онтологія

Шлегель, Фридрих (1772, Ганновер - 1829) - нім. філософ і літератор. Навчався у Геттингені і Ляйпцигу. Його погляди формувалися під впливом Фіхте, Шеллінга, Шіллера, Шляєрмахера. Ш. - провідний теоретик нім. романтизму. У філософських і літературознавчих статтях 90-х рр. розглядав давньогр. поезію як прообраз справжнього мистецтва, втілення "об'єктивно-прекрасного", на відміну від мистецтва Нового часу, в якому панує манірність, плутанина жанрів, постійне прагнення до нового, дражливого і надзвичайного. В кінці 90-х рр. ІП., формуючи основні проблеми, ідеї й поняття ієнського кола романтиків, навпаки, "сучасне" романтичне мистецтво протиставляє античному і класичному В. зірцями класики вважав Дайте, Шекспіра, Сервантеса й Гете. Розробив одне з наріжних понять романтизму - поняття іронії, яке є в нього водночас онтологічним і суб'єктним принципом. На ґрунті онтології іронія постає як породження й водночас подолання окремих, конечних сутностей, речей, ідей і смислів, що спонукає творця до самопіднесення над обмеженістю свого "Я". Іронія як принцип життєдіяльності суб'єкта вторинна щодо "іронічної природи" світу; виявляється у кількох формах - як пізнавальний, етичний і естетичний принцип, як принцип поведінки і, нарешті, як сваволя. Як пізнавальний принцип іронія, за Ш., є нескінченною низкою взаємодій "Я" і "не-Я" в процесі асимптотичного наближення до істини. Автентичне пізнання, за ІП., - це своєрідне "вбирання" пізнаваної речі в себе, спосіб оприявнення любові. Розглядаючи любов як сутність життя, Ш. вважав увесь універсум грою визначеного й невизначеного, простором еротичного злиття у перебігу одухотворених устремлінь речей до обопільного пізнання. Після навернення до католицької віри Ш. в низці праць обґрунтовує ідеї універсальної християнської філософії, яка, на відміну від попередніх філософських систем, як уважав ІП., заснована на внутрішній цілісності людської свідомості, єдності її душевних і духовних здатностей (розсудку, розуму, волі, фантазії тощо). Вплив ідей Ш. виявився в найрізноманітніших галузях гуманітарного знання: філософській антропології й філософії історії, естетиці, мистецтвознавстві, літературознавстві, класичній філософії, поетиці, мовознавстві, санскритології.

[br]

Осн. тв.: "Історія старої і нової літератури". У 2 т. (1815); "Філософія життя" (1828); "Лекції про філософію історії". У 2 т. (1829); "Філософія мови" (1830).

