педагогіка

Козельський, Яків Павлович (1728, с. Келеберда, Черкащина - 1795) - укр. філософ-просвітник. Навчався в КМА (1744 - 1750), в Петербурзькій академічній гімназії та ун-ті; перебував на військовій службі, викладав у артилерійському інженерному корпусі; служив у Сенаті. В 1770 - 1780 рр. - в Малоросійській колегії в м. Глухові. Проблеми теоретичної філософії розглядаються ним на ґрунті філософії Вольфа, питання ж соціальної філософії та моралі аналізуються під впливом Руссо, Монтеск'є, Гельвеція. Філософія, за К., це "генеральне пізнання про речі і справи людські"; вона узагальнює результати пізнання, одержані конкретними науками, не збігаючись разом з тим із жодною з них. Звертаючись до природного плину речей, філософія відрізняється також від теології, спрямованої на справи Божі. Філософія розподіляється на теоретичну і практичну. Якщо практична філософія містить виклад правил доброчесності, за якими людина повинна діяти, то теоретична філософія спрямована на вивчення істин, на яких ця доброчесність ґрунтується. Теоретична філософія складається: з логіки, що своїм предметом має три "сили" душі - здатність утворювати поняття, судження та умовивід, які слугують досягненню істини; з метафізики, до якої входять онтологія - наука "про річ та її причинності", психологія - наука про дух, чи про душу. Дух, або душа, на відміну від матеріальних речей, характеризуються притаманною їм волею і розумом. Дух буває "конечний" - це людська душа, і "нескінченний" - це Бог. В основу соціальної філософії покладено ідеї "природного права" та "суспільної угоди", які розробляються в межах практичної філософії (юриспруденція і право). Практична філософія покликана обґрунтувати шляхи досягнення форм правління, якими, на думку К., є республіка, де править виборний сенат, та конституційна монархія. Досягти справедливого стану можливо - у відповідності з духом просвітницької програми - через поширення освіти і виховання (універсального засобу для подолання різних вад і конфліктів у суспільстві). З цим, зокрема, пов'язані педагогічні ідеї К., що стосуються поєднання теорії з практикою в процесі навчання. їх обґрунтування та виклад здійснено в підручниках "Арифметичні твердження" та "Механічні твердження" (1764).

Кононович-горбацький, Йосиф (? - 1653) - укр. вчений та культурно-освітній діяч, один з перших професорів та ректорів КМА, де викладав лат. мовою курс риторики (1635 - 1636) та два трирічних курси філософії (1636 - 1642). Походив з Галичини, освіту здобув, очевидно, у Віленській братській школі та в Замойській академії, про що неоднозначно свідчить його науково-педагогічна діяльність. Від 1642 до 1646 р. К.-Г. працював на посаді ректора КМА. 1645 р. разом з Оксеновичем-Старушичем та Трофимовичем-Козловським брав участь у Ясському православному соборі як репрезентант митрополії Київської, Галицької і всієї Русі. Помер в сані єпископа Білоруського. З творів К.-Г. збереглися: 1) рукопис риторики "Оратор Могилянський" ("Orator Mohileanus..."), об'єднаний з курсом "Діалектики" ("In dialecticarum institutionum disputationes"), 1635/36 н.р.; 2) рукопис логіки "Підручник з логіки" ("Subsidium logical", 1639/42 н.р.)· Курс риторики складений на зразках творів ренесансних гуманістів, зокрема Еразма Роттердамського, Рудольфа Агриколи та Юста Ліпсія, і призначений для виховання укр. суспільно-політичного діяча, здатного активно захищати свій народ. У загальнофілософських питаннях дотримувався принципу "здорового глузду", був поборником ідеї двоїстої істини, розмежовуючи сферу філософії й теології, розуму й віри, наголошуючи на тому, що "на Землі немає нічого більшого, ніж Людина, а в Людині немає нічого більшого, ніж Розум". В суспільно-політичних проблемах К.-Г., покликаючись на праці ренесансних поборників ідеї "природного права", а серед них і свого краянина Оріховського-Роксоляна, відстоював право укр. народу на культурну, мовну, релігійну та адміністративно-територіальну ідентичність і самобутність у межах Королівства Польського як єдиної федеративної держави. Послідовно виступав проти самої думки про можливість будь-якого союзу між Україною ("Руссю") та Московською державою. Проявляв неабияку зацікавленість історією власного народу, наполегливо боровся за свободу совісті та релігійну толерантність.

