надмірно

Антисфен із Афін (бл. 455 - 360 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, син рабині, учень Горгія, послідовник Сократа, після смерті якого заснував власну школу. Вихідним конструктивним принципом філософії А. був принцип послідовного й жорсткого аскетизму, нормативною мірою якого визнавалася природа (природне). А. - опонент софістів, хоча користувався їхніми ж прийомами О. сновні зусилля А. зосереджував на розгляді етичних проблем, при розв'язанні яких людина має керуватися передусім розумом. В царині етики у А. панує той самий аскетичний підхід - не відчувати потреби ні в чому, задовольняючись малим і досягаючи в такий спосіб тієї самодостатності, яку божество має завдяки надлишкові благ. Досягнення щастя А. обмежував добропорядністю, якій навчаються, не вдаючись при цьому до надмірної вченості. Добропорядність полягає в активному загартуванні душі й тіла, зокрема, шляхом обмеження потреб З. аперечував політичну діяльність, державу і соціальні умовності, які суперечать природі. Твори А. збереглися лише в окремих фрагментах завдяки тому, що на них було чимало посилань у багатьох античних авторів.

АПОЛЛОНІВСЬКЕ та ДІОНІСІЙСЬКЕ - терміни філософії культури Ніцше. Вперше використовуються у праці "Народження трагедії з духу музики" (1872). А. та Д. є виразом двох типів культури та принципів буття, що їх несуть у собі постаті Аполлона та Діоніса. Аполлонівське начало - сонячне, раціональне, цілеспрямоване та врівноважене. На відміну від нього, діонісійське - темне, ірраціональне, неврівноважено-оргіастичне та хаотичне. Ніцше вважав, що європейська культура надмірно захопилася алоллонівським, втрачаючи життєве поривання, яке несе діонісійське. Він закликав до пробудження діонісійського імпульсу європейського світу. Саме це, на його думку, може привести до появи "надлюдини". Поділ людського буття на А. та Д. є продовженням опозиції "класичне - романтичне", яка була окреслена у романтизмі. Поняття А. та Д. мали значний вплив на розвиток філософії культури XX ст. - особливо в її екзистенційному та персоналістичному виявах.

КОНСЕРВАТИЗМ ( від лат. conservo - зберігаю, охороняю) - 1) світоглядна орієнтація, умонастрій, які спрямовані на збереження певних традиційних засад суспільного розвитку та порядку; 2) сукупність ідейно-політичних течій, концепцій та програм, певна тенденція політичної діяльності, що ставить за мету відтворення усталених цінностей, зміцнення тих економічних, соціально-політичних та моральних інституцій, які утворилися в суспільстві внаслідок розвитку і втілення історичного досвіду багатьох поколінь; 3) різновид політичної ідеології. К. споконвічно існував як світоглядна орієнтація, тип соціального темпераменту, що тяжіє до стабільності, статичної усталеності, передбачуваності В. цьому вигляді він не мав доктринального вигляду і був традиціоналізмом у широкому розумінні слова. Інтелектуальні передумови К. створювалися епохою Просвітництва. Велика Французька революція дала імпульс виникненню політичних ідеологій, серед яких першою позначила себе саме ідеологія К. Ключове значення у становленні К. відіграв трактат Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1790). В своєму подальшому розвитку К. репрезентований такими постатями, як Шатобріан, Медисон, Колридж, де Местр, Ламенне, Баадер, Галлер, Мюллер, Шміт, Шумпетер, фон Гаєк, Оукшот, Скратон, Люббе, Кристол та ін. К. становить невід'ємну складову єдиної емансипаторської метаідеології розвитку, яка почала формуватися напр. XVIII - на поч. XIX ст. В межах цієї метаідеології лібералізм уособлює ідею розвитку, всеохопний рух, швидкість, затвердження нового, а К. здійснює функції внутрішньої критики лібералізму. Отже, лібералізм та К. не є несумісними протилежностями, а взаємно зумовлюють, визначають один одного. Ліберали показують, якими консерватори будуть завтра, а консерватори - якими ліберали були учора. Напр., "новий К." (подібно до "старого", класичного лібералізму) орієнтується на звільнення приватного капіталу від надмірної державної "опіки", стимулювання ринкових відносин, зокрема підприємництва, зменшення податків на соціальні витрати (рейганоміка, тетчеризм). Отже, К. не протистоїть розвитку, а забезпечує його відповідність певним цінностям, оптимальну швидкість та глибину перетворень. У такий спосіб досягається зваженість, збалансованість суспільного розвитку, певна його спадкоємність і наступність. Від початку свого існування представники К. віддавали перевагу стабільності та наступності перед швидкоплинними змінами, вважали природний порядок непересічною цінністю, а уособленням його такі інституції, як власність, ієрархія, нерівність, релігія, авторитет, сім'я та ін. К. виходить з первинної недосконалості людської природи, обмежених можливостей людського розуму адекватно сприймати світ, втручатися в його розвиток.

