одна+из+форм

(Co.)

n ком., юр. акціонерне товариство; компанія; компанія з обмеженою відповідальністю; компанія з обмеженою запорукою; товариство з обмеженою відповідальністю; корпорація; підприємство; фірма; товариство a корпоративний; фірмовий

одна з основних форм організації підприємств (business²), що створена як юридична особа (legal entity) з метою здійснення торговельної, промислової, банківської та ін. діяльності й одержання прибутку (profit); ♦ акціонерні товариства, з акцій яких формується їхній капітал, поділяються на два основні види: громадські (public company) і приватні (private company:: proprietary company); акціонерні товариства формують свій основний капітал шляхом випуску акцій (shares²); не обмежуються терміном існування, що дозволяє довгострокове планування (planning); його власники забезпечені обмеженою відповідальністю (limited liability) і т. д.

═════════■═════════

affiliated company дочірня компанія • споріднена компанія • підзвітна компанія • підконтрольне підприємство; allied company дочірня компанія • дочірнє підприємство; associated company асоційована компанія • дочірні підприємства; assurance company страхова компанія • асекураційна компанія (діал.); auction company аукціонна компанія; bank holding company банківська холдингова компанія; blue chip company першорядна компанія • солідна компанія; bogus company фіктивна компанія; building company будівельна компанія; capital-intensive company капіталомістке підприємство; carrying company компанія з вантажних перевезень; closed company компанія закритого типу; closed-end investment company інвестиційна компанія закритого типу; commercial company торговельна компанія; commercial credit company фінансова компанія, що надає короткострокові кредити лише фірмам; competitive company конкурентна компанія; constituent company дочірня компанія; consulting company консультативна компанія; consumer finance company компанія споживчого кредиту; controlled foreign company підконтрольна закордонна компанія; controlling company материнська компанія; cooperative company кооперативна компанія; defunct company неіснуюча компанія; distributing company розподільна компанія • компанія-дистриб'ютор; finance company фінансова компанія; foreign company закордонна компанія; forwarding company транспортно-розсильна компанія; group company концерн • змішана компанія • спільна компанія; holding company; incorporated company акціонерна компанія • інкорпорована компанія; indigenous company місцева компанія • національна компанія; industrial company промислова компанія; insurance company страхова компанія; insurance limited company страхова компанія з обмеженою відповідальністю; integrated company об'єднана компанія; international company міжнародна компанія; investment company інвестиційна компанія; issuing company емісійна компанія; joint stock company акціонерне товариство • акціонерна компанія; leasing company лізингова компанія • компанія-орендар; life insurance company компанія для страхування життя; limited company компанія з обмеженою відповідальністю; limited liability company компанія з обмеженою відповідальністю; listed company компанія, акції якої котируються на біржі; management company компанія управління; manufacturing company компанія обробної промисловості; marketing company торговельна компанія • маркетингова компанія; multidivisional company компанія з декількома відділами; multiindustry company багатогалузева компанія; multinational company багатонаціональна компанія; mutual life insurance company компанія взаємного страхування життя; no-liability company компанія без відповідальності; open-end investment company інвестиційна компанія відкритого типу; operating company діюча компанія; parent company материнська компанія; predecessor company компанія-попередник; private company; proprietary company; public company; public relations company компанія громадських зв'язків • підприємство громадських зв'язків; registered company зареєстрована компанія; regulated company компанія, діяльність якої регулюється державою; retailing company компанія роздрібної торгівлі; rival company конкурентна компанія; securities company інвестиційний банк; shelf company неактивна компанія; shipping company судноплавна компанія; subsidiary company; target company компанія, що є об'єктом поглинання; trading company торговельна компанія • торговельне товариство; transport company транспортна компанія; trucking company компанія вантажного автотранспорту; trust company довірча компанія • трастова компанія; unlimited company компанія з необмеженою відповідальністю; unregistered company незареєстрована компанія; vendor company компанія-постачальник

═════════□═════════

company in liquidation компанія в стані ліквідації; Company Ltd. компанія з обмеженою відповідальністю; company limited by guarantee підприємство з обмеженою відповідальністю за гарантіями • компанія з обмеженою запорукою; company limited by shares компанія з обмеженою відповідальністю; company limited by shares and guarantee компанія з обмеженою відповідальністю і запорукою; solvency of a company платоспроможність компанії • платоспроможність підприємства/фірми; to close down a company ліквідувати компанію • ліквідувати підприємство/фірму; to dissolve a company ліквідувати компанію • ліквідувати підприємство/фірму; to establish a company засновувати/заснувати компанію • засновувати/заснувати підприємство/фірму; to form a company засновувати/заснувати компанію • засновувати/заснувати підприємство/фірму; to liquidate a company ліквідувати компанію • ліквідувати підприємство/фірму; to register a company реєструвати/зареєструвати компанію • реєструвати/зареєструвати підприємство/фірму; to represent a company представляти/представити компанію • представляти/представити підприємство/ фірму; to set up a company створювати/створити компанію • створювати/створити підприємство/ фірму; to start a company засновувати/заснувати компанію • засновувати/заснувати підприємство/фірму; to take over a company поглинати/поглинути компанію • поглинати/поглинути підприємство/фірму • приєднувати/приєднати компанію • приєднувати/приєднати підприємство/фірму; to wind up a company ліквідувати компанію • ліквідувати підприємство/фірму

company:: joint stock company (англ., австрал.):: corporation (амер., канад.); company ‡ business² (383)

═════════◇═════════

компанія < італ. compagnia — товариство < лат. compania < cum — разом і panis — хліб; через посередництво польс. kompania (ЕСУМ 2: 541; ЕС-СУМ 2: 256); корпорація/корпоративний < нім. Korporation, фр., англ. corporation < слат. corporātio — спілка; тілесність; зв'язок; поєднання частин (ЕСУМ 3: 43 і СІС: 365); підприємство < нім. Unternehmung — unter — під і nehmen — брати, приймати (ЕС-СУМ 4: 54-55)

▹▹ partnership

▹▹ sole proprietorship

марк., рек. n упаковка; упакування; упаковування; a упакований; пакувальний

комплекс заходів, спрямованих на застосування обгорткових матеріалів, коробок чи банок для розміщення продуктів (product); ♦ упаковка виконує три основні функції: а) зберігає вміст продукту в дорозі, на складі чи в ужитку; б) продукт стає зручним та привабливим; в) подає корисну інформацію про вміст пакунка (package) у формі наклейки (label); сьогодні від якості упаковки залежить і захист навколишнього середовища (environment protection), тому одна з вимог до пакувальних матеріалів — придатність до утилізації (recycling)

