поетів

( видиме) sky; рел., поет. heaven; ( небесне склепіння) firmament; поет. canopy, welkin

Липа, Юрій Іванович (1900, Одеса - 1944) - укр. історіософ, теоретик геополітики, поет, письменник, громадський діяч, лікар. Навчався на юридичному ф-ті Одеського ун-ту (1917 - 1918) В. ід 1919 р. - емігрант у Польщі. Закінчив медичний ф-т Познанського ун-ту (1929), студіював політику та економіку у Школі політичних наук (Варшава, 1929 - 1930). Зорганізував літературну групу "Танк" (Маланюк, Теліга та ін., 327 липинський Варшава, 1929 р.) з програмовою настановою на радикальну сепарацію від рос. культури, ідею великодержавності, культ героїзму і шляхетності, конструктивізм та енергію. Друкувався в "Літературно-науковому віснику" (від 1933 р. - "Віснику"), редагованому Донцовим В. ідхилив (1943) пропозицію відомства Розенберга очолити маріонетковий уряд України. На ультимативну вимогу Армії Крайової (1943) залишив Польщу і переїхав із сім'єю на Львівщину (1943) В. ідмовився емігрувати. Був тортурований енкаведистами. До 1930 р. - передусім поет, потому - ще й прозаїк, від 1936 р. - історіософ, політичний мислитель. Прикметні риси Л. як поета - інтелектуалізм, унікальне відчуття Середньовіччя, графічна суворість образів. За Донцовим, Л. - найбільший укр. поет після Шевченка, Лесі Українки, Франка; за Маланюком - укр. Рильке (або Валєрі). Речник (і один з будівничих) ідеології волюнтаристського активізму. Наріжна засада світогляду Л. - "творча праця", яка героїчно-жертовно стверджує Правду власного "Я" і "Я своєї раси". Розумів світ як зіткнення будівничого і руїнницького початків, а людину - свідомим і вільним (або несвідомим і "знаряддєвим") виразником одного з них. Ідеолог "нової великості" України; фундатор бачення України в нетрадиційних для укр. суспільної думки XIX - XX ст. геополітичних координатах. Розглядати Україну як посередницю між Заходом і Сходом - це, на переконання Л., нищити характер і духовність українства, заражати його вірусом "пораженства". Л. - автор "Чорноморської доктрини", за якою "Чорноморський простір" - це "життєдайний простір України", а вона - його життєдайне сонце, цивілізаційно-культурна потуга І. мперську Росію бачив державою "гноблення, хаосу і руйнування", краєм викривлень, "де спочатку постає адміністрація, а потім життя". Монографічно узасадничив ідею неминучості "розподілу Росії".

[br]

Осн. тв.: "Бій за українську літературу" (1936); "Призначення України" (1938); "Панування, Труд і Лад" (1940); "Чорноморська доктрина" (1940); "Розподіл Росії" (1941); "Ліки під ногами" (1943).

Довгович, Василь (1783, с. Золотареве, Закарпаття - 1849) - укр. філософ, поет, церковний і громадський діяч. Син кріпака. Закінчив гімназію, два класи філософії богословської католицької семінарії (Трнав), Ужгородську богословську (уніатську) семінарію; священик, директор народної школи. Від 1831 р. - чл.-кор. Угорської акад. наук. Писав латиною і угорською (тільки так міг друкуватися), до 1832 р. - вірші (можливо, останній латиномовний укр. поет), опісля - філософські, наукові розвідки. За світоглядною спрямованістю - просвітник. Зазнав визначального впливу нім. філософів. Свідчив сам про себе: "вдень і вночі студіював філософську систему Канта", пізніше "дав перевагу системі Фіхте, а згодом системі Шеллінга; ці три системи вважав кумирами". Десь з 20-х рр. "почав турбуватися про створення власної системи". Науково-філософська спадщина Д. ще не вивчена. Окрім надрукованих угорською мовою творів, залишив латиномовні рукописи "Філософського словника", "Провідника кантовою системою", збірку віршів (131 з них латиною, 41 мадярською, 18 укр.-церковнословянською). Перебуваючи в умовах гнітючої політичної і культурної відсталості укр. Закарпаття, самовіддано служив справі просвіти свого народу.

[br]

Осн. тв.: "Про будову світу одним кроком вище, ніж Декарт і Ньютон. Порядок усього видимого світу у новому розумінні" (1825 - 1830); "Намагання, спрямовані на доведення існування Бога" (1829); "Поезія Василя Довговича // Науковий зб-к Музею укр. культури у Свиднику. N10. - Братислава, Пряшів, 1982).

