кравченко/ru

див. Кравченко, Олександр Михайлович

Кравченко, Олександр Михайлович (1941, Макіївка) - укр. філософ. Закінчив фізико-математичний ф-т ІСам'янець-Подільського педагогічного ін-ту (1964). Канд. філософських наук (1968) С. т., од 1986 р. - провідн. наук, співр І. н-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ К. оло наукових нтересів: філософія та методологія сучасного природознавства, принципи побудови наукових теорій. Автор понад 70 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Філософія і фізика", у співавт. (1967); "Філософське значення ідеї інваріантності у фізиці" (1971); "Філософські проблеми обґрунтування фізичної теорії" (1985); "Фізико-математичне пізнання: природа, засади, динаміка", у співавт. (1992); "Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури", у співавт. (2000).

див. Кравченко, Олександр Михайлович

див. також _про словник

[br]

Аболіна Т.

Аза Л.

Александрова О.

Алексюк І.

Аляєв Г.

Андреус А.

Андрос Є.

Андрущенко В.

Арестова Н.

Архипова Л.

Бабій М.

Бичко А.

Бичко І.

Білецький О.

Білий О.

Білодід В.

Богачов А.

Бойченко І.

Бойченко М.

Бойченко О.

Бондар С.

Боровицька О.

Булатов М.

Бургін М.

Бучма О.

Валявко І.

Васильєв С.

Васильченко А.

Вільчинський Ю.

Гардащук Т.

Гвоздік О.

Гломбік Ч.

Головащенко С.

Головко Б.

Гомілко О.

Гончаренко М.

Горинь В.

Горський В.

Грабовський С.

Гусєв В.

Депенчук Л.

Діденко В.

Домбровський Б.

Дондюк А.

Єленський В.

Єрмоленко А.

Єфименко В.

Заблоцький В.

Забужко О.

Завгородній Ю.

Загороднкж В.

Заїченко Г.

Заславський І.

Захара І.

Ішмуратов А.

Іщенко Ю.

Йолон П.

Йосипенко О.

Йосипенко С.

Канак Ф.

Карагодіна О.

Катусенко В.

Катусенко С.

Кашуба М.

Кизима В.

Кирик Д.

Кисельов М.

Кисельов С.

Кисельова О.

Кірюхін Д.

Кіхно О.

Кобець Р.

Ковадло Г.

Козловський В.

Колодний А.

Конверський А.

Кохан Я.

Коцюбинський В.

Кошарний С.

Кравченко О.

Кравченко П.

Крилова С.

Кримський С.

Крисаченко В.

Кудря С.

Кузнєцов В.

Култаєва М.

Лазоренко О.

Левицька О.

Левчук Л.

Лисий І.

Литвинов В.

Лісовий В.

Лобовик Б.

Лосєв І.

Лубський В.

Лук М.

Лук'янець В.

Луцишина О.

Любаш енко В.

Любивий Я.

Лютий Т.

Лях В.

Мадейків М.

Мазепа В.

Малахов В.

Маленька Т.

Менжуліна Л.

Метельова Т.

Микитенко Д.

Множинська Р.

Мозгова Н.

Мойсеїв І.

Молчанов І.

Мороз О.

Мулярчук Є.

Навроцький В.

Надольний І.

Надольний М.

Нестеренко В.

Нечипоренко В.

Нічик В.

Озадовська Л.

Омельянчик В.

Орлова Т.

Пазенок В.

Пархоменко Т.

Паславський І.

Пашук А.

Петров Є.

Плющ Л.

Поліщ ук Н.

Попович М.

Причепій Є.

Пролеєв С.

Решетник М.

Рижко В.

Ричка В.

Рогович М.

Розова Т.

Руда Т.

Савельєва М.

Сатан О.

Свириденко В.

Сирдова О.

Ситниченко Л.

Сігов К.

Скуратівський В.

Соболь О.

Сова А.

Соловей-Гончарик Е.

Стратій Я.

Табачковський В.

Танчер В.

Ткачук М.

Усик А.

Фадєєв В.

Федоренко Л.

Филипович Л.

Філіпенко Н.

Хамітов П.

Хоменко І.

Цюрупа М.

Чайка Т.

