праця

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО - одне з чільних понять низки концепцій, які конкретизують теорію постіндустріального суспільства (Белл). Найбільш репрезентативними є концепція її "третьої хвилі" (Тоффлер) та І.с. (Лайон, Масуда). Проміжне місце між ними займає теорія технотронного суспільства (Бжезинський). Основна ідея концепцій І.с. полягає у тому, що суспільство, котре раніше позначалося як постіндустріальне, швидко набуло ознак, які дають підстави стверджувати, що воно є інформаційним. Це означає, що головною ознакою цього суспільства є виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний вид послуг, на товар і навіть на владу. На швидке зростання обсягу інформації та її значення звернув увагу ще Белл у праці "Прихід постіндустрійного суспільства" (1973), хоча сам він термін І.с. не використовував. У межах концепцій І. с. існують дві протилежні тенденції щодо оцінки самого факту перетворення інформації у потужну соціальну силу. Згідно з першою, оптимістичною, інформатизація суспільства, зокрема, комп'ютеризація, становить безумовне соціальне благо. Напр., за Тоффлером, в І. с. створюються принципово нові умови для праці (індивідуальна праця, зазвичай, за комп'ютером), зростає рівень свободи та усвідомлення людиною своїх можливостей, більш виваженими та науково обґрунтованими стають політичні рішення, що справляють значний вплив на всі сфери життєдіяльності людини. Масуда також вважає, що І. с. приведе до формування принципово нового типу людини - більш "людяної", екологічно зорієнтованої. Еволюція людства зміниться на коеволюцію - обопільний розвиток - людства та природи. Представники іншої тенденції, песимістичної (насамперед Лайон), розглядають І. с. як суспільство маніпулятивне, до того ж, як таке, в якому рівень маніпулювання людиною швидко підвищується. Інформаційні технології дедалі ширше починають використовуватися у політиці, перетворюючись на політичні технології. Згідно з Лайоном, сфера комунікацій, що виникає внаслідок застосування цих технологій, призводить до того, що більша частина населення абсолютно не усвідомлює стану "реального розподілу влади й контролю в даному суспільстві".

Канада (імовірно III ст. до н. е. або І ст. н. е.) - "поїдач атомів" - прізвисько засновника інд. релігійно-філософської ортодоксальної школи вайшешики. Відомий також як: Улука, Канабгуджі, Канабгакша, Каш'япа. Праця "Вайшешика-сутра", що приписується К., - перший систематичний виклад засад вайшешики. Вона складається з 10 книг і присвячена розгляду категорій вайшешики: видів субстанцій; атомістичної структури Всесвіту; питань етики; властивостей індивідуального "я"; проблем сприйняття, висновку та причинності.

Копистенський, Захарія (?, Перемишль, Галичина - 1627) - укр. письменник-полеміст, освітньо-культурний і церковний діяч демократичного спрямування, автор низки антикатолицьких і антиуніатських творів, противник винятково прозахідної орієнтації в питаннях освіти та культури. Освіту здобув, очевидно, у Львівській братській школі та в одній з колегій Речі Посполитої. 1619 р. під псевдонімом "ієромонаха Азаріяса" вийшла друком його перша праця "Книга в вірі єдиной....", спрямована проти ідеології протестантів. Гостро полемічний твір К. "Книга о правдивой єдности православних христіян церкви восточной..." (1623) присвячений викриттю та критиці практикованих королівським урядом та католицькою верхівкою заходів для реалізації церковної унії між православними та католиками в межах України та Великого Князівства Литовського. По смерті Плетенецького 1624 р. К. - архімандрит Києво-Печерської лаври. В Лаврській друкарні 1625 р. надруковані його твори "Омілія" і "Казаньє", присвячені пам'яті Плетенецького. Основний полемічний твір К. "Палінодія, или Книга обороньї католической святой апостолской всходней церкви..." був написаний протягом 1620 - 1622 рр. як відповідь на католицький трактат Льва Кревзи. Метою цього, як і всіх інших творів К., була оборона прав укр. православної церкви, захист "політичних і національних прав, звичаїв, духовної самобутності укр. народу в межах Королівства Польського. Для цього К. використовував історичні джерела про минуле укр. народу, починаючи від Княжих часів й закінчуючи сучасними йому історичними подіями - боротьбою козаків проти іноземних завойовників. Прямими спадкоємцями духовної спадщини Київської держави К. вважав укр. націю, оскільки саме українці є "нацією Володимира". Для зміцнення національної самосвідомості укр. народу свідомо використовує в своїх творах живу укр. мову.

