понять+ru

-ся см. Понимать, -ся.

* * *

см. понимать I

вчт теза́урус

понять

1) розуміти, зрозуміти, урозуміти, порозуміти, прирозуміти, вирозуміти; (соображать) тямити, утямити, утямати, утямкувати, стямкувати, розтямкувати, розбирати, розібрати; (взять в толк) діймати, дійняти, донимати, доняти, унимати, уняти, шупити, ушупити, утнути що; (схватить сущность) збагнути, вбагнути; (разобраться) второпати, розторопати; (описат.) у тямки брати, взяти, умом зносити, знести. Я не -маю (не пойму) их языка - я їхньої мови не тямлю (не втну). Она -мает чужое горе - вона розуміє чуже горе. Народ не -мает пропаганды на чужом языке - народ не розуміє чужомовної пропаганди. И сам не -маешь, что говоришь - і сам не тямиш, що говориш. Как ему ни втолковывай, он не -мает (-мёт) - хоч як йому витолковуй, він не розбирає (не второпає). Ничего не -му, что говорят - нічого не второпаю, що кажуть. Он ничего не -мает - він нічого не тямить. Не -мать ни аза - ні бе, ні ме не тямити. [Що хоч кажи йому, а він ні бе, ні ме]. Мне это трудно -нять - мені це трудно збагнути, мені це не міститься в голові; (в толк не возьму) мені це не втямки. Давать кому -нять - давати кому наздогад, взнаки, навзнаки. Стараться -нять - доумуватися. -ть всем существом - живцем розуміти. -нять, выслушав - розслухатися. -нять глубоко - зглибити що. [Він добре зглибив дітську натуру (Основа)]. -нять дело основательно - дійти діла; доняти діла. Он всё хорошо -нял - він усе добре збагнув. Прочтёт, и -мёт через пятое десятое - прочита й уторопа через п'яте в десяте. Если чего не -аешь, то и не берись за то - коли не тямиш, то й не берися;

2) -мать толк (смыслить в чём) - знатися на чому (до чого), розумітися на чому. Я в деньгах не много -маю - я на грошах не дуже-то знаюся. Он -ет толк в скоте, лошадях - він розуміється на худобі, на конях. -ешь толк, как свинья в апельсинах - тямиш, як Хома на вовні (як Гершко на перці);

3) (о воде: покрывать) понимати, поняти. Вода поняла луга - вода поняла луки;

4) (брать в жёны) брати, взяти, понимати, поняти [Поняв собі паняночку - в чистім полі земляночку]. Понятый - зрозумілий, урозумілий, прирозумілий, вирозумілий, збагнутий, уторопаний и т. д.

* * *

1) розумі́ти, зрозумі́ти; ( смыслить) тя́мити, утя́мити; (преим. с отрицанием: постигать) добира́ти, добра́ти и дібра́ти, утина́ти, утну́ти и утя́ти; (несов.: уразуметь) збагну́ти, урозумі́ти, уторо́пати, убагну́ти, узя́ти втямки́, узя́ти до тя́ми, доглу́патися, розчу́хати

2) (что, в чём - несов.: быть сведущим) розумі́ти (що), розумі́тися (на чому); тя́мити (в чому)

3) (о ком - несов.: иметь какое-л. мнение) ма́ти (ма́ю, ма́єш) ду́мку (про кого)

Ейнштейн, Альберт (1879, Ульм, Німеччина - 1955) - фізик-теоретик, засновник релятивістської фізики, яка суттєво вплинула не тільки на розвиток фізики, космології, механіки XX ст., а й спричинилася до створення нової картини світу та зміни стилю наукового мислення. Е. закінчив Цюрихський політехнікум, працював на посаді проф. у Празі і Цюриху та в Берліні (директор дослідницького ін-ту), від 1933р. - після еміграції з нацистської Німеччини - проф. Принстонського ун-ту. За оцінкою самого Е., новизна і значущість теорії відносності полягає перш за все в тому, що вона є новою теорією простору і часу. Е. прийшов до висновку про необхідність перегляду поглядів Ньютона на фізичні простір і час як на абсолютні і первинні щодо матеріальних тіл і явищ. Вчений надав їм статус фізичних конструкцій, тісно пов'язаних із природою фізичного субстрату. Для цього треба було дослідити межі необхідності й обґрунтованості наукових понять, розглянути їх природу та джерела, тобто процес створення фундаментальної фізичної теорії відносності виявився нерозривно пов'язаним із філософським аналізом природи понять простору й часу. Філософські погляди Е. формувалися під впливом ідей Спінози, Г'юма, Канта, Маха, Рассела, інших філософів. Знайомство з різними філософськими концепціями природи наукових понять та їх критичне осмислення дозволили Е. створити власну концепцію, в основу якої покладено тезу про "свободу творчості" суб'єкта в процесі створення наукової картини світу. Як вважає Е., наука є найбільш об'єктивним і неособистим з усього, що відоме людині; коротке слово "Я" не повинне відігравати ніякої ролі в роздумах вченого. Але досягнення об'єктивного знання неможливе як у руслі емпіризму, так і в руслі раціоналізму В. чення Канта про продуктивну здатність уяви було інтерпретоване Е. і постало як "свобода створення понять". Визначення категорій як апріорних форм мислення Е. вважає "фатальною помилкою" Канта. За Е., свобода створення понять полягає у встановленні та фіксації в мисленні найбільш суттєвих ознак і зв'язків між речами матеріального світу без звернення до безпосереднього досвіду. Творча уява або інтуїція необхідні вченому, аби звільнитися від кайданів строгого доведення при переході від чуттєвого досвіду до абстрактного мислення. Але, на відміну від Бергсона, Е. не бачить в інтуїції підсвідому, ірраціональну силу, яка спрямована на підрив розуму. Навпаки, інтуїція як реальний фактор наукового дослідження доповнює розум, цементуючи розрізнені наукові положення і надаючи їм форми цілісної структури. Методологічна концепція Е., попри її певні помилки і обмеження (некритичне запозичення ідеї напередвстановленої гармонії, використання певної махістської термінології тощо), є дуже важливим і необхідним моментом становлення нової, некласичної раціональності наукового пізнання.