НАЦІОНАЛІЗМ - спрямування політичної думки, політична ідеологія та політична практика, в центрі уваги яких знаходиться нація як ідея (або поняття) та як цінність. Різновиди Н. (типологія Н.) залежать передусім від того, як розуміють націю та її формування. Оскільки формування та утвердження нації здійснюється в конкретних суспільно-історичних обставинах, то різноманітність форм Н. є наслідком пристосування до цих обставин. В дослідженні Н. важливим є питання про співвідношення Н. з іншими напрямами політичної думки та відповідними політичними ідеологіями. Н. - як певний напрям політичної думки (певне коло ідей та проблем), як політична ідеологія та політична практика - не виступав на Заході до кін. XIX ст. в ролі окремої політичної ідеології, а був складником лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму (у XX ст. став складником комунізму). У міру дедалі чіткішого усвідомлення цими ідеологіями своїх принципів вони почали піддавати Н. критиці, що, зрештою, теж допомогло встановити відмінність між Н. та цими (іншими) ідеологіями. Іноді ідуть шляхом спрощених формулювань, стверджуючи, що Н. - це національний егоїзм, абсолютизація інтересів своєї нації за рахунок інтересів інших націй. Але такі формулювання не враховують того, що Н. може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому він не відрізняється від лібералізму, консерватизму, соціалізму та комунізму). Внаслідок великої різноманітності форм Н. часто твердять, що потрібно говорити не про Н. як щось єдине, а тільки про різні Н. Все ж очевидно, що попри всю різноманітність форм Н., вони містять в собі і спільні елементи. Шляхом порівняння встановлюють деякі спільні та відмінні елементи в різних версіях Н. та пропонують різного роду типології Н. Під кутом зору міжнаціональних взаємин існує поділ на експансіоністські Н. (переважно державних націй) та захисні Н. (переважно недержавних націй). В залежності від того, держава чи культура є найважливішою цінністю в Н., розрізняють політичний та культурний Н. (культурний Н. переважно розуміє державу не як самоціль, а як засіб утвердження самобутньої культури). Під кутом зору того як Н. мислить співвідношення особи та нації, розрізняють ліберальний (демократичний) Н. та інтегральний (тоталітарний) Н. Політичний рух етнічних груп та національних меншин за розширення своїх прав (іноді аж до здобуття територіальної автономії чи незалежності) позначають як "етнічний Н." або "етнорегіоналізм". Термін "етнічний Н." іноді застосовують також до державницького Н., якщо його основою є певна національна більшість ("корінний етнос", "титульна нація") та якщо він надмірно наголошує елементи своєї етнічної культури як основи громадянської консолідації. Але щодо західних націй, у бутті яких етнічний чинник відіграє традиційно важливу роль (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), то цей термін зазвичай не застосовують, оскільки припускають, що в бутті цих націй провідну роль відіграють політико-правові засоби - т. зв. "громадянський Н."

