кожна

мед. tuberculosis, съкр. TB, consumption

белодробна туберкулоза pulmonary tuberculosis, consumption

костна туберкулоза bone/osseous tuberculosis

скоротечна туберкулоза galloping consumption

кожна туберкулоза lupus

* * *

туберкуло̀за,

ж., само ед. мед. tuberculosis, съкр. TB, consumption; белодробна \туберкулоза pulmonary tuberculosis, consumption; кожна \туберкулоза lupus; костна \туберкулоза bone/osseous tuberculosis; масови прегледи за \туберкулоза tuberculosis control; скоротечна \туберкулоза galloping consumption.

* * *

tuberculosis (мед.): pulmonary туберкулоза - белодробна туберкулоза; white plague

* * *

{'pætʃtest}
n мед. кожна проба при алергия

* * *

{'patshtest} n мед. кожна проба при алергия.

* * *

1) (1/60 градуса) мінута;

2) (1/60 часа) хвилина, мінута. [Кожна година ділиться на шістдесят хвилин (Герин.)]. Пять -нут десятого - п'ять хвилин на десяту или п'ять хвилин по дев'ятій. Без десяти (-нут) восемь - за десять хвилин восьма. Поезд отходит в восемь без десяти (-нут) - поїзд рушає (іде, піде) за десять хвилин до восьмої;

3) -нута, -нутка (приблизит. мера времени) - хвилина, хвилинка, (зап.) хвиля, хвилька, часина, часинка, (редко) мінута, мінутина, мінутка. [Зажди одну хвилину (Куліш). Підождіть хвилинку (Самійл.). Рахувала день свій з тої хвилі, коли… (Коцюб.). Не раз спогадаю часини сі любі (Л. Укр.). Я таку часинку вигадала, як вона не плакала (М. Вовч.). За одну мінутину зладив кочержилно (Харківщ.)]. В данную, в настоящую, в эту -ту - цієї хвилини, в цю хвилину, (приблиз.) під цю хвилину. В ту, в ту же, в ту самую -ту - тієї, тієї-ж, тієї самої хвилини, в (или під) ту, в ту-ж, в ту саму хвилину. Я приехала в ту самую -ту, когда он выезжал - я приїхала саме в (під) ту хвилину, як він виїздив. В -ту, в одну -ту (сделать что-л.) - за одну хвилин(к)у, за хвильку, (редко) однією мінутою (зробити щось). [За хвильку зроблю (М. Грінч.). Я зараз, однією мінутою повернуся (Мирний)]. В такие -ты - в (під) такі хвилини, такими хвилинами. [Розум у чоловіка під такі хвилини спить (Кониськ.)]. В хорошую -ту - в (під) добру хвилину; під добру руч. [Я підкотився (до нього) під добру руч (Харківщ.)]. В -ту смерти - у хвилину смерти, у смертну годину, смертної години, у смертний час. Сию -ту (сейчас же) - зараз, заразісінько, цієї-ж хвилини, цю-ж мить. [Іду, йду! Ось заразісінько (Короленко). Цю-ж мить іди сюди! (Брацлавщ.)]. Каждую -ту - що-хвилини, кожної хвилини. Мне дорога каждая -та - мені дорога кожна хвилина. Каждая -та у меня на счету - кожна хвилька в мене порахована. На -ту, на -тку - на хвилину, на хвилинку (на хвильку), на часину, на часинку. [Замовкла на хвилину (Н.-Лев.). Не стулю ні на хвильку очей (Л. Укр.). Забігає до мене на часинку мій приятель (Крим.)]. Не уснула я и на -тку - не заснула я й на хвилинку (на волосинку), на макове зерно. С -ты на -ту - кожної хвилини, з хвилини на хвилину; (вот-вот) ось-ось, далі-далі, затого. [Ми його ось-ось ждемо (М. Грінч.). Він далі-далі прийде (Звин.)]. Через какую-нибудь -ту - за яку(сь) хвилин(к)у. Свободная -тка - вільна хвилинка, годинка. [Як вилучилася мені годинка, нишком побігла сама до неї (М. Вовч.)]. Нет (ни) -ты свободной - нема(є) хвилин(к)и вільної. Нет (ни) -ты покоя (отдыха, передышки) - нема просвітлої (редко промитої) години; нема просвітку кому. Делать что в свободные -ты - робити що вільними хвилинами.

* * *

1) ( мера времени) хвили́на; ( короткий промежуток времени) часи́на, уменьш.-ласк. часи́нка

2) ( часть градуса) міну́та

тропска кожна болест, фрамбезија

* * *

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.