Шалашенко Г.

Швед З.

Шинкаренко Л.

Шинкаренко О.

Шинкарук В.

Шульга Р.

Яроцький П.

Ярошовець В.

прозвать прозивати, прозвати кого, прикладати, приложити и прикласти прізвище кому, приложити ймення кому, (насмешливо) дражнити, продражнити кого чим, прикладати; приложити и прикласти прикладку кому, на кого. прозиватися з кого. [Не знає, як і батька її звуть і прозивають (Квітка). Царські слуги прозвали його незнайком (Рудч.). Моє прізвище - Кравченко, а то тільки по вуличному Макухою дражнять (Звин.). Надавав прізвища усім сусідам: одного продражнив посмітюхом (Левиц.). З його прозивалися «сич» (Звин.)]. Прозванный - прозваний.

* * *

несов.; сов. - прозв`ать

прост., неодобр.

cf. sit with idle hands; sit twiddling one's thumbs; sit like a dummy (a log); keep one's hands in pockets; fold one's arms

АСТРОНОМІЯ ( від грецьк. від άστρον - зірка; νόμος - закон) - наука про будову і розвиток небесних тіл, їх систем та Всесвіту в цілому. Од давніх часів А. була щільно пов'язана з філософією, зокрема, такими її підрозділами, як космологія З. астосування таких інструментів та засобів, як телескоп, фотографія, радіотелескоп, спектральний аналіз, фотометрія, ЕОМ, космічна техніка, високоточних експериментальних методів та новітніх фізичних теорій (особливо фізики елементарних частинок, суперсиметрії, супергравітації, суперсил та суперенергій) дозволили А. відкрити і обґрунтувати, як можливі, - фізично і космологічно осмислені - фундаментальні природні процеси та закони, які лежать в основі людських уявлень про простір, час та розвиток матерії. А. надала фізичним законам космологічного й світоглядного змісту. Вона пов'язана з такими світоглядними змінами в історії людства, як коперниканська революція (перехід від геоцентричної до геліоцентричної системи світу), наукове обгрунтування нескінченності Всесвіту у просторі та часі, відкриття реліктового випромінювання, розбігання галактик та інших космологічно значущих фактів.

АТОМІСТИКА ( від грецьк. άτομοζ - неподільний) - натурфілософська концепція будови Всесвіту, в основу якої покладено поняття атому як гранично неподільної частки. А. виникла в античній філософії. Левкіпп і Демократ (V ст. до н. е.) вважали, що матерія має межу фізичної, а простір - математичної подільності, і всі речі складаються із найменших неподільних часток - атомів. Ці ідеї були розвинуті далі Епікуром, Гераклітом, Лукрецієм. Зокрема, Геракліт (IV ст. до н. е.) наділяв А. якісними відмінностями. Лукрецій (І ст. до н. е.) у своїй філософській поемі "Про природу речей" обґрунтовував здатність А. до відхилення від прямолінійного руху і започаткування, таким чином, нових світів. Матеріалістичну версію А. обстоював у XVII ст. Гассенді. Галілей також схвально оцінював А. як філософську теорію, на яку можуть спиратися його експериментальні дослідження та математичні розрахунки. У наш час натурфілософська гіпотеза знайшла наукове підтвердження - атом розглядається тепер як найменша частка хімічного елемента, яка є носієм його властивостей І. дея дискретної будови об'єкта, процесу, властивості розвинута у багатьох наукових теоріях і дозволила розв'язати ряд фундаментальних проблем. У хімії, поряд з поняттям атома, введене поняття молекули як найменшої кількості речовини, яка вступає у хімічну реакцію. У фізиці обґрунтована квантова ідея - атом розглядається як квантова система, в якій процеси випромінювання та поглинання енергії мають дискретний характер, а елементарні частки розглядаються як неподільні частки матерії. Але й останні можуть народжуватись і знищуватись у процесі взаємодії.

