комуніст

БЕЗСМЕРТЯ - ідея, що окреслює можливість існування особистості після смерті, безпосередньо чи в пам'яті нащадків (через творення вчинків або культурних артефактів). Ідея Б. - світоглядна основа більшості релігій і низки філософських систем. У сучасній культурі поняття "Б." є суперечливим і змінюється залежно від типу світопереживання. У межах стихійно-родового типу світопереживання Б. вбачається у продовженні роду; у межах духовно-творчого - у культурній сфері (творче Б.); представники духовно-містичного світопереживання розглядають Б. як самоусвідомлення та самопізнання; у відкрито-особистісному (поліцентричному) типі світопереживання існує тенденція до об'єднання його різних варіантів. На основі стихійно-родового, духовно-творчого та духовно-містичного типів світопереживання розгортаються натуралістична, культурологічна та спіритуалістична (містико-ідеалістична) парадигми Б. Між ними виникає суперечність, що може переходити в антагонізм, коли протилежні погляди кваліфікуються як онтологічно хибні та морально негативні О. собливістю персоналістичної парадигми (як наслідку відкрито-особистісного типу світопереживання) є те, що вона створює можливість синтетичного розв'язання міжпарадигмальних суперечностей у розумінні Б. З позицій персоналістичної парадигми йдеться про Б. особистості і виокремлюються такі його вияви: через продовження роду та власного біологічного життя, творче Б., Б. самотворення. Вони можуть бути раціонально доведені або спростовані з однаковою ймовірністю. Прийняття чи заперечення певного вияву Б. є результатом етико-екзистенційного вибору кожної людини. Унікальність і неповторність внутрішнього світу людини дозволяють їй вийти за межі ситуації смерті - частково або в усій екзистенційній повноті. Б. особистості екзистенційно поєднане з феноменом любові. Завдяки любові відбувається постійне відновлення людського роду, створення артефактів культури, які передаються від покоління до покоління. Реалізується Б. особистості як самотворення та співтворення. Б. співтворення поєднує як екзистенційно-особистісний, так і екзистенційно-комунікативний аспекти людського буття.

Белл, Даніел (1919, Нью-Йорк) - амер. соціолог, філософ. Один із провідних теоретиків сцієнтистсько-технократичного напряму у суспільствознавсті. Певний час (30-ті - 40-ві рр. XX ст.) був прихильником соціалістичної ідеології та марксизму. Від кін. 40-х рр. XX ст. стає активним поборником (разом з Ароном, Ліпсетом та ін.) концепції деідеологізації, а в 50-ті рр. XX ст. переходить до розробки теорії постіндустріального суспільства. Б. першим констатував факт введення терміна "кінець ідеології" (1946) франц. філософом Камю, який вважав ідеологію "формою обману". Сам Б. "кінець ідеології" тлумачив як знесилення старих ідеологій та визнання факту "жадання нових". Загальною методологічною підвалиною концепцій деідеологізації та постіндустріального суспільства є технократичний детермінізм. Розробляючи теорію постіндустріального суспільства, Б. спирається також на принцип плюралізму, зокрема у царині "дослідницьких призм","концептуальних схем" та ін. Серед характерних суперечностей постіндустріального суспільства вирізняє провідну - між культурою та економікою. Визначальним принципом культури на стадії постіндустріального суспільства Б. вважає самореалізацію спільноти (а не окремого індивіда).

[br]

Осн. тв.: "Кінець ідеології: Знесилення політичних ідей у 50-ті роки" (1960); "Прихід постіндустріального суспільства: Спроба соціального передбачення" (1973); "Соціальні науки після Другої світової війни" (1982); "Комунітаризм та його критики" (1993) та ін.

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЕТИКА - етика, започаткована М. Вебером на противагу етиці переконання з метою подолання дихотомії телеологічної (яка оцінює моральність дії залежно від її наслідків) та деонтологічної (що виходить із відповідності принципу, переконанням, обов'язку) етик. Якщо етика переконання розглядає відповідальність як ставлення чогось в обов'язок особистості, відповідно до принципів, яких вона дотримується, то В.е. пов'язує відповідальність не лише з дотриманням певних приписів, а й вимагає зважати на передбачувані наслідки діяльності. В XX ст. В. е. набуває глобальних вимірів; на засадах онтології вона розробляється Йонасом, який, на противагу Канту, пропонує наступне формулювання категоричного імперативу: "Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувалися з неперервністю автентичного людського життя на Землі". Комунікативна філософія (Апель, Габермас) розробляє дискурсивно-консенсуальну концепцію відповідальності, в якій поєднуються деонтологічний і телеологічний аспекти етики, що знайшло відображення в принципі універсалізації як критерії легітимації норм. Згідно з Апелем, моральна максима, яка заступає кантівський категоричний імператив, містить припущення, що прямі й побічні наслідки в задоволенні інтересів кожного окремого учасника (згоди), очікувані із всезагального дотримання даної максими, можуть бути без примусу прийняті усіма.