{'kæləs}
1. мед. втвърденост, мазол
2. мед надкостница при зарастваща костна контузия, корица на кожна рана
3. бот. новообразование над наранено място

* * *

{'kalъs} 1. мед. втвърденост, мазол; 2. мед надкостница при за

* * *

втвърденост;

* * *

* * *

callus[´kæləs] I. n 1. мед. калус, мазол; 2. мед. калус, новообразувана костна тъкан при зарастването на счупена кост; 3. бот. калус, израстък по растение върху наранено място; II. v образувам калус.

обычно во мн. Пустяки дурниця, (ничто) марниця, (мелочь) дрібниця, абищиця, мала річ, (зап.) фрашки (-шок), (пустое) пусте (-того), байка; (ум.) дурничка, дрібничка; срв. Вздор, Мелочь. [Але нащо-ж вимагати, щоб я згинув за дурницю? (Сам.). А що Зінька взято до тюрми, то то дурниця: подержать та й випустять (Грінч.). Перед ним стає гріхом дрібниця кожна (Сам.). Ображаєтесь усякою дрібничкою (Мова). Марниця, братіку! (Франко). Для твого слуху сі слова - марниця (Л. Укр.). Хоча люди дещо про дівера і верзуть, та то пусте (Кониськ.). Але що там, усе байка, коби лиш гроші (Франко). Посаг, скарби все то фрашки (Гол.). Це така абищиця, що не варт і казати (Сл. Ум.)]. Говорить -ки (вздор) - дурниці правити, плести, провадити, говорити пусте, провадити не знать-що, (болтать) базікати, теревенити; см. Вздор, Пустословить. [Покинь плести дурниці: тут час не жде (Грінч.)]. Наговорил -ков - наплів дурниць, (небылиц, врак) наказав на вербі груш, наказав три мішки гречаної вовни. Не верь: всё это -ки - не вір: усе це дурниця, усе це пусте. Заниматься -ками - бавитись дурницею, -ницяки, пустим. Обращать внимание на - ки - звертати увагу на дурницю (дурниці). Спорить о -ках - сперечатися, змагатися за дурницю, за пусте. Поссориться из-за -ков - посваритися за дурницю, за що-будь; за масляні вишкварки не помиритись (Номис). Началось с -ков - почалось з пустого, з дурниці зайшло. Всякий -стяк - кожна дурниця (дрібниця), леда-що (р. леда-чого). -ки (о вещах: мелочь) - дрібниця (в знач. соб.), дрібниці, (ничто) фрашки (зап.). [I дзеркала - нема й тії дрібниці (пустяка) (Грінч.)]. -ки (самая малость) - трішки, трішечки, крапелька, дрібка, марниця. [Марницю заробив (Л. Укр.). Дрібку того часу маю (Франко)]. -ки (нетрудно) - пусте діло (М. Лев.), (зап.) фрашки, (диал.) шаль. [Якби не пісок, то-б шаль довезти дуба (Леб. п.)]. -стяк-дело - пуста справа, пусте діло, (зап.) фрашки. -ки (пустое)! - пусте! (ничего) дарма! Это, брат, не -ки - це, братіку, не пусте, не дурниця, (не шутки) не переливки; це тобі, брат(е), не жарти.

* * *

1) ( мелочь) дрібни́ця; ( ничтожный факт) дурни́ця

2) ( не представляющая ценности вещь) дрібни́чка

3)

футрола кожна за пиштол

* * *

f Пер. кожна болест ( вид кожна туберкулоза).

Луман, Ніклас (1927, Люнебург - 1998) - нім. соціальний філософ, соціолог, представник системної теорії суспільства. Вивчав право у Фрайбурзькому ун-ті (1946 - 1949), стажувався в Гарвардському ун-ті у Парсонса (1960 - 1961), габілітація в 1966 р. за працю "Право та автоматизація в державному управлінні" у Шельскі та Клаессенса. Од 1968 р. - проф. новоутвореного ун-ту в Білефельді. На основі теорії еволюції Л. розглядає соціальні явища крізь призму посилення системної комплексності суспільства, обумовленого диференціацією таких систем, як політика, економіка, церква, наука, мораль тощо. Дистанціюючись від традиційного розгляду системи в термінах частини й цілого, Л. застосовує такі поняття, як система та довкілля. Посилення комплексності довкілля обумовлює також посилення складності системи і навпаки. Така кореляція, за Л., не онтологічна, а функціонально-семантична: кожна система утворює власне довкілля, здійснюючи редукцію комплексності на основі смислу, або коду. Напр., наука конституюється кодами істина/хиба, політика - влада/відсутність влади, господарство - прибутки/збитки, мораль - добро/зло тощо. Спростовуючи концепт єдності розуму класичного раціоналізму, Л. вважає соціальні системи самореферентними, кожна з яких утворює незалежну від суспільства в цілому раціональність. На цій основі заперечується і моральноетична легітимація політичної системи, господарства, науки, а зворотним боком такого підходу є заперечення застосування кодів істина/хиба до моральної системи, а відтак - граничного обґрунтування моральних належностей. Л. піддає критиці й такі класичні поняття, як "автономія", "суб'єкт", "розум", "рефлексія" тощо, стверджуючи, що людина як окрема система отримує смисли своєї діяльності від соціальних систем, не рефлексуючи щодо їхньої істинності. Системна теорія Л. багато в чому дотична до постмодернізму, англо-американського комунітаризму, неоконсерватизму та ін., постаючи також опонентом комунікативної теорії.

