пантеїзм

ОКУЛЬТИЗМ ( від лат. occultus - прихований, таємний) - загальна назва містичних вчень, що визнають існування прихованих сил у людині та Космосі, які недосяжні безпосередньому досвідові, але відкриваються "посвяченим" - тим, хто пройшов певні етапи підготовки та ініціацію (таїнство посвячення). О. теоретично є близьким до пантеїзму, який розглядає світ як духовну єдність із безперервною взаємодією її складових. Бере початок з архаїчних синкретичних вірувань, був елементом багатьох стародавніх релігій. Вперше виокремлюється в самостійну сферу за доби пізньої Античності: на початку н. е. в Александрії виникли герметичні науки (алхімія, астрологія, герметична математика), назва яких походить від імені легендарного Гермеса Трисмегіста (злиття образів грецьк. бога Гермеса та єгипетськ. Тота). Тоді ж написаний чи не найперший трактат О. - "Смарагдоваскрижаль", де подано уявлення про всеохопні зв'язки між елементами Всесвіту (планетами, металами, рослинами та частинами тіла людини). Людина розглядається як мікрокосм, що відтворює структуру макрокосму (звідси - окультне вчення про аналогію). Найвищого розвитку теорія О. досягає у творі Агриппи Неттесхеймського (1486 - 1535) "Окультна філософія" (1533). За доби Відродження О. сприяє подоланню умоглядної схоластики, формує умови для розвитку експериментального природознавства (Кардано, Телезіо, Парацельс та ін.). Пізніше зв'язок з О. простежується у працях Кампанелли, Бекона, Фладда, Блаватської, Штайнера. В XX ст. поширюється "комерційний" О. - спіритизм, астрологія, окультна медицина, мантика. О. має неабияке значення для розвитку новітніх духовних (релігійних) течій кінця XX ст.; нині існують спроби поєднати відроджені окультні концепції з науковими гіпотезами (зокрема в парапсихології, фізиці).

ОНТОЛОГІЯ ( від грецьк. οντοζ - суще; λόγοζ - слово, вчення) - філософське вчення про буття як таке. Поняття О. вперше було введене у XVII ст. Гокленіусом і остаточно закріплене у метафізиці Вольфа. Специфічне місце О. у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема буття. Остання чітко була окреслена елватами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платан розробив вчення про понадчуттєві засади буття - ідеї - як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плинний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундаментальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав критиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант О. становив радше опис фізичної реальності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "останньої" причини буття - понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії Ц. е вчення Аристотеля, як і вчення Платона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї західноєвропейської онтологічної традиції З. окрема, Псевдо-ДіонісійАреопагіт кладе неоплатоністську О. в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на корпусі ідей всієї середньовічної естетики С. ередньовічна схоластика виходила із сполучення античної О. із теологією. Абсолютне буття тут ототожнюється із Богом. Схоластична О. характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття - субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського О. - це відсторонене міркування про "чисті" форми буття. У філософії Відродження оригінальне тлумачення О. подає Кузанський. Розрізняючи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріального є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проблематика відходить на другий план (напр., у Г'юма О. як вчення відсутнє) Ф. ілософи ж раціоналісти роблять О. невід'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Принцип cogito ergo sum відкривав можливість зробити О. складовою частиною теорії пізнання С. піноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою О. робить тотожність Бога і Природи, котру він розумів як єдину, вічну і безконечну субстанцію, що є причиною самої себе Л. яйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив філософські засади для об'єднання О., космології і раціональної психології, що надалі уможливило систематизацію О. Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої О. нове розуміння буття, радикально трансформує попередню онтологічну традицію. За Кантом, не може бути О. поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Гегель повертаються до раціоналістичної традиції розбудови О. на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, коли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської О., буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західноєвропейському мисленні XIX ст. складається критичне ставлення до О. як філософської дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія життя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне розуміння О. Лише наприк. XIX і поч. XX ст. спостерігається відродження онтологічної проблематики. Неотомізм реставрує і систематизує О. середньовічної схоластики. "Критична О." Н. Гартмана намагається подолати розрив між онтологічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духовний світи як виявлення незалежних прошарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною О. феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєння. "ФундаментальнаО." Гайдеггера розкриває сенс буття через осмислення унікальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна О." Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спрямовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єкта, що фундує людську свободу і відповідальність. В ортодоксальному марксизмі О. - це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Недогматичні течії марксизму орієнтовані на О. діяльності як спосіб буття людини у світі (напр., "О. суспільного буття" Лукача). Посткласичний філософський дискурс, заперечуючи традиційну метафізику, намагається максимально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включивши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність.