Юркевич, Памфіл Данилович (1826, с. Ліпляве, Полтавщина - 1874) - укр. філософ, педагог. Вихованець КМА (1847 1851), викладач (1851 - 1858), проф. (1858 - 1861) філософії КМА. Проф. кафедри філософії (1861 - 1874) і в. о. декана історико-філологічного ф-ту Московського ун-ту (1869 - 1873). Філософський світогляд Ю. сформувався у межах духовно-академічної традиції філософування з її опертям на засади християнського теїзму, на розуміння абсолюту як "живого" Бога, творця і промислителя, свободної і свідомої особистості. Залучившись до справи розбудови православної філософії та культури і пошуку цілісного універсального світогляду, вільного від вад як емпіризму, так і раціоналізму, такого, що шукає злагоди віри і розуму на шляхах "урозуміння вірою", Ю. продовжує цю справу в умовах засилля нігілізму і вульгарного матеріалізму, змушений відстоювати філософський професіоналізм у боротьбі з філософським невіглаством і дилетантизмом, виправдовувати її самоцінність як знання норм для мислення, буття і діяльності, стверджувати її значущість у вихованні "вищої культури живої особистості". Вкорінена у біблійній і святоотчій традиції, філософія Ю. вбирає у себе глибоко продумані, пропущені через горнило православного умоспоглядання, інтенції платонівського ідеалізму і сучасного йому західноєвропейського досвіду філософування (Шопенгауер, Лотце та ін.)· Успадковуючи Платонове тлумачення ідеї як об'єктивно-реальної життєдайної сутності речі, норми і закону її розвитку, перевіряючи істинність платонівської метафізики з позицій протилежного "полюса світобачення" - кантівського критицизму - і переконуючись у тому, що жодне з визначень у вченні Канта про досвід "не відкидає можливості... метафізики надчуттєвого", Ю. здійснює свій філософський вибір на користь ідеалізму платонівського типу, хоча й відмовляється, відповідно до православно-теїстичних світоглядних настанов, прийняти безособистісне абстрактне начало як його підвалини^ Християнський платонік, Ю. обґрунтовує розуміння філософії як цілісного світогляду, в якому духовне життя людства розкривається в усій повноті його релігійних, інтелектуальних, етичних та естетичних моментів. Доводячи однакову неспроможність як емпіризму, так і раціоналізму у справі розбудови такого цілісного світогляду, Ю. здійснює рішучий крок у бік "конкретного ідеалізму", що, на відміну від ідеалізму абстрактного, беззасновкового, передбачає вкоріненість філософського мислення в абсолютно сущому як його началі. Навчаючи про дух, як щось більше, ніж свідомість, ніж пізнавальна діяльність, розглядаючи його як існуючий предмет, реальну субстанцію, вбачаючи в істині не мисленеву категорію, а "живу", конкретну онтологічну сутність, Ю. закладає підвалини "онтологічної гносеології", що згодом стає однією з характерних ознак рос. релігійної метафізики. Пафос діяльного моральнісного духу, яким проникнуті філософські переконання Ю., зумовлює його тяжіння до сфери практичної філософії, перевагу в його творчості етичної, педагогічної та психологічної проблематики. Ю. - один із теоретиків філософії серця (кордоцентризму).

[br]

Осн. тв.: "Ідея" (1859); "3 науки про людський дух" (1860); "Матеріалізм і завдання філософії" (1860); "Серце і його значення у духовному житті людини, за вченням слова Божого" (1860); "Мова фізіологів і психологів" (1862); "Читання про виховання" (1865); "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта" (1866); "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869) та ін.

a; філос.

n; філос.

n філос. онтологіст

 ж онтологія (філос.)

"МИСТЕЦТВО ДЛЯ МИСТЕЦТВА" - свого роду троп, що, починаючи з доби пізнього романтизму (передовсім франц.), означає граничну ізоляцію художньої діяльності від довколишньої дійсності, герметизацію художнього твору від цієї дійсності і як необхідний наслідок такого статусу мистецької діяльності - мистецьке зосередження на її суто формальних, технічних, підкреслено іманентних проблемах. Історично "М.д.м." виникає як естетичний епілог європейського романтизму з його радикальною емансипацією від жорсткого прагматизму тогочасної цивілізації. Відповідним чином назва "М.д. м." за своїм походженням спочатку означала певну суму суто літературних явищ - франц., а потім рос. красного письменства. Естетичного розголосу у той період набула суто теоретична рефлексія на саму можливість радикальної артистичної ізоляції, її конкретних художніх наслідків. Така рефлексія, поряд з полемічними надуживаннями прихильників "М.д.м.", мала важливе значення для розуміння подальших мистецьких маршрутів Європи. Суперечки довкола "М.д.м." необхідним чином повертали мистецьку зіницю всіх її орієнтацій і вподобань до проблеми самої онтології художнього твору і відповідно наближали мистецькі революції поч. XX ст. Дедалі нові й новітні художні напрями, від імпресіонізму до авангарду й постмодернізму, містять у собі той чи той відгомін пізньоромантичного пафосу "М.д.м.", своєрідно перетворений у практиці цих напрямів, у самій субстанції їхньої образності. Певне значення постулати "М.д.м." мали і для становлення мистецтвознавства і літературознавства сучасного типу з їхнім гострим аналітичним інтересом до художньої форми, до її генези, функції, еволюції, а також для художньої критики - для зростання її фахової культури, вивільнення від публіцистичної риторики. Особливу долю спадщина і гасла "М.д.м." мали в Росії та Україні наприк. XIX - на поч. XX ст. - для емансипації місцевого художнього процесу від тотального упокорення поточній суспільній проблематиці, яка віддавна претендувала на панівну роль провідної семантики у тому процесі. Повернення рос. "срібного віку" до "М.д.м.", так само як і навернення до нього генерації часопису "У країнська хата", засвідчують немалий, хай і прихований вплив тієї спадщини і тих гасел у національній культурі поч. XX ст. Характерно, що затим, після утвердження тоталітарного режиму з його брутальною у своїй одвертості орієнтацією на утилітарно-пропагандивне псевдомистецтво, офіційна естетика всі свої побудови розпочинала з ритуальної "полеміки" з "М.д.м." як свого роду світоглядним алгоритмом усіх подальших різновидів артистичного "самостійництва". Ця "полеміка", серед іншого, викреслила із мистецької пам'яті доволі своєрідне явище т. зв. "комуністичного М.д.м." у радянському авангарді 1920-х рр., тобто спробу до інституалізації художницького "самостійництва" у тогочасному радянському суспільстві.

