потому+de

відтак

затем

затим

потім

потому

тому

тому, потому

оскільки, позаяк; тому, потому

род. в. займ. о, у його СБ, П; аан йыры бар про нього є пісня СБ; аан сон потім, потому СБ, П; аан сондан після того СБ; аан тарзы чалай він грає подібно до нього СБ.

момент, мить О.

той, ген СЛ, СК; ан обанын ардына йалныз орах орайляр ген за тою горою самі вони жнуть СК; див. ана III.

род. відм. займ. о, у його ВН, П-У; ан сон ВН, СМ, Б, ан соң ВН, П, ан сора СМ, ан соратын Б, У відтак, потому, після того; т'есин асрет анем, кӧрейим — ан сон ал җанымы хай прийде моя матір, побачу її — потім забирай мою душу У; ан соратын ао халх шашхан-шашмала ған після того ті люди зовсім розгубилися У.

ану, ну, а Г-М; Шахсене, анэле, йол тӱркӱсӱнӱ сен сӧлейҗек аллағын ах диванына варанҗ ас ану, Шахсене, заспівай від'їзну пісню, перше ніж іти до святого божого храму СЛ; ан чыхты аралатханда — учай хачай папий ну вже качка як вилізла, коли він прочинив, то відразу втекла й полетіла СГ.

від нього, після цього, потім, потому, згодом, звідти ВНУ; стэй хутулмаға андан хоче виплутатися з цієї ситуації Б; андан басхан наступив там, на те місце П; андан сон після цього СБ.

звідки Г-СК; андан алды, о йана бахай звідки дістав, у той бік і дивиться СЛ.