Кравченко, Олександр Михайлович (1941, Макіївка) - укр. філософ. Закінчив фізико-математичний ф-т ІСам'янець-Подільського педагогічного ін-ту (1964). Канд. філософських наук (1968) С. т., од 1986 р. - провідн. наук, співр І. н-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ К. оло наукових нтересів: філософія та методологія сучасного природознавства, принципи побудови наукових теорій. Автор понад 70 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Філософія і фізика", у співавт. (1967); "Філософське значення ідеї інваріантності у фізиці" (1971); "Філософські проблеми обґрунтування фізичної теорії" (1985); "Фізико-математичне пізнання: природа, засади, динаміка", у співавт. (1992); "Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури", у співавт. (2000).

Личковах, Володимир Анатолійович (1946, Варшава) - укр. філософ, естетик З. акінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1974). Докт. філософських наук (1996). Од 1990 р. - зав. кафедрою філософії та культурології Чернігівського державного педагогічного ун-ту ім. Т. Шевченка. Сфера наукових інтересів - естетика і мистецтво авангардизму і постмодернізму. Досліджує естетичні аспекти людського світовідношення, проблеми розвитку некласичної естетики в Україні.

[br]

Осн. тв.: "Людинаі світ" (1994); "Переживання краси" (1997).

Ліницький, Петро Іванович (1839, Лебедин - 1906) - укр. філософ, представник укр. духовно-академічної філософії З. акінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію, магістр XXII курсу (1861 - 1865) КДА, од 1865 р. - викладач філософських наук у КДА, од 1867 р. - бакалавр, од 1869 р. - доцент, од 1871 р. - екстраординарний, з 1890 р. - засл. проф. філософії КДА. Протягом майже 20 років очолював кафедру історії філософії (од 1869 р.), а од 1887 р. - кафедру логіки та метафізики. Читав курси з історії філософії, логіки, педагогіки, метафізики. Філософський спадок вченого охоплює близько 20 фундаментальних праць та велику кількість статей, що упродовж 40 років постійно друкувалися в "Трудах КДА" та в богословсько-філософському часописі "Віра і розум", виходили окремими виданнями. Дотримувався ідеалістичних поглядів, які характеризувалися різко антипозитивістською спрямованістю та витлумаченням багатьох гносеологічних проблем у дусі кантіанства. При цьому доробок Л. важко приєднати до якоїсь певної та окремої традиції, позаяк його філософія була в своїй основі поєднанням різних філософських течій та тенденцій. На відміну від Юркевича, котрий центром суб'єктивності вважав серце, Л. наголошував роль розуму, не заперечуючи при цьому і значення серця в духовному і душевному світі людини. Його позиція є помірковано-раціоналістичною, схильною до апріоризму та дедуктивізму. Високо оцінював умогляд як основну форму пізнавальної діяльності. В поглядах на суспільство піддавав нещадній критиці теорію економічного детермінізму, великого значення надавав праву власності, при цьому не заперечував здатності соціалізму гармонізувати відносини між людьми, але наполягав на здійсненні спочатку інтелектуальної революції.

[br]

Осн. тв.: "Огляд філософських вчень" (1874); "Слов'янофільство та лібералізм" (1882); "Витончена література й філософія" (1893); "Основні питання філософії: Досвід системного викладу / Підручник для духовних академій" (1901).

ЛОГІКО-ІНФОРМАЦІЙНА СИСТЕМА (ЛІС) - сукупність логічних і технічних засобів для приймання, зберігання, перетворення й видачі інформації будь-якого виду. В загальнотеоретичному аспекті ЛІС - система, середовищем функціювання якої є знання, а структуру її утворюють логічні відношення й конструкції, призначені для певного перетворення знання. В розробці ЛІС широко використовують теорію систем, логіку, теорію множин, алгебру, теорію імовірностей тощо. Залежно від вихідних понять ЛІС бувають різних рівнів - від загальносистемного до логіко-математичного З. агальносистемний аспект ЛІС має велику інформаційну значущість, оскільки систематизація є обмеженням багатоманітності. Заслуговує на увагу параметричний принцип систематизації, в якому абстрагуються від матеріального субстрату (фізичного, хімічного, біологічного, соціального) і дотримуються структурних типів, спільних для предметів, незалежно від того, до якої галузі вони належать. На основі логіко-математичних уявлень ЛІС можна перейти до технічної реалізації її - напр., до логіко-інформаційної технічної системи (ЛІТС), інформаційно-пошукової системи. ЛІТС - один із напрямів автоматизації розумової діяльності, який забезпечує успішну виробничу, наукову, педагогічну й управлінську діяльність людини. Однією з основних у розробці ЛІТС є проблема інформаційно-логічної мови (як ідеал - єдиної такої мови). Оскільки синтаксична й семантична структури природної мови складні, то розробляють спрощені логічні структури, придатні для технічного використання.