[br]

Осн. тв.: "Соціологічне просвітництво". У 5 т. (1970 - 1990); "Теорія суспільства чи соціальна технологія - що дає системний аналіз?", у співавт. (1971); "Соціальні системи" (1984); "Структура суспільства та семантика". У 3 т. (1980 - 1989); "Екологічна комунікація" (1986).

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).

ОБОВ'ЯЗОК - одна з основних категорій етики і моральної свідомості; моральне зобов'язання окремого індивіда, групи осіб, класу, народу та ін., що постає для них як конкретне практичне завдання. О. - внутрішня настанова людини чинити у відповідності до певних моральних норм і цінностей, що існують у суспільстві; така позитивна ціннісна орієнтація, котра не може здійснюватися без елементу самопримусу, вольового зусилля. Тому виконання О. передбачає наявність свободи волі. Дія, здійснювана під зовнішнім примусом або в результаті насильства, не має етичного значення М. оральний О. необхідно відрізняти від різноманітних суспільних вимог - виробничих, громадських та ін. (професійний О., військовий О. тощо). О. моральний орієнтований на цінність особистості, безумовну повагу до людської гідності, утвердження гуманності. Саме ця відмінність емпіричних, морально-санкціонованих суспільних вимог і власне морального О. особистості інколи породжує внутрішній конфлікт, вирішити який може лише сама людина як відповідальний суб'єкт свого морального вибору. В історії етики і моралі тлумачення природи і походження 0. - одна з найскладніших проблем. Основа і джерело О. пов'язувались з тим чи іншим розумінням моральної необхідності і вбачались: у Божих заповідях, апріорному моральному законі (категоричному імперативі), космічних законах, людській природі, прагненні людини до насолоди або щастя, суспільних настановах та ін. На розуміння морального О. суттєвий вплив справляла також відповідь на питання про те, хто або що визначає, зрештою, його зміст: Бог, "Божественний розум" (неопротестантизм, неотомізм), суспільство (соціально-апробативні теорії), совість (Фіхте), моральне почуття (теорія морального почуття) тощо. Питання про межі 0. також тлумачиться неоднозначно. Так, представники деонтологічного інтуїтивізму вважали важливим для виконання 0. лише саму дію, а не мотиви, якими керується людина. Представники теорії морального добра, навпаки, вирішальне значення надають характерові мотиву. Як духовно-моральний феномен суспільного життя О. має конкретно-історичний характер. Кожна епоха, соціальна група, релігійна чи етнічна спільнота мають своє уявлення про О., яке складається в рамках тієї чи іншої культури з притаманними їй цінностями. Загальні моральні вимоги здатне виробляти лише суспільство у цілому на основі колективного історичного досвіду людей. Вирішення проблеми морального О. стосовно тієї чи іншої конкретної ситуації - особиста справа окремої людини. Кожна людина повинна не лише усвідомлювати об'єктивний зміст О., а й нести відповідальність перед своєю совістю, в якій, у кінцевому підсумку, зосереджується онтологічний аспект її моральних зобов'язань. О. передбачає як усвідомлення мотивів поведінки, так і опертя на моральні почуття. Усвідомлення 0. допомагає людині подолати розрив між тим, що є, і тим, що повинно бути; тому виконання О. може бути пов'язане із запереченням певних моральних норм і цінностей. Кардинальні зміни у світогляді сучасної людини спричинюють появу протилежних етико-філософських висновків стосовно умов її нинішнього буття взагалі і проблеми морального О. зокрема. Такими є, з одного боку, переконання багатьох сучасних філософів щодо принципової неможливості формування універсальних основ морального О., з іншого - активний пошук його нових засад, що включають імперативи такої діяльності, яка не була б руйнівною для можливостей життя в майбутньому (Йонас), забезпечувала б виживання людського роду як "реальної комунікативної спільноти" (Апель).