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА - в широкому розумінні - вчення про природу (сутність) людини; у вужчому - течія в західноєвропейській, переважно нім. філософії, що склалася у пер. пол. XX ст. А. ф. як спеціальна галузь започаткована працями Щелера і Плеснера (кін. 1920-х рр.). Її виникнення пов'язане з кризою класичних уявлень про людину та зі спалахом людинознавчих пошуків у кін. XIX - на поч. XX ст., із здобутками біології, психології, етології, медицини та інших наук, а також з передчуванням небаченої проблематизації людського чинника у наш час. Найближчі філософські передумови А. ф. - філософія життя Дильтпея та Ніцше, ідеї Фройда, феноменологія Гуссерля, натурфілософія Дриша; вона також увібрала біопсихологічні розробки Ікскюля, Келера, потому Болька, Портмана, Бейтендейка, Лоренца. Ознакою кризового стану класичного людинознавства Шелер вважав наявність на поч. XX ст. трьох різновидів уявлень: 1) греко-християнських (про Адама, Єву, творіння, рай, гріхопадіння); 2) греко-античних (самосвідомість людини вперше підноситься до поняття про особливий статус її у світі; в основі всього універсуму вбачають надлюдський розум, до котрого причетна людина - єдина з усіх істот); 3) природознавчих й генетично-психологічних уявлень (людина - достатньо пізній підсумок розвитку Землі, істота, котра різниться од попередніх форм тваринного світу тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які вже частково наявні раніше). Відсутність єдності між окресленими уявленнями спричинилася до спроби "на якнайширшій основі дати новий досвід філософських антропологій" (Шелер), наснажений пантеїстичним поглядом на людину як найдивовижнішу істоту, здатну трансцендувати себе, завдячуючи духові. Водночас дух розглядається як незвідний до філософської рефлексії. А. ф. притаманне прагнення осмислити укоріненість людини у світ та її якісну специфіку, яка розглядається у єдності органічних, душевно-емоційних, пізнавальних можливостей, культурних та соціальних імплікацій. Досліджуючи феноменологію органічних форм, Плеснер розглядає як визначальну сутнісну ознаку людини її ексцентричність: постійне хитання між необхідністю пошуків відсутньої рівноваги зі світом та намаганням усунути рівновагу, вже досягнуту в культурі й суспільному житті. За Геленом, людина відкрита світові через свою біологічну непристосованість, котра долається завдячуючи доцільній діяльності, створенню штучного середовища у вигляді культури та суспільних інститутів. Визначаючи людину як "творця й витвір культури", Ротхаккер і Ландман намагаються уникнути соціологічного редукціонізму в тлумаченні культури та людської сутності, визначаючи біопсихічні передумови моральності тощо. У руслі провідних ідей А. ф. формувались релігійна антропологія (Хенгстенберг, Гаммер, Ранер та ін.), педагогічна антропологія (Левіт, Гелен, Ротхакер та ін.), культурна антропологія (Ландман, Ротхакер та ін.), політична антропологія (Лемберг, Фюслайн, Риффель, Кальтенбрунер, Арендт, Рикер та ін.), історична антропологія ("нові французькі історики", близькі до школи "Анналів"), лінгвістична антропологія тощо. У кін. 60-х - на поч. 70-х рр. XX ст. у Мюнхені друкується фундаментальна п'ятитомна "Філософська антропологія сьогодні" (Больнов та ін.). 80-ті рр. позначено інтенсивною взаємодією А. ф. та герменевтики (7-томне видання "Нової антропології" під ред. Гадамера та Фогелера). Багато концепцій А. ф. (про органічну недостатність людини, ексцентричність, сублімативність, про деструктивність соціуму щодо природних підвалин людського буття та ін.) засвідчують її націленість на критичний перегляд класичних людинознавчих уявлень. Тяжіючи до багатьох "заперечних" (термін Шелера) посткласичних теорій людини, А. ф., на відміну від них, прагне водночас зберегти неперервність новоєвропейської світоглядної традиції, смисловими віхами якої стали, зокрема, антропологічне розмірковування, з одного боку, Канта, з іншого - Фоєрбаха. У Канта взаємопов'язані три зрізи антропознавства: теоретична антропологія (пізнання людини та її здатностей, передусім психічних), прагматична (пізнання людини в її практичних намірах та діях), моральна (розглядає людину в стосунку до всього, що та повинна створити, керуючись мудрістю, згідно з принципами метафізики моральних норм). Сучасні філософські антропологічні уявлення тяжіють до поєднання "позитивної" та "негативної" (заперечувальної) тенденції (остання особливо вияскравлена у Ніцше). Гайдеггер кваліфікує всю традиційну філософську гуманістику як вияв антропоцентричної зарозумілості людини, яка піднесла власне життя до "командного статусу всезагальної точки відліку", перетворила світ на "несвіт", зробила саму себе заручницею - засобом для втілення власних проектів панування над світом. Фуко показує, як на зміну бінарній антропологічній структурі класичної доби, елементами якої є істина й омана, приходить"тринарна структура" сучасної доби: людина, її безумство та її істина; він акцентує на когерентності антиномій антропологічної думки ("Історія безумства у класичну добу"). Логічним завершенням подібних тенденцій стала настанова Больнова щодо "сутності людини" як "відкритого питання": стикаючись із все новими виявами розмаїття сутнісних рис, ми не можемо достеменно знати, чи йдеться про певну їх сумірність, чи про непозабуту суперечність І. сторія філософсько-антропологічної думки в Україні позначена домінуванням ідеї про "вкоріненість людини у буття" ("сродність", "природовідповідність" у Сковороди). Ця ідея розгортається у взаємодію "внутрішньої" та "зовнішньої" людини. Проте переважання інтравертної світоглядної настанови "кордоцентричного персоналізму" постійно актуалізує питання про поєднання останнього з "Фавстовим началом" (Хвильовий, Юринець у 20-ті рр., антропологічний поворот 60-х рр., репрезентований школою Шинкарука). Філософсько-антропологічні розвідки Кульчицького (Мюнхен) наснажені спробою поєднати всі погляди на людину, які дає, побіч філософії, синтез природничих та гуманітарних наук, релігія та мистецьке відтворення "людського". Враховуючи кризовий стан сучасної культури, особливого значення для розмислу набуває питання про взаємодію близького до органічності шару "ендотимної підвалини" та близького до духовності шару "персональної надбудови". Слідуючи за Шелером, Кульчицький обстоює взаємодоповнюваність спроб "спіритоцентричного" та "біоцентричного" вивчення людини. Переваги цих спроб особливо унаочнюються при розгляді расово-психічних, геопсихічних, історичних, соціопсихічних, культурноморфічних та глибинно-психічних чинників, які зумовлюють характерологію укр. народу. Кульчицький акцентує на тому, що загальнолюдське існує у конкретних постатях національних чи епохальних (пов'язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично-часовими") психічними структурами.