ЕМПІРИЗМ ( від грецьк. έμπειρία - досвід) - філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Сильний бік Е. полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що виникає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів - прибічників Е. - визнають важливість і досвіду внутрішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб'єкта пізнання в акті інтроспекції (рефлексії). Близькі до Е., але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний Е. Незважаючи на те що обидва напрями ґрунтуються на Е., вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії Е., зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизують всю історію філософської думки, починаючи від Античності. Але як цілісна гносеологічна концепція Е. сформувався у культурі Нового часу. Гассенді - франц. християнський мислитель XVII ст. - відродив емпіричне вчення Епікура. Але найвідомішим прибічником Е. в філософії цього періоду був англ. філософ Ф. Бекон. Центральною в його філософії була проблема наукового методу, який він розглядав як метод виведення теоретичних принципів (аксіом) із чуттєвого досвіду. Досвід трактується Ф. Беконом не як просте чуттєве споглядання, а як науковий експеримент, що має систематичний і цілеспрямований характер. На думку Ф. Бекона, дані досвіду ведуть до необхідного результату лише за умови їх раціональної обробки. Методом аналізу та узагальнення емпіричних даних він вважав наукову індукцію. Матеріаліст і номіналіст XVII ст. Гоббс поєднав крайній Е. у тлумаченні походження понять (які розглядав як результат фізичної дії зовнішніх речей на тілесні органи відчуттів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достеменне знання має апріорний характер, оскільки воно на кшталт геометричних теорем є точним висновком із попередніх дефініцій. Найвпливовішу форму Е. в новій філософії створив Локк. У праці "Нариси про людський розум" він доводив, що всі знання походять із відчуттів або рефлексії. Спростовуючи теорію вроджених ідей, він розглядав стан свідомості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникнення ідей, Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовнішньому і внутрішньому досвіді, об'єднуються у складні. Головні способи утворення складних ідей, за Локком, - це поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Подальша еволюція британського Е. полягала у послідовному дотриманні цього принципу і звільненні філософії від залишків метафізики. Так, Берклі, виходячи багато в чому із теорії пізнання Локка, надав їй більш переконливого ідеалістичного характеру. Він попередньо накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму - погляду, згідно з яким реальність поза нашими відчуттями є "ніщо". Важливий крок у цьому напрямі було зроблено також Г'юмом. У Франції, завдяки зусиллям таких філософів, як Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, Е. Локка став підґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духовного життя людини пояснюються через чуттєвий досвід. Послідовним прихильником Е. в англ. філософії XIX ст. був Дж. С. Мілль. Він дотримувався думки, що всі знання., в т.ч. математичні, мають емпіричне походження і спираються на метод індукції. Такий підхід характерний також для Спенсера, хоч він пропонував також пояснення іншого типу, зокрема щодо людських переконань. Останні, вважав він, значною мірою ґрунтуються на успадкуванні від попередніх поколінь. Точку зору радикального Е. в філософії науки обстоювали відомі математики та основоположники філософії сучасної фізики Кліффорд та Пірсон. У філософії XX ст. найвідоміший представник Е. - британський філософ і логік Рассел, який, наслідуючи Г'юма, вважав, що завданням філософії є аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути безпосередньо віднесені до чуттєвих вражень. Теорії, обґрунтовані Расселом, а також Вітгениїтайном, сприяли розробці варіанта логічного позитивізму нім. філософом Карнапом. Е., характерний для логічного позитивізму в цілому, виразно виявився у такому фундаментальному принципі, як> принцип верифікації.

КАТЕГОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ - форми практичного, духовно-практичного й філософського освоєння суспільно-історичної дійсності як органічної цілісності, де кожна з категорій постає як своєрідний ракурс дійсності, узятої як цілісність. К.с.ф. зумовлені культуротворчою життєдіяльністю того чи того соціального організму - суспільства, цивілізації тощо. На перших етапах категоризації суспільної реальності К.с.ф. перебувають на рівні праформи і постають як своєрідні роди людського буття; пізніше - як нерефлексовані, несвідомо сформовані й діючі форми осмислення людьми соціальної дійсності; свого буття в ній. І лише на досить пізніх етапах існування суспільно-історичних макроорганізмів - культур, суспільств, цивілізацій, спільнот - К.с.ф. набувають значення рефлексивних форм, починають відігравати роль свідомо розроблених засобів філософського осмислення соціально-історичного процесу, постаючи у вигляді основоположних понять найрізноманітніших соціально-філософських вчень. Однак і на цій фазі практичний світ людської життєдіяльності є підмурком і основним середовищем формування та функціонування К.с.ф. Відповідно й останні виступають не лише як засоби пізнання, а й екзистенційно-практичні форми освоєння суспільно-історичної реальності. К.с.ф. мають системну природу в структурі соціально-філософського знання. Вони сягають рівня рефлексії і прибирають форму наріжних понять філософії суспільства, лише конституюючись у відповідну категоріальну систему. Означена система може розв'язувати завдання автентичного розуміння суспільства як цілісної і водночас внутрішньо диференційованої системи. Та чи інша К.с.ф. характеризує суспільну дійсність як ціле, взяте в якомусь одному зрізі, з одного боку. Сама ж дійсність є живою багатогранною цілісністю, яка може отримати адекватне вираження лише в такій же динамічній і цілісній системі К.с.ф. Перехід від однієї категорії до іншої постає тут не як багатоступенева дедукція понять, а як "зняття" кожного разу все нової невідповідності між однобічністю категорії, що відображає суспільство лише з якогось одного боку, і конкретністю, багатогранністю того чи того реального історичного суспільства. З'ясування цієї часткової невідповідності відбувається шляхом переходу до наступної, конкретнішої категорії і щоразу потребує звернення до реального життєвого світу, врахування й осмислення нових фактів у системі К.с.ф., синтезування в поняттях оприявнених даних споглядання й світовідчуття. При цьому системний зв'язок К.с.ф. реалізується не як жорстко заданий за спрямованістю перехід каузального характеру, а як взаємозв'язок, взаємоперехід, просування від попередньої, абстрактнішої категорії до конкретнішої, а також як зворотний рух, що фіксує "обернення" пізнавальної послідовності К.с.ф. на зворотну їй за спрямованістю послідовність детермінації реальних форм життєдіяльності суспільства, що виражаються в цих категоріях. Мережа К.с.ф. як рефлексивних форм постає у двох основних вимірах: а) досконалої категоріальної системи на кшталт канона, ідеалу соціально-філософського осягнення К.с.ф.; б) категоріального апарату, тобто органона, дієвого інструмента такого осягнення; методологічного засобу, застосовного в різних галузях людського життя, зокрема у сучасному науковому пізнанні.

НЕГАТИВНА ДІАЛЕКТИКА - різновид діалектики, в якій перебільшується заперечення, несумісність протилежностей, мінливості понять і явищ. Найстаріша її форма - релятивізм Кратила. До Н.д. відноситься і діалектика елеатів, особливо апорії Зенона Елейського. За визначенням Аристотеля, апорема (положення, в якому викладається зміст а) є діалектичний умовивід до протиріччя: кінцева мета - не розв'язання, а розкриття суперечності і негативний висновок щодо порушеного питання. Формою Н.д. був скептицизм, як античний, так і Нового часу: основний його мотив - доведення відносності будь-якого знання - чуттєвого і розумового. В Новий час помітною концепцією Н.д. було вчення Канта про антиномії, екзистенціальна діалектика К'єркегора, соціальна діалектика Маркса. Проте в цілому діалектика від Античності до класичної філософії була позитивною, про що засвідчують імена Геракліта, Сократа, Платона, неоплатоніків, Бруно, Ку ганського, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та ін. Самі напружені опозиції, протилежності вони розглядають як такі, що знаходяться в єдності, узгодженні, гармонії. Та й сама гармонія - і взагалі, і як феномен мистецтва - визначалася як єдність протилежностей Я. кісний поворот відбувається в XX ст., коли діалектика істотно змінила свій зміст. Класичною і домінуючою її формою була діалектика позитивна. Всупереч цьому для XX ст. характерна діалектика критична, трагічна, екзистенціальна. Ці різновиди діалектики відбивали досвід критичної опозиції щодо класичної її моделі, який, у свою чергу, склався на підставі трагічного характеру епохи, безмежних страждань людей від світових воєн, соціалістичних експериментів і т. ін. Н.д. виникає як особливий напрям філософської думки в межах критичної теорії суспільства Франкфуртської школи (Горкгаймер, Адорно, Маркузе). Н.д. мислиться як тотальна критика всієї європейської культури, тоталітаризму, насильства над природою людини, як радикальна зміна діалектики з урахуванням досвіду XX ст. Адорно ("Негативна діалектика", 1960) виходить з принципового антагонізму між суспільною уніфікацією індивіда і його природною унікальністю, нетотожністю. Соціальність - це сфера оречевлення і відчуження, насильницьке прирівнювання, ототожнення людей. Основне завдання - вивільнити природу взагалі і природу людини від насильства. Маркузе ("Одномірна людина", 1964) стоїть на аналогічній позиції. Наукове знання не містить понять, які б несли в собі дух протесту і заперечення, оцінки, яка засуджує існуючий лад. На противагу цьому діалектичне мислення завжди залишається негативним тою мірою, якою воно містить судження і засудження дійсності. До Н.д. належить і концепція Сартра ("Буття і ніщо", 1943, "Критика діалектичного розуму", 1960). Предмет його роздумів - людина та її буття-в-світі. За Сартром, буття і ніщо - не дві логічні категорії, а дві сторони людської реальності. На відміну від гегелівської діалектики понять, у Сартра - діалектика самого існування (екзистенційна діалектика буття-в-собі (реального буття) і буття-для-себе (свідомості). У Сартра на першому плані аналізу людського існування - асиметрія, суперечність, конфлікт. Безконфліктне об'єднання людей неможливе. В окремій людині ця розколина постає у вигляді внутрішньої суперечності між фактичністю і трансценденцією. Як і Адорно, Сартр вважає ілюзорним будь-яке примирення протилежностей. В "Критиці діалектичного розуму" він розрізняє догматичну і критичну діалектику. В історичному процесі він вбачає колізію між інертною соціальністю і свободною діяльністю людини. Діалектика відноситься лише до другої, її виток - "індивідуальні практики" С. артр розкрив повною мірою роль насильства й антагоністичних суперечностей в історії.