ВІДНОСНОСТІ ТЕОРІЯ - заснована Ейнштейном фізична теорія, що розглядає просторово-часові закономірності, справедливі для будь-яких фізичних процесів. Універсальність просторовочасових властивостей, які розглядаються В.т., дозволяє говорити про них як про загальні властивості простору-часу. Відповідно до загальної В. т., або теорії тяжіння, властивості простору-часу в даній області визначаються полями тяжіння, які діють у ній. У спеціальній В. т. аналізуються властивості простору-часу, справедливі з такою точністю, яка дозволяє нехтувати тяжінням. Спеціальна В. т., яка є частковим випадком загальної В. т., ґрунтується на принципі відносності - всі явища у всіх інерційних системах, що рухаються, мають однаковий перебіг. Цей факт можна сформулювати як інваріантність законів природи відносно перетворень руху. "Скинувши з Олімпу апріорності" (Ейнштейн) найбільш фундаментальні категорії мислення (категорії простору, часу та ін.), В.т. ввела у науковий вжиток і обґрунтувала конкретні методологічні засоби деабсолютизації понять строгих теорій. Це змусило значною мірою переосмислити категоріальний апарат філософії: категорії простору, часу, матерії, об'єкта, суб'єкта, причинності, абсолютного і відносного та ін. Результативними є спроби побудувати єдині багатомірні (коли простір - час мають більше чотирьох вимірів) теорії гравітації, електромагнетизму та інших взаємодій.

ВСЕСВІТ, універсум - увесь світ, нескінченний у часі і просторі та безмежно багатоманітний за формами, що їх набуває матерія у процесі розвитку. У вузькому значенні В. - предмет вивчення астрономії. В. мислиться у вигляді складної структурної єдності космічних систем різних порядків. Теоретичне узагальнення даних про астрономічно доступну частину В. дозволяє припустити, що він нескінченний у просторі та вічний у часі, тобто не має ні початку, ні кінця у будьякому напрямі, як не має ні початку, ні кінця у часі. Тривалий час це питання, як і питання про множинність світів та органічного життя в них, було предметом суто філософських дискусій. Із виникненням сучасної сценарної (інфляційної) космофізики окремі аспекти проблеми загальних властивостей В. набувають фізично і космологічно осмисленого характеру. Включення космологічних даних у число найважливіших експериментальних даних фізичних теорій дозволило фізичноосмислено моделювати сценарії поетапного динамічного розвитку В. у широкому діапазоні часу (у т.ч. білянульовому), розглядати комплекс космологічних проблем (площинності, баріонної асиметрії, доменів тощо) як результат природного суперексперименту. Унікальне поєднання інфляційної космології та єдиних супертеорій фізики елементарних частинок позначило місце факту існування життя і людини у В. Останній - у вигляді принципу антропності - стає породжуючим онтологічним елементом базису експериментальних даних, який герменевтично творить нову фактуальність. Смисловий зв'язок далеких від поєднання космологічних та фізичних рис "олюдненого" В. стає більш простою альтернативою аналізу основ космофізики. Сучасне наукове розуміння В. спирається на кілька стовпів безсумнівності, одним з яких є життя. Смислообрази буття людини і В. епістемічно заповнюють прогалини природної феноменології (актуально неіснуючого надраннього В.) і "замінюють" відсутні, але конче потрібні для когнітивної діяльності, образи високоенергетичних, у т.ч. експериментальних, реалізацій.

ГЕЛІОЦЕНТРИЧНА СИСТЕМА СВІТУ, геліоцентризм ( від грецьк. ήλιοζ - Сонце; лат. centrum - центр) - уявлення про те, що центральним тілом нашої планетарної системи є Сонце, а Земля, яка обертається навколо своєї осі, є лише однією з планет, що обертаються навколо нього. Вже у вченні Аристарха Самоського (кін. IV - поч. ІП ст. до н. е.) містилась здогадка про те, що Земля обертається навколо Сонця, але як система теоретичних поглядів ідея геліоцентризму вперше розроблена в праці Коперника "Про обертання небесних сфер" (1543). Остаточна перемога Г. с. с. у протиборстві з геоцентризмом підготовлена Бруно, Кеплером, Галілеєм, Ньютоном. Закон всесвітнього тяжіння і закони механіки Ньютона, які теоретично пояснили особливості руху небесних світил, зруйнували парадигму аристотелізму в науці. Згодом з'явилися переконливі експериментальні докази обертання Землі навколо вісі (маятник Фуко, гіроскоп та ін.) Утвердження Г.с.с. пов'язане з докорінним переосмисленням наївного реалізму, філософських категорій абсолютного і відносного, видимості і сутності, опису і пояснення. Фундаментальний внесок у це переосмислення зроблено в теорії відносності Ейнштейна. Г.с.с. є невід'ємною частиною сучасної картини світу.