═════════■═════════

air-freight packaging упакування для перевезення повітряним транспортом; airtight packaging герметичне упакування; attractive packaging привабливе упакування; bright packaging яскраве упакування; cardboard packaging картонне упакування; cargo packaging упакування вантажу; container packaging контейнерне упакування; contract packaging контрактне упакування; defective packaging пошкоджена упаковка; export packaging експортне упакування; factory packaging фабрична упаковка; faulty packaging пошкоджена упаковка; freight packaging вантажне упакування; import packaging імпортне упакування; inside packaging внутрішнє упакування; interior packaging внутрішнє упакування; metallic packaging металева упаковка; nonreturnable packaging одноразова упаковка; original packaging вихідне упакування; old-fashioned packaging старомодна упаковка; outer packaging зовнішня упаковка; oversize packaging надмірно габаритне упакування • негабаритне упакування; paper packaging паперова упаковка; plastic packaging пластмасова упаковка; recyclable packaging упаковка, придатна для переробки; returnable packaging багаторазова упаковка; reusable packaging упаковка багаторазового користування; safe packaging безпечна упаковка; sample packaging зразок упакування; sea packaging упакування для морського перевезення; soft packaging м'яка упаковка; special packaging спеціальна упаковка; standard packaging стандартне упакування; strong packaging міцна упаковка; tight packaging щільне упакування; waterproof packaging водонепроникна упаковка; weather-resistant packaging упаковка, захищена від негоди; wooden packaging дерев'яна упаковка

═════════□═════════

packaging business пакувальна справа • пакувальний бізнес; packaging company пакувальне підприємство • пакувальна компанія; packaging design зразок упаковки • взірець упаковки; packaging industry пакувальна галузь

packaging ‡ B. four principles of marketing (386)

АГНОСТИЦИЗМ ( від грецьк. αγνωστοζ - непізнаваний, недоступний пізнанню) - філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання об'єктивного світу, обмежуючи пізнання сферою явищ. Термін "А." введений англ. природознавцем Гекслі у 1865 р., але елементи А. можна знайти ще в античній філософії, зокрема у Протагора, софістів, скептиків. Найбільш послідовно А. обґрунтований у філософських системах Г'юма та Канта. Г'юм виходив з того, що пізнання обмежене сферою чуттєвого досвіду, а тому загальні поняття, зокрема поняття матеріальної субстанції, є лише ілюзорними поняттями. Не обмежившись критикою поняття матеріальної субстанції, Г'юм відмовився і від духовної, або ментальної субстанції, як трансцендентного "Я". Кантівский А. ґрунтується на різкому розмежуванні явищ досвіду та речі в собі як непізнаваної, реальної основи явищ. Суперечливість вчення Канта про річ у собі та різне її тлумачення (річ у собі як трансцендентний реальний об'єкт, як поняття-ноумен та як ідея світу, душі та Бога) зумовила і половинчастість трактування А. Кантом. З одного боку, наполягаючи на активності розуму в процесі пізнання, а з іншого, обстоюючи існування принципової межі між пізнанням і дійсністю, яка не може бути подолана, Кант обмежує пізнання сферою розсудку на основі апріорних форм чуттєвості (див. простір і час) та апріорних категорій. Коли ж розум намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і осягнути світ як безумовне ціле, або як річ у собі, він обов'язково стикається з появою антиномій - суперантиномій - суперечливих одна одній і одночасно однаково обґрунтованих відповідей на те саме запитання. Отже, А. Канта полягає в неможливості пізнання світу як речі в собі. Гносеологічною причиною появи А. є відносність і історична обмеженість знань та споглядальний підхід до процесу пізнання.

ДІАЛЕКТИКА (грецьк. διαλεκτιυή - мистецтво вести бесіду, сперечатися) - вчення про об'єктивну суперечливість буття, тотожність протилежностей (конечне і безконечне, перервне і безперервне, зв'язок і відокремленість, сталість і мінливість і т. д.), які, однак, не нейтралізують одна одну, а реалізуючись у своїй тотожності як рух, розвиток і творчість, розгортаються в багатоманітність конкретних форм сущого. Стверджуючи об'єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, Д. виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя. У відповідності з поділом носіїв протиріч і відповідних орієнтацій на онтологічний, діяльнісно-практичний або логіко-гносеологічний вирізняють - Д. природи, суспільного життя, пізнання, об'єктивну і суб'єктивну Д. і т. д. Різноманітність способів дослідницьких підходів до проблеми суперечливості породжує різні історичні форми Д., Д. окремих філософських напрямів і шкіл, особистостей. Так, поряд з традиційною Д. Античності, Д. доби Відродження тощо кажуть про Д. елеатів, софістів, трансцендентальну, матеріалістичну, екзистенційну, негативну Д., а також Д. Геракліта, Зенона, Гегеля, Маркса, Ясперса, Адорно та ін. У свою чергу, діалектичний підхід до об'єктів дослідження в ряді випадків породжує і самостійні галузі філософування на кшталт діалектичної теології, діалектичного історицизму та ін. Специфічною для Д. теорією пізнання є діалектична логіка, фундамент якої на ідеалістичних засадах був розроблений Гегелем. Понятійний простір Д. включає категорії: тотожність, відмінність, протилежності, протиріччя, рух, розвиток, стрибок, зняття, заперечення, оновлення, відтворення, перетворення, зміна, перевтілення. Сюди відносяться також парні категорії: абсолютне - відносне, причина - наслідок, необхідність - випадковість, форма - зміст та ін.

ДІАЛОГ КУЛЬТУР - процес спілкування культур, у ході якого відбувається їх взаємна трансформація. Д.к. може розвиватися у межах трьох можливих стратегій: 1) Домінанти однієї культури над іншою. 2) Синтезування їх у нову культуру без збереження цих культур. 3) Синтезування зі збереженням цих культур. Перша стратегія є досить поширеною і подеколи виявляється парадоксальною: цивілізаційне домінування одного народу над іншим не завжди означає культурне домінування (взаємодія греків і римлян у межах Античності). Друга стратегія означає розчинення меж своєрідності культур, що вступили у діалог, і створення нової єдиної культури; в тій чи іншій формі одна з культур домінує. Третя стратегія передбачає взаємозбагачення та синтез культур, при яких межі своєрідності не знищуються і зрештою сприяють розвиткові усіх поспіль культур.

ЕТИЧНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ - теоретичний принцип пізнання та інтерпретації феномена моралі і тип етичного вчення, що ним засновується. Методологічною засадою Е. р. є абсолютизація історичності моралі та відносності моральних поглядів, норм, кодексів. Е. р., особливо у його радикальних формах, заперечує моральні універсали, елімінує з етичної теорії проблему істини ("правильності" та, відповідно, хибності), відмовляється від спроб раціонального обґрунтування моральних настанов. Одна з основних особливостей Е. р. - наголос на конкретній соціокультурній та емотивно-психологічній детермінованості моральних поглядів і суджень, що позбавляє їх загальної "обов'язковості". Виникнувши у стародавні часи (школа скептиків), Е. р. прибирав різних форм - культур-антропологічний (Герсковіц), емотивно-ціннісний (Вестермарк), лінгвістичний (Геєр, Франкена), ситуаційний (Флетчер, Фут). У новітній етиці тенденція релятивізації моралі значно посилилась, а у філософії постмодернізму набула статусу визначального теоретичного конструкта: "контекстуальний релятивізм" Платта, "епістемологічний Е. р." Хармена. При цьому відбувається модернізація релятивістських постулатів - ідея непередбачуваності, випадковості моральних вчинків ("перспективізм"). Прихильники сучасного Е. р. вважають, що саме антинормативний, вільний від диктату абсолютів стиль морального мислення, який руйнує "репресивний образ" моральних настанов і всезагальних етичних формул, сприяє звільненню людини, зростанню її свободи. Втім багато в чому справедливе заперечення раціонально визначеної моральної нормативності й абстрактної "належності" у Е. р. обертається іншою метатеоретичною хибою - онтологізацією випадковості, наголошенням радикальної контекстності моральних вчинків. Опоненти Е. р. з огляду на це пропонують різні варіанти розв'язання дихотомії абсолютного і відносного у моралі: "комунікативна етика" (Апель, Габермас), ціннісний етичний консерватизм (Клюксен), етичний "комунітаризм" (Тейлор), які прагнуть подолати крайнощі Е. р., що нерідко використовується для виправдання морального нігілізму і вседозволеності. Антирелятивістські етичні концепції розробляють теоретичні засади філософії моралі, які не потребують подальшого обґрунтування (ідеї дискурсивної етики, макроетики взаємовідповідальності, конвенційної "внутрішньої" моралі тощо). В сучасній етико-філософській літературі спостерігається також спроба сформувати соціально верифікований варіант Е. р., використовуючи для цього ідеї суспільного договору та аргументи антропологічного характеру. Ці концепції відбивають суспільну потребу у "новій етиці", адекватній часу, вимогам "практичної філософії", етичної "меліорації" суспільства, сучасної виховної та освітньої діяльності.

ЕТОС НАУКИ ( від грецьк. έύοζ - звичай, характер) - одне з основних понять сучасної філософії, соціології та епістемології науки. Поняття Е.н. відіграє центральну роль у тих галузях рефлексії, в яких наука осмислюється як одна з соціокультурних практик, а саме - як когнітивна практика співтовариства учених. Е.н. - це сукупність найбільш функціонально дієвих, необхідних для життєдіяльності даного наукового співтовариства цінностей, норм поведінки, морально-етичних імперативів. У ньому у своєрідній формі закріплені історичне минуле практики наукового співтовариства, особливості його соціальної організації, усталений спосіб життєдіяльності. Напр., до засадничих елементів Е. н. належать такі цінності, норми й регулятиви, як універсалізм, свідомий скептицизм, неупередженість, інтелектуальна незалежність і скромність. Докладно питання Е. н. розроблено в концепції "нормативного Е. н." амер. соціолога, історика новоєвропейської науки та одного з фундаторів структурно-функціонального аналізу в соціології Мертона. Визначаючи головну мету наукової діяльності як систематичне розширення зони достовірного знання, Б.н. доби Модерну являє собою парадигму демократичної, цивілізованої поведінки. Він синтезував у собі як пізнавальні, так і соціокультурні компоненти. Його імперативів творці науки дотримувалися не тільки тому, що вони були функціонально ефективні й плідні за результатами, а й тому, що сприймалися всіма вченими як справедливі й благородні.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

МЕТАФІЗИКА ( від грецьк. μετά; φνσικά - після фізики) - філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття. Термін "М." ввів систематизатор творів Аристотеля Андронік Родоський (І ст. до н. е.), стосовно групи трактатів про "буття саме по собі". Сам Аристотель називав науку, що викладена в цих книгах, "першою філософією", "наукою про божество" ("теологією"), або просто "мудрістю". Умоосяжний, теоретичний характер цієї науки протиставляв сфері практичного досвіду, чим утверджується вища цінність М. Аристотель тут виступав як учень Платона. Однак, якщо для Платона існує лише одна філософія - мудрість, що спрямована на пізнання істинно сущого, тобто ідей, то Аристотель відрізняє "першу філософію" від другої ("фізики") і в такий спосіб закріплює за М. статус вищого знання про першопричини буття, знання, що існує як мета людського життя і джерело насолоди. Середньовічна філософія вважала М. вищою формою раціонального пізнання буття, але такою, що підпорядкована одкровенню. В її річищі детально тлумачилися проблеми співвідношення свободи і необхідності, загальних понять, можливості богопізнання за аналогією з пізнанням вищих родів сущого - блага, істини тощо. М. Нового часу долає межі теології. Зазнавши значного впливу натурфілософських ідей Відродження, М. насичується природничонауковою тематикою і водночас актуалізує у своєму проблемному корпусі питання гносеології. М. раціоналізму Щекарт, Спіноза, Ляйбніц) розвивалася в тісному зв'язку із традиційною онтологією. "Емпірична М." різко виступала проти гіпостазування сутностей, характерного для схоластичної філософії. У XVI - XVII ст. формується т. зв. нім. "шкільна", або "університетська", Неосхоластична М. Вона виникла внаслідок перенесення на нім. протестантський ґрунт ісп. єзуїтської М., що набула розвитку у працях Суареса. У нім. "шкільній" М. предмет визначається за Аристотелем: суще, стани сущого і види сущого; суб'єкт розглядається як: суб'єкт пізнання, граматичний суб'єкт, предмет дослідження. Одними із перших нім. проф. М. були Корнеліус Мартині (1568 - 1621), Якоб Мартині (1570 - 1649), Клеменс Тимплер, Абрахам Калов (1612 - 1686). Класична М., що репрезентована насамперед творами Вольфа, становить своєрідну трансформацію "шкільної" неосхоластичної М. Вольф вводить у М. картезіанський принцип "cogito, ergo sum." Це змінює характер викладу матеріалу та його послідовність: онтологія, загальна космологія, емпірична психологія, раціональна психологія, природна теологія. Кант звернув увагу на здатність М. періодично відновлюватися в культурі. М. є завершенням культури людського розуму і, за Кантом, можлива як систематичне знання, виведене із чистого розуму. Він вводить розрізнення М. природи і М. звичаєвості; остання є такою сферою, де суперечності чистого розуму знаходять практичне розв'язання. Проте Кант не побудував системи М., обмежившись дослідженням протиріч, в які доконче потрапляє розум у намаганні синтезувати завершену картину світу. Фіхте і Шеллінг, спираючись на кантівський принцип активності суб'єкта, прагнули створити позитивну М. З цією метою вони тлумачать діалектику розуму не як теоретичну безвихідь, а як рушій мислення, що веде до істини. Гегель вперше протиставив М. і діалектику як два різних методи пізнання. Разом з тим він розумів свою власну філософію як "істинну М.", "науку наук". У марксизмі зберігається тлумачення М. як методу, протилежністю якого є діалектика - спосіб мислення і вчення про розвиток буття і мислення. У друг. пол. XIX ст. складається негативне ставлення до М., особливо її гегелівської версії. Антиметафізичну спрямованість має антропологія Фоєрбаха, ірраціоналізм К'єркегора, волюнтаризм Шопенгауера. Проти М. були налаштовані позитивізм і неокантіанство. З критикою позитивного ставлення до М. виступили академічні й університетські філософи України (Юркевич, Гогоцький, Ліницький, Козлов). У рос. філософській традиції В. Соловйов розробив пантеїстичну "М. Всеєдності". Флоренський, Булгаков, Франк поєднували пошуки М. із проблемою антроподицеї. На Заході Гартман, спираючись на критичну онтологію, прагнув по-новому осмислити проблеми М. Неотомісти (Жильсон, Маритен) актуалізували метафізичні принципи середньовічної схоластики. У певний спосіб відновлюються підставові принципи традиційної М. також у філософії процесу Вайтгеда, феноменології Гуссерля, екзистенціалізмі. Гайдеггер, критикуючи М. як тип західноєвропейської культури, намагався повернутися до М. в її доплатонівській формі Н. еопозитивісти, спочатку відкинувши М. (напр., ранній Вітгенштайн), врешті-решт приходять до визнання проблематики М. Критичний раціоналізм Поппера також стверджує право М. на існування. У теорії "трьох світів" він обґрунтовує буття фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання. Постструктуралістський філософський дискурс перейнявся метою "деконструкції" (Деррида) попередньої метафізичної традиції. Дельоз і Гваттарі вважають, що клас філософії буття, починаючи з Платона й Аристотеля, оперує незмінними бінарними опозиціями типу "субстанція - акциденція", "об'єкт - суб'єкт", і протиставляють їм філософію становлення. Разом з тим сучасний філософський дискурс залишає за М. право на осмислення ситуації буття людини у світі.