ОПЕРАЦІОНАЛІЗМ ( від лат. operatio - дія, діяння) - заснований Бриджменом напрям у методології та філософії науки, який стверджує, що ніщо не можна пізнати інакше, як через індивідуальний досвід та за допомогою різного роду інструментів. Головною метою О. є прояснення основ науки шляхом особливого методу - операціонального аналізу понять. Поняття, у тому числі логічні та математичні, вважаються синонімічними відповідним (унікальним) множинам операцій, з якими пов'язане їхнє вживання і перевірка досвідом. їх значення визначаються вказівкою на ці операції Н. іякі посилання на властивості, що сприймаються розумом, не можуть слугувати адекватною заміною посилань на реальні операції, оскільки міркування в термінах властивостей потенційно суперечливі і тому згубні для науки. Тільки мислення в термінах реальних інструментальних або хоча б мислених операцій (до яких належать також паперово-олівцеві операції, операції з символами) здатне врятувати науку від руйнівних змін. З точки зору О., поняття перебирають на себе конструктивні функції, які перевищують функції чистого відтворення пізнавальних ситуацій. Разом з тим, за О., поняття є лише описом дій ученого і продуктом цих дій. Вони не відображають об'єктивний світ. Поміркований О. (Пратт, Бенджамін та ін.) не відкидає зручні неопераціональні поняття як такі, що позбавлені сенсу, але загалом специфіка О. зберігається лише доти, доки значення понять та висловлювань прирівнюються до операцій, необхідних для їх формулювання та перевірки, тобто доки операції вважаються єдиним фактором, що формує значення Ц. е породжує низку труднощів у визначенні об'єкта пізнання, у теоретичному прийнятті поняття істини, закону тощо, які спонукали операціоналістів до менш "технічного" та більш гнучкого пояснення операціонального аспекту природи широковживаних понять, відмови від побудови теорії пізнання на жорстко операціональній основі.

ОПЕРАЦІЯ - 1) Закінчена дія або послідовність дій, які виконуються за певним планом і спрямовані на розв'язання певної задачі. 2) Форма організації дій з певною метою, напр., як частини технологічного процесу. 3) Наступна, періодично повторювана дія, яка належить до кола певних функцій. 4) Елемент операційного (символічного) числення у математиці. 5) Дія або набір дій, закодованих у вигляді окремих команд, які реалізуються устаткуванням ЕОМ. Машинні 0. характеризуються функціональною повнотою щодо опису алгоритмів роботи машин. О. можуть бути предметом дослідження складних (напр., в кібернетиці) систем, які базуються на математичному моделюванні окремих О. та функцій. Для дослідження О. застосовуються математична статистика, теорії випадкових процесів та ігор, математичне програмування тощо. О. стала одним із основних понять філософії та методології операціоналізму, який намагається звести зміст понять до сукупності О. Операціональні визначення термінів є предметом вивчення логіки та методології науки з точки зору встановлення умов приписування властивостей предмета, емпіричної інтерпретації термінів і понять мови та ін.

РЕДУКЦІОНІЗМ ( від лат. reductio - повернення, відновлення) - науково-дослідницька методологія, тип наукового (теоретичного) мислення, в більш широкому сенсі - філософсько-світогляднапозиція, які при вирішенні науково-пізнавальних, логіко-методологічних або світоглядно-філософських проблем орієнтовані на принцип редукції, тобто на зведення тверджень (понять, теорій), що стосуються об'єктів або сутностей даного типу, до тверджень (понять, теорій), що стосуються об'єктів якісно іншого типу. Р. спирається на ідею гомогенності буття, єдності знання (науки, наукового методу), універсуму в цілому, припускає можливість елімінації якісної відмінності між формами (рівнями) буття і водночас постулює існування деяких базисних (фундаментальних, засадничих) сутностей (рівнів буття, типів знання), стосовно яких інші сутності (типи знання) є вторинними, похідними, мають феноменальний характер. В конкретно-науковому дослідженні Р. представлений передусім методологією елементаризму (властивості і структуру цілого розглядають як зумовлені властивостями елементарних сутностей, з яких складається ціле; напр., в хімії - хімічні елементи, хімічна атомістика, в фізиці - атоми, елементарні частки, чотири типи фундаментальних фізичних взаємодій; в біології - ген, клітина, організм, в соціології - індивід, соціальна дія). Інша форма Р. - концептуальний (теоретичний) монізм (фундаментпалізм, універсалізм) - заснована на припущенні, що процеси і явища досліджуваної області М можуть бути описані і пояснені за допомогою понять (уявлень), законів і теорій, що стосуються "базисної" області L (напр., у фізиці - ідеологія механіцизму, в біології - фізикалізм, в соціології - психологізм і концепції соціобіології) Н. а ідеологію Р. спиралися дослідження з обґрунтування математики (Кантор: ідея редукції математики до теорії множин; "логіцизм" Фреге і Рассела), а також філософія науки логічного позитивізму (програма створення єдиної науки шляхом запровадження єдиної для всіх наукових дисциплін "уніфікованої" мови, на яку можна було б перекласти будь-яке наукове твердження). Плідність стратегії Р. в певних випадках підтверджує історія науки, але вона також виявляє відносність, обмеженість радикального (догматичного) Р. як єдино наукової і єдино ефективної методології. "Помірний", або "евристичний", Р. орієнтує на оптимальне використання методів Р., але не заперечує якісної (онтологічної) специфіки досліджуваної сфери реальності і можливості використання конкуруючих з Р. антиредукціоністських програм, заснованих на ідеях голізму, органіцизму, системного підходу, цілісності, тотальності, емерджентності, що пов'язані з концептуальним (теоретичним) плюралізмом, запереченням універсалізації якоїсь теорії, принципом нередукованості теорій "вищого рівня" до теорій "нижчого рівня", втілюють концепцію якісної ієрархічності, суттєвої гетерогенності буття і знання.