АБСОЛЮТ ( від лат. absolutus - безумовний, необмежений) - одне з основних понять духовної культури людства, що виражає граничну загальну основу сущого й найвищу цінність для людини. Поняття "А." віддавна існувало в філософії і поза її межами - в міфології, релігії, суспільних стосунках, але сам термін набув поширення у XVIII ст. в нім. класичній філософи. Уявлення про найвище, абсолютне виникло тому, що людина живе в світі, який набагато перевершує її могутністю, незрозумілістю, протистоїть їй практично і духовно. А. втілює два моменти - силу світу і бажання людини підкорити цю силу чи умилостивити її. Сама по собі людина несамодостатня, їй потрібна опора, яку вона вбачала в А. Онтологічно А. - це подолання скінченності людської істоти, обмеженості її пізнавальних можливостей. А. це є сама людина, але як гранична інстанція її життя він повинен існувати поза нею. Стабільність будь-якої культури, соціальних зв'язків ґрунтується на певній остаточній інстанції, яка не підлягає сумніву, до якої кожен може звернутися, знайти захист чи душевний спокій. Без такого А. суспільство нетривке. Саме він є гарантом моральності стосунків, правових законів, єдності соціуму як цілого. Класичний приклад тлумачення А. подає англ. абсолютний ідеалізм (кін. XIX - поч. XX ст.). Коли держава і релігія почали втрачати силу, Стирлінг (1820 - 1909), Бредлі (1846 - 1924), Мак Таггарт (1866 - 1925) вибудували філософські системи, в яких над видимим світом здіймається незмінна, несуперечлива, гармонійна реальність, з якої випливають усі права і обов'язки людини та яка повинна реалізувати себе в релігії і державі як відображеннях А. Духовна і соціальна руїна завжди проявляється у втраті вищих чи абсолютних цінностей.

АБСУРДУ ФІЛОСОФІЯ - філософська позиція франц. екзистенціаліста Камю, сформульована у його есе "Міф про Сизифа", що має підзаголовок "Ескіз філософії абсурду". Абсурдною Камю називає ситуацію, коли за критичних обставин людина виявляє ілюзорність узвичаєної віри в раціональний сенс життя і навколишнього світу. Це породжує відчай і потяг до самогубства. Звідси його відома теза про самогубство як "основне питання філософії". Оскільки, за Камю, абсурд не є "онтологічною характеристикою" реальності, то його подолання можливе лише "перед лицем абсурду", а не втечею від нього у добровільну смерть чи заглибленням у релігійну віру. Спосіб подолання абсурду Камю демонструє, звертаючись до міфічної постаті коринфського царя Сизифа, якого боги прирекли на "довічне перебування в абсурдній ситуації" - він мусить котити важкий камінь на високу гору, але щоразу при наближенні до вершини камінь випадає з його рук і скочується вниз - і тому Сизифова праця триває вічно. Але одного разу Сизифа осягає думка, що радість життя і щастя зовсім не обов'язково жорстко пов'язані з раціональним (позитивним) результатом діяльності. Звідси висновок - аби наповнити серце людини щастям, достатньо лише боротьби за вершину. Отже, життя "в абсурді" і його подолання, за Камю, обопільно пов'язані в людському існуванні.

