монополія

1) supremacy; rule, ruling, reign(ing), sway; domination

2) ( переважання) prevalence, predominance

1) pul ( монета)

2) pul ( монополія)

КАПІТАЛІЗМ ( від лат. capitalis - головний; "капіталом" у XII - XIII ст. називали основні фонди, запаси товарів, грошові суми, прибуток від процентів) - тип суспільства, форма економіки, "спосіб виробництва", який спочатку існував у вигляді укладу, а згодом особливо рельєфно виявив себе в Європі (XV - XVII ст.), спочатку в Італії і Голландії В. ирішальний стрибок у розвитку К. відбувся у XVIII ст. перш за все у Великій Британії, де капіталістична економіка поєдналася із технологічним потенціалом, створеним індустріальною революцією. К. - певна стадія соціального розвитку, якому відповідає індустріалізм, машинне виробництво, урбанізація і ринок. Передумовою і чинником становлення і розвитку К. були особистісні трансформації - поява громадянина, вільної і автономної особистості. Сукупно усе це сприяло бурхливому розквіту виробничих сил, всебічному розвитку соціальної мобільності, експансії економіки в усі сфери суспільного буття і, зрештою, - колонізації. Існуюча у сучасному світі капіталістична система склалася у XIX ст. і остаточно зміцнилася у XX ст., перетворившись на "світ-економіку" (Валерстайн). У процесі становлення К. економічна підсистема суспільства набула певної автономії (обґрунтуванням цієї емансипації економіки був класичний лібералізм), специфічної динаміки і прискорення розвитку. Термін "К." увійшов до широкого обігу після виходу відомої праці Зомбарта "Капіталізм". Сміт, якого вважають теоретиком К., не вживав цієї категорії, майже не використовував це слово і Маркс. М. Вебер вважав, що поняття "К." можна вживати для визначення суспільств, які задовольняють економічні потреби шляхом капіталістичного підприємництва, тобто діяльності, яка орієнтована на ринок і має на меті отримання прибутку внаслідок торговельного обміну. В процесі розвитку К. зазнав істотних трансформацій, проявивши спроможність до перебудови і певного вдосконалення. Насамперед це знайшло вияв у його демократизації. За своєю природою індустріальне машинне виробництво тяжіє до тоталітарних форм, тому економічний деспотизм К. врівноважується демократичними політичними формами. Істотне значення мала соціалізація К.: уряди капіталістичних країн (під впливом організованого тиску з боку трудящих) поступово запроваджували систему соціального страхування, розбудовували відносини соціального партнерства та ін. К. поступово перестає бути тільки конкурентним економічним порядком, формуються засади "народного К. "К. участі" та ін. У той же час проявляють себе тенденції до глобалізації К., його концентрації і монополізації. Транснаціональні корпорації стають більш впливовими агентами світової політики, ніж більшість національних держав. Поява комп'ютерних мереж створює передумови для тотальної експансії К. в усі сфери буття ("пан-К.", "віртуальний К."). Незважаючи на численні вади, К. як економічна система довів свою ефективність і конкурентноспроможність.

Коперник, Ніколай (1473, Торунь - 1543) - польськ. астроном, державний діяч, лікар, автор геліоцентричної системи світу. Навчався у Кракові, Болоньї, Падуї. Перший виклад нової геліоцентричної гіпотези подано в рукописі, нині відомому під назвою "Малий коментар" Г. оловний твір К. - книга "Про обертання небесних сфер", в якій він обґрунтував ідею про обертання Землі навколо Сонця і навколо своєї осі. Тим самим була піддана сумніву істинність геоцентричної системи Птолемея, згідно з якою в центрі світу перебуває Земля, а навколо неї обертається Сонце та інші планети. Відкриття К. завдало значного удару монополізму церковного авторитету, який спирався на систему поглядів Аристотеля - Птолемея. В 1616 р. книга К. була внесена Ватиканом в "Індекс заборонених книг" і залишалась під забороною до 1828 р. Вагомим є внесок К. в розвиток тригонометрії (як сферичної, так і площинної).