НАПЕРЕДВИЗНАЧЕНА ГАРМОНІЯ - поняття, введене у філософський обіг Ляйбніцем з метою обґрунтування взаємозв'язку і узгодженості між монадами - субстанційними елементами світу. За Ляйбніцем, монади як нематеріальні, наділені свідомістю активні сили не можуть фізично взаємодіяти одна з одною. Це спричиняє певні труднощі пояснення взаємодії двох тіл, зокрема, їх зіткнення у динаміці. Ляйбніц цю проблему вирішує за допомогою Н.г., яка привнесена у світ Богом, щоб узгодити між собою зміни в одній монаді із змінами в іншій та обумовити розвиток всіх речей у світі за єдиним планом. Кожну монаду Ляйбніц уподібнив годиннику, який таким чином заведений Творцем, що відображає Всесвіт і змінюється одночасно зі змінами у всьому Всесвіті. Принцип Н.г. покладений в основу пояснення не тільки узгодженості між окремими монадами, а й між сутністю і явищем, душею і тілом. На думку Ляйбніца, Н.г. є одним із доказів існування Бога, який при цьому виступає в ролі універсального проектувальника Всесвіту як скоординованої поміж собою нескінченної множинності монад. В релігійно-ідеалістичній формі теорія Н.г. містить такі важливі філософські ідеї, як єдність Всесвіту, загальний зв'язок усіх речей, зокрема, одиничного з загальним, телеологічний характер природних процесів тощо.

НЕНАСИЛЬСТВО - морально-етичний принцип, одна із засадничих соціальних цінностей, що стверджує відмову від спричинення шкоди (зла, болю, страждання) іншим людям. Антиподом Н. є насильство. В основі філософії Н. лежить заперечення брутальної сили як засобу досягнення цілей, підґрунтя влади й управління. Глибинний сенс Н. - самообмеження будь-якої сили, обстоювання необхідності слідувати шляхом терпимості, довіри, діалогу. На рівні ідеалу Н. стверджує гуманізм і альтруїзм, облаштування суспільства, де люди долають атавістичні прояви насильства і не вдаються до екстремальних засобів сили, примусу і терору. Н. є дієвим чинником формування цивілізованих відносин безвідносно до того, якою мірою ідеали Н. можуть бути втілені в реальне життя. Прихильники Н. виступають проти усіх чинників, які принижують людську гідність, а також проти усіх форм агресії І. дея Н. має глибокі корені у культурній традиції (принцип агімси в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі - незаподіяння шкоди живому; едикт царя Ашоки про необхідність Н. та ін.). Можливість і необхідність Н. на доктринальному рівні починає усвідомлюватися разом із виникненням філософського світогляду О. д часів формування і вкорінення ліберальних соціальних систем Н. стає одним з елементів новочасного соціального порядку, в якому прояви насильства мають тенденцію до мінімізації і локалізації. Держава та її інституції монополізують право на здійснення легітимного примусу і насильства, громадянське ж суспільство стає середовищем, в якому стверджується Н., а конфлікти вирішуються без посередництва сили. В цивілізованих країнах поступово скасовуються тортури, привселюдні катування і страти, а згодом поширюється відмова від смертної кари як такої. У XX ст. Н. стає засобом політичної боротьби. Ідеї неспротиву злу силою, які відстоював Толстой, вплинули на Ганді. Останній своєю проповіддю "наполегливості в істині" (сатьяграхи) робить Н. переможною стратегією у боротьбі за визволення Індії від британського володарювання В. ідомим прихильником Н. був видатний борець за права афроамериканців у США проповідник Кінг. Філософською та інституціональною формою Н. є пацифізм, а також більшість правозахисник рухів.