Лукаш з Нового Міста (?, Нове Місто побл. Самбора - бл. 1542) - укр. філософ, педагог. Вчився у Краківському ун-ті (1513 - 1515). Згодом там же працював викладачем: від 1517 р.- бакалавром, від 1521 р. - доцентом філософії та магістром вільних мистецтв. В останні роки життя залишив викладацьку роботу і виїхав із Кракова, продовжуючи підтримувати контакти з Краківським академічним середовищем і гуманістичним гуртком, очолюваним Русином. 1522 р. Л. видав укладений ним для студентів ун-ту підручник з епістолографії, написав також філософський трактат, який залишився неопублікованим. Про філософські погляди Л. відомо небагато З. наємо лише, що він, викладаючи вчення Аристотеля у Краківському ун-ті, критикував бездумне схиляння перед його авторитетом, що вже само по собі мало велике значення для пробудження самостійного мислення у слухачів. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу Л. вважав людей діяльних, творчих, розумних і освічених.

Лукаш, Микола Олексійович (1918, Кролевець - 1988) - укр. письменник-перекладач. Закінчив Харківський педагогічний ін-т (1948); викладав іноземні мови у Харкові. Феномен Л. у своїй появі зумовлений як давньою традицією укр. поетичного і прозового перекладу, так і драмою укр. підрадянської літератури, поставленої в умови граничної несвободи та штучної ізоляції від світового художнього процесу. Своєю творчістю Л. фактично створив свого роду літературно-естетичну альтернативу цій несвободі, майстерно транспонувавши в укр. слово, поетичне і прозаїчне, грандіозну світову літературну суму всіх її родів і жанрів (від "Декамерона" Бокаччо, "Дон Кіхота" Сервантеса, "Фауста" Гете до найбільших шедеврів європейської лірики XVIII - XX ст. - від Бернса до Вал єрі) В. умовах тоталітарної кризи національної культури він зберіг онтологічну та власне художньо-естетичну рівновагу поміж світовою літературою і укр. словом. Л.-перекладач з особливою увагою ставився до творів, котрі тяжіли до художньо-філософського узагальнення основоположних шляхів європейського людства і взагалі світової історії (вкрай якісний переклад абсолютного шедевра літератури такого типу - "Трагедії людини" угорця Імре Мазача). Все життя Л. пройшло в атмосфері безперестанного його цькування режимом.