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - зміна станів суспільства в загальних структурах темпоральності (тобто порядку подій перетворення минулого у прийдешнє), що характеризується зрушеннями в долі, способі життя народів, їх діяльності і цінностях у площині збагачення загальнолюдського досвіду. В.і. розкриває єдність певних чинників життєдіяльності її суб'єктів (народів, соціально-політичних спільностей та особистостей) через багатоманітність форм, шляхів і варіантів здійснення людської присутності у світі. Такі чинники В. і. виступають у вигляді універсальних структур економічного розвитку (ринкової самоорганізації, грошового обміну, вироблення додаткової вартості, відношень власності тощо); виробничого процесу (росту продуктивних сил суспільства, організації виробничих відносин, розділу форм праці та її усуспільнення, оречевлення робочої сили тощо); політичної активності (механізмів влади, форм демократії чи деспотії, основ державно-правового будівництва); культурної творчості (загальних архетипів, категорій діяльності, її символічного морфогенезу й інформаційної результативності); пізнавальної діяльності (парадигм та форм наукової картини світу, підстав науково-технічного прогресу, форм становлення базису безумовності в осягненні істини тощо); смисложиттєвого затвердження буття (трансценденції абсолюту, моральних імперативів, істини - добра - краси, кохання, зв'язку поколінь, екологічних принципів олюднення довкілля). Ці універсальні структури виникають не водночас, а розгортаються у часі, детермінуючи певні епохи В. і. На її перших фазах першорядне значення мають географічне середовище та ріст народонаселення; потім (з неолітичною революцією) зростає значення аграрного виробництва, а згодом і чинники ранніх цивілізацій, що пов'язані з державою та міжнародними відносинами. В епоху "вісьового часу" (III - VIII ст. до н. е.) дедалі більшого значення (поряд із попередніми структурами) набувають духовні стимули історичного процесу. З формуванням індустріального суспільства вирішального значення набувають усі форми економічної стимуляції. В XX ст. на хвилі науково-технічної революції та зародження постіндустріального суспільства духовне виробництво починає конкурувати з матеріально-виробничою діяльністю, відбувається інформатизація усієї техносфери людства. Вже з появою перших універсальних структур історичного розвитку виникають потенції та тенденції формоутворення В. і., яка актуально самоздійснюється з виникненням планетарного простору взаємовідносин народів на початку індустріальної доби. Розгортання історичних підстав єдності В. і. дозволяє ставити питання про її стадії, тобто типологічні риси певних епох, які визначають історичний поступ. Ці типологічні стадії Маркс характеризував як суспільно-економічні формації, що пов'язані з різними рівнями розвитку продуктивних сил та відповідних відносин власності. В узагальненому вигляді Маркс поділяє формації на докапіталістичні та власне капіталістичну, яку - шляхом революційного стрибка із "царства необхідності" у "царство свободи" - повинно замінити комуністичне майбутнє усього людства. Для В. і. характерною є також фундаментальна культурна диференціація людства, яка втілюється у т. зв. локальних цивілізаціях, котрі поєднують як діахронні, так і синхронні аспекти історичного процесу. І хоч локальні цивілізації (напр., антична чи буддійська в її індійському та далекосхідному варіантах) мають не стадіальні, а культурні відмінності, цивілізаційний підхід до В. і. не заперечує рівнів розвитку соціальності. Вони позначаються первісним суспільством, що змінюється епохою ранніх цивілізацій із наступним переходом до традиційних суспільств. Після них виникає індустріальне суспільство, яке у XX ст. трансформується у постіндустріальне. Ці суспільні перетворення визначають історичний поступ. Але внаслідок нерівномірності історичного процесу суспільства (у вигляді реліктів, муміфікованих форм соціальності, укладів чи нереалізованих можливостей) продовжують співіснувати з прогресивними тенденціями трансформації соціальних відносин на індустріальній та постіндустріальній основах. Процеси глобалізації, які розкривають планетарний масштаб В. і., виступають також як парадигмація (набуття зразковості західноатлантичної цивілізації) і тому породжують фундаментальні соціальні та національні суперечності. В. і. розгортається через суперечності, конфлікти, революції, війни, навіть катастрофи і має багатовекторне здійснення. Розрізняються, напр., східний та західний шляхи розвитку соціальності. Перший характеризує поєднання влади і власності, а другий - їх розділення в напрямі затвердження приватної ініціативи та економічної свободи. З певною мірою умовності розрізняється також індустріальна Північ та світовий Південь. За таким розрізненням криються колізії В. і. Сучасний світовий процес характеризується прискоренням історичного розвитку, що породжує парадокси "футурошоку", спричиненого неузгодженістю швидких змін з адаптацією людей до майбутнього, що насувається надто швидко. Постає питання про ліміти розвитку згідно з лінійним зростанням виробництва матеріальних благ, котре викликає екологічні потрясіння та потребує посилення "вертикалі" ціннісного, духовного наповнення. Доконечним є також персоналістський аспект, який характеризується розвитком людських сутнісних сил - від первісного родового існування до можливостей індивідуального господарювання (з появою залізних знарядь праці) і далі - до соціокультурного розкриття особистості в її національній ідентифікації та гуманістичної цінності. В. і. формує багатоманітність біографій людей та розширює спектр рольових структур їх діяльності.