АВТОНОМІЯ і ГЕТЕРОНОМІЯ ( від грецьк. αυτονομία - незалежність; ετεροζ - інший) - у найзагальнішому значенні словом "автономія" позначають наявну міру незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості. Терміном "гетерономія" позначають, зовнішню зумовленість чого-небудь у будь-якому сущому. Будь-яке суще має деяку основу ("суть") своєї якісної визначеності, але ця основа або суть (внутрішнє, глибинне в явищі) може існувати тільки завдяки оточенню, яке обмежує і тим визначає кордони сущого. Проте оточення не тільки обмежує будь-яке суще в його бутті, а вплітає це суще в систему взаємодій та взаємозв'язків. У природничих науках основну увагу звертають на найважливіші умови, від яких залежить буття даного сущого; але при цьому виходять з припущення, що всі інші види взаємозв'язків у Всесвіті залишаються незмінними. Цей взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин (внутрішнього в явищі і його оточенні) властивий для всього, що існує, тому А. і Г. можна вважати категоріями онтології. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) - одна з важливих тем в еволюційній біології. Кожний людський соціум володіє більшою мірою автономії, ніж будь-який біологічний. Ступінь цієї автономії визначається незалежністю, по-перше, від природного оточення, і, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму не підпорядкована впливові інших соціумів. У другому випадку термін "автономія" стає синонімом вислову "самобутність культурна". Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру автономії (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Поняття А. і Г. застосовується також щодо окремої людини. Історичні дані свідчать, що в первісних (архаїчних) культурах переважали колективні цінності над цінністю особистої А. Поцінування А. (суверенності) особистості є передусім явищем модерного часу, яке здобуло особливо широке визнання в Зх. Європі у зв'язку з процесом демократизації. Цьому сприяло поширення філософських ідей, що перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовнішньої зумовленості (детермінованості) свідомості та поведінки людини. До філософських течій XX ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують на цінності особистої А., належать: персоналізм, екзистенціалізм і ті напрями філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. Гетерономні тенденції виявляють позитивістські та еволюціоністські концепції; марксистське розуміння природи людини має виразний гетерономний характер. Поряд з позитивними елементами особистої А. модерне суспільство породило і певні негативні різновиди А. і Г. Індивідуалізм набув ознак "хибного індивідуалізму", коли егоцентрична етика, цілераціональність та абсолютизація технократичних підходів призвели до "атомізації суспільства" - появи індивідів, не пов'язаних між собою ніякими духовними взаєминами. До того ж, продукти діяльності людей виходять з-під їхнього контролю і, набувши автономного існування, перетворюють людей на свої власні засоби. Атомізоване суспільство породило також особливе суспільне утворення - "масу", специфіка психічних та поведінкових особливостей якої полягає в легкій навіюваності, піддатливості щодо зовнішніх впливів - з боку засобів масової інформації, ідеологій та харизматичних лідерів. Залежно від обґрунтування А. і Г. в етиці всі етичні концепції поділяють на дві групи - автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію автономної етики у новочасній філософії обґрунтував Кант. Зароджена в надрах філософії Канта проблема інтерсуб'єктивності знайшла подальше осмислення у XX ст. - в комунікативній філософії (Апель, Габермас). Поняття А. відіграє також важливу роль у різних галузях прикладної етики - біоетиці, медичній етиці, екологічній етиці та ін. Одним із найважливіших тут є питання про межі особистої та колективної автономії. Напр., в медичній етиці проблема А. постає у випадку права людини розпоряджатися власним життям: загальновідомі дискусії етичного та правового характеру щодо самогубства, евтаназії, клонування, зміни людиною власної статі та ін. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на власний розсуд часто зачіпає права інших осіб або ж тягне за собою негативні соціальні наслідки (хай навіть у майбутньому). Що стосується автономії культурних спільнот - таких, як етнічні спільноти та нації, то тут важливим є питання збереження та захисту культурної самобутності етносів та націй від дії руйнівних чинників гетерономного походження. Це одна із найважливіших проблем етики міжнародних та міжетнічних стосунків.