Тойнбі, Арнольд Джозеф (1889, Лондон - 1975) - англ. історик, філософ О. світу отримав в Оксфордському ун-ті В. икладав у Лондонській школі економіки, понад 40 років (від 1925 р.) очолював Королівський ін-т міжнародних відносин. Філософські інтереси Т. були зосереджені у сфері дослідження проблем філософії історії. Базовою ідеєю філософсько-історичної теорії Т. була ідея існування локальних, відносно замкнених цивілізаційних спільностей (спочатку Т. виділив 21 таку спільність, а потім зупинився на 13), кожна з яких має свою власну історію. Сукупність історій цих цивілізаційних спільностей (стисло-цивілізацій) утворює всесвітньо-історичний процес. У перебігу історії усіх цивілізацій Т. виділяє наступні етапи: виникнення, ріст, надлом, деградація та дезінтеграція, які характеризуються ним з позицій варіанта філософії життя Бергсона: виникнення й ріст цивілізацій пов'язуються з енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція - з виснаженням їх життєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожна проходить їх по-своєму, накладаючи на них відбиток власної унікальності. Згідно з Т., попри всю неповторність кожцої з цивілізацій, їм притаманні і деякі спільні характеристики, насамперед закон "виклику та відповіді". За цим законом, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вона рухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдяки продуктивним ідеям обдарованої здібностями й чеснотами т. зв. "творчої меншості". Ці ідеї через механізм соціального наслідування поширюються серед пасивної більшості і втілюються нею в життя. Однак з плином часу "творча меншість" може втратити здатність генерувати ідеї, що є адекватними викликові історичної ситуації, разом з цим - моральний авторитет. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти набуває суто формального характеру й починає спиратися на апарат примусу. Відповідно, більшість перероджується у "внутрішній пролетаріат", визначальними рисами якого є паразитарний спосіб життя (з вимогами "хліба і видовищ"), неспроможність до плідної діяльності чи захисту свого суспільствах, водночас, перманентна готовність до соціальних збурень. За таких умов (до яких долучається загроза від варварської периферії, або "зовнішнього пролетаріату") відбувається надлом відповідної цивілізації з наступною її деградацією та розпадом. Втім, за Т., пізні етапи існування цивілізації зовсім не обов'язково мають поставати як непередвизначені й неминучі щаблі її загибелі. Під впливом нових "творчих меншостей" може відбутися духовне, а пізніше й цілісне відродження цивілізації К. рім того, уникнути розпаду можна також шляхом "єднання в духові", через залучення до вселенської релігії на основі об'єднання вже наявних світових віровчень і переходу на рівень світової цивілізації.

[br]

Осн. тв.: "Дослідженняісторії". У 12 т. (1934 - 1954); "Випробування цивілізації" (1948); "Світ і Захід" (1953); "Історичний підхід до релігії" (1956).

ЦИВІЛІЗАЦІЯ ( від лат. civilis - громадянський, державний) - 1) форма існування живих істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку загалом; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні (напр., антична Ц., елліністична Ц., афінська Ц.). Термін "Ц." запроваджений Мірабо (1757). На різних історичних етапах зміст терміну "Ц." зазнавав чималих змін та відповідних тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, та протягом наступного, досить тривалого відтинку часу, поняття "Ц." вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт). Пізніше, - з перш. пол. XIX ст. і до XX ст. воно переважно застосовується для позначення певного стану суспільства. Як перше, "процесуальне", так і друге, "системне" тлумачення поняття "Ц." здійснювалося з позицій класичного, лінійно-прогресистського, моністичного підходу, який до серед. XIX ст. був у царині філософії історії визначальним. З друг. пол. XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже як поліцентричний, нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. У Данилевського і Шпенглера Ц. тлумачиться як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (за Данилевським, це - культурно-історичні типи, за Шпенглером - культури); у Тойнбі це - основна складова одиниця історичного процесу. Цивілізаційний підхід в дослідженні історичного буття посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не як лінійна послідовність, а як розмаїття Ц. При цьому кожна Ц. також розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, що в ньому відтворюється і уособлюється всесвітньо-історичний процес в цілому. За цивілізаційного підходу докорінним чином переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній вбачається не як висхідний рух, поступальний характер якого визначається опозиціями "вище - нижче", "гірше - краще", а насамперед - як поступ, в якому кожна Ц. в ході самовизначення і самореалізації збагачує своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності.

Lewandowsky's disease[¸levən´dovski:z¸dizi:z] n мед. кожна туберкулоза.

{'beikə}
1. пекар, хлебар, фурнаджия
2. малка портативна тенекиена фурна
BAKER's dozen тринадесет

* * *

{'beikъ} n 1. пекар, хлебар, фурнаджия; 2. малка портативна тен

* * *

хлебар; фурнаджия; пекар;

* * *

* * *

baker[´beikə] n пекар, хлебар, фурнаджия; • on the \baker' s list в цветущо здраве, напълно здрав; \baker's dozen дяволска дузина, тринадесет; \baker's itch кожна болест; pull devil, pull \baker викам на кучето дръж и на заека беж; to spell \baker ам. натъквам се на трудности, пристъпвам към трудна задача.

lupus[´lu:pəs] n мед. лупус, кожна туберкулоза, вълчанка.