Гільберт, Давід (1862, Велау, поблизу Кенігсберга - 1943) - нім. математик і логік. Навчався у Кенігсберзькому ун-ті, після закінчення якого захистив докт. дис. (1884). Проф. Кенігсберзького та Геттингенського ун-тів. У 1899 р. були опубліковані знамениті лекції Г. "Основи геометрії", в яких геометрія Евкліда вперше була представлена у вигляді строго побудованої аксіоматичної теорії. Г. належить фундаментальна програма обґрунтування математики, яка в основному була ним сформульована до 1922 р. і детально потому розгорнута у двох томах "Основ математики". Головним об'єктом дослідження в цій праці є математичне доведення. Г. мав намір здійснити свою програму в два етапи. На першому етапі уся математика мала бути повністю формалізована, тобто представлена у вигляді формальної системи, із аксіом якої можна було б вивести основи математичного знання. Другий етап стосувався обґрунтування несуперечливості цієї формальної системи. Математичні доведення Г. пропонував досліджувати за допомогою засобів метаматематики, наполягаючи при цьому на фінітності її методів. Хоча теореми Геделя про неповноту та несуперечливість показали принципову нездійсненність задумів Г., проте вся подальша робота логіків та математиків над логічними основами математичного знання спиралася на вчення Г. про метаматематику. Розробляючи її проблематику, Г. та його послідовники зробили великий внесок в становлення сучасної логіки, зокрема, класичної логіки висловлювань та логіки предикатів.

[br]

Осн. тв.: "Основи геометрії" (1899); "Головні особливості теоретичної логіки" (1928); "Основи математики", у співавт. В 2 т. (1934, 1939) та ін.

Грайс, Пол Герберт (1913 - 1988) - англ. філософ-аналітик. Од 1938 по 1967 р. - викладач Оксфордського ун-ту; потому - проф. філософії Каліфорнійського ун-ту в Берклі (США). Царина досліджень Г. - проблеми філософії мови і філософії свідомості. Найбільш дискутованою є т. зв. психосемантична концепція Г., пов'язана (в широкому значенні) із прагненням включити дослідження мови до більш загального контексту теорії раціональності, а також (у вужчому значенні) із вирішенням очевидної проблеми: яким чином мовець і слухач без особливих зусиль спілкуються, якщо між тим, що мовець має на увазі, і тим, що він фактично говорить, наявна значна відмінність? Г. звертає увагу на тісний зв'язок між інтенціями мовця і значенням висловлювання, а також на розрізнення між тим, що деяке речення означає саме по собі, і тим, що деякий мовець має на увазі, промовляючи це речення (суб'єктивне значення). Аналітикофілософська програма Г. передбачає побудову низки взаємозалежностей: інтенції (намір) - значення мовця (суб'єктивне значення; те, що мовець має на увазі за допомогою того, що він промовляє) - значення речення (те, що речення означає саме по собі). Кожний наступний елемент запропонованої взаємозалежності повинен експлікуватися за допомогою попереднього, який є більш фундаментальним у концептуальному відношенні. Згідно з Г., якщо мовець має намір сказати комусь, що йде дощ, то він промовляє речення "йде дощ" з інтенцією (1) переконати слухача в тому, що дощ іде з інтенцією (2), що слухач розпізнає інтенцію (1). Інтенціальний підхід до проблеми значення Г. поєднував із дослідженням певних раціональних принципів (і відповідних правил або максим) мовленевої комунікації, на які спираються її учасники. Напр., основним принципом Г. вважав принцип кооперації, який деталізують чотири правила: мовець повинен говорити не більше і не менше того, що є необхідним для мети діалогу (максима кількості); висловлювання повинні бути правдивими і щирими (максима якості); висловлювання повинні відповідати конкретній меті діалогу (максима відповідності); мовець повинен висловлюватись ясно (максима манери). Серед інших досліджень Г. важливе значення мав аналіз каузальних теорій сприйняття.

[br]

Осн. тв.: "Дослідження способів використання слів" (1989).

ДОСВІД - важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання в процесі комунікації. Виділяється кілька значень Д., що мають однаково важливий з філософського погляду сенс. По-перше, Д. є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні й ін. впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною в процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, Д. є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний Д.). Нарешті, говорять ще про Д. як про інтуїтивно експліковане з практики знання, як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб'єкт-об'єктної взаємодії. Повсякденне (житейське) розуміння Д. суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, "пропущеним" через власний Д. Поняття наукового Д. включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їх особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов З. алежно від того, як трактується зміст терміну "Д.", можна віднайти певну філософську традицію його осмислення та використання в процесі розв'язання актуальних гносеологічних, методологічних та загальнофілософських проблем Н. апр., з Д. як чуттєво-конкретною формою пізнання пов'язана дискусія про джерело пізнання й адекватність знання дійсності; з Д. як емпіричним знанням пов'язане з'ясування проблеми теоретичного й емпіричного в пізнанні; з Д. як категорією, що входить до структури діяльності, тісно пов'язані проблеми співвідношення традицій і новаторства у творчості, внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки та ін. Окрім того, потрібно розрізняти зовнішній Д., під яким розуміється сприйняття світу зовнішніх речей, і внутрішній Д. як факт переживання суб'єктом самого себе, власних ментальних дій, певних станів, які не зумовлені зовнішніми впливами. Поняття внутрішнього Д. як рефлексії розуму над власного діяльністю і способах її прояву вперше було вирізнене Локком, а потому докладно розглянуто Гегелем. В соціології часто за допомогою категорії Д. описується поведінка соціальних груп, еліт тощо. У такому випадку Д. виступає як гармонійна єдність знань та вмінь, як спроможність втілити знання в практичні результати.