Платон (справжнє ім'я Аристокл) (427, Афіни чи о-в Егіна - 347 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Походив зі старовинного аристократичного роду (серед предків - останній афінський цар Кодр і уславлений реформатор Солон, один із "семи мудреців"). П. починав як поет і драматург, але вже в 20 років, завдяки Сократу і Кратилу, захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель сформувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого (399 р. до н. е.) переїжджає до м. Мегари, де зібрався осередок сократівських учнів. У 388 р. здійснює подорож до Пд. Італії та Сицилії, маючи на меті познайомитися з вченнями піфагорійців. У Сиракузах здобуває прихильність тирана Дионісія Старшого (той зацікавився ідеями П. щодо перетворення держави). Але невдовзі П. арештовують, передають спартанцям і виставляють для продажу на ринку рабів (о-в Егіна). Його викупив киренець Аннікерид і дарував свободу. На гроші, зібрані друзями П. для викупу (Аннікерид відмовився їх узяти), була куплена ділянка у передмісті Афін (гай героя Академа), де бл. 387 р. П. заснував власну філософську школу - Академію (див. платонізм). П. є першим в історії філософом, більша частина творчої спадщини котрого дійшла до наших днів. Але це ж створює проблему авторизації і хронологізації творів, що існують в історичній традиції під ім'ям П. (т. зв. "платонівське питання"). Корпус платонівських творів, що збереглися, обіймає 34 діалоги (з них 23 вважаються автентичними, а 11 - сумнівними), "Апологію Сократа" і 13 листів; до нього входять також "Визначення" та 7 неавтентичних діалогів Р. ізні критичні дослідження піддавали сумніву платонівське авторство щодо більшості діалогів, достеменність яких відстоювали інші. Окрему частину творчості становлять т. зв. "езотеричні", або "неписані" вчення ("Навколо Блага"), які П. вважав за можливе викладати лише усно. В останні десятиліття робилися неодноразові спроби їх реконструкції і визначення їх ролі у філософії П. Одна з найавторитетніших сучасних періодизацій (Теслеф) створення діалогів П. така: 1) ранній період (до першої поїздки на Сицилію у 388 р.) - "Апологія", початок роботи над "Державою"; 2) "академічний" період (387 - 367) - дев'ять книг "Держави", "Горгій", "Менексен", "Протагор", "Менон", "Федон", "Симпозіон", "Федр", "Евтидем", "Лісид", "Хармід", "Теетет", "Кратил". У той же час в Академії створені "Клітофонт", "Критон", "Лахет", "Алківіад І", "Феаг", "Гіппій Менший", "Йона", "Коханці", "Ериксій", "Евтифрон"; 3) "сицилійський" період, між другою і третьою поїздками на Сицилію (366 - 361) - десята книга і повна редакція "Держави", "Парменід", початок "Законів"; 4) завершальний період (360 - 347) - "Тимей", "Критій", "Софіст", "Політик", "Філеб", "Закони" і "Післязаконня", VII (автобіографічний) лист. У цей же час в академічному колі створені "Гіппій Більший", "Гіппарх", "Сизиф", "Мінос", "Демодок", "Про чесноту", "Про справедливість", "Листи". Всі ці твори вважаються Теслефом написаними за життя П., - ним особисто або під його вирішальним впливом. Виняток - "Алківіад II", "Аксиох", "Алкіона", "Визначення" Д. іалогова форма творів П. не випадкова і відповідає специфіці платонівського методу. П. розвиває і доводить до досконалості сократівське "шукаюче мислення" на противагу закінченому софістичному "вченню". Основа методу П. - це діалектика в її античному розумінні: вміння ставити питання і відшукувати на них відповіді; через аналіз свідчень досвіду і окремих опіній, що відображають речі в їх чуттєвій даності, досягати знання надчуттєвого буття. Разом з тим форма діалогу відбиває досягнуту в античному Просвітництві (софісти і Сократ) впевненість, що істина не може належати окремій свідомості і має інтерсуб'єктивний характер. її оприявнення є справою не окремої особи, а спілкування мислеників. Філософія П. охоплює безліч найважливіших тем і сюжетів, але не становить єдиної теоретичної системи. Стрижневі платонівської творчості - як життєвої, так і інтелектуальної - є намагання подолати глибоку кризу і руйнацію основ суспільного устрою, що стали ознакою епохи. П. створює грандіозну полісну утопію - зразок досконалого суспільства, завдяки чому стає засновником соціального конструктивізму у західній метафізиці. Разом з тим, вирішити проблему досконалого суспільства - того, що не є мінливим встановленням людей, а відображає природу речей, - неможливо без з'ясування сутності самого буття. Вирішення питання "що насправді є, існує?" стало визначальним для творчості Π. П. створює теорію ейдосів (ідей) як незмінних, вічних, неподільних, надчуттєвих зразків всього сущого ("ейдос" по-грецьки означає "вид", "вигляд"). Ейдоси уособлюють достеменне буття, яке є незмінним, вічно перебуває і як таке протистоїть чуттєвому світу, що весь занурений у процес нескінченного становлення. Світ ейдосів - не проста сукупність першозразків, а має свою впорядкованість. Найвищим ейдосом є ідея Блага. Всі речі цього світу - лише чуттєві відбитки ейдосів, їх недосконалі відображення. Напр., всій сукупності фізично існуючих столів відповідає ейдос стольності. Така диспозиція буття можлива тому, що існує матерія (просторовість). Вона сама не є буттям, що стоїть поряд зі світом ейдосів. П. називає її "приймальницею всього" - тим, у чому виникає чуттєва подоба безтілесного зразка (ейдоса): тобто визначає її як можливість усім речам існувати. У "Філебі" цей зв'язок набуває закінченого вигляду: божествений розум-деміург створює всі речі чуттєвого світу (Космосу), керуючись ейдосами як їх зразками, а матерію використовуючи як субстрат. Відтак поруч з власне буттям П. концептуалізує мислення про небуття, яке виступає не як просте відкидання сущого, а як іншість буття, його "інаковість" - інобуття. Онтологія становить наріжний камінь філософії П., хоча її систематична концептуальна розробка відноситься, вірогідно, до пізнього періоду платонівської творчості. Вона є теоретично необхідною основою вчення П. про державу (в обширі якого осмислюються всі інші соціальні та гуманітарні сюжети) і так само зумовлює вчення про пізнання світу. Космологічне вчення (його П. розгортає у "Тимеї") має на меті показати вкоріненість досконалої держави у структурі універсуму. Космогонія тут завершується антропогонією, а вчення про державу є одночасно вченням про гідний людини спосіб буття. Основою досконалої держави є нерозривний зв'язок і взаємообумовленість індивідуальної доброчесності і суспільної справедливості Ц. е робить етику і політику принципово неподільними. У "Державі" П. виділяє сім типів державного устрою. Перший - "царство Кроноса" - додержавне буття людей, коли ними безпосередньо керували божественні посланці. Власне держава і законодавство виникають як засоби компенсувати відсутність прямого Божого керування, що його люди втратили С. еред існуючих типів держави П. вважає два правильними (монархія, аристократія) і чотири спотвореними (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). ("Політик" містить інший розподіл типів, близький до Аристотеля). Відповідно до кожного устрою П. виокремлює створюваний ним тип людини С. труктуру досконалої держави утворюють три класи: виробники (селяни і ремісники - ті, хто забезпечує суспільство необхідним статком), воїни-стражі (ті, хто боронить місто і забезпечує внутрішній порядок), політики-філософи (ті, хто володіє мистецтвом виховувати громадян і керувати ними). Кожному класу відповідає своя чеснота: стриманість - виробникам, мужність - воїнам, мудрість - філософам. Засадниче значення має четверта чеснота - справедливість В. она притаманна усім і покликана підтримувати існуючий порядок, залишаючи кожного у межах його соціальної ролі. Держава та її устрій уподібнюються людській душі, яка також має три головні частини (засновки): жага (бажання), запал (воля), розмисл. Вони є основними силами, котрі визначають життя душі. їм відповідають три суспільних класи, а також три головні чесноти. Залежно від переваги того чи того засновку, утворюються різні типи душі. Онтологія і вчення про душу визначають теорію пізнання П. Суб'єктом пізнання є душа, а сам процес пізнання спрямований на достеменне буття - вічне і непроминальне (світ ейдосів). Можливість його пізнати принципово відкрита тому, що сама душа як безтілесна, ідеальна сутність походить зі світу ейдосів і контактувала з ними; пізнання - це процес пригадування (анамнезис) душею своїх вражень від ейдосів. Анамнезис ускладнюється тим, що в людині душа поєднана з тілом, для якого реальністю є чуттєві сприйняття; вони заступають людині справжнє буття і навіюють хибні уявлення, від яких душі потрібно звільнитися С. итуацію пізнання П. передає образом печери, в якій знаходяться прикуті до стіни невільники, котрі бачать лише тіні речей, що проносяться повз них. Ці тіні - чуттєві враження, подоба дійсних речей, від яких слід дістатися світла безтілесного світу, щоб побачити достеменну реальність. Оскільки предметом пізнання є безтілесні сутності, то головна пізнавальна здатність - це умоглядність. В умоглядному світі є сфера "нічим не зумовлених начал усього", яка осягається таким самим безпосереднім умоспогляданням (ноезис), і сфера обумовленого, яку можливо пізнавати шляхом розсуду, розмірковування (діанойя). Досягнення знання - це сходження від меншої достовірності до більшої. Його чотири щаблі: ім'я, визначення, зображення, знання як таке ("VII лист"). Кожен ступінь є певним етапом пізнання, послідовне сходження по яких дозволяє досягти знання достеменного буття. П. відіграв ключову роль у розвитку західної метафізики: вчення про буття надало вищого онтологічного статусу конкретностям навколишнього світу, подавши все розмаїття його форм у вигляді незмінних першообразів; полісна утопія створила ідеал досконалого суспільства і обґрунтувала практику соціальних перетворень. П. мав вирішальний вплив не лише на подальшу античну думку (див. Аристотель, платонізм), а й на всю європейську філософську традицію.

