морфолог

сущ. лингв. морфолог (специалист по морфологии)

 ч морфолог (мед., лінгв.)

 ж морфологія (мед., лінгв.)

-и, сущ. ж. I, мн. ч. нет морфолог (угмүд бурдәлһнә туск ном)

Бетті, Еміліо (1890 - 1970) - італ. правознавець, філософ. Один із провідних представників сучасної герменевтики, на методологічному ґрунті якої розробляв логіку, методологію і теорію пізнання гуманітарних наук. Спирався на ідеї Шляєрмахера, Дильтея, Вебера, Зиммеля, нім. історичної школи (Нібур, Ранке, Дройзен). Обстоював ідеал об'єктивного розуміння втілень духа у смислонаповнених формах, значущих виявах життя, текстах культури, духовних вартостях І. з цією метою розробив чотири канони (критерії) тлумачення пам'яток духовної культури, а саме: 1)герменевтичної автономії об'єкта та іманентності стандартів герменевтики; 2)цілісності та зв'язності значень герменевтичних досліджень; 3)актуальності розуміння значень смислонаповнених форм; 4)герменевтичної відповідності значення (у сенсі досягнення герменевтичної гармонізації й погодженості між інтерпретатором та спонукою від об'єкта). Дотримання дослідником-гуманітарієм цих канонів у практиці герменевтичного тлумачення текстів культури охоплює три стадії: рекогнітивну (розпізнавальну), репродуктивну (відтворювальну) і нормативну (застосування набутих знань). У цьому процесі філологічний, критичний, психологічний та техніко-морфологічний підходи підпорядковуються історичному тлумаченню герменевтично відтворюваного об'єкта.

[br]

Осн. тв.: "Загальна теорія інтерпретації" (1955); "Герменевтика як загальна методологія вчення про дух" (1962).

Бозанкет, Бернард (1848, Олтвік - 1923) - англ. філософ. Після нетривалої викладацької роботи в Оксфорді повністю зосередився на філософських дослідженнях. Філософські ідеї Б. формувалися насамперед під впливом Гегеля. їх подальший розвиток відбувався на засадах абсолютного ідеалізму, певного мірою вже розроблених Трином і Бредлі З. окрема, введена останнім відмінність між абстрактними і конкретними універсаліями була детально обґрунтована у контексті співвідношення загальних законів, характерних для мови науки, та спільнотами індивідів, які і є конкретними універсаліями. Згідно з Б., індивід є лише частково конкретним і реальним. Ця частковість спонукає його до підпорядкування справжній повноті конкретності і реальності, втіленій у спільноті (особливо у державі) і, зрештою, в абсолюті. В оцінці соціальних і моральних стосунків домінантною є ідея про недосконалість і зло як наслідок і вияв часткового й обмеженого, що зникають, прилучаючись до цілого. Краса - це вияв конкретних універсалій в уяві.

[br]

Осн. тв.: "Логіка, або морфологія знання". У 2 т. (1888); "Історія естетики" (1892); "Філософська теорія держави" (1899); "Цінність і призначення індивіда" (1913) та ін.

Геккель, Ернст (1834, Потсдам - 1919) - нім. біолог і філософ. Навчався у Вюрцбурзі, Берліні, Відні. Проф. ун-ту в Єні. Відомий своїми виступами на захист еволюційної теорії Дарвіна. Г. висловив теоретичні ідеї, які були спрямовані як на пошуки філософської істини, так і на подальший розвиток біологічного вчення дарвінізму. Зокрема, він обґрунтував біогенетичний закон, вчення про філогенез, ідею природного походження життя із неорганічних речовин. Звернувши увагу на важливість взаємодії організму та навколишнього середовища, Г. заклав основи екології. В осмисленні проблематики, пов'язаної з природою, займав матеріалістичні позиції. Здійснив спробу замінити офіційну релігію вірою в Бога-Природу в дусі пантеїзму Спінози.

[br]

Осн. тв.: "Загальна морфологія організмів". У 2 т. (1866); "Історія світобудови" (1868); "Монізм як зв'язок між наукою і релігією" (1893); "Таємниці всесвіту" (1899).