ІНШЕ (лат. alteritas - відмінність) - термін, основне значення якого в античній філософії задане протиставленнями: єдине - інше, тотожне - інше; потому І. постає як принцип множинності і як принцип розрізнення. У "Парменіді" Платон дав діалектику єдиного та І., котру сприйняв неоплатонізм, а в "Тімеї" розкрив сполучення тотожного таї., фукціонування їх у космічній душі, де І. постало у вигляді принципу невпорядкованого руху. Аристпопгель розумів І. як протилежне тотожному і як відмінне. І., витлумачене онтологічно, є інобуття Д. ане розуміння І. простежується у філософських вченнях, які дотримуються неоплатоністської або об'єктивно-ідеалістичної традиції. Так, у Гегеля суще й І. "світяться одне в одному". У комунікативній філософії екзистенційного спрямування І. осмислюється у контексті взаємодії "Я" і "Ти" (Ясперс, Бубер, Левінас). Філософія діалогу Бахтина розглядає І. як "подію співбуття, в якому воно є способом людської присутності у світі, "не-алібі буття". І. тлумачиться як "Інший" Бартом як властивість буденної свідомості, котра сприймає Іншого як річ, видовище, щось відщеплене й відчужене. Дельоз вбачає в І. передусім структуру поля сприйняття, яка уможливлює вихід за межі власного простору "у несвій" ("чужий"). І. як структура є оприявненням можливого світу. Для Бодріяра це означає і "кінець соціальності", репрезентованої як "європейськість". "Втрата І." характеризує постмодерну ситуацію. У фемінізмі, що ґрунтується на засадах постструктуралізму, І. розглядається крізь призму положення Деррида про подолання логоцентризму, відповідно - фаллоцентризму попередньої культури як чужої. У постфемінізмі І. осмислюється в контексті стратегій жіночої ідентичності (на відміну від чоловічої). Історична візія І. окреслювалась іще Дильтеєм, де у часовій перспективі воно опиняється всередині сущого, що переживається, тобто визначається самою історичністю буття. Досвід "чужого" як досвід "нездоланної відсутності" (Гуссерль) є предметом феноменологічних студій. В екзистенційній онтології Гайдеггера І. осмислюється у модусі "співбуття", що, розгортаючись як сучасність, веде до зустрічі різних культурних традицій. На освоєнні "чужого" як подоланні відчуження між досліджуваним текстом і його автором акцентує увагу герменевтика Гадамера (див. герменевтика філософська). У філософській антропології і культурологічних дослідженнях концепт І. як "чужого" тлумачиться засадниче і є підставою пошуку ціннісних систем індивідуальних і колективних ідентифікацій та компаративістських описів моделей "своєї" і "чужих" культур.

ІСЛАМ (араб. - покірність, віддання себе Богу) - одна з світових релігій. Виник у VII ст. в Аравії і багато в чому визначив подальшу історію і культурне життя значної частини населення Азії, Африки і частково Європи. Поява І. пов'язана з розкладом патріархально-общинного ладу і виникненням араб, держави, поширенням монотеїстичних релігій - юдаїзму і християнства, а також із процесом етнічної і культурної консолідації арабів. Характерною ознакою І. є його роль як регулятивного чинника соціально-культурних стосунків. У мусульманській громаді всі сторони життя регламентуються релігією. Чільна постать І. - пророк Мухаммед (570 - 632), який, згідно з релігійними оповідями, у 40-річному віці отримав перше одкровення від Єдиного Бога, в якого він вірував, - Аллаха - і потому отримував їх упродовж 23 років З. аписані Мухаммедом, вони утворили Коран - священну книгу мусульман. Проблема правовірності є однією з центральних проблем мусульманства. Теократичне вчення Мухаммеда становить основу уявлень мусульман про ідеальне правління. В ньому стверджується неподільність духовної і світської влади, зосередженої в руках глави мусульманської громади. У широкому сенсі слова "І." означає весь світ, у межах якого діють закони Корана. Ототожнення релігійного і національного у масовій свідомості мусульман та уявлення про мусульманську єдність, засновану на ідеї Єдиного Бога, зумовили формування теорії "ісламського шляху" суспільного і культурного розвитку. У сучасному світі ці ідеї пропагуються багатьма міжнародними організаціями (Організація ісламської конференції, Всесвітній ісламський конгрес та ін.). В Україні переважним регіоном поширення І. є Крим.