[br]

Осн. тв.: "Держава"; "Теетет"; "Парменід"; "Тимей"; "Критій"; "Закони".

СПІЛКУВАННЯ - тип відносин, що характеризується ставленням партнерів один до одного як до істот, наділених ознаками суб'єктивності. Оскільки презумпція такого ставлення не обмежена рамками людського світу, учасниками С. здатні поставати як люди, так і інші живі істоти; ми також спілкуємося зі світом загалом, текстами і цінностями культури тощо. Водночас не всі міжлюдські стосунки можна визначити як С., а тільки такі, що ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності і, отже, певною мірою набувають характеру самоцілі, формують внутрішню духовну спільність учасників. У перспективі такої спільності здобувають конкретний ціннісний смисл ті процеси обміну діяльністю, її продуктами, інформацією, досвідом, вміннями тощо, котрі складають реальний зміст С. за тих або тих умов. В історії філософії осягнення суті С. йшло поряд із висвітленням природи людської особистості. Так, відоме визначення Аристотелем людини як істоти політичної супроводжується акцентуванням політичного аспекту С. і визнанням політики найдовершенішою формою С. як такого З. агалом концепція С. в античному світі налаштовує особу на відкрите громадське співіснування, принциповими моментами якого постають як дружба, так і розбрат, війна. Тема вимушеного С., що долає, але й приховує в собі стан граничного розбрату, знаходить розвиток у соціальній філософії Нового часу З. окрема, Гоббс доводить, що неминучим наслідком реалізації природних схильностей людини виявляється "війна всіх проти всіх", котра спонукає до утворення держави як гаранта регульованих і безпечних стосунків між людьми на правовій основі. Типологічно близькі підходи до висвітлення С. в основному розвивають й інші мислителі XVII - XVIII ст., від Греція до Канта, що, зрештою, відбиває процес становлення новочасного індивідуалізму й соціального атомізму. Натомість релігійний світогляд, вимагаючи від людини внутрішньої зверненості до Бога, постійно інспірує й підтримує в європейській культурі орієнтацію на душевно-духовні смислотворчі чинники С. і позитивний досвід буття з Іншими і заради Інших. Світське філософське осмислення С. з Іншими як внутрішньої інтенції людського буття репрезентують в думці XVII - XIX ст. Гемстергойс, Шляєрмахер, Фоєрбах. С. в його позитивному значенні - одна з основних категорій філософсько-антропологічного вчення молодого Маркса; згодом людинотворчу роль "форм спілкування" Маркс передоручає більш об'єктивованим "суспільним відносинам". Погляд на С. в усьому різноманітті його аспектів як на вирішальну сферу формування людської особистості знайшов відображення в філософії XX ст. Передусім тут слід назвати філософію діалогу Ебнера, Розенцвайга і, особливо, Бубера; згідно з Бубером, діалогічне відношення "Я - Ти" (що протистоїть відношенню "Я - Воно") цілісно визначає як саме людське "Я", так і весь спектр його стосунків зі світом. Визначальна роль С. наголошується й низкою філософів екзистенційного й персоналістичиого напряму, зокрема Марселем, Ясперсом, Муньє, Больновим. Вагомий внесок у висвітлення цієї ролі С. роблять представники рос. гуманістики XX ст. - Бахтин, Ухтомський, Батищев, Каган та ін. Серед новітніх філософських течій найбільш істотними в цьому відношенні є комунікативна етика Апеля, Габермаса та ін., "філософія свідоцтва" Левінаса тощо. За конкретним змістом С. поділяють на матеріальне й духовне, хоча певний елемент духовності властивий йому неодмінно. Так само будь-якому С. притаманний символічний аспект, виражений у різний спосіб і різною мірою. Розрізняють знакове і предметне, вербальне і невербальне С. С. здійснюється як за допомогою зовнішніх образів або внутрішнього впливу (сугестія), так і шляхом безпосереднього дотику у спектрі від насильства до ласки. Відсутність або послаблення настанови на вербальне, знакове, екзистенційне вираження розкриває обрій мовчання як істотної форми С. (Бубер) або як життєвого символу його духовно-смислових основ (розуміння "без слів", "мовчазне єднання" тощо). Реалізуючи сутнісні виміри діалогу і комунікації, С. загалом не тотожне жодному з цих своїх моментів. Можливе як С., що не є діалогом або комунікацією, так і діалогічні або комунікативні процеси, які не являють собою справжнього С. Вільне діяльне людське С., зорієнтоване на реалізацію певних смисложиттєвих цінностей, - осердя культури як особливого типу реальності; відповідно кризи культури значною мірою є кризами С. Зокрема, сучасна людина стикається з відчуженням у галузі С., втратою його ціннісно-смислового потенціалу, який є необхідною умовою взаєморозуміння З. датність до автентичного С. розхитується сучасними маніпуляційними технологіями, а також поширенням субститутів С., зокрема внаслідок комп'ютеризації. Тим часом поза повноцінним С. неможливими є людська творчість, самореалізація особистості, інноваційний розвиток суспільства. Своєрідним "акумулятором" творчих потенцій С. постає, зокрема, мистецтво. Екзистенційні й моральнісні обриси С. визначаються проблематикою відкритості й замкненості, діалогічності, налаштованості на сприйняття іншого, толерантності, поваги, співчуття, любові та ін.