СЕМАНТИЧНІ АНТИНОМІЇ - різновид парадоксів, що виникають у деяких, зокрема формалізованих, мовах при характеристиці їхніх виразів за допомогою понять типу "ім'я", "визначення", "істинність", "хибність" тощо, тобто семантичних понять. С. а. мають місце тоді, коли вирази мови містять якусь характеристику, що стосується цього виразу, тобто тоді, коли вирази характеризуються з погляду істинності семантичних понять. С. а. можна виключити з мови внаслідок розрізнення мови-об'єкта і метамови (див. метамова), строго визначивши всі семантичні поняття у метамові (див. антиномія).

ТЕОРІЯ ( від грецьк. υεωρία - розгляд, міркування, вчення) - 1) В широкому розумінні - особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну діяльність, протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності. Т. виростає з практики, узагальнює її та обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організується і спрямовується Т. В цьому розумінні Т. набуває дещо метафоричного значення. Філософський зміст взаємодії Т. і практики розкривається через взаємозв'язок категорій теоретичного і практичного. 2) У власному розумінні - форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систематичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об'єктів. Т. є найрозвинутішою і найдосконалішою формою організації наукового знання. Серед інших форм (абстракції, асоціації абстракцій, гіпотези тощо) Т. вирізняється багатьма ознаками і насамперед будовою і пізнавальними функціями. В процесі пізнання Т. виступає як система понять, висловлювань, умовиводів, зведених до єдиного об'єднавчого начала, роль якого відіграє певна узагальнююча ідея. Характерним для будови теорій є те, що всі її твердження і поняття поділяються на дві групи. Перша, кількісно невелика, охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, що лежать в основі Т. і формулюють фундаментальні закони чи властивості об'єктів, які вивчає теорія. Вихідні твердження називаються принципами, постулатами або аксіомами. Другу групу становить сукупність похідних понять і тверджень Т., що з тією чи іншою силою логічної необхідності випливають з вихідних тверджень. Похідні твердження називаються логічними наслідками, висновками або теоремами. Прийнятий спосіб логічного встановлення істинності теорій (спосіб доведення) тісно пов'язує між собою всі поняття та твердження і створює логічну структуру Т., надаючи їй характеру цілісної, відносно замкненої системи знання. В пізнавальному відношенні Т. є істинним знанням. Вона є узагальненням об'єктивних фактів, досвіду, суспільно-історичної практики людей, формулює закони, що визначають відношення між об'єктами. Т. є формою систематизації наукових знань, способом опису об'єктивної дійсності та засобом пояснення її закономірностей. Т. здатна передбачати нові явища, закономірності, тенденції розвитку тощо. Кожна розвинена наука будується з багатьох відносно самостійних і пов'язаних між собою Т. Розрізняють різні типи Т. За предметом їх поділяють на математичні, фізичні, біологічні, соціогуманітарні тощо; за будовою - на дедуктивні, істинність тверджень яких встановлюється шляхом виводу із тверджень вихідних, і недедуктивні, істинність тверджень яких доводять за допомогою аргументації фактами. Дедуктивні Т., побудовані як логічне мислення, називаються формалізованими. За характером відношення до дійсності розрізняють Т. змістовні, коли Т. є відображенням конкретної частини реальності, і формальні, коли Т. виступає тільки як форма, безпосередньо не пов'язана з тією чи іншою предметною областю. Формальні Т., що їх розглядають як сукупність упорядкованих знаків, називають знаковими або логістичними системами; коли ж упорядковану сукупність знаків розглядають у зв'язку з певними їх значеннями, то такі формальні Т. називають мовами (Т. як мова) С. еред сукупності Т., споріднених за своїм предметом, виділяють фундаментальні Т., які займають провідне місце в тій чи іншій науці. Вони є основою її розвитку, формують спосіб мислення, який панує в цій науці. Напр., у сучасній фізиці такими Т. є квантова механіка, теорія відносності, в біології - еволюційна теорія, генетика. В сучасних умовах Т. виступає основною формою розвитку науки. Т. виникає, як правило, у вигляді гіпотези на базі узагальнення наукових фактів. Гіпотеза переростає в Т. внаслідок перевірки її за допомогою досліду, спостереження, практичного застосування.

1) вимітання, підмітання, чищення

2) сажотрус

3) замазура

4) підмітальник вулиць

5) амер. прибиральник кімнат у студентському гуртожитку

6) тж pl сміття

7) розм. негідник

8) хід; безперервний рух

9) сковзання

10) розмах; змах

11) діапазон, розмах

12) простір, охоплюваний поглядом

13) коло (понять, слухачів тощо)

14) крива; згин; заворот

15) довге весло

16) журавель (колодязя)

17) цілковита перемога

18) карт. виграш

19) розм. тоталізатор (на перегонах)

20) навальний наступ

21) військ. дії авіації, спрямовані на знищення літаків і важливих об'єктів противника

22) пошук (корабля, літака)

23) мор. тралення

24) трал

25) крило вітряного двигуна

26) мет. шаблон

27) рад. розгортка

v (past і p.p. swept)