ДАЛЕКОДІЇ та БЛИЗЬКОДІЇ (короткодії) КОНЦЕПЦІЇ - протилежні уявлення про характер взаємодії (взаємного впливу) тіл або часток, що веде до зміни стану їх руху. В науці історично першою усталилася концепція далекодії або уявлення про те, що взаємодія між тілами може здійснюватися безпосередньо, а сама передача відбувається миттєво. Наприклад, переміщення Землі повинно миттєво спричиняти зміну сили тяжіння, яка діє на Місяць. Після відкриття електромагнітного поля концепція далекодії втратила ґрунт. Теоретично і експериментально було доведено, що взаємодія передається через поле зі скінченною швидкістю, яка дорівнює швидкості поширення світла (електромагнітного поля) у вакуумі. Так виникла перша концепція близькодії (або короткодії), згідно з якою, будь-яка взаємодія передається за допомогою певного поля, неперервно розподіленого у просторі. Пізніше квантова теорія поля докорінно змінила цю концепцію, уточнивши, що будь-яке поле не є неперервним, а має дискретну (квантову) структуру. Взаємодію часток ця теорія пояснює як обмін між ними квантами відповідних полів. Так, електромагнітна взаємодія є обміном електрично заряджених часток фотонами, які є квантами електромагнітного поля. За сучасними уявленнями, всі взаємодії в природі передаються квантами гравітаційного, слабкого, електромагнітного та сильного полів. У теоріях Великого об'єднання, суперсиметрії та супергравітації робляться спроби об'єднати опис усіх типів взаємодій. Розвиток концепцій Д. та Б. принципово змінив картину світу, суттєво вплинув на розвиток теоретичного мислення та практику.

ДОПОВНЯЛЬНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ - концепція опису, розвинута на основі принципу доповняльності Бора, яка розроблялась копенгагенською школою фізиків у зв'язку з побудовою та інтерпретацією квантової механіки, але згодом набула загальнометодологічної форми, а саме: в процесі пізнання відтворення цілісності явища потребує застосування симетрично доповняльних класів понять, кожен з яких придатний для однозначного опису явища лише в своїх специфічних умовах. Доповняльні описи, зберігаючи основні принципи побудови науки, звільняли місце для формулювання нових квантових законів, несумісних з старими законами класичної фізики. Принциповим у трактовці Д.к. є філософське розуміння суперечливих (симетрично доповняльних) сторін явищ або як повністю роз'єднаних, взаємовиключних, що веде до зовні рядоположних еквівалентних описів, або ж як внутрішньо, об'єктивно поєднаних. Д.к. встановлює і характеризує зв'язок між тими даними, які одержані за різних умов досліду і можуть бути наочно витлумачені лише на основі взаємовиключних по відношенню одне до одного уявлень. Крім фізики, є інші численні галузі людської практики, де тільки вся сукупність симетрично доповняльних явищ вичерпує властивості об'єкта. Йдеться не про якийсь неповний опис, довільне висмикування різних елементів реальності, а про раціональне проведення розрізнення між істотно відмінними експериметальними установками й процесами вимірювання. Тут з кожною постановкою досліду пов'язана відмова від іншого аспекту опису явищ, які разом є доповняльними один до одного. Д.к. є узагальненням старого ідеалу причинності, який не враховував, що поведінка об'єкта може залежати від способів його спостереження.