ЕКОЛОГІЯ ( від грецьк. οίκοζ - оселя, середовище; λογοζ - слово) - сукупність наук про взаємодію біологічних систем (у т.ч. й людини) із природним середовищем. Термін "Е." введений у науковий обіг нім. природознавцем Гєккелем (1866). Розглядаючи структуру сучасної йому біології, він звернув увагу на надмірну спеціалізацію наукових досліджень у цій галузі і запропонував розширити предмет фізіології, розділивши його на три напрями: фізіологію живлення, фізіологію розмноження та фізіологію стосунків. Остання отримала визначення - "економіка природи", або Е. Філософські витоки ідей Е. пов'язані з іменами давньогрецьк. філософів: Анаксагора, Демокритпа, Аристотеля, Теофраста, Лукреція. Істотний внесок у розвиток екологічних уявлень зробили Гіппократ, Альберт Великий, Ібн-Сина, Бюффон, Лінней, Ламарк, Гумбольдт, Дарвін та ін С. тановлення Е. в Україні щільно пов'язане з філософським і науковим доробком Вернадського. Сучасна Е. являє собою комплекс дисциплін, що досліджують широкий спектр проблем: від фізіолого-морфологічної і топографічної характеристик видів та екосистем до особливостей взаємодії людини з навколишнім середовищем. На сучасному етапі стали реальністю такі міждисциплінарні утворення, як екологічна генетика, екологічна фізіологія, екологічна цитологія, географічна Е. (Е. ландшафтів), медична Е. тощо. Виникає спектр екологічних дисциплін, де екологічний матеріал залучається для вирішення конкретних завдань інших наук: історії, юриспруденції, педагогіки, соціології, етики й естетики. Е. набуває дедалі більшого значення у пошуку оптимальних шляхів подальшого розвитку людської цивілізації.

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ - основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В К.е. як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. К.е. не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною, має культурно-регіональні та національні особливості. Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок як розвитку естетичної та художньої практики, так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу К. е., якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. К. е. мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури С. учасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. К.е. структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином: 1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво. 3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії. 4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво. 7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо). 8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль. 11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування. Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

МІФОЛОГІЯ - 1) Казка про міфи та міфологічну свідомість. 2) Сукупність міфів, нагромаджена різними етносами, тією чи тією архаїчною за своїм походженням культурною традицією. У давніх суспільствах та їх сучасних реліктових залишках М. має характер обов'язкового для всіх людей світоглядного нормативу, становить головний чинник їхньої соціальної поведінки. У суспільствах такого типу М. - синкретична за своїм знаковим характером (слово, музика, жест, пластичний образ) і загальним пізнавально-гносеологічним змістом (своєрідний сплав релігії, науки і мистецтва в їх найдавніших, первісних формах) сума уявлень про навколишній світ, яка поряд з фізичними трудовими зусиллями первісного колективу забезпечує його нормальну життєдіяльність. В історичному процесі ці уявлення зазнають неухильної диференціації, внаслідок якої релігія, наука, мистецтво поступово емансипуються одне від одного, створюють окремі, суверенні галузі культури, тим самим або перетворюючи міф, або навіть усуваючи його з суспільного видноколу. Саме така диференціація і сталася у Стародавній Греції класичного періоду: олімпійська М. в ній остаточно виокремилася в релігійну сферу, наука і мистецтво отримали цілком самостійне існування. Відтак і розпочалися спроби наукового та естетичного осмислення міфів. За елліністичного періоду, на поч. III ст. до н. е. у середовищі поетів і філологів, які працювали в Александрійському музеї, і виникає М. - наука про міфи, яка займається їх переповіданням, систематикою та екзегезою, вдаючись до спроби поміркованого раціоналістичного осмислення міфотворчої стихії. "Золотий вік" давньої римськ. літератури майстерно поєднав раціоналістичне та естетичне ставлення до міфу, внаслідок чого Вергілій в "Енеїді" створює на його основі римськ. державно-політичний ідеал доби імперії, Горацій - ідеалізовану картину гідного приватного життя тогочасної людини, Овідій у "Метаморфозах" - суто естетичну картину міфологічної фантазії. Тим самим у світовій літературі завершується започаткована грецьк. трагедією епоха найбільш плідної взаємодії літератури з міфом В. ідтак міф у своїй античній формі аж до поч. XX ст. стає предметом естетичного замилування або матеріалом для формальних алегоричних побудов. Поряд з тим новоєвропейський ідеал людини у поезії Гельдерліна, у філософській ліриці Ніцше та окремих представників символізму значною мірою розгортається за рахунок невичерпної внутрішньої енергії міфу. Європейське Середньовіччя, міцно тримаючи в пам'яті міф, водночас відсуває його на свою периферію на користь базових міфологем християнства і суперечливо поєднаної з ними дохристиянської, індоєвропейської за своїм походженням М., художньо перетвореної у фольклорі європейських народів. Доба Романтизму, зокрема укр., що зосереджена на пафосі національного становлення, відкриває для себе М. через її приховану присутність у всіх національних фольклорних системах В. ідтак починається її вкрай напружене художнє переосмислення (напр., творчість Гоголя, Шевченка, Міцкевича, Пушкіна, по суті, відбиває всю глибинну структуру праслов'янського і навіть індоєвропейського міфу). Водночас виникають перші наукові школи, які порушують питання про об'єктивність, раціоналістичний опис і класифікацію усієї світової М. та її регіонально-національних відгалужень, питання про створення структурно-морфологічного аналізу міфу, тобто про наукову картину самого процесу виникнення і подальшого розгортання міфу. Виникають численні школи і методи у царині таких досліджень. Особливе місце тут посідає нім. наука. Романтики брати Ф. і А. Шлегелі, брати В. і Я. Гримм вивчали фольклор та наявність у ньому М., стимулювавши тим самим пізнішу появу згаданих шкіл, котрі діяли вже в добу позитивізму. У XX ст. їхня дослідницька техніка трансформувалася в системно-структурний метод (Леві-Стросс та його послідовники). Цей метод дозволив приступити до класифікації всієї світової міфологічної суми, класифікації, що її остаточні результати належать майбутньому. Особливе місце у сучасній науці про міфи посідають спроби осмислення "міфів другого покоління", витворених уже новітньою цивілізацією, але знов-таки на тлі давнього міфотворення.