[br]

Осн. тв.: "Малий коментар" (1512); "Про обертання небесних сфер" (1543).

Лютер, Мартин (1483, Ейслебен, Саксонія - 1546) - нім. релігійний мислитель і реформатор, ідеолог Реформації, 350 ляйвнщ один із творців загальнонім. літературної мови. Вивчав класичну літературу і філософію в Ерфурті. Магістр вільних мистецтв (1501), докт. теології (1512), проф. теологічного ф-ту Віттенберзького ун-ту (від 1512 р.). Монах-августиніанець (1505-1523), священик (1507), проповідник у Віттенберзькій церкві (від 1516 р.). Започаткував нім. Реформацію маніфестацією "95 тез" біля дверей Віттенберзької церкви (1517); опублікував у 1520 р. публіцистичну трилогію - "До християнського дворянства німецької нації", "Про Вавілонський полон церкви", "Про свободу християнина"; прилюдно спалив папську буллу і церковні декреталії (1520); безкомпромісно відстоював свободу совісті (і своє вчення) на Вормському рейхстазі (1521); відмежовувався від інших (не лютеранських) протестантських віросповідань (анабаптизму, кальвінізму та ін.). Переклав з оригіналів на нім. мову Новий (1522) та Старий (1534) Завіти, перетворивши тим самим Біблію на народну книгу, а її мову - на осердя літературної нім. мови. Написав численні твори (тлумачення текстів Біблії, духовні пісні, байки тощо). До гуманістів ставився неоднозначно - як до союзників, але вважав, що вони заклопотані "людським" значно більше, ніж "Божественним". Співпрацював з главою нім. гуманістів Гуттеном; полемізував з Еразмом Роттердамським: його "Діатрибі, або міркуванням про свободу волі" (1524) протиставив трактат "Про рабство волі" (1525). Людина, за Л., вільна (чи невільна) не тоді, коли може вибирати, а коли вибрана Богом (чи, відповідно, Сатаною). Підтримував ідею розмежування сфер (та істин) розуму і віри. Розум сприймав як орган осягнення того, "що нижче нас", віру - того, "що над нами" В. чення Л. підірвало монополізм католицизму ("папства") й започаткувало засади нової протестантсько-євангельської парадигми теології і церкви. Воно ініціювало поворот: 1) від католицького законоцентризму, орієнтованого на Старий Завіт, до новозавітного християнства (власне, до "первісного християнства"); 2) від засади "Папа вище Писання" - до ствердження пріоритету Св. Письма над церковними переказами й настановами; 3) від виокремлення духівництва у вивищений над усіма стан - посередник між Богом і людьми - до принципу "всезагальності священства" ("кожен християнин - священик") і верховенства Христа над усіма посередниками; 4) від віри в авторитет і спасенність освячених законом "добрих вчинків" - до "віри в віру" (принципу sola fide - спасіння "лише вірою"); 5) від церкви як бюрократичної (і економічної) інституції - до церкви як громади рівнодостойних вірян. Крім того, Л. виступав за реорганізацію монастирів, ліквідацію целібату священиків, звільнення світських судів від верховенства церковного права, за загальну (безкоштовну для бідних) освіту і всестанову народну школу. Реформація, однією з чільних постатей якої був Л., відкрила дорогу плюралізму тлумачень Св. Писання, дедогматизації ставлення до Біблії, теологічній реабілітації усіх форм суспільно-корисної праці, а в тенденції - зближенню профанічного і сакрального Х. оча Л. - насамперед церковний діяч, а не філософ, але його вчення торувало шлях як нім., так і всій новоєвропейській філософії.

[br]

Осн. тв.: Повне видання творів Лютера: нім мовою. У 67 т.; лат. мовою. У 38 т.; рос. мовою "Вибрані твори" (1994).