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ - наукова установа для розробки фундаментальних проблем філософської науки і координації філософських досліджень в країні, підготовки наукових кадрів. Створений 1946 р. в Києві. І. ф. очолювали: акад. М.Е. Омельяновський (1946 - 1952), чл.-кор. Д.Х О. стрянин (1952 - 1962), акад. П.В К. опнін (1962 - 1968), акад. В.І. ІПинкарук (1968 - 2001), од 2001 р. - чл.-кор. М.В. Попович. У розвитку І.ф. вирізняється три періоди. Перший (1946 - 1960) характеризується тим, що його наукова діяльність була дуже обмеженою ідеологічним контролем. Однак уже в той час І.ф. видав пращ, в яких зроблено серйозні кроки до осмислення досягнень фізики пер. пол. XX ст. (М.Е. Омельяновський, М.Б. Вільницький), висвітлення світогляду визначних представників укр. культури і науки - Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Максимовича (Д-Х. Острянин, І.П. Головаха, В.Ю. Євдокименко, М.В. Гончаренко, О.Г. Білоус). Другий період (1961 - 1990) відзначається потужним професійним зростом і кадровим зміцненням, істотним розширенням і урізноманітненням тематики досліджень, різким скороченням кон'юнктурної тематики, створенням нових та реорганізацією існуючих наукових підрозділів, надаючи їм нового наукового спрямування. Попри незначну кількість видань, які мали апологетичний характер і намагалися підвести філософський ґрунт під ідеологічні та політичні догми, що нав'язувалися, переважна більшість наукових розробок і видань цього періоду були присвячені актуальним проблемам філософської науки. В цей час започатковуються нові наукові напрями, набирають нового повороту існуючі. Виросла група науковців, яка отримала наз ву "Київської школи філософів". Засновано новий напрям у філософії науки - логіку наукового дослідження (П.В. Копнін, М.В. Попович, С.Б. Кримський, П..Ф. Йолон, А.Т. Артюх, Є.Є. Лєдніков), у межах якого засобами формального та концептуального аналізу досягається реконструкція наукового дослідження як логічно послідовного процесу. Накреслився відхід від ортодоксальних схем аналізу філософських проблем природознавства і перехід до розробки нового концептуального апарату (П.С. Дишлевий, Н.П. Депенчук, Ф.М. Канак, В.С. Лук'янець). Розгортаються дослідження філософських проблем людини, умов формування та функціювання людського світогляду, людського світовідчуття та світосприймання (В.І. Шинкарук, В.П. Іванов, О.І. Яценко, М.Ф. Тарасенко, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов). Висвітлення історії укр. філософії та укр. культури взагалі вперше було поставлено на міцну базу історичних першоджерел. Розпочато вивчення недосліджених періодів, подій і явищ укр. філософської культури, філософської спадщини визначних мислителів минулого, зокрема, діячів Києво-Могилянської академії (В.М. Нічик, В.С Г. орський, М. В. Кашуба, М. Рогович, В.І. Іваньо). Видані фундаментальні праці з історії класичної нім. філософії (В.І.Шинкарук, М.О. Булатов). Були виконані розробки з методології соціального пізнання (В.І. Куценко, М.М. Мокляк, І.В. Бойченко, М.І. Михальченко, Ю.Д. Прилюк), соціально-психологічної структури особи та умов її формування (Л.В С. охань, О.А. Донченко). Вперше в Україні були застосовані методи конкретної соціології до вивчення радянської дійсності і обґрунтовані соціологічні концепції, істотно відмінні від офіційних (В.П. Чорноволенко, Ю.П. Сікорський, В.Л. Оссовський, В.І. Волович, В.І. Паніотто, А.О. Ручка, Є.І. Головаха, К.К. Грищенко). В кінці 70-х соціологічні підрозділи були об'єднані у Відділення соціології І.ф., а в кінці 80-х реорганізовані в окремий Ін-т соціології НАН України.. За свої наукові новації І.ф. і його науковці зазнавали гострих ідеологічних нападів та політичних звинувачень з боку партійних органів і ортодоксальних філософів. У третій період (од 1991р.) була перебудована тематика і науково-організаційна структура І.ф. відповідно до сучасних потреб трансформації укр. суспільства та духовного відродження, тенденцій розвитку світової філософської науки. Здійснені розробки і видані фундаментальні праці з актуальних проблем філософської антропології (В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов, Є.І А. ндрос), філософії культури та методологічних засад осмислення історії укр. культури (В.І. Шинкарук, М.В. Попович, С.Б. Кримський, Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв), естетики та філософії мистецтва (В.І. Мазепа, О.В. Білий, Р.П Ш. ульга), етики (В.А. Малахов, А.М Є. рмоленко), філософії дискурсу і філософських проблем знакових систем (М.В. Попович), логіки (А.Т. Ішмуратов, В.Й О. мельянчик), методології науки (С.Б К. римський, В.І. Кузнєцов, П.Ф. Йолон), філософії природознавства (В.С. Лук'янець, М.О. Кравченко, Л.В. Озадовська, В.Л. Храмова), екології (Ф.М. Канак, М.М. Кисельов, В.С. Крисаченко), соціальної філософії і філософії історії (М.М. Мокляк, В.І. Бойченко, В.Й. Коцюбинський), філософії нації та етносу (М.Т. Степико, Б.В. Попов, Л.Є. Шкляр), політичної філософії (В.С. Лісовий, Г.В Б. адзьо), історії філософської думки Київської Русі (В.С. Горський, Т.С Г. оліченко), філософської думки XIV - XVIII ст. (В.М. Нічик, Я.М. Стратій, В.Д Л. итвинов, О.М. Сирцова), філософської думки XIX - XX ст. (М.І.Лук, С.В. Бондар, О.С. Забужко, Л.П. Депенчук), пам'яток укр. та світової філософської думки (В.С. Лісовий, Н.П. Поліщук), історії зарубіжної філософії (В.С. Пазенок, А.Т. Гордієнко, В.В. Лях, Н.П. Поліщук, Є.М. Причепій, О.М. Соболь, Я.В. Любивий). Утворене в 1992 р В. ідділення релігієзнавства здійснило розробки і видало фундаментальні праці з філософії та історії релігії, сучасних релігійних процесів в Україні (О.С. Онищенко, А.М. Колодний, П. Косуха, П.Л Я. роцький, Л.О. Филипович, В.Є Є. ленський). Наукові розробки удостоєні Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, шести наукових премій НАН України імені видатних учених. І.ф. співпрацює з багатьма зарубіжними науковими центрами. Має наукову бібліотеку, ж. "Філософська думка", "Практична філософія", "Філософські обрії", "Українське релігієзнавство", "Релігійна панорама", альманах "Мультиверсум". В І.ф. працює 91 науковець: 28 докт. наук, 56 канд. наук, 1 акад., 2 чл.-кор. НАН України, члени зарубіжних академій: Російської, Нью-Йоркської, Білоруської, Молдавської.