ПРОГРЕС/РЕГРЕС суспільний ( від лат. progressus - рух уперед, розвиток; regressus - зворотний рух, повернення, відступ) - якісні характеристики соціального процесу, які виходять з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб'єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ), або ж, навпаки, втрачати набуті якості і переходити до більш примітивних форм суспільної організації (регрес, занепад, деградація) Ц. иклічна концепція соціального часу (колообіг, круговорот) поєднувала ідею П./Р. у первинному синкрезисі та обстоювала думку про неодмінну деградацію і занепад усього, що колись народжується, сягає розквіту і повертається до свого першопочатку. Ідея прогресу (включно із розумінням прогресу як мети розвитку) стає принципово можливою в межах лінійної концепції історичного часу, коли різні виміри часу набувають нових ціннісних тлумачень (якщо для традиційного суспільства минуле є безперечним взірцем і "матрицею" для репродукції усталеного досвіду, то для суспільств Модерну "моментом істини" стає сучасність і осучаснення, прогресування усіх вимірів існування соціуму, а метою, проективним взірцем - майбутнє). Визнання самої можливості прогресу залежить від запропонованих критеріїв. Якщо застосувати критерії технологічного (напр., кількість енергії, що виробляється), комунікаційного (швидкість отримання і передачі одиниць інформації, кількість учасників полілогу та ін.) чи суто гуманітарного (очікувана тривалість життя, показники народжуваності та ін.) штибу, то існування прогресу не викликає сумнівів. З іншого боку, є підстави припустити, що жодна з прогресивних тенденцій у людському суспільстві не є усталеною і довічно вкоріненою. Можна констатувати прогресивні зміни, притаманні окремим елементам або підсистемам суспільства й водночас ставити під сумнів можливість прогресу на рівні соціуму як системи в цілому.'До вироблених соціальною філософією та соціологією усталених критеріїв прогресу, які наразі можуть використовуватись у стратегіях забезпечення прогресу і блокування тенденцій регресу, належать подальші ускладнення морфології соціуму, вдосконалення соціальних відносин, вироблення і впровадження гнучких і гуманних форм соціального устрою, які дозволяють забезпечити більшу соціальну захищеність і приватність існування людини, гарантувати її безпеку і соціальний захисту Будь-які прояви і ознаки прогресу можуть бути потрактовані і як симптоми регресу. На противагу просвітницьким концепціям П./Р., які одномірно тлумачили сутність прогресу (Тюрго, Кондорсе та ін.) й однозначно протиставляли його регресу, сучасне розуміння П./Р. виходить із набагато складнішого та багатомірного взаємозв'язку, що характеризує П./Р. Сучасне філософське і наукове світорозуміння починає включати у прогрес ціну втрат, а іноді й жертв, які змушене зазнавати суспільство задля досягнення прогресу в тих чи тих сферах. Суспільство як глобальна цілісність демонструє поки що нездатність гармонізувати свій розвиток таким чином, аби досягнення прогресу одними країнами могло б спричинити позитивні впливи на інші. Зазвичай соціальний прогрес досягається через використання асиметрії і різкої нерівномірності розвитку - в обмеженій локально соціокультурній зоні, де складаються для цього сприятливі умови, в авангардних зонах прогресу, в яких досягаються гранично можливі показники креативності, продуктивності й ефективності. Ці показники стають своєрідним "еталоном прогресу" для периферії. Відбувається дифузія прогресу, запозичення й адаптація його досягнень іншими народами А. ле подібна модель поширення прогресу не може вважатися прийнятною для розуміння явищ морального прогресу, гуманізації цивілізаційного поступу. В межах прогресистської філософії можна розрізняти органічний еволюціонізм (згідно з яким прогрес відбувається поступово й закономірно і не потребує зовнішнього втручання задля свого забезпечення) та перфекціонізм різних ступенів і ґатунків (намагання вдосконалити суспільство шляхом реформ чи революцій, привести його у стан відповідності до тих чи інших умоглядних ідеалів).