Горкгаймер, Макс (1895, Штутгарт 197Я) - нім. філософ і соціолог. Один із засновників Франкфуртської школи. З роботою Франкфуртського ін-ту соціальних досліджень пов'язаний перший період творчості Г. - формування критичної теорії. Саме як її засновник, Г. мав найбільший вплив на подальший розвиток соціальної філософії у Зх. Європі. Другий період стосується відходу від марксизму і спільної творчої співпраці з Адорно; третій - розробки негативної теології. В перший період Г. ("Традиційна і критична теорія" та ін.) відштовхувався від неомарксистських ідей раннього Лукача і здійснив критику "традиційної теорії", яку уособлювали, зокрема, Вебер і Маннгейм. Призначення філософії - допомогти індивідові вистояти під тиском тотальності, ухилитися від тих форм організації, які нав'язуються авторитарними режимами. Нетотожність між загальним і особливим може здійснюватися насамперед в критичній теорії, що прориває "універсальний зв'язок засліплення". Традиційна ж теорія є виразом історично зумовленого "капіталістичного відчуження", яке у теорії пізнання (ідеології цього відчуження) постає як розрив суб'єкта і об'єкта, тоді як реально суспільство являє собою їхню тотожність. Г. висуває наступні вимоги критичної теорії: а) усвідомлення обмеженості будь-якої спеціалізованої діяльності, в тому числі пізнавальної; б) дослідження - як предмет соціальних наук - всієї системи взаємовідносин суспільства і природи, що охоплюється поняттям "праксис"; в) тлумачення суб'єкта пізнання не як відокремленого індивіда, а як суспільної людини, для якої предмет пізнання вже не є чимось зовнішнім (об'єктивним), а продуктом його діяльності. У другий період творчості ("Потьмарення розуму" та ін.) Г. розчаровується у пролетаріаті як носієві "критично-революційних можливостей" і покладає свої надії на "критично-мислячу інтелігенцію". У цей час Г. знаходиться під впливом ідей Шопенгауера і Ніциіе В. ід аналізу позаекономічних, метафізичних структур влади він переходить до пошуку шляхів подолання інструментального мислення, яке панує в індустріальному суспільстві й виразною ознакою чого є домінанта "тотожності". Остання є характерною рисою усієї західної культури - від міфології до сучасної культурної індустрії. Виявом неминучих тенденцій до авторитаризму і тоталітаризму Г. вважав нацизм і комунізм. На зміну автоматизмові мислення мають прийти філософське мислення, що є нонконформістським стосовно будь-якої реальності. У третій період творчості ("Примітки з 1950 по 1969 роки та сутінки" та ін.) Г. приходить до переконання, що Абсолют існує, але не пізнається позитивно: він присутній у нашому пристрасному бажанні. Конкретну історичну реальність становлять не народи і класи, а індивіди, які можуть об'єднуватися лише на ґрунті відчуття солідарності.

[br]

Осн. тв.: "Студії про сім'ю та авторитет" (1936); "Традиційна та критична теорія" (1937); "Потьмарення розуму. Критика індустріального розуму" (1947); "Діалектика просвітництва", у співавт. (1948); "Дослідження забобону". В 5 т. (1949 - 1950); "Ностальгія за зовсім Іншим" (1961); "Соціологіка". В 2 т., у співавт. (1962), "Критична теорія". В 2 т. (1968)та ін.