[br]

Осн. тв.: "Палінодія" (1622); "Омілія" (1625); "Казаньє" (1625).

Липа, Юрій Іванович (1900, Одеса - 1944) - укр. історіософ, теоретик геополітики, поет, письменник, громадський діяч, лікар. Навчався на юридичному ф-ті Одеського ун-ту (1917 - 1918) В. ід 1919 р. - емігрант у Польщі. Закінчив медичний ф-т Познанського ун-ту (1929), студіював політику та економіку у Школі політичних наук (Варшава, 1929 - 1930). Зорганізував літературну групу "Танк" (Маланюк, Теліга та ін., 327 липинський Варшава, 1929 р.) з програмовою настановою на радикальну сепарацію від рос. культури, ідею великодержавності, культ героїзму і шляхетності, конструктивізм та енергію. Друкувався в "Літературно-науковому віснику" (від 1933 р. - "Віснику"), редагованому Донцовим В. ідхилив (1943) пропозицію відомства Розенберга очолити маріонетковий уряд України. На ультимативну вимогу Армії Крайової (1943) залишив Польщу і переїхав із сім'єю на Львівщину (1943) В. ідмовився емігрувати. Був тортурований енкаведистами. До 1930 р. - передусім поет, потому - ще й прозаїк, від 1936 р. - історіософ, політичний мислитель. Прикметні риси Л. як поета - інтелектуалізм, унікальне відчуття Середньовіччя, графічна суворість образів. За Донцовим, Л. - найбільший укр. поет після Шевченка, Лесі Українки, Франка; за Маланюком - укр. Рильке (або Валєрі). Речник (і один з будівничих) ідеології волюнтаристського активізму. Наріжна засада світогляду Л. - "творча праця", яка героїчно-жертовно стверджує Правду власного "Я" і "Я своєї раси". Розумів світ як зіткнення будівничого і руїнницького початків, а людину - свідомим і вільним (або несвідомим і "знаряддєвим") виразником одного з них. Ідеолог "нової великості" України; фундатор бачення України в нетрадиційних для укр. суспільної думки XIX - XX ст. геополітичних координатах. Розглядати Україну як посередницю між Заходом і Сходом - це, на переконання Л., нищити характер і духовність українства, заражати його вірусом "пораженства". Л. - автор "Чорноморської доктрини", за якою "Чорноморський простір" - це "життєдайний простір України", а вона - його життєдайне сонце, цивілізаційно-культурна потуга І. мперську Росію бачив державою "гноблення, хаосу і руйнування", краєм викривлень, "де спочатку постає адміністрація, а потім життя". Монографічно узасадничив ідею неминучості "розподілу Росії".

[br]

Осн. тв.: "Бій за українську літературу" (1936); "Призначення України" (1938); "Панування, Труд і Лад" (1940); "Чорноморська доктрина" (1940); "Розподіл Росії" (1941); "Ліки під ногами" (1943).

Лукач, Дьордь (1885, Будапешт - 1971) - угорськ. філософ, інтерпретатор марксизму; естетик. У 1900-ті рр. зазнав впливу неокантіанства, Зиммеля та Вебера, дещо згодом - гегелівської філософії, з якою пов'язане звернення Л. до соціальної проблематики, його протест проти буржуазного суспільства. Погляди Л. радикалізуються в міру ознайомлення з працями Маркса та теоретика анархізму Сореля, чия інтерпретація марксизму справила на нього сильне враження. В 1918 р. Л. вступає до Угорської комуністичної партії, бере участь у створенні Угорської Радянської республіки, після придушення якої живе у Відні. У цей час у центрі його уваги знаходиться проблематика формування класової свідомості пролетаріату та її впливу на історичний процес. На думку Л., істинне осягнення історичного процесу доступне лише пролетаріатові, через що останній є головною потугою суспільного прогресу. Вважаючи, що адекватним втіленням пролетарської свідомості є марксизм, Л. відрізняє "актуальну", "психологічну", а тому неістинну свідомість пролетаріату від справжньої, "очищеної", теоретично артикульованої класової свідомості, яка досягається марксистськими мислителями (інтелектуалами). Саме у пролетарській свідомості, згідно з Л., відбувається звільнення від капіталістичного "відчуження". У зрілий період своєї творчості Л. піддав послідовній критиці свої ранні твори, зазначивши небезпеку "месіанського" розуміння ролі пролетаріату й есхатологічного уявлення про соціальну революцію. Корінь цих принципових помилок він вбачав у неправомірному ототожненні "відчуження" і "реїфікації" (оречевлення), що призводить, зрештою, до збігу онтологічного і соціального аспектів реальності, загального і особливого. У 1956 р. Л. був активним учасником відомих подій в Угорщині, входив до складу уряду Імре Надя, за що був звинувачений у ревізії марксизму. В останні роки життя працював над загальними проблемами естетики і філософії. В естетиці був прихильником соціального реалізму. Остання, незавершена праця Л. - "До онтології суспільного буття" - присвячена систематичному історико-філософському викладу основних категорій суспільного буття і дослідженню активної ролі свідомості.