1) мести, підмітати; чистити, прочищати

2) військ. прочісувати (місцевість); проводити розвідування

3) розшукувати зниклий літак

4) мор. тралити

5) згрібати, змітати, збирати, зносити (в купу)

6) знищувати, змітати (з лиця землі)

7) мчати, проноситися (тж sweep along, sweep over); борознити (море)

8) захоплювати (промовою тощо), вабити

9) тягти, волочити

10) тягтися, волочитися

11) ходити (рухатися) велично

12) охоплювати, опановувати

13) охоплювати (поглядом)

14) гнути в дугу; згинати

15) накреслювати

16) простягатися; тягтися

17) торкатися, проводити (рукою)

18) торкатися пальцями струн (музичного інструмента)

19) розм., спорт. виграти (усі ігри)

20) здобути цілковиту перемогу

21) гребти довгим веслом

22) гребти широкими змахами

23) військ. обстрілювати; прострілювати (тж to sweep with fire); вести вогонь з розсіюванням по фронту

24) ав. знищувати літаки і важливі об'єкти противника

25) мет. формувати за допомогою шаблона

26) рад. робити розгортку

27) мор. тралити (міни)

6) знищувати

* * *

1) вимітання, підмітання

2) сажотрус; бруднуля; підмітальник вулиць; cл. прибиральник кімнат у студентському гуртожитку

3) негідник; темна особа

4) pl сміття

5) плин; безперестанний рух

6) ковзання

7) розмах; змах ( коси)

8) розмах; діапазон; охоплюваний поглядом простір, горизонт, кругозір; простір

9) коло; охват

10) вигин; поворот

11) довге весло

12) журавель ( колодязя)

13) повна перемога; кapт. виграш

14) див. sweepstake

15) настання, стрімке; дії авіації по знищенню вигідних цілей, літаків супротивника

16) пошук (літака, корабля); мop. тралення

17) мop. трал

18) крило вітряного двигуна

19) метал. шаблон ( для формування без моделі)

20) елк. розгортка

21) aв. стрілоподібність ( крила)

1) мести, підмітати; прочищати

2) вiйcьк. "прочісувати", вести розвідку; вести пошук зниклого літака

3) мop. тралити

4) згрібати, змітати ( у купу); збирати

5) змітати, змахувати; знищувати, змітати ( вогнем)

6) нестися, мчати, рватися (sweep along, sweep over)

7) нести, мчати; захоплювати ( читачів)

8) тягти, волочити

9) ходити, рухатися величаво

10) охопити; опанувати

11) охоплювати; оглядати ( поглядом)

12) гнути в дугу; згинати

13) креслити, накреслювати

14) простягатися, сягати, тягтися; волочитися, тягтися

15) торкатися, проводити ( рукою); пoeт. торкатися пальцями струн ( музичного інструмента)

16) cпopт. виграти; отримати повну перемогу, досягти повного успіху

17) гребти довгим веслом; гребти широкими змахами

18) вiйcьк. обстрілювати, прострілювати ( to sweep with fire); вести вогонь з розсіюванням по фронту; aв. вести дії по знищенню вигідних цілей, літаків супротивника

19) метал. формувати за допомогою шаблона

20) елк. робити розгортку

АБСТРАГУВАННЯ ( від лат. abstractio - відвернення, відтягнення) - один із засобів пізнання та теоретичного подання реальності в знанні. А. полягає у виділенні й розгляді деяких (а то й однієї) особливостей і прикмет предмета з тим, щоб, не зупиняючись на другорядному, зосередитися на тому, що найважливіше, з огляду на рух до поставленої мети. В широкому розумінні А. є відволіканням від одиничного, випадкового, несуттєвого і виділенням загального, необхідного, суттєвого з тим, щоб спростити шлях до науково об'єктивного знання. Іноді властивості предмета, від яких відволікаються при розгляді, спеціально обумовлюються (напр., у випадках абстракції ототожнення, потенційної здійсненності й актуальної нескінченності). Результатами А. є категорії й т. зв. абстрактні поняття, які теоретично репрезентують тільки одну з важливих сторін об'єкта пізнання або фіксують якусь прикмету безвідносно до реального чи можливого її носія. Напр., фізична категорія маси схоплює тільки одну універсальну властивість речовини, так що при цьому якісне розмаїття речовин та нескінченна множина їхніх інших властивостей залишаються поза увагою. А., як правило, не закінчується утворенням абстракцій типу категорій чи абстрактних понять. На базі понять-абстракцій, зокрема, за допомогою системи зв'язків між ними, конструюються пізнавально-теоретичні об'єкти, конструкти, призначення яких - давати повний теоретичний опис явищ і предметів.