Каліграф, Володимир (Крижанівський Василь) - укр. філософ середу XVIII ст., вихрест, вихованець КМА. Його світогляд сформувався під впливом антисхоластичних ідей Прокоповича, він так само, як і Прокопович, схилявся до раціоналізму й вільнодумства. Ймовірно, К. продовжував освіту в нім. ун-тах і був одним із перших в Україні шанувальників філософії Ляйбніца. Як і його друг і однокурсник Сковорода, був учнем Тодорського, котрий познайомив їх з вченням пієтизму та раннього Просвітництва і залучив до підготовки укр. корпусу Біблії та її філологічно-критичного дослідження. Як один із найздібніших вихованців КМА, К. був запрошений до Москви, де став проф. філософії Слов'яно-греко-латинської академії та її префектом і одночасно проповідником у престижній церкві Володимирської богоматері. Але малоосвічене духівництво звинуватило його в тому, що він на казанні "говорив "плевели" не лише лютеранські, а й "жидівські", і потому добилося заслання вченого до Великого Устюга. Після перенесених поневірянь він важко захворів і помер у великій бідності в шпиталі Троїцько-Сергієвої Лаври, був похований на тамтешньому цвинтарі. Після нього не залишилося ніякого майна, лише кілька книжок, в тому числі твори Будея і Баумайстера.

Липа, Юрій Іванович (1900, Одеса - 1944) - укр. історіософ, теоретик геополітики, поет, письменник, громадський діяч, лікар. Навчався на юридичному ф-ті Одеського ун-ту (1917 - 1918) В. ід 1919 р. - емігрант у Польщі. Закінчив медичний ф-т Познанського ун-ту (1929), студіював політику та економіку у Школі політичних наук (Варшава, 1929 - 1930). Зорганізував літературну групу "Танк" (Маланюк, Теліга та ін., 327 липинський Варшава, 1929 р.) з програмовою настановою на радикальну сепарацію від рос. культури, ідею великодержавності, культ героїзму і шляхетності, конструктивізм та енергію. Друкувався в "Літературно-науковому віснику" (від 1933 р. - "Віснику"), редагованому Донцовим В. ідхилив (1943) пропозицію відомства Розенберга очолити маріонетковий уряд України. На ультимативну вимогу Армії Крайової (1943) залишив Польщу і переїхав із сім'єю на Львівщину (1943) В. ідмовився емігрувати. Був тортурований енкаведистами. До 1930 р. - передусім поет, потому - ще й прозаїк, від 1936 р. - історіософ, політичний мислитель. Прикметні риси Л. як поета - інтелектуалізм, унікальне відчуття Середньовіччя, графічна суворість образів. За Донцовим, Л. - найбільший укр. поет після Шевченка, Лесі Українки, Франка; за Маланюком - укр. Рильке (або Валєрі). Речник (і один з будівничих) ідеології волюнтаристського активізму. Наріжна засада світогляду Л. - "творча праця", яка героїчно-жертовно стверджує Правду власного "Я" і "Я своєї раси". Розумів світ як зіткнення будівничого і руїнницького початків, а людину - свідомим і вільним (або несвідомим і "знаряддєвим") виразником одного з них. Ідеолог "нової великості" України; фундатор бачення України в нетрадиційних для укр. суспільної думки XIX - XX ст. геополітичних координатах. Розглядати Україну як посередницю між Заходом і Сходом - це, на переконання Л., нищити характер і духовність українства, заражати його вірусом "пораженства". Л. - автор "Чорноморської доктрини", за якою "Чорноморський простір" - це "життєдайний простір України", а вона - його життєдайне сонце, цивілізаційно-культурна потуга І. мперську Росію бачив державою "гноблення, хаосу і руйнування", краєм викривлень, "де спочатку постає адміністрація, а потім життя". Монографічно узасадничив ідею неминучості "розподілу Росії".

[br]

Осн. тв.: "Бій за українську літературу" (1936); "Призначення України" (1938); "Панування, Труд і Лад" (1940); "Чорноморська доктрина" (1940); "Розподіл Росії" (1941); "Ліки під ногами" (1943).

