особисті+права

ПРАВОВИЙ РЕАЛІЗМ - напрям у філософії, що намагається побудувати свої уявлення про природу і функціювання будь-якої правої системи на основі вивчення емпірично фіксованих дій правових інститутів і індивідів, не зводячи його до логічного аналізу фактичних правових ситуацій. Виник як альтернатива правовому формалізмові. П.р. шукає не обґрунтування діючих правових систем в моральних імперативах, а акцентує увагу на соціальній обумовленості права, на розробці концептуальних засобів опису і пояснення запроваджених юридичних систем, що випливають з правової практики. Виділяють два різновиди П.р. Американський (Холмс, Ллевелін, Франк) зосереджується на фактичних обставинах запровадження законів, застосування правових норм і їх залежності від особистісних моральних і політичних факторів. Крайня форма амер. П.р. відома як правовий критицизм. Скандинавський (Олівекрона, Росс) дає філософське обґрунтування юридичних систем на основі практичної дії правових норм, а самі правові норми розглядає як породження синтаксичних імперативних форм сучасного законодавства. П.р. наголошує на інтерпретативному характері правових норм і правових фактів, що дозволяє використовувати право як засіб політичних маніпуляцій. Підриваючи довір'я до об'єктивності правових норм і принципів, П.р. підготував ґрунт для виникнення правового економізму, правового фемінізму, юрименрики, судового біхевіоризму.

ПСИХОАНАЛІЗ - вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію позасвідомого і свідомості. На цій теоретичній основі ґрунтується практика П. - стратегія спілкування аналітика і пацієнта, яка приводить до розв'язання внутрішніх конфліктів і звільнення від глибинних психічних травм і комплексів через їх усвідомлення. Основи теорії П. були розроблені Фройдом, який визначив цю теорію як матапсихологію. Основу її становить вчення про "Воно" (позасвідоме або підсвідоме), "Я" (свідомість або "Его") та "Над-Я" ("Супер-Его" або "Цензор"). Позасвідоме, за Фройдом, - джерело сексуальної енергії - лібідо, що є основою всіх психічних процесів. Свідомість формується під впливом зовнішньої реальності - передусім під впливом спілкування з батьками. Позасвідоме та свідомість перебувають у постійному конфлікті, який розв'язується через витіснення - повернення позасвідомих імпульсів у своє джерело та сублімацію - вихід їх у реальність у формі артефактів культури. "Над-Я" ("Цензор") - це сфера позасвідомого, яка контролює дії свідомості і пов'язана з образом одного з батьків. Од 30-х рр. XX ст. поняття "П." виходить за межі вчення Фройда, яке отримує назву ортодоксального П. Це відбувається передусім завдяки діяльності Юнга, Адлера, Фромма, які продовжують і трансформують ідеї Фройда. Юнг, який називає своє вчення аналітичною психологією, розробляє поняття колективного позасвідомого та його архетипів - глобальних структур психіки, що визначають поведінку будь-якого представника людського роду. Адлер досліджує потяг до влади як компенсацію та надкомпенсацію відчуття неповноцінності. Фромм вводить у теорію П. поняття відчуження людини, виходячи на проблему непрофільної та біофільної орієнтації індивіда. На ґрунті П. сформувався особливий різновид етики - психоаналітична етика. Її головне призначення - регламентація відносин психоаналітика та пацієнта. Відправним принципом цієї етики є те, що психоаналітик не має права розголошувати будь-які дані про свого пацієнта без його дозволу, адже до психоаналітика звертаються психічно здорові люди, які цілком відповідають за свої дії і прагнуть набути особистісної аутентичності. У широкому сенсі вислів "психоаналітична етика" стосується етичних концепцій представників психоаналізу.