[br]

Осн. тв.: "Душа і форми" (1911); "Теорія роману" (1916); "Історія і класова свідомість" (1923); "Молодий Гегель: про відношення між діалектикою і економікою" (1948); "Руйнація розуму; Шлях ірраціоналізму від Шеллінга до Гітлера" (1954); "Проблеми естетики" (1969).

ЛЮБОВ - екзистенціал людського буття, який окреслює найглибше відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності у з'єднанні з іншою особистістю та світом. Саме в Л. найбільшою мірою проявляється принципова відкритість буття людини, що знаменує вихід за межі буденних та граничних ситуацій у метаграничне буття. В укр. мові є декілька слів, які означають Л.: кохання, любощі, милість, власне Л. Цікавим є той факт, що при їх вживанні виникає певна ієрархія. Напр., часовий прояв Л. називають закоханістю, коханням, милістю, а Л. як вічне почуття-цілісність виражається саме словом "Л.". В багатьох культурах Л. пов'язується з безсмертям. Так, напр., в романських мовах у слові "Л." (франц. amur, ісп. amar, італ. amor) безпосередньо проголошується безсмертя. Виходячи з того, що еротична Л. найчастіше пов'язується у більшості мов та культур з Л. як такою, прояви Л. можна класифікувати наступним чином Ц. е: 1) Л. до себе; 2) еротична Л.; 3) надеротична Л. Л. до себе дає можливість кожній людині пережити та усвідомити, що, окрім тілесності, вона має ще духовне та душевне начала. Справжня Л. до себе - це велика праця, зростання та накопичення знань і почуттів, самотворення, яке дає змогу не тільки брати, а й віддавати. Зустріч двох особистостей, що вже вийшли за межі лише Л. до себе та прагнуть більшого, означає еротичну Л. Головним в еротичній Л. є те, що дві особистості з'єднуються в нову цілісність, яка не заперечує, а навпаки, підсилює неповторність та унікальність кожного з них Е. ротична Л. є щось більш відкрите та універсальне, ніж Л. до себе, однак вона може виникнути лише на основі Л. до себе. Людина, що не полюбила себе, нездатна до такого особистісного напруження, як Л. до іншого. У вищих своїх проявах еротична Л. виступає як Л.-цілісність. Така цілісність стає дійсністю не просто як статеве тілесне поєднання, а як співтворчість чоловіка та жінки. Третім - і найбільш універсальним - проявом Л. є надеротична Л., яка виходить за межі егоїзму люблячої пари і відкриває цілісності двох безодню навколишнього світу. Така Л. вбирає у себе всі попередні вияви Л. і, поєднуючись із вірою та надією, може трансцендентувати людину у нову якість. У давньогрецьк. культурі даний вимір Л. отримав назву "агапе". Надеротична Л. складає екзистенційний фундамент Л. до ближнього, позбавляючи останню невротичних та інфантильних деформацій.

