозволили Е. створити власну концепцію, в основу якої покладено тезу про "свободу творчості" суб'єкта в процесі створення наукової картини світу. Як вважає Е., наука є найбільш об'єктивним і неособистим з усього, що відоме людині; коротке слово "Я" не повинне відігравати ніякої ролі в роздумах вченого. Але досягнення об'єктивного знання неможливе як у руслі емпіризму, так і в руслі раціоналізму В. чення Канта про продуктивну здатність уяви було інтерпретоване Е. і постало як "свобода створення понять". Визначення категорій як апріорних форм мислення Е. вважає "фатальною помилкою" Канта. За Е., свобода створення понять полягає у встановленні та фіксації в мисленні найбільш суттєвих ознак і зв'язків між речами матеріального світу без звернення до безпосереднього досвіду. Творча уява або інтуїція необхідні вченому, аби звільнитися від кайданів строгого доведення при переході від чуттєвого досвіду до абстрактного мислення. Але, на відміну від Бергсона, Е. не бачить в інтуїції підсвідому, ірраціональну силу, яка спрямована на підрив розуму. Навпаки, інтуїція як реальний фактор наукового дослідження доповнює розум, цементуючи розрізнені наукові положення і надаючи їм форми цілісної структури. Методологічна концепція Е., попри її певні помилки і обмеження (некритичне запозичення ідеї напередвстановленої гармонії, використання певної махістської термінології тощо), є дуже важливим і необхідним моментом становлення нової, некласичної раціональності наукового пізнання.

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

I СВОБОДА - особливий спосіб детермінації духовної реальності. Оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування (екзистенції), С. безпосередньо виявляє себе у людській життєдіяльності, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) і природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому С. насамперед є усвідомленням можливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані є усвідомленням необхідності (Спіноза, Гегель). Необхідність як специфічна детермінація природної реальності тут вказує на історично змінну міру практичного "одуховлення" ("олюднення") природи і "оприроднення" людського духу. Атрибутивними ознаками С. як духовного феномена є вибір (адже духовний "простір" є плюралістичним "полем можливостей") і відповідальність (корелят необхідності у сфері духу). У цьому відношенні С. як "пізнана необхідність" ("фаталістична С.") є лише формальною ("виродженою", позбавленою своїх істотних ознак) С. Інший (теж формальний, через блокуючий вплив на С. необхідності) різновид С. - "контингентна" С. ("сваволя" або "випадковість") - має здатність "вибирати" лише формально, адже тут ідеться про множину рівноцінних (однакових) "виборів", визначуваних не волею суб'єкта С., а киданням "жеребу" (т. зв. принцип "Буриданового віслюка"). Зрозуміло, що поряд із "фаталістичною" С. і цей її різновид (запропонований Епікуром) позбавлений не тільки реального вибору, а й відповідальності; обидва є своєрідними "відображеннями" необхідності у С., варіантами "квазісвободи". І лише "емпірична" С., що базується на вольовому виборі котроїсь із кількох (мінімум двох) нерівноцінних (а нерівноцінність визначається життєвим досвідом) можливостей, є реальною (і тому відповідальною) С., яку Кант визначає як "здатність самочинно починати ряд подій". Всі названі різновиди С. (як реальні, так і "квазіваріанти") є результатами раціональної (з позицій логічної необхідності) оцінки можливостей (неможливостей) діяти у ситуації. І, нарешті, ще один різновид С., який базується на виборі ще не існуючих наявно можливостей і тому вимагає їх попереднього (дораціонального) творення. Це "екзистенційна" (уґрунтована у найглибшій суті людського - екзистенційного - існування), або "тотальна" (Сартр) С. За Сартром, ми не обираємо бути свободними - ми засуджені до С.; засуджена до С. людина несе на своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт. Прообразом екзистенційної С. можна вважати те, що Паскаль називав "логікою серця", на противагу "логіці голови". Вперше була запропонована (як найбільш адекватне своїй духовно-людській суті розуміння) К'єркегором. Останній характеризував екзистенційну С. як "парадоксальну", навіть "абсурдну", на тій підставі, що така С. є безпосередньою демонстрацією духовної реальності, не обтяженої перетвореною формою раціональності. У XX ст. екзистенційнаС. фактично продемонструвала себе у різних виявах творчого доробку людства, зокрема у виборі аксіоматики (неевклідові геометрії Лобачевського і Римана), у низці "божевільних ідей" нової фізики (Ейнштейн, Бор, Гайзенберг, Дирак та ін.), філософсько-літературній творчості Сартра ("Нудота"), Гайдеггера ("Лист про гуманізм"), Камю ("Міф про Сизифа"). Але чи не найголовнішим виявом екзистенційної С. є історичний вибір людини. Історичне майбуття, наголошував Сартр, не є чимось подібним до прикордонного стовпа, що стоїть у кінці шляху, воно є те, що з нього зроблять люди; хоч ми не можемо змінити минуле, але ми можемо щомиті надати йому іншого продовження. За Ясперсом, справді історичним змістом історії є унікальність і неповторність історичного процесу, а не загальне і повторюване у ньому.