Мальро, Андре (1901, Париж - 1976) - франц. романіст, мистецтвознавець, кінорежисер, громадський і державний діяч. Брав активну участь в антиколоніальній боротьбі у країнах Азії, у громадянській війні в Іспанії, у русі Опору М. іністр інформації і культури у кабінеті генерала де Голля. М. - як письменник - у своїй довоєнній творчості, насиченій філософською проблематикою, попередив усі основні сюжети франц. екзистенціалізму. У центрі його уваги - ситуація людини у її незмінній зустрічі з найбільш грізними силами Космосу та історії, з їхнім "абсурдом", з безжальною і всевладною "Долею" (головна лексема у словнику М.-романіста і мистецтвознавця). Герой М. в атмосфері смертельних небезпек різного штибу - від "природної" смерті, війни і політичного терору - намагається протистояти "абсурдові", вдаючись до гранично активної "дії" у тому чи тому суспільно-колективному контексті. Смертельний ризик цієї "дії" має поменшити відчуття повсюдного "абсурду", повернути трагічно усамітненого героя М. до людського загалу. У часи комінтернівського "штурму і натиску" М.-романіст і ліворадикальний громадський діяч шукає контактів насамперед з революційними силами. Але цілковито сталіністське переродження цих сил примушує його шукати спілку вже з франц. патріотизмом, з підкреслено гуманістичним, національним пафосом Н. айбільш послідовний, "антропологічний", опір "Долі" М. (автор численних мистецтвознавчих трактатів) віднаходить потому у царині художньої діяльності людини, передовсім в образотворчих мистецтвах з їхніми "пластично" висловленими пошуками Абсолюту. І романна творчість М., і сама його постать, у якій митець безнастанно поєднувався з діячем, перетворили письменника на одне із провідних явищ у європейській культурі XX ст., визначальним для розуміння цілого спектра її сенсів і пошуків. Політична катастрофа голлізму дещо поменшила репутацію М. Але по його смерті знову повертається повсюдне уявлення про нього як про одного із найбільших франц. художників-мислителів.

[br]

Осн. тв.: "Спокуса Заходу" (1926); "Завойовники" (1928); "Королівський шлях" (1930); "Доля людська" (1933); "Надія" (1937); "Антимемуари" (1967); "Мотузка і миші" (1976).

Мерло-понті, Морис (1908, Рошфор-сюр-Мер - 1961) - франц. філософ; один з головних представників феноменології, теоретичні погляди якого склалися під впливом Гуссерля, Гайдеггера, Сартра та емпіричної психології. Освіту отримав у Вищій нормальній школі. Перед Другою світовою війною викладав філософію й психологію у ліцеях; під час війни служив у франц. армії; потому - проф. у Ліонському ун-ті, Сорбонні та "College de France". Був співредактором (разом із Сартром та де Бовуар) часопису "Le Temps Modernes". Його теоретичні пошуки були підпорядковані обґрунтуванню філософської ідеї про те, що сприйняття є первинними у людському досвіді і визначають спосіб "буття у світі" людського суб'єкта, отож сприйняття світу є самодостатнім процесом (sui generis), який логічно передує поділові на суб'єкт та об'єкт. Ця ідея спричинилася не тільки до поглиблення феноменологічної редукції та інтенціонального аналізу Гуссерля у напрямі подолання традиційного дуалізму дух - тіло, а й уточнення гайдеггерівського Dassein ("Буття-тут") у світлі вироблення онтології тілесності. В ході критичного дослідження сучасних йому психологічних теорій сприйняття, головним чином біхевіоризму та гештальтпсихології, Μ. -П. дійшов висновку, що людський досвід не є закритою, суто приватною сферою, а становить спосіб буття у світі, який не можна звести до чистої свідомості. Онтологічне трактування сприйняття покладено в основу його версії феноменології, котру він розробляв у "Феноменології сприйняття" (1945). Однією з найбільш прикметних характеристик цієї феноменології є теорія М.-П. про роль людського тіла у сприйнятті світу. Він стверджує, що головні характеристики сприйняття виводяться із особливостей людської тілесності; людське тіло ототожнюється з безпосередньою присутністю людини, позначаючи змістовний "центр" людської ситуації буття у світі. Метою феноменологічного підходу М.-П. стає остаточне подолання класичної дихотомії суб'єкта та об'єкта за допомогою розкриття метафізичного змісту тілесності. Він доводить необґрунтованість у попередній філософській традиції зведення людського тіла до об'єкта, розгортаючи динаміку осмислення тіла як "живого". Виявлення ознак "живого тіла" надає людському існуванню надприродного, екзистенційного та метафізичного значення. Згідно з М.-П., тіло є "нашим якорем у світі"; саме воно наділяє світ якістю бути горизонтом досвіду. У праці "Видиме і невидиме" (опубл. 1971 р.) М.-П., намагаючись надати своїм феноменологічним розвідкам онтологічного обґрунтування, використовує поняття "плоті" (la chair) (невідоме класичній філософії); для її визначення стає доцільним старий термін "стихія" (у тому сенсі, коли йдеться про стихію води, повітря, землі та вогню як про тілесний принцип, що визначає форму буття). М.-П. ототожнює плоть із першоосновою світу, що породжує як світ, так і суб'єкт; тому її не можна звести ані до матеріальної, ані до духовної субстанції; саме у ній сконцентрована метафізична напруга живого тіла та світу. Для соціально-філософських поглядів М.-П. характерним є перехід від прихильності до ортодоксального марксизму (на початковому етапі творчості) до відмови від тези про односпрямовану логіку історії (оперту на суспільно-економічний побут) і, зрештою, до переконаності в існуванні множинності соціальних тенденцій та активної ролі людини в їхньому спрямуванні.