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА (ЛВШ) - започаткована польськ. філософом Твардовським, учнем Брентпано, у Львові в 1895 р Н. а початковому етапі діяльності предметом вивчення в ЛВШ стає істиннісне значення. Переважна більшість дослідників, що входили тоді до ЛВШ, поділяли думку Твардовського про абсолютний характер "істини", дискутуючи лише з приводу її одвічного характеру. Розпочата в 1913 р. дискусія закінчилася видатною працею Тарського про дефініцію істинного висловлювання. Атмосферу творчих пошуків в ЛВШ передає вислів Твардовського, котрий говорив, що "служіння об'єктивній правді набирає етичного значення". Він не обмежував своїх учнів у виборі предмета дослідження, одначе вимагав сумлінного ставлення до методів, які загалом можна окреслити як критичний аналіз. Цим доброзичливим ставленням до особистості дослідника пояснюється різноманітність філософських дисциплін, що культивувалися в ЛВШ. До першого покоління учнів Твардовського належали: Лукасевич (1878 - 1956), Лесьнєвський (1886 - 1939), Котарбінський (1886 - 1981), Чежовський (1889 - 1981), Айдукевич (1890 - 1963), Вітвіцький (1878 - 1948), Балей (1885 - 1952), Завірський (1882 - 1948), Татаркевич (1886 - 1980). Формально у розвитку ЛВШ розрізняють два періоди: львівський (1895 - 1915) і варшавський (1915 - 1939), а також наступні чинники, що характеризують це інтелектуальне співтов-во: генетичний - педагогічна діяльність Твардовського і його учнів; географічний - розташування школи у Львові та Варшаві; часовий - ЛВШ виникла в кін. XIX ст. і діяла до поч. Другої світової війни; зрештою, змістовий - сукупність спільних ідей. У першому періоді філософські дослідження концентрувались у Львові, у другому, після отримання Йольщею незалежності, вплив учнів Твардовського поширився на всі ун-ти країни, але головно сконцентрувався у Варшаві, де всі філософські кафедри посіли вихідці зі Львова. Бурхливий розвиток математичної логіки на поч. XX ст. обумовив зацікавленість цією філософською дисципліною варшавських математиків, внаслідок чого співпраця філософів і математиків принесла видатні наукові досягнення у математичній логіці, а певні математичні теорії - теорія множин і топологія - були свідомо обрані для експлікації і дослідження властивостей логічних систем, які в свою чергу контролювали розбудову математичних структур. Таким чином, постала нова галузь на перетині логіки і математики - метаматематика С. аме тому ЛВШ перед Другою світовою війною стає відомою у світі переважно як школа логічна, потім - логіко-філософська позитивістського спрямування (проти чого ще в 30-ті рр. протестували Лукасевич та Айдукевич), а під кін. XX ст. її почали зараховувати до аналітичного гурту у філософії. Спеціалізацію в логіці Лукасевич поєднував із дослідженням явища причинності і використовував його для вирішення проблеми детермінізму, висловлюючись за індетермінізм. Позиція індетермінізму - за критичного прочитання Аристотеля - дозволила Лукасевичу підважити засаду "виключеного середнього", що відкрило шлях спочатку до побудови тризначної логіки, а потім низки логік з багатьма істиннісними значеннями. Використовуючи математичну логіку, Лукасевич аксіоматизував силогістику Аристотеля, винайшов бездужковий запис формул. Лесьнєвський розглядав предмет не як елемент множини в дистрибутивному смислі, а як частину цілого. Наслідком його намагань стали три теорії - прототетика (теорія перших тез), онтологія і мереологія (теорія колективних множин або агрегатів), доповнені теорією дедукції, в якій описувалися номіналістичні настанови Лесьнєвського. Котарбінський трактував предмети як матеріальні речі, потім як тіла, тобто мислячі речі. Ця доктрина спочатку отримала назву "реїзм", а потім "конкретизм" і "соматизм". Спрямованість Котарбінського на ефективне відтворення речей у практиці знайшла вираз у створенні нової дисципліни - праксеології; було також засновано перший у світі Ін-т праксеології. На підставі того, що практичні дії мають виразне етичне забарвлення, Котарбінський розвиває систему незалежної етики, очоливши цей напрям. Чежовський, Завірський і Айдукевич присвятили себе логіці і методології наук, Вітвіцький і Балей - психології, Татаркевич - історії філософії та естетиці. В 1904 р. за ініціативою Твардовського було створене у Львові Польське філософське тов-во, а в 1933 р. Лукасевичем у Варшаві закладено підвалини Польського логічного тов-ва. Під головуванням Твардовського у міжвоєнний період відбулося три філософських з'їзди - у Львові (1923), Варшаві (1927) та Кракові (1936). Друга світова війна призвела до припинення діяльності ЛВШ як наукового тов-ва. В період 1939 - 1948 рр. ЛВШ втратила загалом 34 вчених. Хоча й залишалися корифеї - Чежовський, Айдукевич, Котарбінський, Татаркевич, Яськовський, Мостовський, Слупецький, але внаслідок ідеологічного тиску комуністичного режиму ЛВШ була позбавлена інтелектуального оточення і не змогла відродитися; зрештою, спеціалізація у конкретній дисципліні ставала більш суттєвою.

ЛЮДИНА - природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живих організмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, завдячуючи чому вона постає як суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Л. є предметом вивчення різних галузей знання: соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіки, медицини тощо. Використовуючи розмаїті дані цих наук, філософія вивчає Л. передусім з погляду місця її у світі та її ставлення до світу. У давній кит., інд., грецьк. філософії Л. мислиться як частка Космосу, певного єдиного надчасового світопорядку, як мікрокосм ("світ у малім") - відображення й символ Всесвіту, макрокосму (котрий у свою чергу уявляється антропоморфно - як живий одухотворений організм). Від цих найперших уявлень і до сьогодні мікрокосм постає як такий, що в ньому збігаються й перетинаються усі сутнісні генерації буття - фізичне, хімічне, живе, духовне. Проте у міру розвитку цих уявлень дедалі більше усвідомлюється та обставина, що Л. здатна відособлюватися у структурі буття, прагнучи стати його деміургом, трансцендентувати за межі свого тут-і-тепер-так-буття, а відтак - мікрокосм, на відміну од макрокосму, є проблематизованим. Уже в трьох відомих людинознавчих запитаннях Канта - "Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?" - відтворено багатомірність сутнісної проблематизації Л. як універсальної істоти. Відповідно виникають фундаментальні "екзистенційні дихотомії" (Фромм) людського С. правді, наявність розуму - фактор, що спонукає Л. до розвитку, до створення власного світу, де вона почувалась би "у себе вдома", проте кожний досягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й рішення. Найфундаментальніша дихотомія Л. - поміж життям та смертю; від неї походить інша: хоча кожна Л. є носієм усіх родових потенційних здатностей, швидкоплинність її життя не дозволяє уповні реалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов Ж. иття Л., починаючись та обриваючись у момент, випадковий для загального еволюційного процесу всього роду Л., входить у трагічну суперечність з індивідуальними зазіханнями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття Л. стала істотною перешкодою будь-яким спробам субстанціалізувати ту чи ту властивість Л. (на кшталт "zoo politikos", "homo sapiens", "homo faber" тощо). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Так, при зіставленні різних виявів людського світовідношення стає зрозумілим, що фантазія й гра, котрі уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення од фактичності, од невблаганної повинності "так-буття", є для Л. "рятівними" здатностями, не менш важливими й споконвічними, аніж праця, панування, любов і смерть (Фінк). Постає питання, чи повинна взагалі філософія претендувати на створення остаточної "картини Л.", котра б зводилась до загальних формулювань - на кшталт "духовної сутності", "діючої сутності" тощо. Натомість Больнов, посилаючись на Плеснера, пропонує "принцип відкритого питання", максимальну завбачливість для "нових неочікуваних і незавбачливих відповідей". Деякі досліджувані риси Л. виявляються пов'язані одна з одною цілком довільно, деякі - цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж бо про такі, що перебувають у стані безнастанної суперечності. Усім цим підтверджується принципова світоглядно-антропологічна теза Гегеля та Достоєвського: поки людина живе, вона ще не сказала свого останнього слова, через що її не можна визначити остаточно.