АДЖИВІКА (санскр. - мандрівник-жебрак, який дотримується спеціальних життєвих правил) - одна з шкіл аскетів-проповідників та професійних шукачів духовної істини. Виникнення А. припадає на період від кінця II тис. до н. е. до VI - V ст. до н. е., а занепад - на XIV - XV ст. н. е. Найавторитетнішим духовним лідером вважається Макхалі Гошала. А. належить до неортодоксальних учень Давньої Індії і тому не визнає авторитету Вед, онтологічних засад моральності, існування трансцендентного світу, незмінної духовної субстанції, закону карми, самсари та мокши. Натомість стверджується об'єктивний природний детермінізм та неспроможність людини змінити існуючий колообіг речей. А. не визнає існування як духовного, так і матеріального першопринципу. Усе існуюче, за А., може бути описане лише через безпосереднє сприйняття. Засадами буття вважалися першоелементи: вода, земля, повітря, вогонь, а також особлива вітальна сила. Вчення А. вплинуло не лише на неортодоксальні школи давньої Індії (буддизм, джайнізм), а й на ортодоксальні (йога).

АКТ і ПОТЕНЦІЯ (лат. actus, від ago - приводжу в рух; potentia - сила) - засадничі поняття філософії Аристотеля, вчення про які є відповіддю на апорію елейської школи, згідно з якою суще може виникнути або із сущого, або із несущого. Аристотель вирішує дану апорію, 1) вводячи поняття акдидентального небуття, або "відсутності" форми; 2) шляхом семантичного поділу буття на потенційне й актуальне. Істотним є встановлення співвідношення між А. і П. та матерією і формою: матерія є чистою потенційністю, а форма як ейдос - це актуальність речі. Категорії А. і П. є суттєвими для розуміння онтологічного принципу розвитку.

АКТУАЛІЗМ ( від лат. actio - рух, дія, діяльність) - філософія чистої дії (акту) або дієвого (актуального) ідеалізму, розроблена італ. філософом-неогегельянцем Джованні Джентіле (1875 - 1944). Чистий акт розглядається як Абсолют або дух, що самореалізується у світі. Його носієм є розширено потрактований суб'єкт, діяльність якого включає як внутрішню, так і зовнішню сфери існування. Цим зумовлено позицію онтологічного пріоритету чистого акту (дії), об'єкту ж відведено роль ідеальної межі досвіду. В результаті людська свобода виявляється самоспричиненою, а самосвідомість і самотворення ототожнюються. Діалектика історії - це діалектика "мислення, яке мислить". Екстрапольована на суспільну свідомість, філософія А. мала своїм наслідком, з одного боку, релігійне відгалуження у вигляді напряму християнського спіритуалізму, з другого - політичне, орієнтоване на теорію і практику корпоративної держави. Виразна тенденція до корпоративізму й тоталітаризму логічно вела А. до філософського й ідеологічного виправдання націонал-соціалізмуй фашизму. Основні ідеї А. викладені у працях Джентіле: "Філософія Маркса: критичний аналіз" (1899); "Реформування гегелівської діалектики" (1913); "Загальна теорія Духа як чистого акту" (1916); "Походження й структура суспільства" (1946).