[br]

Осн. тв.: "Структура поведінки" (1942); "Феноменологія сприйняття", (1945); "Гуманізм і терор" (1947); "Похвала філософії" (1953); "Первинність сприйняття" (1964); "Видиме і невидиме" (1971).

Мід, Джордж Герберт (1863, Сауд-Хадлі, штат Массачусетс - 1931) - амер. філософ. Закінчив коледж в Оберліні (1883); потому навчався в Гарвардському ун-ті (1887 - 1888), де слухав лекції Джемса та Ройса. У 1889 - 1891 рр. вивчав філософію, лінгвістичну антропологію та психологію у Берліні та Ляйпцігу. У 1891 - 1893 рр. викладав у Мічиганському ун-ті, а од 1893 р. очолює кафедру філософії у Чиказькому ун-ті. Під час навчання у Німеччині відбувається знайомство М. із Дьюї і розпочинається їхня подальша співпраця. Під впливом Дьюї М. переходить з позицій гегельянства до прагматизму. Дискусія обох філософів на шпальтах наукової періодики заклала теоретичні підвалини Чиказької школи прагматизму. Курс лекцій, прочитаних М. на філософському ф-ті в Чикаго, було опубліковано під назвою "Соціальна психологія". Основна праця "Дух, самість і суспільство з точки зору соціального біхевіориста" (1934), як і всі інші, побачила світ уже після смерті М. Новизна концепції символічного інтеракціонізму полягає у тому, що класичне співвідношення соціальної структури та людини було переосмислене на основі концептів людської дії, її самоідентифікації, мислення та взаємодії людських груп. М. наголошував, що людина, на відміну від тварин, розумна істота, яка діє у символічному оточенні, проте символізація не зводиться до індивідуальної дії, оскільки включає переживання іншого, що присутнє у процесі саморефлексії, самоідентифікації та самоконтролю. Акт тілесного народження людини становить лише передумову генези самості, яка відбувається у процесі символізації. Самість людини постійно конституюється у безпосередній практиці суспільного життя. Соціальна дія людини координується символами - ідеальними об'єктами, що сигналізують про об'єкт та його властивості. У повсякденному житті найпоширенішими символами є слова буденної мови. Взаємодія людей відбувається на безпосередньому та символічному рівнях. Завдяки символічному мисленню людина набуває інтерактивної здатності, тобто вивільняється від необхідності набуття знань у безпосередньому досвіді. Взаємодіючи, люди створюють символічне середовище, завдяки якому можуть підтримувати існуючі або конструювати нові соціальні структури та інституції. Ідеї М. про людську дію, самість, символізацію, інтеракцію, контроль і організацію утворили концептуальні засади теорії комунікативної дії, рольової теорії, інтеракціонізму, когнітивної соціології.

[br]

Осн. тв.: "Сучасна філософія" (1932); "Дух, самість і суспільство з точки зору біхевіориста" (1934); "Поступ думки у дев'ятнадцятому сторіччі" (1936); "Філософія дії" (1938); "Соціальна психологія" (1956).

ПРОГНОЗУВАННЯ - аналіз та наукове передбачення майбутніх станів і тенденцій розвитку соціальних чи природних явищ, обґрунтована інформація про якісні і кількісні характеристики процесів, що передбачаються. Результатом П. є прогноз - знання про майбутнє і можливі варіанти розгортання сьогочасних тенденцій. Процедури та закономірності П. досліджує прогностика. Засобами розробки П. є екстраполяція, моделювання, експертні оцінки, мислений експеримент та обчислювальні випробування варіантів на комп'ютерній основі. До пріоритетних предметних галузей П. належать глобальні проблеми, тенденції соціально-економічного поступу, розвиток світових політичних подій, міжнаціональних стосунків тощо. Найефективнішим за наслідками є застосування прогнозів у науково-технічній сфері. Точність П. сягає приблизно п'яти років; потому пролягає зона імовірнісних, наближених передбачень і висновків.