ЛЮДИНА - природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живих організмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, завдячуючи чому вона постає як суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Л. є предметом вивчення різних галузей знання: соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіки, медицини тощо. Використовуючи розмаїті дані цих наук, філософія вивчає Л. передусім з погляду місця її у світі та її ставлення до світу. У давній кит., інд., грецьк. філософії Л. мислиться як частка Космосу, певного єдиного надчасового світопорядку, як мікрокосм ("світ у малім") - відображення й символ Всесвіту, макрокосму (котрий у свою чергу уявляється антропоморфно - як живий одухотворений організм). Від цих найперших уявлень і до сьогодні мікрокосм постає як такий, що в ньому збігаються й перетинаються усі сутнісні генерації буття - фізичне, хімічне, живе, духовне. Проте у міру розвитку цих уявлень дедалі більше усвідомлюється та обставина, що Л. здатна відособлюватися у структурі буття, прагнучи стати його деміургом, трансцендентувати за межі свого тут-і-тепер-так-буття, а відтак - мікрокосм, на відміну од макрокосму, є проблематизованим. Уже в трьох відомих людинознавчих запитаннях Канта - "Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?" - відтворено багатомірність сутнісної проблематизації Л. як універсальної істоти. Відповідно виникають фундаментальні "екзистенційні дихотомії" (Фромм) людського С. правді, наявність розуму - фактор, що спонукає Л. до розвитку, до створення власного світу, де вона почувалась би "у себе вдома", проте кожний досягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й рішення. Найфундаментальніша дихотомія Л. - поміж життям та смертю; від неї походить інша: хоча кожна Л. є носієм усіх родових потенційних здатностей, швидкоплинність її життя не дозволяє уповні реалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов Ж. иття Л., починаючись та обриваючись у момент, випадковий для загального еволюційного процесу всього роду Л., входить у трагічну суперечність з індивідуальними зазіханнями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття Л. стала істотною перешкодою будь-яким спробам субстанціалізувати ту чи ту властивість Л. (на кшталт "zoo politikos", "homo sapiens", "homo faber" тощо). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Так, при зіставленні різних виявів людського світовідношення стає зрозумілим, що фантазія й гра, котрі уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення од фактичності, од невблаганної повинності "так-буття", є для Л. "рятівними" здатностями, не менш важливими й споконвічними, аніж праця, панування, любов і смерть (Фінк). Постає питання, чи повинна взагалі філософія претендувати на створення остаточної "картини Л.", котра б зводилась до загальних формулювань - на кшталт "духовної сутності", "діючої сутності" тощо. Натомість Больнов, посилаючись на Плеснера, пропонує "принцип відкритого питання", максимальну завбачливість для "нових неочікуваних і незавбачливих відповідей". Деякі досліджувані риси Л. виявляються пов'язані одна з одною цілком довільно, деякі - цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж бо про такі, що перебувають у стані безнастанної суперечності. Усім цим підтверджується принципова світоглядно-антропологічна теза Гегеля та Достоєвського: поки людина живе, вона ще не сказала свого останнього слова, через що її не можна визначити остаточно.

Мельє, Жан (1664, Мізерні - 1729) - франц. філософ радикального напряму франц. Просвітництва. Од 1689 р. був сільським священиком, що не завадило йому розробити концепцію атеїзму й матеріалізму. Відомий своєю єдиною працею "Заповіт", яка була написана у 1720 р. і вперше у повному обсязі опублікована у 1864 р. Одразу після написання праця поширювалася таємно (як виразно протестна щодо існуючих порядків); опублікуванню фрагментів її тексту сприяли Вольтер і Гольбах. Філософські основи матеріалізму М. орієнтовані частково на античні зразки та певні складові фізики Декарта. В цілому ж механістичний матеріалізм М. був наслідком його атеїстичної позиції, а не навпаки. Він вважав, що атеїзм - це найбільш послідовна логічна позиція чеснот. Релігію М. розглядав як засіб гноблення панівними класами решти населення; аби ліквідувати соціальну несправедливість, закликав до революції і, відповідно, заснування суспільства на утопічно-комуністичних засадах.