Піко Делла Мірандола, Джованні (1463, Мірандола - 1494) - італ. філософ епохи Відродження. Навчався в Болонському, Феррарському, Падуанському ун-тах; цікавився європейською та східною філософією. Прагнучи до створення універсальної філософської системи, намагався примирити Платона й Аристотеля, християнство й античну мудрість Ф. ілософські пошуки П. д. М. відображені у відомій праці "Філософські, кабалістичні й теологічні висновки" (1486), що складалася із 900 тез, які автор мав намір виставити на диспут, заборонений, одначе, папською комісією. У своїх творах П. д. М. послідовно обстоював ідею незалежності людської особистості, її право на самовизначення та вільний вибір. Людина розглядалася ним як ланка, що єднає всі світи, начала усіх речей; вона єдина з усіх істот наділена свободою і сама визначає своє місце у світі. Світогляд П. д. М. має антропоцентричний характер, йому також властиві пантеїстичні тенденції, характерні для ренесансного неоплатонізму. Разом із тим, П. д. М. вважав, що релігія є вищою за філософію, хоч вони поміж собою й сумісні; релігія є завершенням і здійсненням того, до чого філософія лише створює підготовчий ґрунт.

[br]

Осн. тв.: "200 тез" (1486); "Апологія" (1487); "Про буття і єдність" (1491); "Промова про гідність людини" (1496).

Помпонацці, П'єтро (1462, Мантуя - 1525) - італ. філософ. Навчався у Мантуї і Падуї, викладав в ун-тах Падуї, Ферради, Болоньї. Під впливом вчення Аверроеса (Інб Рушд) заглибився у дослідження питання про безсмертя душі. На підставі теорії двоїстої істини схилявся до протиставлення релігійної істини, спрямованої на моральне повчання (а не пояснення світу), істині філософській, заснованій на розумі. У розумінні душі П. дотримувався думки, що душа є "абсолютно смертною" та заразом "частково безсмертною". Розум П. наближав до сфери чуттєвості і вирізняв три його різновиди: споглядально-теоретичний, спрямований на пізнання світу; практичний, що розмежовує добро і зло; діяльний, який забезпечує перетворення світу людиною за допомогою різних "механічних мистецтв". Кожна людина наділена всіма трьома різновидами розуму, але різною мірою. П. розробляв загальнокосмічну концепцію детермінізму, пов'язуючи її з "натуралістичною астрологією". За цією концепцією, Бога позбавлено функції творіння, а світ оголошено таким, що існує вічно. В поглядах П. виразно представлена позиція натуралістичного пантеїзму. У тлумаченні долі людини поєднував елементи філософії стоїцизму та християнське вчення, результатом був висновок про співставність, а то й збіг актів людської волі і Божественного провидіння.

[br]

Осн. тв.: "Про безсмертя душі" (1516); "Апологія" (1517); "Про фатум, свободу волі та провидіння" (1520).