ЛАПЛАСІВСЬКИЙ (механічний) ДЕТЕРМІНІЗМ - принцип детермінізму, який абсолютизує форму причинності класичної механіки, стверджуючи, що значення координат та імпульсів усіх часток у Всесвіті як замкненій механічній системі у даний момент часу (тобто вихідні форми існування Всесвіту) однозначно визначають його стан у будь-який момент минулого або майбутнього. Походження цього принципу пов'язане із теорією ймовірностей франц. математика і астронома Лапласса (1749 - 1827), однією з провідних ідей якої є те, що усі випадковості у світі вкорінені у необхідності. Розглядаючи Всесвіт як своєрідний велетенський годинниковий механізм, Л. д. повністю виключає об'єктивне існування випадкових подій (флуктуацій); це суперечить даним науки та практики про наявність якісно інших (немеханічних, нелінійних) форм та типів детермінації у природі та суспільному житті.

I НОРМА (лат. norma - правило, взірець, міра, закон, що походить від давньогрецьк. і означає висок, масштаб, правило) - як термін вперше застосовується в будівельній справі - "справедливість косинця". В такий спосіб потрактоване поняття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Цицерон у філософії права застосував поняття "norma" поряд з поняттям "regula", витлумачуючи "закон" за допомогою метафорики, запозиченої із будівельної справи, тобто як "масштаб права чи безправ'я". Тлумачення Н. чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзеркалює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "Н." - як правила, взірця, стандарту - визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут Н. є суспільно усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очікування". Н. утворюють систему, яка складається із таких видів: а) категоричні Н., значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізуються); б) імплікативні Н., значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні Н., значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки Н. вимоги та установлення суспільства, соціальних груп трансформуються в еталони, моделі, стандарти модального та обов'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції.