СИМВОЛІЗМ - 1) у широкому значенні тип культури чи індивідуальної поведінки, виразно орієнтованої на ті чи ті символи; 2) літературно-мистецький напрям, який виник в останній трет. XIX ст. у Франції, а потім поширився по всій Європі і у деяких літературах Нового світу. С., при всій розмаїтості своїх головних шкіл і персон, постає передовсім як художньо оформлена світоглядна реакція європейської культури на тогочасну позитивістську, буржуазно-прагматичну цивілізацію, зосереджену виключно на матеріальних та політико-юридичних цінностях. С. не випадково вибудовує щонайширшу і щонайбільшу ретроспективу світової (передовсім античної та юдео-християнської) культури (напр., культурологія рос. символістів Мережковського і Брюсова, яка прагнула охопити чи не весь час людської присутності на Землі). По суті, С. суто естетичними засобами намагався поновити напружений С. міфопоетичної доби та спадкоємних їй культур, аж до європейських Середньовіччя і романтизму включно. В умовах жорсткого відчуження художньої творчості від "ділової" дійсності індустріальної цивілізації вся літературна і мистецько-пластична сума європейського С. та його світоглядна реставрація зазвичай не виходили за літературно-мистецькі межі, але символістам було притаманне вкрай унікальне у всій художній культурі Нового часу прагнення не лише вийти за ті межі, а й надати своїм художнім побудовам чи не загальноколективного статусу. Повертаючись до певних світоглядних засад "колективного" давноминулого, в умовах унікальності своїх естетичних позицій у мистецьких та загальнокультурних умовах кін. XIX - поч. XX ст. С. парадоксальним чином повищував індивідуальний статус художника, міру його суто "особистісного" погляду на світ, аж до вкрай агресивно-індивідуалістичного. С. у своїй семантиці постає як парадоксальне поєднання міфологізованих, доконечно колективних візій історії і природи, з одного боку, і безнастанних фіксацій суто "особистісного", відстороненого од довколишньої дійсності психологічного стану - з другого. С. рішуче змінив саму речовину європейської поезії, стрімко розширивши її метафоричність, віднайшовши зовсім нову мовну фактуру, доти небачені засоби поетичної виразності. Так само він поглибив і романну та новелістичну прозу, створив новий тип драми і театру взагалі. С. став першопоштовхом до процесу, внаслідок якого з'явилися авангард і модернізм, інтелектуально допоміг становленню деяких філософських напрямів - від екзистенціалізму до феноменології, а також супроводжував перші структуралістські спроби і взагалі морфологічний аналіз у гуманітарній царині. С. увійшов також в укр. літературу і культуру (передовсім пізній театр Лесі Українки, поезія молодого Тичини), позначивши становлення режисерського стилю Леся Курбаса та монументального - "бойчукізму".