НАСИЛЬСТВО - застосування сили або загроза її застосування. В найширшому смисловому контексті, сила - це вияв свавілля та його здійснення відповідно до намірів певного суб'єкта. З огляду на це, Н. є обмеженням, аж до зведення нанівець, можливостей вільної життєдіяльності індивідів та людських спільнот. Н. включає нав'язування у той чи інший спосіб суб'єктам неадекватних їхній природі умов життєдіяльності; зазнавати Н. означає втрачати свободу В. ідповідно до характеру здійснення і форм вияву розрізняють Н. пряме, або інституційне, фізичне, психологічне, інтелектуальне (нав'язування думки), мовне (ненормативна лексика), символічне (у деяких обрядах чи творах мистецтва). За смисловим навантаженням вирізняють Н.: а) ігрове, б) реактивне, в) функціональне, г) фрустраційне, д) компенсаторне. Центральною щодо Н. є проблема його виправданості. В різних культурах побутують, відповідно, різноманітні уявлення про припустимість Н. (в сім'ї, побуті, в соціальному житті, у ставленні до природи) та міру його належного застосування. Специфічною в цьому плані є роль держави, яка "володіє монополією на легітимне Н." (Вебер); проте деякі дослідники заперечують сутнісний характер зв'язку державної влади з принципом Н. (Арендт). Практика масового Н. в XX ст. переконливо свідчить, що Н. є способом руйнації людини - і як суб'єкта насильницьких дій, і як їхньої жертви.

НЕНАСИЛЬСТВО - морально-етичний принцип, одна із засадничих соціальних цінностей, що стверджує відмову від спричинення шкоди (зла, болю, страждання) іншим людям. Антиподом Н. є насильство. В основі філософії Н. лежить заперечення брутальної сили як засобу досягнення цілей, підґрунтя влади й управління. Глибинний сенс Н. - самообмеження будь-якої сили, обстоювання необхідності слідувати шляхом терпимості, довіри, діалогу. На рівні ідеалу Н. стверджує гуманізм і альтруїзм, облаштування суспільства, де люди долають атавістичні прояви насильства і не вдаються до екстремальних засобів сили, примусу і терору. Н. є дієвим чинником формування цивілізованих відносин безвідносно до того, якою мірою ідеали Н. можуть бути втілені в реальне життя. Прихильники Н. виступають проти усіх чинників, які принижують людську гідність, а також проти усіх форм агресії І. дея Н. має глибокі корені у культурній традиції (принцип агімси в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі - незаподіяння шкоди живому; едикт царя Ашоки про необхідність Н. та ін.). Можливість і необхідність Н. на доктринальному рівні починає усвідомлюватися разом із виникненням філософського світогляду О. д часів формування і вкорінення ліберальних соціальних систем Н. стає одним з елементів новочасного соціального порядку, в якому прояви насильства мають тенденцію до мінімізації і локалізації. Держава та її інституції монополізують право на здійснення легітимного примусу і насильства, громадянське ж суспільство стає середовищем, в якому стверджується Н., а конфлікти вирішуються без посередництва сили. В цивілізованих країнах поступово скасовуються тортури, привселюдні катування і страти, а згодом поширюється відмова від смертної кари як такої. У XX ст. Н. стає засобом політичної боротьби. Ідеї неспротиву злу силою, які відстоював Толстой, вплинули на Ганді. Останній своєю проповіддю "наполегливості в істині" (сатьяграхи) робить Н. переможною стратегією у боротьбі за визволення Індії від британського володарювання В. ідомим прихильником Н. був видатний борець за права афроамериканців у США проповідник Кінг. Філософською та інституціональною формою Н. є пацифізм, а також більшість правозахисник рухів.