Радищев, Олександр Миколайович (1749, Москва - 1802) - рос. письменник, філософ. Навчався у Ляйпцизькому ун-ті, зокрема у ляйбніціанця Платнера Ц. ікавився філософією Гельвеція, Дидро, Маблі, Локка, Пристлі. У філософсько-публіцистичному творі "Подорож із Петербурга до Москви" переконливо розкрив "нелюдське гноблення" та моральне приниження селян. За цю книгу засуджений до страти, яку було замінено засланням до Сибіру. У засланні написав філософський трактат "Про людину, її смертність та безсмертя", в якому наводить аргументи як за, так і проти безсмертя душі. Людина, її сутність, місце та роль у світі є центральною проблемою світорозуміння Р. Потужна тенденція до матеріалістичного (реалістичного) монізму поєднується у нього із значними елементами деїзму та дуалізму, з філософськими міркуваннями у дусі пантеїзму. Одним із основних законів природи є закон вдосконалення та самовдосконалення її форм; виходячи з цього, Р. стверджував спорідненість людини з усією живою та неживою природою. На засадах ідей трансформізму в поєднанні з еволюційними уявленнями Р. намагався протиставити метафізиці в її механіцистському та органіцистському варіантах принципи динамічної антропології та еволюціонізму. Суголосно тогочасному європейському Просвітництву обґрунтовував принципи народовладдя (демократії), республіканізму (антимонархізму), свободи слова та віросповідання. Пережив гостре розчарування наслідками Французької революції. Після смерті Катерини II був амністований, брав участь у роботі імператорської комісії з нового цивільного законодавства, пропонував проекти демократизації суспільства, створення правової держави, перебудови судочинства та правоохоронних органів. Покінчив життя самогубством.

[br]

Осн. тв.: "ЖитієФ.В. Ушакова"(1789); "Подорож із Петербурга до Москви" (1790);"Про людину, її смертність та безсмертя" (1792, опубл. 1809).

СМЕРТЬ - природний кінець існування живої істоти. Людині притаманна здатність ставати у певне відношення до своєї смертності, осмислювати її. Історично першим є епічне ставлення до С. в культурах родових суспільств, коли власна С. людини ототожнювалася із С. предка (культ предків), а саме життя сприймалося як приготування до посмертного існування (культ померлих у Єгипті). З посиленням відчуття особистісного буття постає трагічне ставлення до С. (буддизм в Індії, даосизм у Китаї, зороастризм в Ірані, давньоєвр. релігія, деякі релігії й філософські течії в стародавній Греції). Філософський зміст проблеми С. сконцентровано в питаннях про смисл С. як завершального моменту людського життя і значення страху С. Важливість проблеми С. у філософії визначається парадигмою осмислення особистісного буття. Тому дана проблема не є центральною у філософських концепціях надособистісного чи безособового ґатунку (натурфілософія, пантеїзм, просвітницький раціоналізм, ідеалістична філософія Фіхте й Гегеля, позитивізм, матеріалізм, включаючи марксистський, концепції "волі" і "вічного повернення" у Шопенгауера, Ніцше, Гартмана, Шпенглера та ін.). Античній філософії притаманне загалом раціоналістичне осмислення С.: С. або не стосується людського існування (стоїки, Епікур), або осмислюється як звільнення безсмертної душі від обмеженого тілесного існування (Піфагор, Сократ, Платон, неоплатонізм) О. собистісний принцип лежить в основі християнського одкровення, за яким жертвою Ісуса Христа людині дано можливість подолання С. й успадкування вічного життя. Страх С. (і посмертної долі людини) уособлює образ Страшного Суду. Власне в контексті юдейсько-християнської традиції постає й розуміння С. як таїни возз'єднання іманентного і трансцендентного, людського і божественного у творчості Лютера, Канта, К'єркегора, а в XX ст. у філософії релігійного екзистенціалізму (Бердяєв, Бубер, Марсель, Шестов, Ясперс), "діалектичній теології" Варта, Бультмана, Тилліха. Значення страху С. й усвідомлення С. як умови автентичності людського буття є принциповою проблемою і для атеїстичного екзистенціалізму (абсурдність буття, за Камю; С. як фактичність людського буття через вибір, за Сартром; буття до С. як екзистенціал у фундаментальній онтології Гайдеггера). Проблема С. посідає одне з чільних місць у сучасній філософії людини; прикладний аспект є предметом міждисциплінарних досліджень етики, правознавства, медицини та ін.