[br]

II НОРМА у філософії науки - органічна частина оцінки, що співвіднесена з тим відтинком шкали, на якій розміщується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не означає, що Н. знаходиться посередині шкали; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірична верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність Н. Якби цього не було, оціночні висловлювання не могли б виконувати свою основну функцію - забезпечувати комунікативні зв'язки О. ціночні стереотипи включають як нормативні набори ознак предметів (об'єктивні фактори оцінки), так і певні уявлення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні фактори). Характер стереотипу, а отже й Н., суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру нормативних стандартів стереотипу. Нормативні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослідження логічних властивостей Н., зв'язків Н. і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль Н. у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка Н. (див. логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії З. гідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки Н. відноситься встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними твердженнями - з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість такого переходу відстоювали Г'юм, Поппер, Пуанкаре та ін.). Обернення цінностей на Н. є повсякденною практикою людського буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури.

ОПЕРАЦІОНАЛІЗМ ( від лат. operatio - дія, діяння) - заснований Бриджменом напрям у методології та філософії науки, який стверджує, що ніщо не можна пізнати інакше, як через індивідуальний досвід та за допомогою різного роду інструментів. Головною метою О. є прояснення основ науки шляхом особливого методу - операціонального аналізу понять. Поняття, у тому числі логічні та математичні, вважаються синонімічними відповідним (унікальним) множинам операцій, з якими пов'язане їхнє вживання і перевірка досвідом. їх значення визначаються вказівкою на ці операції Н. іякі посилання на властивості, що сприймаються розумом, не можуть слугувати адекватною заміною посилань на реальні операції, оскільки міркування в термінах властивостей потенційно суперечливі і тому згубні для науки. Тільки мислення в термінах реальних інструментальних або хоча б мислених операцій (до яких належать також паперово-олівцеві операції, операції з символами) здатне врятувати науку від руйнівних змін. З точки зору О., поняття перебирають на себе конструктивні функції, які перевищують функції чистого відтворення пізнавальних ситуацій. Разом з тим, за О., поняття є лише описом дій ученого і продуктом цих дій. Вони не відображають об'єктивний світ. Поміркований О. (Пратт, Бенджамін та ін.) не відкидає зручні неопераціональні поняття як такі, що позбавлені сенсу, але загалом специфіка О. зберігається лише доти, доки значення понять та висловлювань прирівнюються до операцій, необхідних для їх формулювання та перевірки, тобто доки операції вважаються єдиним фактором, що формує значення Ц. е породжує низку труднощів у визначенні об'єкта пізнання, у теоретичному прийнятті поняття істини, закону тощо, які спонукали операціоналістів до менш "технічного" та більш гнучкого пояснення операціонального аспекту природи широковживаних понять, відмови від побудови теорії пізнання на жорстко операціональній основі.