Мак'явеллі, Нікколо (1469, Флоренція - 1527) - італ. державний діяч, філософ, письменник (комедіограф), поет. Висока освіченість М. включала досконале знання античної класики (латиною) та італ. літератури. Замолоду проявив себе як досвідчений і талановитий політик; у віці 29 років був обраний на посаду другого канцлера уряду республіки Флоренція. Після падіння республіки і відновлення влади Медичі (1512) М. був заарештований і висланий у свій маєток, де написав більшість своїх творів. У центрі уваги М. - філософія історії та політичні процеси, пов'язані із створенням, розвитком та руйнуванням держав. У перебігу цих процесів велика роль відведена Фортуні, або Долі, яку М. вважав втіленням неминучого природного порядку речей. Але разом з тим вплив Долі не є фатальним, оскільки він багато в чому зумовлений об'єктивним середовищем та умовами, в яких діє людина І. сторичні події несуть на собі відбиток діянь самої людини, її вміння як пристосуватися до обставин, так і протистояти їм. М. наголошував на тому, що егоїстично орієнтовані потреби й інтереси є головною рушійною силою всіх різновидів людської діяльності - від родинно-побутової до політичної, від суто фізіологічної до інтелектуальної. Зокрема, всім людям притаманна потреба у примноженні власного багатства й поліпшенні добробуту своєї родини та громади, тісно пов'язана із відчуттям необхідності індивідуальної та національно-державної незалежності, економічної свободи, із прагненням до їх набуття і захисту Ч. им меншими є сподівання на можливість вільного вибору форм життєдіяльності та на їх позитивний результат, тим істотніше пригнічується індивідуальна й колективна активність. М. закликав наслідувати античні зразки гармонійного поєднання тілесної сили й здоров'я, крицевої міцності волі та величності духу, тобто прагнути до взаємоузгодженого і різнобічного розвитку, виявлення і задоволення всіх основних різновидів людських потреб, а насамперед вивчати і наслідувати приклад і принципи дохристиянської Римської імперії. Досліджував досвід і правила політичної діяльності, зокрема, закликав відокремити політику від моралі та характеризувати самостійність, міць і велич держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати будь-які засоби. Звідси термін "мак'явелізм" - для визначення брудної політики за принципом "мета виправдовує засоби". Однак сам М. швидше засуджував, аніж схвалював відомі йому історичні приклади такого розуміння політики. Надавав монархії перевагу над республікою, зокрема, зазначав меншу ефективність останньої форми правління в критичних ситуаціях та значно сильніший руйнівний вплив її на підкорені силою народи околиць держави. Водночас М. вважав основою сили і стійкості держави та державця насамперед підтримку народу, здобуту як шляхом врахування і задоволення природних прав та інтересів громадян, так і завдяки військовим, дипломатичним, економічним успіхам владаря. У "Роздумах..." М. обґрунтовував думку про необхідність розмежування та водночас врівноваження влади державця, знаті (нобілітету) та народу. У наступних сторіччях, пов'язаних із становленням і розвитком демократій, ця думка трансформувалася в одну з фундаментальних ідей політичної філософії та практичної політики - про розподіл та збалансування різних гілок влади. М. - талановитий поет та автор драматичних творів; один із фундаторів європейської комедіографії. Був послідовним і палким захисником поширення та розвитку італ. мови. П'єса М. "Мандрагора" зажила слави насамперед як твір, написаний на поч. XVI ст. літературною італ. мовою.

[br]

Осн. тв.: "Державець" (1513); "Роздуми про першу декаду Тита Лівія" (1513 - 1516); "Діалоги, або роздуми про нашу мову" (1514 - 1516); "Бельфагор", "Мандрагора" (1518); "Про військове мистецтво" (1519 - 1520); "Флорентійські хроніки" (1520 - 1525).

Новаліс (справжнє ім'я Фридрих фон Харденберг) (1772, Відерштедт, побл М. ансфельда - 1801) - нім. поет-романтик. Навчався в Ієні, Ляйпцигу, Віттенберзі. Філософський світогляд Н. як одного із чільних представників ранньоромантичного руху склався під впливом Гете, Шиллера, Фіхте, Шеллінга. Критично і, зрештою, негативно ставився до раціоналізму доби Просвітництва, віддаючи перевагу версії ідеалізму у дусі Фіхте й Шеллінга. Н. був переконаний, що примирення протилежностей можливе лише через ототожнення спасіння і ніщо, внаслідок чого здійснюється відкриття нескінченної реальності. На порозі цього відкриття стоїть поет, його снага (завдяки вивільненню власної уяви із тенет фрагментизованого механістичного світу) осягнути власне "Я" й у такий спосіб - глибини буття. Важливим засобом поетичного мислення вважав афоризм.

[br]

Осн. тв.: "Учні в Саїсі" (1798); "Гімни Ночі" (1800); "Генрих Офтердингер" (1876).

Шимонович, Шимон (Симон Симонід) (1558, Львів - 1629) - представник укр. і польськ. Відродження, визначний філолог, поет. Вчився у Краківському ун-ті (від 1575 р.). У польськ. літературі започаткував новий жанр - укр. пісні ("селянки"). Ш. проводив велику організаційно-педагогічну діяльність, зокрема, брав активну участь у заснуванні Замойської академії, доборі викладачів, фундуванні друкарні тощо Ц. ей навчальний заклад закінчували більшість перших професорів КМА. Високої думки про Ш. був відомий польськ. поет Папроцький, такі філософи і вчені, як Ліпсій, Дуза, проф. Лейденського ун-ту Скалігер. Його учнями були видатні польськ. культурні діячі: Урсин, Дрезнер, Собєський, Замойський. Як чільний представник ренесансного гуманізму Ш. обстоював принципи духовної свободи, утверджував необхідність розвитку світських наук. Ідеалом людини вважав самостійну, творчу, високоморальну особистість; на відміну від середньовічного уявлення про природу як про наслідок божественного творіння, надавав їй самостійної естетичної значущості. У політико-правовій сфері Ш. виступав за зрівняння у правах зі шляхтою торгово-промислових верств населення (міщан, ремісників, купців), а також селян, яких вважав фундаментом держави. В умовах тогочасної Польщі, що була конституційною монархією з характерним для неї привілейованим становищем шляхти, це був крок у напрямі формування буржуазно-демократичного принципу рівності громадян перед законом.

1) ( який не має талану) untalented; mediocre

2) поет. ( нещасливий) luckless, unlucky

1) lightning, lightning flash, flash ( streak) of lightning; поет. levin

2) ( застібка) zipper