СУБСТАНЦІЯ (лат. substantia - сутність, дещо засадниче, підстава) - гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого; деяка реальність, розглянута в аспекті її внутрішньої єдності. В історії філософії С. тлумачилась по-різному: як субстрат, як сутнісна властивість, як те, що здатне до самостійного існування, як підстава і центр змінності предмета, як логічний суб'єкт. В онтологічному аспекті залежно від загальної спрямованості філософських учень вирізнялися одна (монізм), дві (дуалізм), множина (плюралізм) С. Як специфічно філософський (матафізичний і логічний водночас) термін "С." вводить Аристотель, який ототожнював С. із першою сутністю ("усією"), тобто чимось засадничим, котре невід'ємне від речі в її індивідуальності, і разом з тим характеризував С. як логічну категорію, якій у висловлюванні (реченні) відповідає підмет. У давньогрецьк. філософії релевантно до її загальної онтотеологічної інтенції можна говорити і про тлумачення С. як субстрату і першопринципу змінності речей (напр., стихії мілетців, "вогонь-логос" Геракліта, "атоми" Демократа). Тлумачення Аристотелем форми як першопричини, що зумовлює визначеність речей, започаткувало розрізнення тілесної і духовної С., котре у середньовічній філософії вилилось у спір між номіналізмом і реалізмом про "субстанційні форми" сущого. У Новий час онтологічне розуміння С. як граничної засади буття започатковане в емпіризмі Бекона, який ототожнив С. із формою конкретних речей. Декарт цій якісній інтерпретації протиставив раціоналістичне вчення про дві С.: матеріальну (для якої характерна протяжність і кількісне вимірювання) і духовну (мислительну). Спіноза долає цей дуалізм на ґрунті пантеїстичного монізму: мислення і протяжність - не дві С., а два атрибути єдиної С. Ляйбніц у вченні про монади вирізняє множинність простих і неподільних С., які характеризуються самодіяльністю, відповідно - активністю і змінністю. Гносеологічне осмислення С. як поняття було запропоноване Локком, для якого С. є однією із складних ідей В. ерклі заперечував поняття матеріальної С., а Г'юм, відкидаючи існування як матеріальної, так і духовної С., вбачав в ідеї С. деяку цілісну гіпотетичну асоціацію. Кант долає як "онтологізм", так і "гносеологізм" тлумачення С. Остання необхідна для теоретичного пояснення явищ, оскільки є умовою можливості досвіду. Відтак С. - це не незмінний речовий субстрат, а внутрішньозмінне діалектичне поняття. Цю думку підхоплює Гегель, який, ототожнюючи мислення і буття, вказує на внутрішню суперечність як джерело саморозвитку С., поєднуючи її у такий спосіб із самодіяльністю суб'єкта. С. - ступінь розвитку абсолютної ідеї і свідомості суб'єкта. У діалектико-матеріалістичній течії марксизму С. витлумачується як матерія в розвитку форм її руху, а світ, що розкривається, - як універсум діяльності людини. Критикуючи метафізику, позитивізм і неопозитивізм, відкидають і поняття С. як рудимент буденної свідомості і хибного натуралістичного подвоєння дійсності в процедурах та мові науки. Як і у позитивізмі, традиційна логіка і гносеологія, що базувались на понятті С., заперечуються прагматистами у фікціоналізмі Файхінгера. Кассирер дає функціональне витлумачення С., а Гуссерль, вбачаючи у фізичному предметі лише мислительну єдність, вказує, що субстантивація свідомості є наслідком кризи європейської науки і європейської культури. Розкриваючи засади останніх як власне метафізичні, Гайдеггер у субстанційному тлумаченні світу як реально сущого і підвладного людині вбачає наслідок його метафізичного суб'єкт-об'єктного роздвоєння. Виникнення категорій суб'єкта і об'єкта Гайдеггер пов'язує із структурою європейських мов. Із розвитком лінгвокультурологічних досліджень С. прочитується як текст, але у постструктуралізмі Дерриди текст - як наслідок тотальної "деконструкції" логоцентризму і метафізики - перестає бути субстанційною константою. Європейська метафізика і логіка заперечуються "плюралістичною онтологією" і "логікою місця" Нісиди Кітаро, відтак відкидається й аристотелівська традиція тлумачення С., ототожнення її із формою, самодостатнім існуванням К. ласичне тлумачення С. зберігається в бергсоніанстві, реалізмі і неореалізмі, неотомізмі.