Мід, Джордж Герберт (1863, Сауд-Хадлі, штат Массачусетс - 1931) - амер. філософ. Закінчив коледж в Оберліні (1883); потому навчався в Гарвардському ун-ті (1887 - 1888), де слухав лекції Джемса та Ройса. У 1889 - 1891 рр. вивчав філософію, лінгвістичну антропологію та психологію у Берліні та Ляйпцігу. У 1891 - 1893 рр. викладав у Мічиганському ун-ті, а од 1893 р. очолює кафедру філософії у Чиказькому ун-ті. Під час навчання у Німеччині відбувається знайомство М. із Дьюї і розпочинається їхня подальша співпраця. Під впливом Дьюї М. переходить з позицій гегельянства до прагматизму. Дискусія обох філософів на шпальтах наукової періодики заклала теоретичні підвалини Чиказької школи прагматизму. Курс лекцій, прочитаних М. на філософському ф-ті в Чикаго, було опубліковано під назвою "Соціальна психологія". Основна праця "Дух, самість і суспільство з точки зору соціального біхевіориста" (1934), як і всі інші, побачила світ уже після смерті М. Новизна концепції символічного інтеракціонізму полягає у тому, що класичне співвідношення соціальної структури та людини було переосмислене на основі концептів людської дії, її самоідентифікації, мислення та взаємодії людських груп. М. наголошував, що людина, на відміну від тварин, розумна істота, яка діє у символічному оточенні, проте символізація не зводиться до індивідуальної дії, оскільки включає переживання іншого, що присутнє у процесі саморефлексії, самоідентифікації та самоконтролю. Акт тілесного народження людини становить лише передумову генези самості, яка відбувається у процесі символізації. Самість людини постійно конституюється у безпосередній практиці суспільного життя. Соціальна дія людини координується символами - ідеальними об'єктами, що сигналізують про об'єкт та його властивості. У повсякденному житті найпоширенішими символами є слова буденної мови. Взаємодія людей відбувається на безпосередньому та символічному рівнях. Завдяки символічному мисленню людина набуває інтерактивної здатності, тобто вивільняється від необхідності набуття знань у безпосередньому досвіді. Взаємодіючи, люди створюють символічне середовище, завдяки якому можуть підтримувати існуючі або конструювати нові соціальні структури та інституції. Ідеї М. про людську дію, самість, символізацію, інтеракцію, контроль і організацію утворили концептуальні засади теорії комунікативної дії, рольової теорії, інтеракціонізму, когнітивної соціології.

[br]

Осн. тв.: "Сучасна філософія" (1932); "Дух, самість і суспільство з точки зору біхевіориста" (1934); "Поступ думки у дев'ятнадцятому сторіччі" (1936); "Філософія дії" (1938); "Соціальна психологія" (1956).

Мілль, Джон Стюарт (1806, Лондон - 1873) - англ. філософ, логік, економіст; один із фундаторів філософських засад лібералізму. Основи різнобічної освіти М. були закладені його батьком Міллем Джеймсом. У віці чотирнадцяти років він уже вільно читав та інтерпретував класичні твори давньогрецьк. та лат. мовами, був ґрунтовно обізнаний з тогочасними філософським та економічним вченнями. На освіту та розвиток творчого потенціалу М. значний вплив справили спілкування з Бентатом, Рикардо, Стерлінгом (послідовником Кольриджа), листування з Контом. У філософії М. є яскравим представником емпірицизму, який однозначно заперечував метафізику на тій підставі, що остання у своїх узагальненнях виходила за межі досвіду Ф. ундаментальна праця М. "Система логіки" базувалася на емпірицистській епістемології та послідовно захищала наукове знання, вільне від впливу авторитету і традицій. У ній ґрунтовно висвітлені переваги методу індукції та здійснена відповідна класифікація, зокрема, вирізнені методи відповідності, відмінності, залишковий та супровідних змін Н. адаючи пріоритетного значення індукції, М. не виключав також важливості дедуктивних узагальнень. Творчий доробок М. у галузі соціальної й політичної філософії, етики був позначений глибоким впливом ідей утилітаризму Бентама, хоча згодом він поставився до них досить критично і багато у чому модифікував у напрямі розширеного тлумачення принципу егоїзму та подолання домінанти інституцій щодо конкретної людської особистості. Він дошукувався аргументів на користь моральних цінностей самопожертви та постійного вдосконалення характеру індивіда, намагаючись узгодити їх із суто раціоналістичними розрахунками етики утилітаристів. У праці М. "Про свободу" наскрізною є ідея про свободу як найнеобхіднішу умову індивідуального самовдосконалення та розвитку суспільства в цілому. Навіть ексцентричність він уважав кориснішою для суспільства, аніж масове зодноманічення. Останнє створює передумови для придушення думки меншості шляхом тиску з боку більшості. Представницьке правління є найкращою формою демократичного урядування. Воно розвиває в індивідові громадянські інтереси, спонукає до морально орієнтованих мислення і дій. У справі розбудови представницької демократії необхідно покладатися на максимальне долучення до управління високоінтелектуальних та освічених людей.

[br]

Осн. тв.: "Система логіки". У 2 т. (1843); "Про свободу" (1859); "Роздуми про представницьке правління" (1861); "Поневолений стан жінки" (1869) та ін.