ПРОСТІР і ЧАС - філософські категорії, які позначають основні форми буття матерії. Простір передає спосіб співіснування розмаїтих матеріальних утворень, час - спосіб зміни матеріальних явищ. У звичайній мові П. і Ч. найчастіше позначають первинні загальнолюдські інтуїції, за допомогою яких сприймається та емпірично осмислюється навколишній життєвий світ людини. У науці (математиці, фізиці, біології, соціології та ін.) концепції П. і Ч. можуть використовуватися для досягнення найрізноманітніших епістемологічних цілей: аналітичних, евристичних, експлікативних, репрезентаційних та ін. У природознавстві вони використовуються насамперед як засоби, за допомогою яких передаються вихідні онтологічні припущення про світ, на базі яких потому розробляються всеохопні наукові картини світу - евклідівська, ньютонівська, релятивістська, квантово-релятивістська та ін. Сучасні зміни припущень про П. і Ч. зробили більш радикальний переворот у поглядах на Всесвіт. Класичне розуміння про Всесвіт як такий, що існував, існує та існуватиме завжди, у XX ст. змінилося на уявлення про Всесвіт, який еволюціонує (виник 15 - 20 млрд. років тому і, вірогідно, закінчить своє існування у майбутньому). Концепції П. і Ч. можуть використовуватись у науці і як своєрідний просторово-часовий словник, у термінах якого здійснюється попередня реєстрація результатів наукових спостережень, вимірів, експериментів. Теоретики найрізноманітніших наукових галузей (від космології до культурології) використовують П. і Ч. як концептуальні елементи, за допомогою яких конструюються універсальні теоретичні моделі, що призначені для понятійної репрезентації не тільки фізико-космологічних реалій, а й лінгвістичних, психічних, культурологічних феноменів.

Протагор (бл. 480 - 410 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, засновник античної софістики. Родом з Абдер, навернений до занять філософією Демокритом., П. зажив слави як вчитель красномовства (за своє навчання першим серед філософів почав брати платню). Тривалий час жив в Афінах, де зазнав звинувачень у "несвятотливості" (нечесті) через сумнів у існуванні богів, висловлений в одному з його творів. Потому змушений був залишити Афіни і, подорожуючи до Сицилії, потонув. П. належить засаднича для софістики теза: "людина є мірою всіх речей: існуючих у тому, що вони існують, неіснуючих - у тому, що вони не існують". Цей онтологічний принцип став основою софістичного твердження про опінію як єдино можливу і універсальну форму існування знання. З цього онтологічного принципу постають дві важливі тези: по-перше, відкидається прихована "сутність речей" як їх "справжня дійсність": існує лише те і таке, що і як нам дано, явилося. Явлення тотожне буттю, ніякого іншого світу поза явленим немає. По-друге, єдино можливою та універсальною формою існування знання може бути лише опінія, яка відбиває якраз досвід сприйняття даного. Відтак критерій істини стає відносним, релятивізується: "якою мені здається кожна річ, така вона і є для мене, а якою тобі, така ж вона, в свою чергу, для тебе". Завдяки цьому будь-яка істина позбавляється безумовності і стає відкритою для обговорення, випробування та перегляду. Принцип існування знання у формі опінії доповнюється принципом софістичного дискурсу (спілкування, обговорення, інтелектуального змагання) як засобу пошуку і надбання істини. Звідси - виняткове значення риторики для мислення, оскільки вона є мистецтвом викладу та обстоювання власної думки, полемічної вправності тощо. Риторика відіграє засадничу роль у житті суспільства, оскільки забезпечує можливість спільного існування людей з різноманітними, часто конфліктними інтересами та прагненнями. Завдяки риториці досягається узгодження різноманітних людських інтересів та суспільна злагода; вона є формою підпорядкування людського буття таким чинникам, як сором і справедливість, без яких не може існувати спільність людей. На відміну від поширеного стереотипу, котрий виставляє софістику як синонім свавільного і штучного оперування змістом понять, відірваного від значень дійсності, давньогрецьк. софісти, і П. зокрема, вбачають головне завдання своєї діяльності у навчанні людей доброчесності. У цьому їхня думка збігається з етичною настановою Сократа. Заслугою П. та загалом античної софістики став перегляд з точки зору неупередженого і вільного у своїх судженнях розуму всіх узвичаєних поглядів, авторитетів, звичаїв. Софісти в умовах Давньої Греції здійснили культурну справу Просвітництва.

[br]

Осн. тв.: "Про істину"; "Про Богів"; "Антилогіка".