[br]

II СВОБОДА в етиці - здатність людини вільно визначати підстави своїх дій і відповідно реалізувати себе. Етичний аспект С. відбиває можливість суб'єктивно значущого вибору самих намірів людини; він безпосередньо стосується самого людського суб'єкта, його волевиявлення й лише опосередковано - соціальних обставин його життєдіяльності. Поза припущенням подібного внутрішнього аспекту С. - ідея морально відповідальної поведінки людини - втрачає свій ґрунт. Проте, як зазначав іще Кант, в етичному плані особа не тому має виконувати належне, що усвідомлює себе вільною, а тому, що осягнення власного обов'язку наближає її до усвідомлення С., необхідної для того, щоб цей обов'язок виконати. Подібним чином свідомість моральної С. актуалізується почуттям любові, іншими морально-ціннісними переживаннями. Подібна деонтологічно-ціннісна презумпованість етичної С. надає їй самій статусу обов'язковості: в етичному відношенні людина мусить бути свободною, щоб мати змогу робити належний вибір, приймати рішення, нести відповідальність за свої дії. Якщо С. дії, С. творчості принципово налаштовують людину на вихід за межі будь-якої наявної ситуації, на здолання пов'язаних з останньою обмежень, то С. в етичному сенсі передбачає протилежну орієнтацію суб'єкта: її "вектор" спрямований всередину безпосередньої людської ситуації, на утвердження відповідальної причетності до неї і вибір певної позиції в ній З. азначена причетність не є рівнозначною самовіддачі сліпому плицові буття: етична С. протистоїть як титанічному пафосові безмежного самоутвердження суб'єкта, так і розчиненню останнього в буттєвій стихії, що унеможливлює совісний самоконтроль і відповідальність людини. Особистість засвідчує тут свою непідлеглість буттю загалом свободою щодо себе самої, щодо власного буттєвого "Я". І навпаки, вільно обираючи адресата своєї онтологічної причетності, вона в такий спосіб конституює саму себе як суб'єкта моральної відповідальності, обов'язку і любові. Завбачувана етична С. імплікує зверненість до фундаментальних засад людського водіння, можливостей самодистанціювання і самоідентифікації людини. Таким чином, етичний аспект С. розкриває свій сутнісний зв'язок із проблемою свободи волі. Формуючи підвалини моральної самореалізації особистості, етична С. стає дедалі актуальнішою на рівні людських спільнот - соціальних груп, націй, суспільств, перед якими на тлі сучасних глобальних проблем виразно вимальовується необхідність вибору основоположних ціннісних орієнтирів їхнього розвитку і діяльності. За умов екологічної кризи, зростаючих перетворювальних і руйнівних можливостей людської практики ці керівні цінності вже не можуть зберігати традиційний статус чогось "природно встановленого", а потребують відповідального, критично вивіреного ставлення до себе і, отже, зростаючою мірою апелюють до етичної С. людей, що їх обирають.

[br]

III див. свобода і необхідність

Мах, Ернст (1838, Турас, нині Туржани - 1916) - австр. фізик і філософ. Разом із Авенаріусом - фундатор емпіріокритицизму, зокрема такого його відгалуження, як махізм. По закінченні Віденського ун-ту од 1861 р. працює у ньому приватдоцентом. У 1864 - 1867 рр. - проф. математики ум. Грац, у 1867 - 1895 рр. - проф. фізики Празького ун-ту, у 1895 - 1902 рр. - проф. історії і теорії індуктивних наук в ун-ті Відня. Філософські праці М. були своєрідною реакцією на кризу класичного природознавства. Розкривши логічну неспроможність класичних уявлень про абсолютні простір і час, М. сформулював принцип - все, що відбувається, пояснюється взаємодією тіл - як вимогу емпіричного визначення вихідних понять науки. Через тезу - весь зміст нашого досвіду є справою наших органів чуття - М. будує свою теорію пізнання на сфері відчуттів, заперечуючи існування поза ними будь-яких матеріальних сутностей. Цю сферу відчуттів М. ще називав "нейтральними враженнями" або "нейтральними елементами досвіду" З. гідно з М., кожна наука вивчає відчуття певного типу, а єдність усіх наук полягає у віднаходженні спільних моментів взаємодії цих різних типів. Зрештою, М. вийшов на підсумкове положення, за яким увесь світ є сукупністю наших відчуттів.

[br]

Осн. тв.: "Механіка як наука" (1868); "Аналіз відчуття" (1886); "Простір і геометрія" (1906); "Принципи фізичної оптики" (1921).