НЕОДАОСИЗМ (кит. - вчення про потаємне) - прийнята в сучасній термінології назва кит. філософської школи сюань сюе (III - IV ст.). Для Н. характерне відродження ранньодаоської традиції шляхом синтезу з конфуціанською проблематикою та термінологією. Н. виник в умовах політичної нестабільності після падіння імперії Хань (III ст. до н. е. - III ст. н. е.) і став реакцією на ідеологічну монополію ханьського конфуціанства. В Н. виділяються два напрями: філософія "відсутності" і філософія "наявності"; предметом їх розбіжностей стало співвідношення "буття" і "небуття"; "наявності" та "відсутності". Згідно з філософією "відсутності", першоосновою світу є "небуття" ("Дао - це назва небуття"). "Небуття" безформне, чуттєво не сприймається; воно є субстанцією, яка первісна стосовно "тьми речей", або "буття". Мета "досконаломудрого" - осягнення "небуття" як основи всього існуючого Н. а противагу цьому представники філософії "наявності" єдиною дійсністю визнають "буття", або "тьму речей", які народжуються із самих себе, а не з абстрактного "небуття". Рух та зміни іманентні самим "речам", а не є результатом діяльності зовнішньої по відношенню до них субстанції. Філософія Н. становить опосередковану ланку між традиційною кит. філософією і буддизмом, який застосовував філософсько-релігійну термінологію, зрозумілу для китайців.

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ ( від грецьк. νεοζ - новий та лат. liberalis - вільний) - одна з форм існування сучасного лібералізму. Подібно до лібералізму класичного, Н. ставить на меті пошук шляхів і умов, які могли б забезпечити стійкий і динамічний розвиток суспільства, інновативність і креативність соціальних форм Д. ля реалізації цього завдання класичний лібералізм вважав за необхідне всіляко сприяти виокремленню і певній автономізації соціальних сфер (особливо економіки, яка виступала могутньою трансформативною силою у проектах Модерну XVIII - XIX ст.), невтручанню у спонтанний розвиток, який і створює порядок, заснований на свободі. Істотні трансформації, яких зазнали розвинені ліберальні суспільства на рубежі XIX - XX ст. (монополізація економіки, фордизм, державна політика "соціальної амортизації" та ін.), зумовили світоглядні зміни у ліберальній філософії. Філософські розвідки Н. збагачувалися неоліберальною прагматикою, пошуками політики, яка б була адекватною добі світових воєн і революцій, доленосним зрушенням в історичній долі як окремих націй, так і всього людства. Н. доктринальний виразно репрезентований ідеологією "Нового курсу" Рузвельта, кейнсіанством, теорією і практикою "держави загального добробуту" та ін. Якщо класичний лібералізм автономізував і асинхронізував сфери соціального буття задля більшої ефективності суспільного розвитку, то Н. скоріше віддзеркалює тенденцію до більшої злагодженості соціального організму, підпорядковуючи міркування ефективності вимогам соціальної безпеки та вгамовуючи дух соціального експериментування тяжінням до більшої передбачуваності і впорядкованості. Підходи Н. виходять із перфекціоністських установок (можливість і необхідність покращення, вдосконалення умов соціального буття), поміркованого етатизму (визнання ролі держави у гарантуванні і забезпеченні прав людини, створенні і підтриманні необхідних засад функціювання громадянського суспільства, захист правовими й демократичними засобами загальновизнаних цивілізаційних цінностей, активне здійснення на державному рівні науково-технічної і освітянської політики тощо), чіткішого позначення у ліберальній філософії ідей і принципів консенсусу, солідарності і соціального партнерства. Разом з тим Н. продовжує відстоювати докорінні ліберальні цінності розвитку і відкритості змінам, свободи і гідності особистості, соціального плюралізму і толерантності, досягнення певної гармонії між індивідом і спільнотою через посередництво "абсолютизму права" та ін.