Адорно, Візенгрунд-Адорно Теодор (1903, Франкфурт-на-Майні - 1969) - нім. філософ, соціолог, мистецтвознавець, один з провідних представників франкфуртської школи. Основною проблемою філософії А. була проблема раціональності та її соціально-історичної природи. Розв'язання цієї проблеми розгортається через критику гегелівської філософії. Критичні засади філософії А. сформувались значною мірою під впливом неортодоксальної версії марксизму, яка розроблялась Шукачем (поняття оречевлення) та Коршем (критицизм та релятивізм у соціальній філософії). А. починав свою діяльність як критик авангардистського штибу, теоретик і соціолог музики; ранні філософські твори присвячені критиці філософських систем К'єркегора і Гуссерля у контексті соціального виміру філософської проблематики. У спільних працях з Горкгаймером А. розробляє основи соціальної філософії та філософії історії неомарксизму. Історія людства розглядається як універсальна історія Просвітництва, що характеризується поглибленням відчуження. Причина такого поглиблення коріниться в орієнтації людства на удосконалення керування природою і світом у власних інтересах. Самовпевненість розуму призводить до фатальних помилок у пізнанні світу і втрати спроможності до критичної самооцінки. Люди дедалі більше виявляють схильність до авторитаризму та тоталітаризму у соціальному житті. А. і Горкгаймер наголошують на небезпеці поступового поглиблення безумства (внаслідок протистояння природі) та втрати індивідуальної свободи. В подальшому А. розгортає критику гегелівської філософії через перегляд її фундаментальних понять у створеній ним "негативній діалектиці", основним принципом якої є заперечення тотожності. Заперечення А. розуміє не як "зняття" і розгортання, а як рішуче заперечення, що має радикальний характер; в теорії пізнання стверджує принципову нетотожність речей і понять, обґрунтовує пріоритетність безпосередньої данності ("нетотожності") перед поняттям. Найважливішим напрямом критичного пізнання А. вважає мистецтво, звільнене від мислення поняттями. Критикуючи сучасну культуру та мистецтво, А. аналізує основні напрями втрати ними автентичності; тенденції до масовості і комерціалізації призводять до стандартизації і псевдоіндивідуалізації. Натомість справжнє мистецтво (близьким до якого А. вважав мистецтво модерну) свідомо викриває власні претензії на цілісність і самодостатність, внаслідок чого стає дедалі спроможнішим до продуктивного заперечення суспільної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Експресіонізм і художня правда" (1920); "Діалектика Просвітництва", у співавт. (1947); "Авторитарна особистість", у співавт. (1950); "До метакритики епістемології" (1956); "Негативна діалектика" (1966); "Естетичнатеорія" (1970).

Бриджмен, Персі Вільям (1882, Кембридж, Масачусетс - 1961) - амер. фізик і філософ. Закінчив Гарвардський ун-т (1904). Лауреат Нобелівської премії (1946). У галузі філософії Б. відомий як засновник операціоналізму. Ті теорії пізнання розробляв головним чином проблему значення понять, намагаючись звести його до сукупності операцій (його формула "значення - це операція") і потрактовуючи самі операції як спрямовані дії індивіда. Б. абсолютизував емпіричний (інструментально-операційний, вимірювальний) аспект науки і недооцінював роль абстрактного мислення. На його думку, поняття треба визначати не в термінах інших абстракцій, а в термінах операцій досвіду (звідси - операціональне визначення понять), тлумачення якого близьке до соліпсизму.

[br]

Осн. тв.: "Логіка сучасної фізики" (1927); "Природа фізичної теорії" (1936); "Роздуми фізика" (1950) та ін.

ВИЗНАЧЕННЯ ( від лат. definitio - логічне визначення, дефініція, розмежування) - логічна дія, спрямована на відрізнений об'єкта від інших об'єктів через встановлення його специфічних і типових ознак чи такого розкриття значення терміна певного об'єкта, яке замінює опис його властивостей. У процесі В. об'єкт береться в ідеалізованій формі В. ідповідно до аналізу ознак чи знакових позначень об'єкта, В. буває реальним і номінальним. Із гносеологічного погляду, В. є встановленням істотних ознак об'єкта, що передбачає врахування відносності рівней пізнання сутності. Оскільки істотні ознаки виражаються у наукових поняттях, В. виступає як розкриття та формулювання змісту понять у формі суджень за певними правилами. Поширеним є В. понять через вказівку на їх найближчий рід і видову відзнаку. Умовному аспекті В. поділяються на семантичні і синтаксичні. Різновидами семантичних В. є остенсивні В., коли значення терміна розкривається через демонстрацію дій з об'єктом, який визначається, та вербальні В., коли зміст невідомого терміна роз'яснюється через відомий. Видами синтаксичних В. є генетичні В., що характеризують об'єкт способом його побудови чи правилами оперування з ним, та індуктивні В. у математиці. У природознавстві вживають також операційні В., які є описом експериментальних ситуацій фіксації об'єкта чи операцій вимірювання величин. Окрім В. за властивостями або явних В., бувають і неявні В., що здійснюються через встановлення відношень об'єкта до інших об'єктів (у формулюванні аксіом чи контекстуальному аналізі тощо) С. пеціальні види В. потребують врахування переходу від формального опису об'єкта до змістовного розкриття його істотних рис.

ІНТЕЛЕКТ АКТИВНИЙ і ПАСИВНИЙ - термін, запозичений схоластикою у Аристотеля, зазнав у Середньовіччі різних інтерпретацій. У філософії КМА І.а. вважався тією основною силою, завдяки якій чуттєві образи (species gensibiles) трансформуються в умоосяжні (species intelligibiles). Це здійснюється у процесі пізнання через взаємодію І.а. з одним із внутрішніх чуттів - фантазією. Умоосяжні образи вважалися чисто духовними формами, що в світі існують у своїй тілесній оболонці. На наступному щаблі вони сприймаються та перебувають у І.п. Подальше освоєння цих образів І.а. приводить до виникнення понять, інтуїтивних осягнень тощо. Поєднання і роз'єднання понять "І.а. і п." утворюють позитивні і негативні судження, а зв'язок цих суджень - умовисновки, розмірковування (rafiotinatio). Сполучення (unio) - у схоластичній філософії, в т.ч. в її укр. бароковій версії існувало задля увиразнення єдності пізнавального акту, подолання відмінності між суб'єктом і об'єктом пізнання, а також для позначення актів об'єднання матерії і форми, тілесного й ідеального начал в живій і неживій природі.