Анаксагор із Клазомен (бл. 500 - 428 до н. е.) - давньогрецьк. натурфілософ і природознавець. Засновник афінської філософської школи. Від творів А. збереглося 20 фрагментів. Чільне місце у вченні А., що сформувалося під впливом мілетської школи (насамперед - Анаксимена) і онтології Парменіда, посідає космогонічна концепція, за якою початковий стан світу становив нерухому безформну суміш, складену з величезної кількості найдрібніших, чуттєво несприйманих часток, або "насінин" (які пізніше були названі гомеомеріями) усіх можливих речовин. Разом з Емпедоклом та атомістами А. обґрунтовував думку про незнищенні елементи, яких, втім, всупереч Емпедоклу, визнавав незліченну кількість і, на відміну від атомістів, вважав такими, що не мають меж поділу. Праматерію, утворену з суміші "насінин" сущого, А. вважав пасивною масою, яку в певний момент часу і на якійсь ділянці простору приводить в швидкий коловоротний рух ум (нус), що, як рушій, протистоїть інертній матерії. Нус характеризується А. досить суперечливо - з одного боку, як такий, що містить повне знання про все і має величезну силу; з іншого - як щонайлегшу речовину, яка ні з чим не змішується. Наслідком вихідного коловороту, заподіяного нусом, є, за А., перебіг усього всесвітнього поступу від початкового хаосу до дедалі впорядкованішого Космосу. А. був першим, хто дав правильне пояснення сонячних і місячних затемнень.

АНАЛІТИЧНІ і СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ - класи суджень, які відрізняються один від одного способом встановлення їх істинності: істинність аналітичних суджень встановлюється за допомогою суто логічного аналізу термінів, які входять в судження; істинність синтетичних суджень встановлюється шляхом звернення до позалогічних міркувань, зокрема, до емпіричного досвіду. Поділ на А. і С. с. сягає своїми витоками філософії Ляйбніца, який виділяє два види істин - "істини розуму" та "істини факту". Для перевірки "істин розуму" достатньо закону суперечності; для перевірки "істин факту" необхідно також застосування закону достатньої підстави. Самі терміни "А. і С. с." введені Кантом, який дав їх чітке формулювання, пов'язавши з поняттями апріорі та апостеріорі. За Кантом, аналітичні судження - це судження апріорі, оскільки у них логічний предикат міститься у логічному суб'єкті. Синтетичні судження можуть бути як апріорними, так і апостеріорними. Синтетичні апостеріорні судження - судження, в яких знання про суб'єкт розширюються шляхом звернення до досвіду. Поряд з синтетичними апостеріорними судженнями Кант виділяє особливий клас суджень - синтетичні апріорні судження, які не залежать від досвіду, але разом з тим логічний предикат не міститься у логічному суб'єкті. Саме ці судження - типу "все, що відбувається, має свою причину", - є, за Кантом, особливими принципами теоретичних наук, які обумовлюють саму їх можливість. Проблема А. і С. с. набула особливої гостроти у 20-ті рр. у філософії неопозитивізму, прихильники якого вважають А. і С. с. взаємовиключаючими класами "речень мови науки". Аналітичні судження мають конвенційну природу, оскільки не містять ніякої інформації про навколишній світ, а встановлення їх істинності ґрунтується на довільно встановлених правилах мови. Синтетичні судження тлумачаться неопозитивізмом як змістові твердження про світ, істинність яких встановлюється в межах певного "мовного каркасу" шляхом звернення до емпіричних фактів за допомогою процедури верифікації. Такого розуміння А. і С. с. дотримуються Шлік, Франк, Нейрат та Карнап. Останній зробив великий внесок у розробку неопозитивістської програми - піддати все наявне знання критичному аналізу з позицій вимог принципу верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене твердження може бути зведене до сукупності протокольних речень, які фіксують дані чистого досвіду, та створити універсальну мову науки. Проте уже в 50-ті рр. неопозитивістська програма розрізнення А. і С. с. зазнала краху, оскільки виявилась неможливість повною мірою формалізувати мову науки А. мер. філософ Куайн, який на початку своєї творчості поділяв точку зору неопозитивізму на А. і С. с., згодом обґрунтував неможливість чіткого розрізнення цих двох видів суджень. Куайн наполягав на тому, що хоча аналітичні судження і можна організувати у строгі системи (математика, логіка), але вони не відносяться до чіткої логіки. Так, аналітичне судження "кожний холостяк є нежонатим" не збігається з чисто логічним судженням "кожне х є х", оскільки істинність останнього обумовлена тим, що х нічого не означає, в той час як істинність першого залежить від значення термінів, які в нього входять. А значення термінів встановлюється в межах певної онтології, перевага якої визначається прагматичними мотивами. Таким чином Куайн переосмислив проблему А. і С. с. з точки зору прагматизму і запропонував її вирішення як своєрідний синтез прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії.