СУБСТАНЦІЯ (лат. substantia - сутність, дещо засадниче, підстава) - гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого; деяка реальність, розглянута в аспекті її внутрішньої єдності. В історії філософії С. тлумачилась по-різному: як субстрат, як сутнісна властивість, як те, що здатне до самостійного існування, як підстава і центр змінності предмета, як логічний суб'єкт. В онтологічному аспекті залежно від загальної спрямованості філософських учень вирізнялися одна (монізм), дві (дуалізм), множина (плюралізм) С. Як специфічно філософський (матафізичний і логічний водночас) термін "С." вводить Аристотель, який ототожнював С. із першою сутністю ("усією"), тобто чимось засадничим, котре невід'ємне від речі в її індивідуальності, і разом з тим характеризував С. як логічну категорію, якій у висловлюванні (реченні) відповідає підмет. У давньогрецьк. філософії релевантно до її загальної онтотеологічної інтенції можна говорити і про тлумачення С. як субстрату і першопринципу змінності речей (напр., стихії мілетців, "вогонь-логос" Геракліта, "атоми" Демократа). Тлумачення Аристотелем форми як першопричини, що зумовлює визначеність речей, започаткувало розрізнення тілесної і духовної С., котре у середньовічній філософії вилилось у спір між номіналізмом і реалізмом про "субстанційні форми" сущого. У Новий час онтологічне розуміння С. як граничної засади буття започатковане в емпіризмі Бекона, який ототожнив С. із формою конкретних речей. Декарт цій якісній інтерпретації протиставив раціоналістичне вчення про дві С.: матеріальну (для якої характерна протяжність і кількісне вимірювання) і духовну (мислительну). Спіноза долає цей дуалізм на ґрунті пантеїстичного монізму: мислення і протяжність - не дві С., а два атрибути єдиної С. Ляйбніц у вченні про монади вирізняє множинність простих і неподільних С., які характеризуються самодіяльністю, відповідно - активністю і змінністю. Гносеологічне осмислення С. як поняття було запропоноване Локком, для якого С. є однією із складних ідей В. ерклі заперечував поняття матеріальної С., а Г'юм, відкидаючи існування як матеріальної, так і духовної С., вбачав в ідеї С. деяку цілісну гіпотетичну асоціацію. Кант долає як "онтологізм", так і "гносеологізм" тлумачення С. Остання необхідна для теоретичного пояснення явищ, оскільки є умовою можливості досвіду. Відтак С. - це не незмінний речовий субстрат, а внутрішньозмінне діалектичне поняття. Цю думку підхоплює Гегель, який, ототожнюючи мислення і буття, вказує на внутрішню суперечність як джерело саморозвитку С., поєднуючи її у такий спосіб із самодіяльністю суб'єкта. С. - ступінь розвитку абсолютної ідеї і свідомості суб'єкта. У діалектико-матеріалістичній течії марксизму С. витлумачується як матерія в розвитку форм її руху, а світ, що розкривається, - як універсум діяльності людини. Критикуючи метафізику, позитивізм і неопозитивізм, відкидають і поняття С. як рудимент буденної свідомості і хибного натуралістичного подвоєння дійсності в процедурах та мові науки. Як і у позитивізмі, традиційна логіка і гносеологія, що базувались на понятті С., заперечуються прагматистами у фікціоналізмі Файхінгера. Кассирер дає функціональне витлумачення С., а Гуссерль, вбачаючи у фізичному предметі лише мислительну єдність, вказує, що субстантивація свідомості є наслідком кризи європейської науки і європейської культури. Розкриваючи засади останніх як власне метафізичні, Гайдеггер у субстанційному тлумаченні світу як реально сущого і підвладного людині вбачає наслідок його метафізичного суб'єкт-об'єктного роздвоєння. Виникнення категорій суб'єкта і об'єкта Гайдеггер пов'язує із структурою європейських мов. Із розвитком лінгвокультурологічних досліджень С. прочитується як текст, але у постструктуралізмі Дерриди текст - як наслідок тотальної "деконструкції" логоцентризму і метафізики - перестає бути субстанційною константою. Європейська метафізика і логіка заперечуються "плюралістичною онтологією" і "логікою місця" Нісиди Кітаро, відтак відкидається й аристотелівська традиція тлумачення С., ототожнення її із формою, самодостатнім існуванням К. ласичне тлумачення С. зберігається в бергсоніанстві, реалізмі і неореалізмі, неотомізмі.