ІНЬ та ЯН - пара категорій, що належать до основних в кит. філософії. Вихідне етимологічне значення - сонячна й похмура погода або сонячний та тіньовий боки гори. Виражає полярність світових сил, універсальну дуальність Космосу В. икористовуються в широкому діапазоні при протиставленні антонімічних понять (речей, явищ, властивостей): активність - пасивність, верхнє - нижнє, небесне - земне. Вперше вжиті для визначення "Неба та Землі" як полярних начал ци ("пневми", матеріальної субстанції) в "Го юй" ("Промови царств"). В "Дао де цзін" ("Каноні про дао та де") дуальність подана парою понять - "спокій" і "рух". Найдавніша філософська трактовка категорій знаходиться в "І цзін" (розділ "Сі ци чжуань"): ідея І. т. Я. подана у вигляді двоєдиної великої першооснови (тай цзі) та, одночасно, в формі двоїстого циклу в межах довічно пульсуючого абсолюту (дао). В "Гунсунь-цзи" І. т. Я. співвідносяться з порами року та зміною дня і ночі. Подальша розробка категорій впроваджена представниками Дун Чжуншу, в інтерпретації якого вони отримали остаточне ствердження та стали основою для майже всіх подальших філософських конструкцій, зокрема неоконфуціанства І. дея присутності елементів полярності в протилежних началах (в Інь - Ян, в Ян - Інь) представлена в графічному зображенні "тай цзі" як темної та світлої "рибок", з'єднаних у коло, де темна має світле вкраплення, а світла - темне.

Карлейль, Томас (1795, Еклфехан, Шотландія - 1881) - англ. філософ, письменник, історик. Світогляд К. сформувався під впливом Фіхте, Шеллінга, Гете та нім. романтиків. Створив філософську картину світу, у межах якої світ немов "одягнений" у своєрідний символічно-емблемний серпанок, який приховує трансцендентну реальність природи та суспільства. Філософія, на думку К., має розкрити у символах-емблемах (як у видимих формах світосприйняття) присутність пантеїстичного духа. Для філософського світогляду К. характерний космізм, потяг з'єднати мікрокосм з велетенським Всесвітом та вічністю, котрі тотожні духу. Релігійно-філософський символізм К. поширювався на суспільство та культуру. Це дало йому можливість у філософії історії обґрунтувати "культ героїв" (видатних постатей історичного процесу), які розглядалися ним як носії божественного плану. Найвідоміший твір, написаний К. у жанрі історичного портрета - це "Французька революція" (1837), являє собою не стільки систематичний виклад історії Французької революції, скільки співбесіду з читачем про тих, хто творив історію. Поєднання історично точного викладу з високою експресією художнього зображення історичної драми, протест проти деспотизму у будь-якій формі та глибока людяність прославили автора ще за життя. Світогляду К. властива глибока релігійність (за словами Стивена, релігія К. - це "шотландський кальвінізм мінус догма"), різко критичне ставлення до метафізики (через властиве їй "невимовне безпліддя"), скептицизму й зневір'я, а також побожно-шанобливе ставлення до праці. "Трудитися й не хнюпитися" - назва збірки, опублікованої вперше в Німеччині наприк. XIX ст., до якої увійшли уривки із різних творів К. і яка втілює наскрізну для його моральних і суспільно-політичних поглядів орієнтацію, або "етику життя". Філософський та етичний потенціал праць К. вплинув на формування як в Англії, так і назагал в Європі цілої генерації інтелектуалів і громадських діячів, відданих справі поєднання релігійно-моралістичного та практично-діяльного ставлення до життя.

[br]

Осн. тв.: "Sartor Resartus" (1831); "Французька революція" (1837); "Герої, пошанування героїв і героїчне в історії" (1840); "Чартизм" (1846); "Минуле і теперішнє" (1848); "Історія Фридриха II" (1854 - 1864). ΚΑΡΜΑ (санкр. - діяння, справа, дія) - одне з центральних понять майже усіх релігійно-філософських систем Індії. У ведичну епоху воно позначало обов'язок ритуального принесення жертви, яка мала підтримувати світовий порядок, спонукати до нового циклу розвитку космічних енергій, що знаменувало оновлення буття на космічному, соціальному й персональному рівнях. Втім, уже в епоху Упанішад (VI ст. до н. е.) у зв'язку з виникненням концепції "переселення душ" поняття К. охоплює сукупно всі дії (не лише ритуальні), що приводять до тих чи тих наслідків. У широкому розумінні, К. - це результат людських добрих і поганих діянь та вчинків, які, за невблаганним законом причин та наслідків, викликають справедливу відплату як передумову наступного існування В. се, що робить людина, творить її К., хорошу чи погану залежно від якості людських діянь. К. - це вплив звершених особистістю вчинків на характер дійсного і майбутнього її існування; у цьому розумінні К. подібна до понять долі, фатуму. Але в ній, на відміну від цих сліпих сил, суттєвого значення набуває моральнісна активність особистості, вільне обрання нею певної життєвої позиції. Відтак К. можна розуміти ще й як духовну працю з метою морального вдосконалення людини. В кінцевому підсумку К. не лише визначає образи існування індивіда, такі як стать, соціальний статус, термін життя тощо, а і його можливості в справі подолання людської недосконалості й звільнення від тягаря безконечних перероджень. Кармінний закон постає космічною справедливістю, відповідно до вимог якої автоматично вершиться суд, і людина через її моральні провини і помилки виявляється приреченою на страждання або, за правильне у моральному сенсі життя, винагороджується радістю й благополуччям.