НОМІНАЛІЗМ ( від лат. nomina - імена, назви) - філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсали) хоч і пов'язуються з конкретними чуттєвими речами, але не мають реального існування ані у свідомості, ані поза нею. Н. вбачав у загальному понятті лише ім'я, назву для певної групи чи класу одиничних речей. Як філософська позиція Н. близький до концептуалізму, оскільки визнає існування лише ментальних сутностей, а не онтологічних. Ідеї Н. мають витоки в античній філософії, коли почала окреслюватись проблема універсалій і різні підходи до її вирішення. Номіналістичний підхід в полемічних дебатах проти Платона відстоювали спочатку Антисфен іДіоген Синопський (представники кінічної школи), потім стоїки і перипатетики. Критика Платонових "ідей" базувалася на тому, що вони не можуть існувати у надчуттєвому світі і становлять лише назви для родів і видів одиничних речей, які сприймаються на чуттєвому рівні. Засновником християнського Н. вважається Росцелін, хоча деякі моменти Н. зустрічалися вже у творах неоплатоніка Порфирія, Марціана Капелли (V ст.), що розробляв проблему поєднання ораторського мистецтва і знання, та ін. Проте саме Росцелін надав ідеям Н. чіткого і виразного оформлення. За свідченням Ансельма Кентерберійського, Росцелін стверджував, що реально існують лише одиничні речі, поняття ж реальні лише на кшталт "повітря, яке звучить". Тому ані роди, ані види не мають реального існування, бо існувати може лише "одне", "одиничне", "окреме". У вченні про тритеїзм Росцелін обстоював номіналістичний підхід через доведення трисубстанційної, або трисутнісної природи Трійці, що призвело до його конфлікту із церквою. Доводячи відносність загальних понять, Н. намагався привернути увагу до вивчення емпіричного світу. Це особливо стосується Η. XIV ст., що представлений Оккамом та його послідовниками. Чіткість логічної позиції номіналістів дозволила переконливо розвести віру і знання шляхом окреслення і відокремлення предмета, методу, мети теології і філософії (і науки); обґрунтувати двоїстість істини, чим теоретично уможливила активні розвідки в природничих науках, логіці, лінгвістиці, архітектурі, мистецтві. Разом з тим вимога усунення із наукового арсеналу метафізичних понять і обґрунтувань, яка отримала назву "Бритви Оккама", приводила до свідомої відмови науки від пошуків свого світоглядного підґрунтя. Ідеї Н. про двоїсту істину, про пріоритет одиничного стосовно загального створили релігійно-філософське підґрунтя т. зв. "соборного руху", у річищі якого національні церковні собори, як зібрання віруючих, виступали проти церковної монополії Папського престолу. В філософії Нового часу аргументи Н. на захист реальності одиничних речей використовувались Ламерті, Дидро, Гольбахом, Фоєрбахом, Кондильяком, Берклі, Г'юмом, Кантом та ін. В XIX - XX ст. елементи Н. присутні у неопозитивізмі і постпозитивізмі.

ПЛЮРАЛІЗМ СОЦІАЛЬНИЙ - в економіці, політиці і культурі - стан, протилежний уніфікації і монополізації. В умовах реального плюралізму співіснують множинні суб'єкти соціально-економічних і політичних відносин, жоден з яких не може домінувати над іншими. П.с. сприяє багатоманітності життєвих форм, у яких суспільство може знаходити нові адаптаційні можливості. Наявність П.с. - необхідна умова збереження плідної конкуренції, яка сприяє розвитку суспільства, взаємовпливу і вдосконаленню агентів конкуренції (які водночас є основою плюралізму). Зростання, поглиблення та інституціоналізація різних форм П.с. є закономірністю соціального розвитку Р. озвинений П.с. - уособлення високого рівня цивілізаційної складності, втілення гетерогенної природи соціуму. Послідовне відстоювання принципу П.с. дозволяє зберегти живе культурне розмаїття, багатоголосся мов, релігійних організацій, створити і розширити можливість вибору для особистості; осмислений на філософському рівні, П.с. стає важливою цінністю, критеріальним виміром оцінки розвиненості соціальних форм. Плюралізм соціальних агентів, плюралізм ідейних течій і політичних позицій зазвичай може розглядатись як цілісність комплементарного характеру, де жоден з об'єктів не є самодостатнім, але кожен є необхідним в загальному контексті.