МАРБУРЗЬКА ШКОЛА НЕОКАНТІАНСТВА - напрям неокантіанства, що виходив із "трансцендентально-логічного" тлумачення вчення Канта. Найвідоміші представники школи - Коген, Наторп, Кассирер. Марбуржців об'єднує у школу визнання трансцендентального методу як єдино правильного методу дослідження проблем логіки, гносеології, етики, релігії, соціології, філософії права, педагогіки, історії та інших сфер знання. Що стосується розуміння філософами з Марбургаречі у собі, то тут характерними є два моменти: по-перше, річ у собі розглядається як допоміжна побудова в системі критичної філософії, як "граничне поняття"; по-друге, істинний зміст цього поняття треба розуміти як принцип мети. Трансцендентну кантівську річ у собі марбурзькі неокантіанці розглядають вже як трансцендентальну, здійснюючи її перенесення у сферу свідомості. Вона трактується як категорія логіки, "чистого пізнання". Річ у собі виражає завершення, межу понятійного знання, структурну оформленість предмета як результату пізнання (становлення свідомості). Критерієм об'єктивності і реальності пізнання М.ш.н. вважає відносну врівноваженість одних елементів пізнання стосовно інших. Це породжує суб'єктивізм і релятивізм у сфері гносеології, внаслідок чого з'являється реальна можливість фідеїстичної інтерпретації досвіду. М.ш.н. стверджує функціональне значення релігії для мислення: цінність релігії полягає в тому, що вона визначає межу діяльності розуму. "Чисте" пізнання досліджує не походження і сутність процесів, а природу нашого осягнення речей. "Чиста" воля - це спонтанний процес розвитку моралі, а "чисте" почуття свідчить про іманентність релігії свідомості людини.

Наторп, Пауль (1854, Дюссельдорф - 1924) - нім. філософ; разом з Когеном очолював Марбурзьку школу неокантіанства. Його праці тематично й проблемно охоплюють історію філософії, логіку, психологію й соціальну педагогіку. В галузі історії філософії в центрі уваги Н. - системи античної і нової філософії, в яких він вбачав передумови кантівського критицизму. Основна риса історико-філософських праць Н. - певна стилізація корифеїв філософії "під Канта". Філософію Н. ототожнював з трансцендентальною логікою, а "річ у собі" стає у Н. "граничним" поняттям, початком наукового пізнання. Відповідно, кантівська принципова різниця між апріорними формами чуттєвості і категоріями розсудку ліквідується і перетворюється у чисто логічну проблематику, а саме - яким чином увесь зміст наукового знання визначається початковим актом мислення ("першоджерелом") М. ислити, за Н., не означає нічого іншого, як вважати, що дещо існує. Вимога буття є вимогою виправдання думки, її змістом; першопочаткове буття - це буття логічне, буття визначення. Будь-який прояв мислення є осмисленням буття, а будь-яке буття - буттям думки. У поглядах "пізнього" Н. помітною стала тенденція виходу за межі неокантіанства, наближення до онтологічного ідеалізму гегелівського типу, яке включало переосмислення ідей Платона, Геракліта, Кузанського.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до психології відповідно до критичного методу" (1884); "Платонова теорія ідей: Вступ до ідеалізму" (1903); "Логічні засади точних наук" (1910); "Кант: Марбурзька школа" (1912).