МОДЕРН ( від франц. moderne - найновіший, сучасний) - одна з епох європейської історії (а саме - європейський Новий час), яка стала з часів молодогегельянців найважливішою темою філософського, естетичного, культурологічного, соціологічного дискурсів. Девіз цієї епохи - не відродження греко- римської Античності (тобто не Ренесанс), а започаткування нового життя, нового відчуття часу, відчуття переваги, "сучасного" (тобто "М.") над "минулим" ("премодерном"). М. - це епоха довіри до самодостатньої потуги Розуму, метафізики, прогресистського мислення. Інтегральний результат М. - суспільство, розвиток якого спирається на чотири сили, які домінують в цю епоху: природознавство, техніка, індустрія і демократія. Людина М. сама виводить себе на кін історії, сама стає цим "коном", на якому відтепер фізико-технічний світ повинен виказувати, подавати себе (ставати образом, картиною - за Гайдеггером). Претензія цього світу на безмежне панування є наслідком гуманізму М., який розуміється як така філософська інтерпретація людини, що пояснює і визначає цілісність буття, на основі концепту людини і для людини. Культурна свідомість М. осяяна ідеєю безмежного розвитку: самої себе; науки, техніки, науково-технічного поступу; технології оволодіння усіма ресурсами Всесвіту, практики тотального підпорядкування довколишнього світу волі людини. Ця свідомість не виявляла особливих занепокоєнь про збереження біосфери, антропосфери, соціосфери у Всесвіті; їй ще не відомі екзистенційні острахи. Вона занепокоєна насамперед забезпеченням євроцивілізації не стільки умовами її самозбереження, скільки її домінуючим становищем у світі. Розвиток науки, техніки, прискорення НТП мало у самосвідомості М. загальнолюдський сенс. Культура М. вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження, життя, праця, творчість мають високе призначення. Глобальна проективно-перетворювальна діяльність М., що трансформує "бажане" у "належне", була б абсурдною без упевненості в тому, що завдяки цій діяльності людина здатна гідно торувати шлях до майбутнього, здолати хаос природних стихій та тваринних інстинктів і піднятися до чогось більш значного, ніж безпосередня "життєва даність".

Мор, Томас (1478, Лондон - 1535) - англ. державний діяч, есеїст. Освіту отримав в одній з лондонських шкіл та ун-ті Оксфорда. Член парламенту (1504), лорд-канцлер (1529). Один із близьких друзів Еразма Роттерд омського. Поділяв його оцінку ранньохристиянської етики. Першою літературною спробою була "Історія Короля Ричарда III" (1512 - 1518), - майстерна історіографічна праця, написана лат. та англ. мовами. "Утопія" - найвідоміший твір М. Назва його походить від гри значень двох грецьк. слів; ou-topos ("неіснуюче місце") та eu-topos ("гарне місце"). В "Утопії" змальовується ідеальне місто-держава, в якому суспільні та політичні інституції керуються у своїй діяльності нормами розуму. Найвищою метою і благом життя у цьому ідеальному, з точки зору М., суспільстві є задоволення, втіха Щ. об досягнути її найвищої міри, необхідно встановити устрій комунного типу (на кшталт зображеного Платоном), але зі збереженням сім'ї. М. також заторкував питання державного контролю за освітою, релігійної терпимості, соціальної рівності чоловіків і жінок. Моральні орієнтації індивіда мають бути спрямовані на дотримання природних задоволень, схвальне ставлення до простоти (навіть спрощеності) у стосунках та засудження прагнення до багатства й станових переваг. До задоволень вищого ґатунку, що їх має домогтися індивід, М. також відносив шукання довічного блага, яке залежить од Божого провидіння.

[br]

Осн. тв.: "Утопія" (1516).

Моррис, Чарльз Вільям (1901, Денвер - 1979) - амер. філософ; фахівець у галузі семіотики. Закінчив Чиказький ун-т. У 1931 - 1947 рр. - проф. цього ун-ту. За своїми поглядами - послідовник класичного прагматизму; підтримував ідеї логічного позитивізму, у психології - біхевіоризму. Упродовж усього життя особливу увагу приділяв поєднанню здобутків амер. прагматизму (теорії Пірса, Міда) з логічним позитивізмом. Найвідоміша праця М. "Основи теорії знаків" (1938), у якій семіотика розглядалась як загальна теорія знаків та знакових процесів. Структура знакового процесу (семіозису), за М., складається із чотирьох компонентів: знакового засобу, десигнату, інтерпретатора та інтерпретанти. Семіозис можна охарактеризувати як з точки зору його вимірів (синтаксичного, семантичного, прагматичного), так і рівнів. М. розрізняв дескриптивну і чисту семіотику. У рамках першої і другої він виділяв три основних підрозділи: синтактику, семантику і прагматику. У чистій семіотиці намагався створити метамову, за допомогою якої можливо було б розглядати будь-які знакові ситуації. Семіотика, за М., - це наука, у рамках якої цілком вірогідним є вирішення питання щодо об'єднання різних наукових дисциплін. Саме виникнення семіотики є кроком до уніфікації наук, пов'язаних повністю або частково зі знаками. На думку М., логіку, математику, лінгвістику, естетику можна цілком включити до семіотики. Під семіотичну компетенцію потрапляють також епістемологічні і методологічні проблеми (щодо інших наукових дисциплін, то це можливо зробити лише частково). Ідеї М. значно вплинули як на амер. філософію, так і на дослідження у галузі семіотики у різних країнах світу.