СОЦІОБІОЛОГІЯ - напрям наукового дослідження, який, спираючись на інтеграцію даних генетики, еволюційної теорії, екології та етології з гуманітарним знанням, відстоює повну детермінованість соціальної поведінки біологічними законами. Її представники (Уілсон, Ламзден, Фридмен, Р'юз та ін.) роблять спробу дослідити біологічні засади усіх форм соціальної поведінки, осмислити в руслі єдиної концепції проблеми природи людини та шляхи подальшого розвитку культури, етики, свободи волі, створити синтетичну науку, "новий синтез", яка була б здатна охопити усі виявлення людської життєдіяльності. Попри всю дискусійність розробок, здійснених у цій галузі, несприйняття крайнощів "генетичного детермінізму", інтерес до її ідей з боку широких верств громадськості постійно зростає. Передусім це знаходить пояснення в тому, що в цій галузі наукових досліджень робиться цікава спроба синтетичного осмислення феномена людини, дослідження генези та розвитку соціальних форм поведінки (аргументація положення, що поведінкові структури є в такій само мірі продуктами еволюційного процесу, як і морфологічні), переконливе обґрунтування необхідності збереження життя на Землі у всьому багатоманітті його форм та виявів, пошук ефективних шляхів збереження людського роду за умов сучасної екологічної кризи. С. є одним із актуальних напрямів сучасного наукового дослідження, де так чи інакше відбувається реалізація нагальної загальнонаукової потреби в інтеграції біології з системою гуманітарного знання.

ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ - філософська дисципліна, в якій осмислюється сутність та особливості феномена релігії Т. ермін "Ф.р." вперше з'являється у 90-х рр. XVIII ст. Зародки філософського осягнення релігії присутні в творах ще античних філософів. Проте концептуальне оформлення Ф.р. розпочинається лише в Новий час, що пов'язано з виокремленням релігії як окремої сфери духовного життя людини та з диференціацією філософського знання. Вперше релігія постає як окремий предмет філософського дослідження в працях Спінози. В подальшому Ф.р. розвивається Г'юмом, Кантом, Гегелем, Фоєрбахом. Як особлива філософська дисципліна Ф.р. виокремлюється в працях Гегеля; призначення релігії - вивчати розвиток уявлень про Бога та той історичний контекст, який, на думку Гегеля, впливає на особливості цих уявлень. Значний внесок у розвиток Ф.р. внесли праці неокантіанців (Коген, Наторп, Кассирер). Після т. зв. "лінгвістичного повороту" у філософії XX ст. виникає аналітична Ф.р., яка займається дослідженням релігійної мови (Вітгенштайн, Гарай, Флю). Вітгенштайн підходив до релігії як до особливої мовної гри, що має власну значимість. Ця позиція у Ф.р. була в 60-х рр. XX ст. позначенаНільсеном висловом "вітгенштайніанський фідеїзм". Ф.р. слід відрізняти від релігійної філософії, котра використовує філософські методи для дослідження теологічних питань. Релігійна філософія, так само як теорії про природу Бога, питання когнітивності релігійної істини, є однією з частин предмета вивчення Ф.р. По відношенню до академічного релігієзнавства, зокрема таких його дисциплін, як історія та історіософія релігії, етнологія релігії, соціологія релігії та ін., Ф.р. виконує методологічну функцію; процес концептуального оформлення Ф.р. не завершився й досі. Тлумачення структури Ф.р. неоднозначне і варіативне. Зокрема, її поділяють на історичну, чи морфологічну, та онтологічну; на гносеологічну, психологічну, етичну та ін. Найбільш обґрунтованим видається поділ Ф.р. на метафізику релігії, епістемологію релігії та праксеологію релігії.