Оуен, Роберт (1771, Ньютаун, Уельс - 1858) - англ. соціаліст-утопіст. Заснував перші трудові комуни: на фабричних підприємствах у Нью-Ленарку (Шотландія, 1800), пізніше - "Нова гармонія" (США), "Гармонія холл" (Англія). Всі вони зазнали занепаду. Пов'язав свою діяльність з долею робітничого класу. Досяг успіхів у покращенні становища робітників (скоротив робочий день, відкрив перші в історії дитячі садки, ясла, недільні школи для робітників), проте не переоцінював цих досягнень і вважав, що робітники все ж залишаються в рабському стані. Існуючий суспільний лад слід замінити більш справедливим, шлях до якого пролягає через усуспільнення засобів виробництва, знищення експлуатації та рівну працю. Гаслом його соціальних перетворень були слова: "Або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто". "Вимір цінності - праця, а не золото". Серед заходів, що готували "новий моральний світ", О. надавав особливої уваги педагогіці - вважав необхідним формування універсалізму, виховання через залучення до виробництва, орієнтацію особистості на суспільне благо Р. озробляв конкретні заходи щодо подолання поділу праці, які були засновані на принципах суспільної власності, поєднання праці розумової та фізичної, промислової та землеробської, всебічного розвитку особистості, рівності усіх у правах.

[br]

Осн. тв.: "Новий погляд на суспільство" (1813); "Революція у свідомості і практичній діяльності людського роду" (1849).

Павелко, Олексій Пилипович (1918, с. Прохори Чернігівської обл. - 2001) - укр. філософ. Закінчив філологічний ф-т Ніжинського педагогічного ін-ту (1938). У 1946 - 1947 рр. працював у складі укр. дипломатичного представництва при ООН (Нью-Йорк). У 1973 р. захистив докт. дис., проф. Працював на посаді проректора НПУ ім. М. Драгоманова, зав. кафедрою філософії цього ж ун-ту. Сфера наукових інтересів - історія укр. філософії. Автор близько 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "З історії суспільно-політичної думки в Україні" (1972); "Історія філософії на Україні". Т 2., у співавт. (1987).

Петров, Віктор Платонович (псевд.: В. Бер, В. Домонтович) (1894, м. Катеринослав - 1969) - укр. письменник, літературознавець, історик філософії, археолог. Закінчив слов'яно-рос. відділення історико-філологічного ф-ту Київського ун-ту (1918). Докт. літературознавства (1930), докт. філологічних наук (1966). Керівник (від 1927 р.) Етнографічної комісії УАН, зав. сектором Ін-ту історії матеріальної культури, директор (від 1941 р.) Ін-ту укр. фольклористики АН УРСР. Проф. філософського ф-ту Укр. Вільного ун-ту (Мюнхен) і проф. богословсько-педагогічної академії УАПЦ. Від 1956 р. - в Києві: співр І. н-ту археології АН УРСР. Автор повістей, оповідань, наукових праць. Започаткував в Україні жанр "романтизованої біографії" (повісті "Романи Куліша", "Аліна і Костомаров"), автор насиченої філософськими ідеями інтелектуальної прози (повісті "Доктор Серафікус", "Без грунту", філософської притчі "Апостоли" та ін.). Для історіософських студій П. характерне прагнення осмислити ідею часу в історії, пізнати в ній "не лише рух, але й сталість, не лише часове, але й надчасове". Історія - це не каузально-поступальне творення "золотого віку", а "чергування перервності". Людство, за П., змінило у XX ст. вектор руху, повернуло від засад Ренесансу до засад Середньовіччя (нехтування раціональністю, осягнення природного як відбитку надприродного у символізмі та ін.). Праці П. про особистості і творчість Куліша і Сковороди - це перлини в дослідженні творчості Куліша і Сковороди. П. осягає Сковороду як "філософа-старця", для якого бути - це мислити, а "філософувати - це втікати з цього земного світу, визволятись од тіла". По-новому поглянув П. і на естетику Шевченка, Лесі Українки, Гоголя та ін.

[br]

Осн. тв.: "Пантелеймон Куліш у 50-ті роки. Життя, ідеологія, творчість" (1929); "Аліна й Костомаров. До історії їх життєвих взаємин" (1929); "Історіософічні етюди" (1946); "Екзистенціалізм і ми" (1946); "Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства" (1947); "Українські культурні діячі УРСР - жертви більшовицького терору" (1992); "Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика" (1972); "Домонтович В.: Проза". У 3 т. (1988); "Походження українського народу" (1992); "Особа Сковороди" (1995).