Грайс, Пол Герберт (1913 - 1988) - англ. філософ-аналітик. Од 1938 по 1967 р. - викладач Оксфордського ун-ту; потому - проф. філософії Каліфорнійського ун-ту в Берклі (США). Царина досліджень Г. - проблеми філософії мови і філософії свідомості. Найбільш дискутованою є т. зв. психосемантична концепція Г., пов'язана (в широкому значенні) із прагненням включити дослідження мови до більш загального контексту теорії раціональності, а також (у вужчому значенні) із вирішенням очевидної проблеми: яким чином мовець і слухач без особливих зусиль спілкуються, якщо між тим, що мовець має на увазі, і тим, що він фактично говорить, наявна значна відмінність? Г. звертає увагу на тісний зв'язок між інтенціями мовця і значенням висловлювання, а також на розрізнення між тим, що деяке речення означає саме по собі, і тим, що деякий мовець має на увазі, промовляючи це речення (суб'єктивне значення). Аналітикофілософська програма Г. передбачає побудову низки взаємозалежностей: інтенції (намір) - значення мовця (суб'єктивне значення; те, що мовець має на увазі за допомогою того, що він промовляє) - значення речення (те, що речення означає саме по собі). Кожний наступний елемент запропонованої взаємозалежності повинен експлікуватися за допомогою попереднього, який є більш фундаментальним у концептуальному відношенні. Згідно з Г., якщо мовець має намір сказати комусь, що йде дощ, то він промовляє речення "йде дощ" з інтенцією (1) переконати слухача в тому, що дощ іде з інтенцією (2), що слухач розпізнає інтенцію (1). Інтенціальний підхід до проблеми значення Г. поєднував із дослідженням певних раціональних принципів (і відповідних правил або максим) мовленевої комунікації, на які спираються її учасники. Напр., основним принципом Г. вважав принцип кооперації, який деталізують чотири правила: мовець повинен говорити не більше і не менше того, що є необхідним для мети діалогу (максима кількості); висловлювання повинні бути правдивими і щирими (максима якості); висловлювання повинні відповідати конкретній меті діалогу (максима відповідності); мовець повинен висловлюватись ясно (максима манери). Серед інших досліджень Г. важливе значення мав аналіз каузальних теорій сприйняття.

[br]

Осн. тв.: "Дослідження способів використання слів" (1989).

ДЕОНТОЛОГІЧНА і ТЕЛЕОЛОГІЧНА ЕТИКИ - парадигми в філософії моралі, які традиційно поділяють етичні концепції та погляди на дві гілки: етика обов'язку і етика блага; етика справедливості та етика турботи, піклування. Деонтологічною зветься етика, яка вважає певні дії добрими, інші - поганими незалежно від наслідків, а з огляду на їхню відповідність чи невідповідність принципу, переконанням, обов'язку; телеологічною зветься етика, яка оцінює моральнісність дії залежно від її результату. Класичним прикладом деонтологічної етики є етика Канта, телеологічної етики - етика Бентама, Дж. Ст. Мілля. Дихотомія Д. і т. е. конкретизується Вебером у протиставленні етики переконання та етики відповідальності. Комунікативна теорія (Апель, Габермас) прагне поєднати ці дві гілки етики, що знайшло відображення в принципі універсалізації, сформульованому Габермасом: "Кожна значуща норма повинна відповідати умові, згідно з якою, наслідки та побічні наслідки, котрі здогадно виникатимуть із її всезагального застосування при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками".

ДЕЦИЗІОНІЗМ ( від лат. decisio - рішення) - філософське вчення, яке на противагу когнітивістській позиції (філософія Канта, філософія комунікативна), заперечує можливість раціонального обґрунтування (легітимації) норм, цінностей та цілей, а отже, й виправдання універсальних (які були б обов'язковими для усіх розумних істот) домагань значущості належнісних висловлювань; редукує таку легітимацію до ірраціонального рішення. Термін "decision", як юридичний, ввів нім. філософ Шмітт, який стверджував, що будь-який акт судочинства передбачає вольове рішення, яке не можна раціонально обґрунтувати. У філософії екзистенціалізму поняття "decision" як морально-практична категорія є також і категорією існування. В аксіології така позиція розроблялась нім. соціологом Вебером, який, виходячи з концепції взаємодоповнюваності вільної від цінностей раціональності науки й ірраціональності цінностей, вибір між цінностями відносив до ірраціонального рішення. Представник системної соціології Луман розвиває цей підхід в теорії легітимації, за якою конкретна норма є легітимною, якщо вона є легальною, тобто набуває чинності в процесі прийняття рішення більшістю голосів (напр., в парламенті).