Транквіліон, Кирило (Транквіліон-Ставровецький) (? - 1646) - укр. церковний діяч, богослов, письменник, проповідник, друкар, перекладач з грецьк. Працював та викладав у Львівській і Віденській братських школах, Острозькому науково-освітньому центрі. Заснував свою друкарню, де друкував усі свої книги. Його "Зерцало богословії" (1618) та "Євангеліє учительне" (1619) були засуджені київським митрополитом та московським урядом як неправославні. В 1626 р. прийняв унію і став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де надрукував свій останній твір - "Перло многоцінне" (1646) В. поглядах Т. поєднуються ренесансна настанова пізнання Бога, природи і людини та традиційна православна настанова морального самовдосконалення людини. В трактаті "Зерцало богословії" Т. виділяє чотири світи: світ духовних сутностей, видимий світ, або природу, малий світ, або людину, та світ зла. В кожному зі світів він виділяє дві натури: видиму та невидиму. Уявлення про двонатурність світу разом із уявленням про природу як самодостатній світ з власними законами наближає Т. до пантеїзму Відродження. Людину Т. розглядає як мікрокосм, малий світ, де є все, що і у великому світі. Людина, яка складається з божественного та природного начал - тіла та розуму, керуючись своїм розумом, може і повинна, згідно з Т., через самопізнання і праведне життя піднятися до Бога. Акцентуючи увагу на тлінності земних цінностей та вічності небесних, Т. не заперечує важливості земного життя людини, він схильний до визнання ренесансної гармонії душі та тіла. Подвижництво, вважає він, не в аскетизмі, а в сумлінному виконанні своїх обов'язків. Проповіді, духовна проза та поезія Т. є взірцем укр. барокової літератури.

[br]

Осн. тв.: "Зерцало богословії" (1618); "Євангеліє учительне" (1619); "Перло многоцінне" (1646).

Трубецькой, Євген Миколайович (1863, Москва - 1920) - рос. філософ, правник, культуролог, громадський діяч, публіцист. Навчався на юридичному ф-ті Московського ун-ту. Магістр (1892), докт. філософії (1897). Обіймав посаду проф. Київського, а потім Московського ун-тів (1905 - 1917). Після Жовтневого перевороту в Росії виїхав із Москви, був противником більшовизму Ф. ілософська еволюція Т. пройшла кілька щаблів: нетривале захоплення позитивізмом, вивчення філософії Фішера, Шопенгауера і, нарешті, перехід на позиції філософії всеєдності В. Соловйова З. годом, певною мірою звільнившись від впливу Соловйова, Т. виявив значну філософську самобутність. Головною проблемою філософської творчості Т. була проблема сенсу життя, яку він аналізував у моральному, онтологічному та гносеологічному аспектах. Погоджуючись із підходом Соловйова до проблеми Софії, критично ставився до софіології через наявність у ній елементів пантеїзму.

[br]

Осн. тв.: "Релігійно-суспільний ідеал християнства у V ст." (1892); "Свобода і безсмертя" (1906); "Соціальна утопія Платона" (1908); "Світогляд Вол. Соловйова". Т. 1, 2 (1913); "Анархія і контрреволюція" (1917); "Смисл життя" (1918).