Полоцький, Симеон (Самуїл Гаврилович Петровський-Ситніанович) (1629, Полоцьк - 1680) - білор.-укр.-рос. богослов, філософ, поет, драматург, оратор і педагог. Освіту здобув у КМА, яку закінчив бл. 1651 р. Вчився також у Віденській єзуїтській академії і, можливо, в якихось навчальних закладах європейських країн. 1656 р. постригся у ченці. 1664 р. переїхав до Москви. Засновник схоластичного бароко в Росії, яке він відповідно до тамтешньої суспільно-культурної ситуації модифікував шляхом послаблення традицій індивідуалізму, духовної депресії і акцентуації духу державного оптимізму і "службової" одностайності як форми нового колективізму, характерної для становлення Російської імперії. Автор збірок проповідей "Обед душевний" (1681) і "Вечеря душевная", що містять 109 слів моралістичного змісту, 78 панегіриків і 29 повчань; поеми на царський герб "Орел Російський"; букварів 1664, 1667, 1669 і 1679 рр.; "Жезла правлення". Основне завдання своєї творчості П. вбачав у слугуванні народному добру, яке розумів як звеличування державної влади, необмеженої влади монарха, чим створював теоретичне підґрунтя для формування абсолютизму. Його праці насичені роздумами про життя і смерть, багатство і бідність, самовдосконалення, цінність людського розуму, виховання дітей, про війну і мир, про війни праведні й неправедні тощо. Заснувавши т. зв. "Верхню" друкарню (1679), він окрім згаданих творів видав "Тестамент, або Заповіт Василія, царя грецького, його синові Льву Філософу" (1680), що репрезентував поширений у середньовічній Європі тип повчальних кодексів політичної, суспільної і приватної моралі. Ораторська проза П. і закладені в ній ідеї укр. філософії барокової доби сприяли поступовій переорієнтації рос. думки в ранньомодерному дусі, стимулювали виникнення нових класицистичних тенденцій у рос. літературі.

ПРОСВІТНИЦТВО - а) хронологічний період кін. XVII - XVIII ст., який позначається поняттям "доба П."; б) філософська та ідейна течія, поширена в Зх Є. вропі у XVII - XVIII ст., що охопила фактично всі сфери культури. Отже, П. - це загальнокультурне явище процесу історичного розвитку Європи. Термін "П." зустрічається у працях Вольтера, Гердера, але остаточно входить у вжиток після опублікування праці Канта "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?" (1784). Історичним ґрунтом становлення просвітницької ідеології став інтенсивний розвиток наукових знань у XVII ст І. деал наукового знання, що невіддільний від раціональності та оптимізму, сприяв реалізації можливостей пізнання. Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політичних теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого суспільства В. основу просвітницьких суспільно-політичних теорій було покладено поняття незмінної людської природи, зміст якого включав ідею про рівність людей від природи, а також про існування низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина. Одним із засобів утвердження ідеалів П. їхні прихильники вважали розвиток історичної науки ("школи моралі й політики"). При цьому просвітницький погляд на історію характеризувався наступними властивостями: відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу, різко негативне ставлення до Середньовіччя, ідеалізація Античності, історичний оптимізм та віра в прогрес, визнання існування єдиних історичних закономірностей розвитку всього суспільства. В органічному зв'язку зі всією системою знань мислителів П. були проблеми виховання. Значний внесок у розвиток педагогічної науки внесли Локк.Дидро, Гельвецій, Руссо. Розвиток П. мав і свою незаперечну національну специфіку, в контексті чого, як правило, виділяють англ., франц., нім., італ. П. тощо. Серед основних течій англ. П. вирізняють: а) ідеалістичну: Шефтсбері, Берклі, Г'юм, шотланд. школу здорового глузду (Рід, Бетті, Оствальд); б) матеріалістичну: Коллінз, Гартлі, Пристлі, Толанд, Ньютон. Розвиток франц. П. охоплює ранній етап (XVII ст. - Лабрюєр, Ларошфуко, Декарт, Гассенді) та високе П. (XVIII ст. - Монтеск'є, Маблі, Вольтер, Кондильяк, Руссо, Ламетрі, Дидро, Гельвецій, Гольбах, Марешаль, Мельє та ін.) О. днією з центральних подій розвитку франц. П. стало йидання "Енциклопедії" (1751 - 1780), асоціально-політичним завершенням - події Французької революції 1789 р. П. у Німеччині розпочалося доволі пізно - у XVIII ст., що було зумовлено економічною відсталістю та відсутністю національної єдності; соціально-політичні та філософські пошуки цієї єдності стали однією з найпотужніших сполук нім. П. До чільних представників нім. П. належать Крузій, Чирнгауз, Томазій, Баумгартен, Гаман, Якобі, Гердер, Гете, Лессинг. П. в Італії було щільно поєднано з боротьбою за національне об'єднання. Важливе місце у працях італ. просвітників займало питання про єдину літературну італ. мову. Ідеї італ. П. рельєфно відбились у працях Чезаротті, Веррі, Беккаріа, Філанджері, драматургії Гольдоні.