Шевельов, Юрій Володимирович (псевдонім і криптонім - Григорій Шевчук, Юрій Шерех, Sherekh, Sher, Гр. Ш., Ю. Ш.) (1908, Ломжа, Польща) - укр. мовознавець, літературознавець, славіст. Закінчив Педагогічний ін-т професійної освіти у Харкові (1931). Захистив канд. дис. (1939). У 1946 - 1949 рр. - доцент Укр. Вільного ун-ту в Мюнхені, у 1950 - 1952 рр. - лектор укр. і рос. мов у Лундському (Швеція), у 1952 - 1954 рр. - у Гарвардському (США) ун-тах, у 1954 - 1958 рр. - доцент, у 1958 - 1977 рр. - проф. кафедри слов'янської філології Колумбійського ун-ту (Нью-Йорк). Співзасновник і заступник голови "Мистецького українського руху" (1945 - 1949 рр., Мюнхен). У 1959 - 1961 рр., 1981 - 1986 рр. - президент Укр. Вільної академії наук (УВАН), од 1989 р. - почесний президент цієї установи. Засновник об'єднання укр. письменників на еміграції "Слово". Мовознавчі дослідження Ш. "Передісторія слов'янської мови І. сторична фонологія загальнослов'янської мови" (1964) та "Історична фонологія загальнослов'янської мови" (1979, обидві англ. мовою) протистояли ідеологічній залежності радянського мовознавства. Ш. обґрунтував виникнення укр. мови близько VII ст. і завершення її формування приблизно в XVI ст., заперечивши концепції слов'янської прамови та виникнення з неї трьох східнослов'янських мов. Інші праці - з проблем укр. літературної мови, діалектології, соціолінгвістики, історичної морфології, лексикології, лінгвостилістики, антропонімії, історіографії укр. мовознавства (наукової спадщини Павловського, Потебні, Ганцова, Курило, Михальчука). Ш. - автор збірок статей на літературні теми "Не для дітей" (1964), "Друга черга" (1978), "Третя сторожа" (1991), а також великої кількості рецензій, оглядів та полемічних виступів, розпорошених по різних виданнях. Сумарно вони охоплюють всю укр. літературу від давніх часів до сучасності, від Барановича і Шевченка до Хвильового і Стуса; в колі його зацікавлень також театр, малярство, архітектура.

[br]

Осн. тв.: "Пороги і Запоріжжя". У 3 т. (1998).

Шпенглер, Освальд (1880, Бланкенбург, Гарц - 1936) - нім. філософ, історик, один із основоположників сучасної філософи культури, представник філософії життя. В 1908 - 1911 рр. - викладач математики та історії в гімназії Гамбурга, з 1911 р. - вільний літератор в Мюнхені. Напередодні створення Веймарської республіки Ш. був близький до фашистських кіл, але в 1933 р. відхилив пропозицію націонал-соціалістів про співробітництво. Знаходився під впливом філософії Гете і Ніцше, проте, на відміну від останнього, робить акцент на сильній державності, а не особистості. В 1935 р., протестуючи проти нацистської фальсифікації творчості Ніцше, пориває стосунки с архівом Ніцше. Вихідне поняття онтології Ш. - поняття "органічного життя" у співвіднесенні з такими поняттями, як "час", "душа", "доля", "ритм", "такт". Ґрунтуючи на них свою культурологію і історіософію, Ш. визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В своїй основній праці "Занепад Заходу" Ш. піддає критиці ідею поступального прогресу та однолінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Кожному культурному "організму" відведений, за Ш., певний строк, протягом якого він проходить замкнений життєвий цикл, основними етапами якого є зачаття, народження, ріст, старіння і загибель. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію, в надрах якої будь-яка творчість втрачає сенс, вироджуючись у "спорт", техніцизм. Другою сферою прикладення сил "цивілізованої" людини, яка втратила культуру, стає політика, що має завойовницький характер, оскільки на зміну органічному розвитку в часі приходить просторова експансія. В філософії творчість світоглядних систем стає також неможливою, редукуючись до скепсису, який обертається історичним релятивізмом. У контексті цього підходу Ш. виокремлює вісім культур (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, магія, греко-римська, або "аполлонівська", та західноєвропейська, або "фастівська"). Тотальне зведення всієї духовної діяльності до тих чи тих проявів колективної "душі" культури приводить Ш. до висновку про притаманність кожній культурі не тільки самобутнього мистецтва, а і самобутніх точних наук - математики, фізики. Сучасну епоху Ш. витлумачуєяк трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої, яку пов'язує з Росією та Балканами. Філософія Ш. знайшла відгук у творчості Тойнбі, Ортега-і-Гассета, Гайдеггера, Лосева, стимулюючи розвиток оригінальних, відмінних від пшенглеровської, концепцій культури.

[br]

Осн. тв.: "Метафізична засаднича ідея філософії Геракліта" (1904); "Занепад Заходу: Загальні риси морфології світової історії". У 2 т. (1920 - 1922); "Людина і техніка: До філософії життя" (1931); "Час рішень" (1933).