Рикер, Поль (1913, Баланс) - франц. філософ, представник релігійної феноменологічної герменевтики. Проф. ун-тів Страсбурга, Парижа, Чикаго, од 1995 р. - почесний проф. КМА. У центрі філософських досліджень Р. - проблема людини в контексті трагічного досвіду XX ст. Особистість, за Р., є найбільш фундаментальним поняттям філософії, завдання якої він вбачає у виробленні методу аналізу людської суб'єктивності як творця світу культури. Осмислення імпульсів людського "Я" можливе через осмислення їхніх норм сублімації в культурі. В зв'язку з цим Р. надає великого значення розгляду мови, яка, на його думку, наділена символічною функцією. Витлумачення цілісних текстів культури є способом включення індивіда в культурний контекст і становлення його суб'єктом культурно-історичної творчості. Особливого звучання в філософії Р. набирає проблема "Себе як Іншого". Р. акцентує увагу на необхідності розрізнення понять "Сам" і "Я", оскільки тільки поняття "Сам" пов'язане з турботою про ближнього і справедливістю для кожного. Позаяк "Інший" завжди перебуває в опозиції стосовно власної культури, то погляд на "Себе" як "на Іншого" розкриває конфліктність, розірваність існування людини у світі. Разом із тим, такий ракурс дозволяє людині співвіднести себе з існуванням інших (а отже, й інакших) людей і з повагою поставитися до цієї інакшості. Голос "Іншого", за Р., є голосом совісті, яка велить людині справедливо жити для інших і разом з іншими. У розгляді проблеми людини Р. спирається на ідеї етики, герменевтики, феноменології, антропології, філософії історії, релігії та права.

[br]

Осн. тв.: "Філософія волі". Т. 1 - 2 (1950 - 1960); "Конфлікт інтерпретацій" (1969); "Сам як Інший" (1990).

Русин, Павло (Павло Русин із Кросна) (бл. 1470, Кросно - 1517) - укр.-польськ. гуманіст, поет. Вчився у Краківському (від 1491 р., Польща) та Грейфсвальдському (Німеччина) ун-тах, де одержав (1499) ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а згодом - Віденському ун-тах античну літературу. Деякий час займався педагогічною діяльністю в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, збірку яких видав 1509 р. у Відні. Його вихованцями були відомі поети свого часу Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній. Р. - один із зачинателів гуманістичної культури в Україні. У його творах проводиться ренесансно-гуманістична в своїй основі думка про спроможність людини власними силами за допомогою доброчесності, або доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя. Р. стояв на позиціях природного права, захищав вроджені для кожного індивіда особисті свободи. Розвивав у своїй поетичній творчості неоплатонівську ідею спорідненості поета й пророка. В царині державотворення ідеальною формою правління вважав обмежену законом освічену монархію.

[br]

Осн. тв.: "Pauli Crosnensis Rutheni Carmina" (1962); "Українська поезія XVI ст." (1967).

СТАНИ СУСПІЛЬНІ - традиційні, відносно замкнуті соціальні групи доіндустріального суспільства, що різнилися такими спадковими ознаками: юридично фіксованим статусом, правами, обов'язками та моральними нормами. В соціальній структурі доіндустріального суспільства С.с. пов'язані з класовим поділом, але їх чисельність переважає, як правило, чисельність класів внаслідок розмаїття форм і засобів позаекономічного примусу. Формування С.с. - тривалий процес, перебіг якого варіювався в різних суспільствах і пов'язаний з формуваням та закріпленням у праві майнової нерівності й соціальних функцій. Порівняно з кастами - як своєрідною вихідною становою формою, де принцип спадковості абсолютний, у С.с. цей принцип не є єдиним: належність до певного С.с. може купуватися, даруватися верховною владою тощо. В Європі класичним зразком станової організації є Франція - од XIV ст. до Великої французької революції з поділом на ієрархізовані С.с.: духовенство, дворянство і третій стан. Кожен С.с. надсилав своїх представників в органи станового представництва - генеральні штати; мав свої чітко окреслені права, привілеї та обов'язки. У слов'ян становий поділ досить чіткий вияв отримав у Росії, де формування С.с. тривало од серед. XVII ст. - початку об'єднання руських земель в єдину державу, від розмаїтого й дрібного станового поділу до поступового зміцнення стану дворянства і одночасного збільшення неповноцінності інших С.с. Од часів Маніфесту про вільність дворянства (1762) й Жалуваної грамоти дворянству (1785) в Росії встановився становий поділ на дворянство, духовенство, селянство, купецтво і міщанство, що проіснував до Лютневої революції 1917 р. В Азії поділ на С.с. отримав розмаїті форми - від жорсткої кастової системи в Індії до майже повної відсутності станових ознак у Бірмі. З переходом до індустріального суспільства в міру того, як ієрархія спадкових, з особистісними моментами залежностей поступається місцем юридичній рівності всіх перед законом, поділ на С.с. руйнується, зберігаючись лише в залишковій формі.