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ - галузь філософського знання, одна з центральних філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ. Безпосереднім предметом вивчення Т. п. виступає реальна практика наукового й донаукового пізнання світу, досвід проведення наукових досліджень, історичний процес розвитку науки, відношення людського знання до об'єктивної дійсності та його зв'язок з практичною діяльністю людини і суспільства. Основним методом Т. п. є ідеальне розумове відтворення предмета вивчення у відповідних категоріальних структурах Н. а цій основі Т. п. здійснює раціональну реконструкцію процесу пізнання, накреслює оптимальні шляхи досягнення об'єктивної істини, розробляє продуктивні способи систематизації знання і його обґрунтування, формулює критерії істини, визначає найефективніші способи його практичного використання. Основними категоріями Т. п. є: суб'єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам'ять, мислення, розум) та об'єкт як данність суб'єктивної і об'єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб'єкта і об'єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об'єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільноісторична практика. Довкола центральних гносеологічних категорій зосереджуються основні філософські проблеми, які є наскрізними для майже всієї історії розвитку Т. п. Відповідно до характеру і змісту вихідних базових постулатів у висуненні та розв'язанні гносеологічних проблем Т. п. в історико-філософському процесі набуває своєрідних модифікацій, форм і відтінків, що визначають основні напрями її розвитку. Залежно від особливостей трактування природи суб'єкта, об'єкта та їхньої взаємодії Т. п. набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Якщо Т. п. надає перевагу чуттєвим пізнавальним здатностям і вважає відчуття єдиним джерелом знань, то вона відповідає рисам сенсуалізму. Т. п., для якої чуттєвий досвід відіграє визначальну роль у творенні знання, а форми мислення є лише засобами впорядкування даних цього досвіду, прибирає форми емпіризму. Відводячи провідну роль мисленню і трактуючи розум як джерело і критерій істинності знань, Т. п. розгортається за ознаками раціоналізму В. илучаючи частково або повністю досвід з процесу творення знань, Т. п. набирає форми апріоризму (апріорі). Як розділ філософії, Т. п. започаткована ще в Античні часи, зокрема в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку вона набула в філософських працях Бекона, Декарта, Локка, Ляйбніца, Канта, Гегеля, Маркса, Маха та ін. Сучасна Т. п. являє собою достатньо розгалужену систему філософських знань, складається з багатьох гносеологічних концепцій, що спираються на відмінні, інколи альтернативні ідеї, використовують багатий концептуальний апарат багатьох галузей науки. Умовно можна виділити основні групи споріднених Т. п.: реалістичні, що виходять з ідеї незалежності об'єкта пізнання і можливості його відображення в мисленні (діалектико-матеріалістичнаТ. п., причинний реалізм Рассела, критичний реалізм Сантаяни та Селлара, неореалізм Мура і Вайтгеда та ін.); аналітичні, які широко використовують логічні, фізикалістські та мовно-лінгвістичні ідеї (Шлик, Карнап, Гемпель, Поппер, Куайн, Брейтсуейт, Тулмін.); феноменологічні, що вважають явища єдиною реальністю, а її пізнання - концептуальним упорядкуванням даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер, Гудмен); психологічні, що використовують категорії психічного для розуміння пізнавального процесу і пізнавальних здатностей суб'єкта (Піаже, Інельдер, Брунер); прагматичні, що акцентують увагу на виправдованості та обґрунтованості тверджень, які формулюють знання і використовують ідеї утилітаризму, інструменталізму, операціоналізму (Джеймс, Дьюї, Бриджмен, Льюїс) тощо. Гносеологічні концепції, які повністю або частково заперечують можливість пізнання світу, називають агностицизмом (Г'юм). Проте між окремими версіями Т. п. не вдається провести чітких розмежувальних ліній, оскільки кожна конкретна модифікація виявляє риси різних філософських напрямів і може бути віднесена до двох і більше класифікаційних груп Ц. е зумовлено складністю та якісною багатостанністю процесу пізнання і неможливістю адекватно відтворити його на обмеженій множині вихідних принципів С. порідненими до Т. п. за предметом вивчення є логіка, методологія науки, філософія науки, феноменологія, аналітична філософія.

Шеллінг, Фридрих Вільгельм Йозеф (1775, Леонберг - 1854) - нім. філософ, представник класичної нім. філософії. В 1790 р. вчився в Тюбінгенському теологічному ін-ті разом з Гельдерліном і Гегелем. У 1798 - 1803 рр. - проф. в Ієні, з 1806 р. - в Мюнхені; у 1820 - 1826 рр. - проф. Ерлагенського, з 1827 р. - Мюнхенського, з 1841 р. - Берлінського ун-тів. В філософії Ш. виокремлюють кілька періодів: натурфілософський (од серед. 1790-х рр.), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 - 1801 рр.), "філософія тотожності" (до 1804 р.), філософія свободи (до 1813 р.), "позитивна філософія", або "філософія міфології та одкровення" (до 1854 р.). Значний вплив на Ш. справив Фіхте. Ш. розглядав природу як цілеспрямоване ціле, форму або вияв позасвідомого життя розуму Р. озвиток абсолютного розуму відбувається спочатку у вигляді еволюції природного світу від неорганічної природи до органічної, а потім розкривається в історії людського духу. Проблема співвідношення свідомих і позасвідомих форм життя абсолютного розуму - одна з чільних на всіх етапах його творчості. Для аналізу природних процесів Ш. використовує діалектичний метод Фіхте, намагаючись виявити паралелізм, що існує між різними рівнями розвитку природи і ступенями розвитку людської свідомості. Природне тіло Ш. розглядав як продукт взаємозв'язку протилежно спрямованих сил (напр., позитивних і негативних зарядів тощо). Виступав з критикою механіцизму, доводячи, що всі природні форми можуть бути пояснені за допомогою принципу цілеспрямованості. В натурфілософії Ш. прослідковується традиція неоплатонізму, особливо у праці "Про світову душу" (1798). "Я" людини, що, за Ш., є проявом абсолютного розуму, проходить у своєму розвиткові наступні форми діяльності: відчуття, споглядання, уявлення, судження і, нарешті, досягає рівня, де усвідомлює себе самостійним і самодіяльним, тобто стає практичним "Я", або волею. У філософії Ш. естетичне постає як гармонійна рівновага свідомої та позасвідомої діяльності, як тотожність природи та свободи, чуттєвих та моральних основ. Отож, філософія мистецтва для Ш. - це своєрідний органон філософії та її завершення. В філософії тотожності Ш. великої ваги надавав інтелектуальній інтуїції, яка є формою самоспоглядання абсолюту. Як тотожність суб'єктивного і об'єктивного абсолют є точкою "байдужості", ніщо, в якій закладена можливість будь-якого визначення. Реалізація потенцій абсолюту - це і є Всесвіт. Ш. порушив питання - як і чому відбувається народження світу із абсолюту, яке виходить за межі філософії тотожності. Він стверджував, що походження світу не можна пояснити раціонально: це - ірраціональний первинний факт, закорінений не в розумі, а у волі із властивою їй свободою. Історія людства - важливий етап цілеспрямованого розвитку абсолюту, метою якого є не тільки поєднання людства із абсолютом, але і єдність самого абсолюту. Цієї мети неможливо досягнути остаточно, її потрібно сприймати як регулятивну ідею.

[br]

Осн. тв.: "Про світову душу" (1798); "Система трансцендентального ідеалізму" (1800); "Філософія мистецтва" (1802 - 1803); "Філософія і релігія" (1804); "Філософські дослідження про сутність людської свободи" (1809).