АНТРОПНОСТІ ПРИНЦИП в космології і фізиці - начало оптимальності, яке вказує на притаманні нашій Метагалактиці тенденції до реалізації фізичних умов існування найвищих форм життя; конкретно-наукова форма врахування при аналізі нижчих форм вищих форм руху матерії. Як евристичний засіб А.п. передбачає при побудові моделей космогенезу розв'язання питання: яким повинен бути Всесвіт, щоб існування життя не суперечило його фізичним станам. Це означає, що серед безлічі можливих варіантів вихідних фаз космогенезу треба відібрати лише ті, які сприяють формуванню природних передумов виникнення людини. З онтологічного боку А.п. свідчить про те, що життя - закономірний продукт розвитку всього Всесвіту, що воно - не регіонально-планетарне, а космічне явище. В гносеологічній площині А.п. є виразом тієї обставини, що людська практика є універсальним засобом, який робить людський світ домірним Всесвітові в цілому, наповнює його космічним масштабом.

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У ФІЛОСОФІЇ - у загальному значенні - сукупність філософських вчень про природу і сутність людини, у вужчому - напрям західної, переважно нім. філософії, започаткований Шелером та розвинутий у теоріях Плеснера, Ротхакера, Гелена, Хенгстенберга, Кассирера, Больнова та ін. А.н. у ф. є спробою шляхом узагальнення новітніх досягнень гуманітарних наук про людину - антропологи, етнографії, етнології, психології, соціології та ін. - на світоглядних засадах нім. романтичної філософії та філософії життя, неокантіанства, феноменології, екзистенціалізму з'ясувати самобутність людини, специфічність засад її буття, а також роль та місце у системі соціальних зв'язків у суспільстві. Фундамент філософської антропології як відносно самостійної галузі досліджень, який заклав Шелер, створив програму вивчення своєрідності людини та її буття в усій повноті їх виявів. Ця програма була спрямована на взаємоузгодження спеціально-наукового дослідження різних галузей і аспектів людського буття з цілісним осягненням проблеми людини засобами філософії. Визначаючи людину як єдність нерозумного життєвого пориву та нежиттєздатного розуму (духу), Шелер вбачав відмінність людини від тварини у духовності та здатності вільно і творчо ставитися до процесів, явищ і речей довкілля. За такого підходу філософська антропологія постає як галузь метафізичних знань про походження людини, її фізичні, психічні та духовні начала й спонуки. В умовах інтенсивно зростаючого обсягу різноманітної наукової людинознавчої інформації вона покликана відновити цілісний філософський образ людини та її ставлення до самої себе і процесів навколишнього світу. А.н. у ф. має декілька відгалужень: культурно-філософський (Ротхакер, Ландман), з опорою на версію філософії життя, розроблену Дильтеєм; біологічний (Плеснер, Гелен, Портман), що спирається на розроблене Ніцше розуміння людини як біологічно недосконалої та непридатної до повноцінного існування на основі власного волевиявлення істоти; релігійний (Генгстенберг), за яким специфіка людини полягає у "спрямованості до Бога"; педагогічний (Больнов), орієнтований на розвиток спроможності до самостійного мислення, вміння особистості визначати і постійно відтворювати власну, неповторну і нестійку міру життя. Хоча означені мислителі різняться розумінням специфіки і функцій філософської антропології, основних її категорій, законів, методів, стану та перспектив розвитку, вони усе ж постають як представники єдиного напряму в філософії, наполягаючи на поверненні до розгляду змістовних онтологічних проблем, пов'язаних з природою буття людини як цілісного суб'єкта життєвого процесу.