[br]

Осн. тв.: "Шість теорій свідомості" (1932); "Прагматизм і криза демократії" (1934); "Логічний позитивізм, прагматизм і науковий емпіризм" (1937); "Основи теорії знаків" (1938); "Знаки, мова і поведінка" (1946); "Мова цінностей" (1957); "Позначення і значення" (1964).

Оуен, Роберт (1771, Ньютаун, Уельс - 1858) - англ. соціаліст-утопіст. Заснував перші трудові комуни: на фабричних підприємствах у Нью-Ленарку (Шотландія, 1800), пізніше - "Нова гармонія" (США), "Гармонія холл" (Англія). Всі вони зазнали занепаду. Пов'язав свою діяльність з долею робітничого класу. Досяг успіхів у покращенні становища робітників (скоротив робочий день, відкрив перші в історії дитячі садки, ясла, недільні школи для робітників), проте не переоцінював цих досягнень і вважав, що робітники все ж залишаються в рабському стані. Існуючий суспільний лад слід замінити більш справедливим, шлях до якого пролягає через усуспільнення засобів виробництва, знищення експлуатації та рівну працю. Гаслом його соціальних перетворень були слова: "Або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто". "Вимір цінності - праця, а не золото". Серед заходів, що готували "новий моральний світ", О. надавав особливої уваги педагогіці - вважав необхідним формування універсалізму, виховання через залучення до виробництва, орієнтацію особистості на суспільне благо Р. озробляв конкретні заходи щодо подолання поділу праці, які були засновані на принципах суспільної власності, поєднання праці розумової та фізичної, промислової та землеробської, всебічного розвитку особистості, рівності усіх у правах.

[br]

Осн. тв.: "Новий погляд на суспільство" (1813); "Революція у свідомості і практичній діяльності людського роду" (1849).

Пейн, Томас (1737, Тетфорд - 1809) - амер. філософ, політичний діяч, публіцист. Один із представників Амер. просвітництва. Народився в Англії у родині квакерів. Прибув до Пн. Америки у 1774 р., брав участь у війні за незалежність СІНА. У трактаті "Здоровий глузд" обстоював необхідність незалежності британських колоній у Пн. Америці. Не погоджуючись з ідеями відомого трактату Берка "Роздуми про Французьку революцію", П. у праці "Права людини" обґрунтував видатне значення революції як для Європи, так і для людства в цілому. Ця праця містила не тільки критику консерватизму, а й заклики до боротьби із англ. монархією і встановлення республіканського ладу. П. змушений був емігрувати до Франції, де обирався до Конвенту (від жирондистів). Після перемоги якобінців потрапив до в'язниці (П. виступив проти якобінських закликів стратити короля), де розпочав написання свого головного твору "Сторіччя розуму" (був завершений і надрукований у СІНА). У філософії П. дотримувався деїстичних та радикально-просвітницьких поглядів. Віра у всемогутність розуму, науки, непереборність свободи - основа філософії П., спрямованої на руйнацію передсудів минулого (до яких П. відносив, зокрема, і релігію, хоч і не був атеїстом). Політичним уподобанням П. були близькі ідеї представницької демократії, конституціонізму, амер. федералізму, франц. Декларації прав людини. П. обґрунтовував можливість громадянської непокори у випадку, коли уряд перестає виражати інтереси громадян. Існування суспільства П. вважав природним для людства станом внаслідок притаманної людям солідарності інтересів, існування ж держави виправдовував майже виключно міркуваннями збереження порядку (держава, на відміну від суспільства, є "неприродною" і "непотрібною" інституцією). Ідеї П. щодо соціальних функцій держави можна вважати однією з перших спроб обґрунтування держави загального добробуту.

[br]

Осн. тв.: "Здоровий глузд" (1776); "Права людини" (1791 - 1792); "Сторіччя розуму" (1794 - 1795); "Аграрна справедливість" (1796).