ОЦІНКА - одне з основних (поряд з нормою та цінністю) понять аксіології (теорії цінностей) та логіки оцінок (формальної аксіології), яке відображає ціннісний аспект взаємодії дійсності та людини. О. може даватися за різними ознаками, проте найчастіше - добре/погано Ї. ї слід відрізняти від кваліфікації, в яку входять, окрім власне О., параметричні розрізнення типу "великий/малий". В О. завжди присутні суб'єкт О. (особа, соціум), з точки зору якого дається О., об'єкт О. (предмет, подія, стан справ), до якого відноситься О., а також оціночний предикат (оціночне відношення), що характеризується специфічними ознаками відношення суб'єкта до об'єкта О. (емотивність, емоціональність, раціональність). Структуру О. можна зобразити як універсальну модальну рамку, яка накладається на висловлювання і не співпадає з його логіко-семантичною і синтаксичною побудовою. Висловлювання з О. містить дескриптивну і недескриптивну (модальну) частини. Перша описує стан справ, друга висловлює щось з цього приводу. В О. завжди взаємодіють суб'єктивний і об'єктивний (дескриптивний, ознаковий) фактори, внаслідок чого встановлюється ціннісне відношення між суб'єктом і об'єктом О. Опозиція суб'єкт - об'єкт в оціночній структурі не тотожна протиставленню суб'єктивності та об'єктивності в семантиці. Суб'єкт спирається і на своє відношення до об'єкта 0., і на стереотипні уявлення про нього, і на шкалу 0., на якій розташовані його ознаки; в свою чергу, в об'єкті О. поєднуються суб'єктивні і об'єктивні ознаки. Оціночний та дескриптивний компоненти при цьому часто неподільні. Важливою частиною структури О. є її шкала, яка відбиває, з одного боку, відношення суб'єкта до об'єкта, а з іншого - властивості об'єкта. Вона неперервна, неоднорідна, має зони зростання, невизначеності (навіть відсутності) ознаки і норми. Суб'єкт дає О. на основі наявних з його ціннісної картини світу шкали та стереотипів, виконуючи операції порівняння. Емотивістські концепції виходять із того, що емоційний аспект О. є первинним, раціональний - вторинним, а сама О. не може бути верифікована ані як істинна, ані як хибна Н. атуралістські концепції оціночні значення прямо приписують об'єктам О. Зокрема, інтуїціоністи вважають оціночні властивості об'єктивною реальністю і намагаються логічно вивести їх із дескриптивних властивостей. Найчастіше смисл О. імплікативно пов'язаний з дескриптивним. В О. суттєва істинність встановлюється не відносно об'єктивного світу, а відносно концептуального світу учасників акту комунікації. Вона додає до пропозиціонального змісту висловлювання елемент, пов'язаний з прагматикою комунікації, відображає злиття семантики (власного значення мовних одиниць) і прагматики (умов реалізації комунікації), передбачає співіснування ціннісної і предметної картин світу.

СИМЕТРІЯ ( від грецьк. συμμετρία - співрозмірність, гармонія) - властивість незмінюваності (інваріантності) деяких сторін, форм, конфігурацій, процесів, явищ, відношень матеріальних об'єктів, законів природи відносно певних операцій, напр., С. математичних груп перетворення. Протягом усієї історії людства С., як теорія, метод і методологія, відігравала важливу роль у науці, техніці, образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці, танцях, літературі та інших видах інтелектуальної діяльності всіх цивілізацій. За висловом Вейля, за допомогою цієї ідеї людина намагається осягнути й створити порядок, красу і досконалість. Класична (геометрична) теорія С. XIX ст. уточнила інтуїтивне уявлення про С. як гармонію пропорцій. Її поняття та ідеальні форми, абстраговані від декоративних орнаментів та геометричних форм кристалів, набули строгої математичної форми. Од тих часів в характеристиці С. залишилися такі наріжні поняття, як "візерунок" та "мотив" Ш. ироке застосування С. як теорії й методу коріниться в тому, що С. будь-якого об'єкта можна описати як у термінах його елементів С., так і в термінах операцій С. Важлива роль С. обумовлена взаємозв'язком причини й наслідку. С. ефекту свідчить про закономірний характер (принаймні регулярність) першопричини явища або структури системи. Операції С. мають особливе значення саме як причини, оскільки викликані ними ефекти можна передбачити, і сама С. при цьому стає цінним об'єктом дослідження. Принцип С. П'єра Кюрі проголошує, що елементи С. (як і дисиметрії) причин повинні виявлятись у породжених ними ефектах, хоча обернене є несправедливим (ефекти можуть бути більш симетричними, аніж причини). Така дуальність причини і наслідку веде до двох різних вихідних точок дослідження С. Рішучим кроком у напрямі до сучасної теорії С. було відкриття багатоманітних візерунків та операцій т. зв. "кольорової" С. (під "кольором" можуть розумітися будь-які негеометричні атрибути об'єктів). Поєднання класичної теорії С. з нетрадиційною мовою "кольорової" С. виявилося надзвичайно плідним у науці. Узагальнені С. дали ключ до розуміння та уніфікації багатьох законів фізики, хімії, біології та інших наук. Методологічний статус С. визначається перш за все тим, що вона стала багатовимірною системою відображення глибинних сторін світу, математично точною мовою, яка узгоджується з найбільш фундаментальними науковими теоріями і через це часом абстрактна й складна, але разом із тим і достатньо наочна, щоб при розгляді навіть далеких від буденного сприйняття сторін світу можна було вдатися до звичайної людської уяви.