Фіхте, Йоган Готліб (1762, Раменау - 1814) - нім. філософ, суспільний діяч Н. авчався в ун-тах Ієни і Ляйпцига (1780 - 1790). Творчість Ф. поділяється на два періоди - до 1800 р. і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Ф. є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не-Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей - як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність - "не-Я". Відносно "Я" і "не-Я" Ф. формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Ф. така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона - основна пізнавальна здатність - творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не-Я". Ф. підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Ф. зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Ф. і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло - дія" (Tathandlung). Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та ін. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! - ось наше призначення" Л. юдина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить Л. інощі - виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати - це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Ф. вбачав у творенні культури - навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку - свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум З. відси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її - зробити себе зайвою. Ф. не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення - неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Ф. переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

[br]

Осн. тв.: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).

Фічино, Марсиліо (1433, Фільїне-Вальдаріо - 1499) - італ. філософ, голова Академії у Флоренції, що наслідувала традиції Академії Платона. Відіграв видатну роль у відродженні й поширенні філософської спадщини Платона та неоплатоніків, провідна постать у ренесансному неоплатонізмі. Освіту отримав у Флорентійському ун-ті. В 1484 р. створив перший стандартний переклад діалогів Платона. Вчення Ф. - синтез платонізму і християнства, поєднання яких він здійснював на засадах концепції "всезагальної" релігії. Ця концепція вела до релігійної віротерпимості, виправдовувала співіснування нехристиянських форм релігії, язичництва й античної мудрості. Платонівську філософію Ф. розглядав як "вчену релігію", що дає раціональне обґрунтування і систематичне пояснення істини, відкритої Христом С. піввідношення Бога і світу, Бога і людини - головна філософська проблема Ф. Основою її розв'язання виступає поняття Єдиного. Характерні для філософії Ренесансу пантеїстичні тенденції набувають у Ф. особливо чіткого вираження. Ф. відходить від християнського креаціонізму, розглядаючи божественне творення світу в дусі неоплатонівської еманації. Еманація і зворотний рух речей до Бога утворюють один безперервний потік, "духовний коловорот", в якому реалізується просякнута божественною сутністю єдність світу. Найважливіші категорії, що характеризують цей коловорот, - любов, краса і насолода. Як універсальні характеристики буття вони набувають у Ф. онтологічного значення. За визначенням Ф., краса має божественне походження, вона - зримий образ Бога О. божнювання краси, як духовної, так і тілесної, у Ф. стало теоретичною основою для художньої творчості Ренесансу. Краса нерозривно пов'язана з любов'ю, адже завдяки їй реалізується єдність світу, а сам світ єднається з Богом. Ф. розглядає людину як істоту, що органічно поєднана з Космосом і його найвищим першопочатком - Богом, як мікрокосм, що відтворює гармонійну будову світу. Філософія Ф. життєствердна, а створена ним картина світу не тільки поетична, а й сповнена радості життя, насичена творчою енергією, що випромінюється Богом і реалізується у творчій діяльності людини.

[br]

Осн. тв.: "Коментар на "Бенкет" Платона" (1469); "Платонівська теологія та безсмертя душі" (1469 - 1474); "Про християнську релігію" (1474); "Про життя" (1489); "Про сонце і світло" (1492).

ХАСИДИЗМ - єврейська релігійно-містична течія, що виникла в Сх. Європі на поч. XVIII ст., охопивши значну частину Зх. України та терени Білорусі і Литви С. еред суспільно-історичних та духовно-інтелектуальних причин, що спричинили появу X., традиційно визначають: розподіли Польщі (1772, 1793, 1795), кризу єврейського самоуправління та розвиток містичного вчення юдаїзму В. важається, що засадничі принципи X. були розроблені засновником цього руху рабі Ісраелем Баал Шем Товом (1700 - 1760). Найсуттєвіші ознаки X. - послідовний релігійний пантеїзм та віра у взаємозв'язок духовності окремішної людини із транцендентними вимірами буття. Сутність віри для X. - в почуттях та внутрішній свідомості; другорядними стають вивчення Закону та логічне пізнання, яким відводиться інструментальна функція. Згідно з X., емоційне ставлення до віри відкриває людині шлях до вдосконалення себе та світу, наближає її до Бога. Систему філософських поглядів X. сформулював Залман. Питання про засади буття та проблема теодицеї вирішується у традиційному для юдаїзму напрямі. Насамперед головна увага у філософії X. зосереджується на долі конкретної людини. Антропологічна проблематика домінує в усій системі поглядів X О. соба розглядається як джерело активності; здатність визначати для себе життєву мету та досягати її перетворює людину на дієвий чинник світу. Духовний вимір людини співвідноситься із трансцендентним. Етичне вчення X. спирається на теологічні засади. Система суспільно-моральних настанов ґрунтується на сакральних текстах. Серед цих настанов особливо наголошується на значенні любові як однієї з найвищих цінностей, що є дороговказом до Бога. Упокорення є способом вдосконалення здатності любити навіть ворога. Цадик (праведник) - це людина, яка завдяки своїм високим морально-духовним якостям спроможна виконувати функції посередника між Богом та людьми. Філософія X. спрямована на піднесення значущості духовних цінностей та утвердження індивідуальних чеснот людини. Серед проповідників X., що жили на землях Галичини та Зх. і Сх. України, найвідоміший Рабі Нахман з Брацлава (похований в Умані).