НЕОФРОЙДИЗМ - напрям у філософії і психології, ідеї якого позначилися також на сучасній естетиці, етиці, соціології. Виникнення терміна "Н." було зумовлене необхідністю відмежуватися від фройдизму - філософсько-антропологічної і психологічної концепції Фройда (психоаналіз) і всієї сукупності вчень і шкіл, що склалися на її підґрунті. Якщо фройдизм - явище європейське, то Н. - переважно амер. Н. був спробою пристосувати ортодоксальний психоаналіз до традицій соціології та психології у США (у ЗО - 40-х рр. XX ст.). Витоки Н. сягають, з одного боку, "психологічної школи" в соціології (Кулі, Гіддингс, Бернард), зокрема, теорії щодо спонтанної і позасвідомої координації поведінки членів первинних соціальних груп, а з другого - амер. школи культурантропології, представники якої наполягали на специфічному та оригінальному характері окремих культур. Наслідком цих різноманітних нашарувань стала еклектична теорія, яка поєднує амер. модель прагматизму, біхевіоризму, етнографізму з низкою положень і технічних прийомів психоаналізу. На відміну від властивої фройдизму абсолютизації біологічного чинника, Н. відстоює ідею соціального та культурного детермінізму, визнає суттєву роль середовища у формуванні психології людини. На думку одного з чільних представників Н. Фромма, людське починається там, де закінчується природне. Для багатьох прихильників Н., зокрема Хорні, Саллівана, Кардинера, властива тенденція до "соціологізації" психологічних чинників та "психологізації" соціальних. Для Н. характерний також перегляд деяких положень ортодоксального психоаналізу: вчення про творчий потенціал сексуальної енергії (лібідо), теорії сублімації, ролі позасвідомого. Еволюція Н. не привела до утворення цілісної системи поглядів, радше до об'єднання яскравих творчих особистостей, які, визнаючи культуротворче значення психоаналізу Фройда, водночас усвідомили його обмеженість і тенденційність; необхідність оновлення ортодоксальної теорії психоаналізу спонукала їх до вироблення нових підходів. Так, Фромм зосередив увагу на проблемі надмірної соціалізації людини, що він її розглядав як шлях до виродження й дегуманізації. Концепція Хорні про властивий людині "саморух", "тяжіння до самореалізації", вчення Кардинера про "груповий тип" особистості, в якому вирізняється ідентичне для всіх членів суспільства "ядро", також чимало додала до теоретичного доробку Н. До кола проблем, порушених неофройдистами, які наразі зберігають свою актуальність, належать психофізіологічна і соціальна природа страху, тривоги, деструктивних тенденцій, неврозу влади.

ОЧЕВИДНІСТЬ - безпосередня даність істинності деяких видів знань на противагу іншим, істинність яких встановлюється шляхом застосування спеціальних процедур доведення. До них належить знання, що відображає доступні безпосередньому чуттєвому спогляданню предмети чи явища дійсності і приймає вигляд простих фактів, або знання, що закріплює в свідомості багатовіковий досвід людства і набуває значення аксіом, напр., аксіоми геометрії Евкліда, деякі правила логіки. Очевидне істинне знання виступає базовим при встановленні істинності знань вищих рівнів. Історично виділяють чуттєву О., що ґрунтується на свідченнях органів чуттів, і раціональну О., яка базується на здатності розуму узагальнювати людський досвід і постулювати як істинні окремі положення науки різного ступеня абстрактності. Деякі філософські системи надають перевагу то тому, то тому різновиду О., нерідко протиставляючи їх. Так, якщо філософія Декарта надмірно завищує пізнавальну роль раціональної О., то філософія Бекона те саме чинить щодо чуттєвої О. В реальному процесі пізнання чуттєва і раціональна О. доповнюють одна одну, перебуваючи в органічній єдності. Однак і в такому поєднанні роль О. як засобу встановлення істинності знання досить обмежена. Тому в науковому пізнанні при обґрунтуванні істинності положень науки на О. покладаються мало, а застосовують вивірені складні системи доведення.

ПОДВИГ - морально значуща дія людини, що спирається на її вільне самовизначення й спрямована на досягнення результатів, які значно перевершують рівень очікуваного від даного людського суб'єкта. За своєю суттю, П. - діяння важке, пов'язане з подоланням великих труднощів, що потребує від людини самовіддачі й максимального напруження сил. Залежно від конкретної мети й загального характеру цінностей, що підлягають реалізації, вирізняють подвиги трудові, воїнські, II. любові, культурне або духовне подвижництво (поступування душі шляхом вдосконалення й спасіння) тощо. Ціль П. може мати соціальний або переважно індивідуальний характер, проте і в останньому разі передбачається її загальнозначущий духовно-моральнісний вплив. Подвижницькою дією може поставати й недіяння (тобто відмова від негідної, неналежної дії), і налаштованість життя загалом, а суб'єктом П. - як конкретна особистість, так і спільнота ("П. народу"). П. можна розглядати як особливий різновид вчинку. Проте, якщо вчинок у вузькому значенні сутнісно пов'язаний із моральним ризиком вибору й полемічного утвердження певної системи цінностей, важкість П. має переважно виконавчий характер: подвигнути, посунути справу, яка a priori визнається конче потрібного. Відтак брак "культури вчинку" (Бахтін) за умов тоталітаризму закономірно поєднується з надмірним культом П. як вольового, екстраординарного засобу незрідка оманливого вирішення нагальних суспільних проблем, розрахованого на ентузіазм мас.