Пилипенко, Валерій Євгенович (1957, с. Дібровне Чернігівської обл.) - укр. філософ і соціолог. Закінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1982) К. анд. філософських наук (1988), докт. соціологічних наук (1994). Акад. Української академії політичних наук (1997). Од 1990 р. - пров. наук, співр І. н-ту соціології НАНУ. Спеціаліст у галузі методології та методики соціологічних досліджень, економічної соціології, соціології молоді, соціальної психології А. втор понад 100 наукових публікацій.

[br]

Осн. тв.: "Організація. Праця. Ефективність" (1991); "Верифікація соціальних прогнозів" (1992); "Соціальна регуляція трудової поведінки" (1993); "Соціальний морфогенез: еволюція і катастрофи" (1993); "Соціологія підприємництва" (1997); "Соціально-політична ефективність управлінської діяльності" (1999); "Суб'єктивний компонент в соціологічному пізнанні" (2000).

Подолинський, Сергій Андрійович (1850, с. Ярославці Київської губ. - 1891) - укр. вчений, громадський діяч З. акінчив природничий ф-т Київського ун-ту (1871), за фахом медик. У 1876 р. (Бреслау, Німеччина) захистив докт. дис. П. поділяв марксистську ідею соціального визволення трудящих від капіталістичної експлуатації, проте вбачав головний спосіб її звільнення у громаді - особливій формі самоорганізації народу. Був співавтором (разом із Драгомановим та Павликом) програми укр. "громадівського" (або "драгоманівського") соціалізму. Ідейною домінантою соціалістичних переконань П. була національна ідея - організація економічного та суспільного життя народу є найоптимальнішою, коли вона складається у межах етнічної єдності, що визначається, головним чином, мовою. У колі наукових інтересів П. - зв'язок між фізичними і соціальними науками, конкретні форми взаємовпливів суспільних і природних процесів, питання енергетики виробництва. Засновник укр. соціальної етногігієни.

[br]

Осн. тв.: "Життя й здоров'я людей на Україні" (1878); "Ремесла й фабрики на Україні" (1879); "Нігілізм в Росії" (1879) ; "Соціалісти України в Австрії" (1880) ; "Перегляд громадянського руху в Західній Європі" (1881); "Громадівство й теорія Дарвіна" (1881); "Людська праця і єдність сили" (1882).

див. праця

ПРИВЛАСНЕННЯ - процес соціального формування, вдосконалення та відтворення суб'єктами життєдіяльності відносин власності (належності, володіння, розпорядження, користування). Здійснюється шляхом оволодіння і володіння соціальними суб'єктами об'єктом власності, набуття ними відповідних статусів власника і невласника та закріплення останніх у системі цінностей соціального престижу, у нормах права, моралі, звичаях, традиціях, стосунках влади. Детермінується - потребами самоствердження людських індивидів, їх груп у соціумі, спільноті, спільності, суспільстві з метою здобутися на визнання, престиж, славу, гідність, авторитет, соціальну індивідуальність; також способами його здійснення (влада, гроші, праця, підприємництво, гра, утриманство, спадщина та ін.). П. - антипод відчуження. Як атрибут людської життєдіяльності, П. виражає прагнення суб'єктів життєдіяльності до контролю над результатами своєї творчості, опредметнення власних сутнісних сил. Призначення П. полягає в стимулюванні цілісного освоєння людиною навколишнього світу, у наданні самій життєдіяльності людини осмисленого, а не лише доцільного характеру. У структурі форм людської життєдіяльності П. утворює реальні підстави для виникнення, утвердження та вдосконалення підприємництва. Завдяки П. здійснюються людські сподівання, а їхня чинність набуває статусу об'єктивності, унаочнюється. П. - це вміння людини надавати предметам соціальної реальності відповідної власної, персональної, індивідуалізованої форми Р. азом з тим у процесі П. суб'єкти життєдіяльності здобувають можливість піднестися над рівнем власного егоїзму з метою визначення "мого", "власного", "свого", "нашого", а також "чужого", "їхнього", "нічийного". У привласненні виражається спроможність людей (як окремих індивідів, так і соціальних груп, а також націй, народів, держави) до формотворчої діяльності, уміння дати раду результатам власної перетворювальної життєдіяльності, тобто не тільки володіти ними, а й нести за них відповідальність Я. к процес соціального формування, П. сприяє наданню соціальним зв'язкам і відносинам власної адекватної форми.