Шелер, Макс (1874, Мюнхен - 1928) - нім. філософ. Освіту отримав в Ієні. Викладав філософію в Ієні, Мюнхені, Кельні, Франкфурті-на-Майні. Зазнав впливу Брентано і Гуссерля, з одного боку, та Августина Блаженного й Паскаля, з другого. Філософське становлення Ш. охоплює три періоди. Перший, феноменологічний, період тривав до 1920 р.; другий (1920 - 1924) був позначений наверненням до католицизму та релігійної філософії. Третій період (1924 - 1928) - це осмислення засад метафізики із виразним ухилом до віталізму й пантеїзму Ф. еноменологічний період творчості Ш. розпочався із заснування ним феноменологічного осередку в Мюнхені, де проводилися активні дискусії з приводу порушених Гуссерлем проблем. Філософські погляди Ш. еволюціонували у бік розробки феноменологічної теорії цінностей та феноменологічної етики. Прагнучи подолати суб'єктивно-релятивістський та формалістський підходи до цінностей, Ш. наголошував на їхній об'єктивній природі; подібно до математичних істин і реальних речей цінності є цілковито незалежними від суб'єкта. У вибудованій ним ієрархії цінностей (природа якої також об'єктивна) вирізняються чотири головних підрозділи цінностей: гедоністичні, вітальні, духовні (естетичні, етичні, епістемологічні) та релігійні. Осягнення їх відбувається не раціональним шляхом, а на підставі інтуїції. "Матеріальний апріоризм" Ш. базувався на безпосередньо-інтуїтивному пізнанні цінностей; за Татаркевичем, позицію Ш. можна окреслити також як "емоціональний апріоризм". Застосовуючи поняття феноменологічної редукції, Ш. тлумачить його суттєво інакше, ніж Гуссерль, тобто не як засіб перетворення філософії в науку, а могутнє життєве поривання, що завершується "проривом" до ціннісно насичених щаблів реальності (у цьому Ш. є попередником фундаментальної онтології Гайдеггера). Філософія релігії Ш. становила значною мірою екстраполяцію своєрідно потрактованого ним феноменологічного методу на царину розмислів про суть божества, святості, релігійного долучення людини до Бога. З позицій розробленої Ш. концепції філософської антропології людина (особистість, персона) становить собою єдність конкретного та есенційного (сутнісного) буття; саме ця єдність (незрідка суперечлива) зумовлює усе різноманіття життєдіяльності людини. На засадах метаантропології Ш. припускав вірогідність долучення людини як особистості до Бога В. останні роки життя Ш. у розумінні Бога схилявся до його ототожнення з тотальним універсумом буття.

[br]

Осн. тв.: "Про феноменологію і теорію симпатії" (1913); "Формалізм в етиці та етика матеріальних цінностей". У 2 т. (1913 - 1916); "Про вічне в людині" (1921); "Форми знання і суспільство" (1926); "Місце людини в універсумі" (1928).