Роженко, Микола Маркович (1936, с З. ападинка Хмельницької обл.) - укр. філософ. Закінчив фізико-математичний ф-т Кам'янець-Подільського педагогічного ін-ту (1959). Докт. філософських наук (1984), проф. (1990). Лауреат премії ім. В. Стуса (1990). Філософські інтереси охоплюють проблематику єдності логіко-методолоіічних та історико-наукових досліджень, соціальну історію науки й філософії, історію України радянської доби. Автор 100 наукових статей та розділів у колективних монографіях.

[br]

Осн. тв.: "Гносеологічна природа опису і пояснення у фізиці" (1970); "Квантова логіка. Нарис теорії та історії" (1993, рос. мова); "Трагедія академіка Юринця" (1996).

Русин, Павло (Павло Русин із Кросна) (бл. 1470, Кросно - 1517) - укр.-польськ. гуманіст, поет. Вчився у Краківському (від 1491 р., Польща) та Грейфсвальдському (Німеччина) ун-тах, де одержав (1499) ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а згодом - Віденському ун-тах античну літературу. Деякий час займався педагогічною діяльністю в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, збірку яких видав 1509 р. у Відні. Його вихованцями були відомі поети свого часу Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній. Р. - один із зачинателів гуманістичної культури в Україні. У його творах проводиться ренесансно-гуманістична в своїй основі думка про спроможність людини власними силами за допомогою доброчесності, або доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя. Р. стояв на позиціях природного права, захищав вроджені для кожного індивіда особисті свободи. Розвивав у своїй поетичній творчості неоплатонівську ідею спорідненості поета й пророка. В царині державотворення ідеальною формою правління вважав обмежену законом освічену монархію.

[br]

Осн. тв.: "Pauli Crosnensis Rutheni Carmina" (1962); "Українська поезія XVI ст." (1967).

Сакович, Касіян (1578, Потеличі, Галичина - 1647) - мислитель, поет, педагог, перекладач, богослов гуманістичного спрямування. Навчався в Краківському ун-ті та Замойській академії. Від 1620 до 1624 р. був викладачем і ректором Київської братської школи, а згодом проповідником у Любліні при православному братстві. 1625 р. прийняв унію, 1641 р. - католицизм і вступив до чину августинців. У цей час С. видав низку полемічних творів, спрямованих проти православної церкви, її ієрархії, чинів та обрядів. У роки свого ректорства в братській школі написав "Вірш на жалосньїй погреб козацкого рьіцера Петра Конашевича Сагайдачного", де утверджується ідея неперервності укр. історії від Києворуської доби до XVII ст., створюється образ ідеального православного володаря, прославляються запорозьке військо та його полководці як захисники свободи вітчизни, які уподібнюються античним героям. Розглядаючи людину як самоцінність, С., перегукуючись із гуманістами Відродження, говорить про неї як про мікрокосм, що є скороченим відтворенням макрокосму. Він високо підносить людський розум, пізнання людиною зовнішнього світу, наполягає на необхідності будівництва шкіл, вище цінуючи освіченість, ніж побожність. На відміну від авторів попереднього періоду братського руху, мислитель схвально ставиться до світських наук і мудрості, широко використовує твори античних філософів, письменників, істориків. Але найглибшою мудрістю та найглибшою філософією і теологією він вважає пізнання людиною самої себе, необхідне для того, щоб на його основі вона могла керувати "домом свого тіла", думками і вчинками. Вважаючи, що душа є формою органічного тіла, С. хитався у її розумінні між аристотелізмом і платонізмом, стверджуючи, що вона є самосутньою сутністю, простою і безсмертною, яка може жити і без тіла. Він розрізняв три види душі - вегетативну, чуттєву й раціональну, або інтелект, докладно проаналізував здатності душі: відчуття (смисли), уявлення, фантазію, пам'ять, мислення. При розгляді питання про походження душі (передається батьками, вдихається Богом) С. захищав від звинувачення в єресі Транквіліона-Ставровецького, який схилявся до думки, що душа людині передається від батьків. У творах С. є чимало гуманістичних тенденцій і перегуків з ідеями діячів західноєвропейського Відродження.

[br]

Осн. тв.: "Аристотелівські проблеми, або питання про природу людини" (1620); "Трактат про душу" (1625).