з+місця

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

ЕМПІРИЧНЕ ЗНАННЯ - окремий, відносно самостійний тип знання, що формується в процесі безпосереднього чуттєвого досвіду засобами спостереження, моніторингу, експерименту і закріплюється у відповідних формах опису - реєстрації природного перебігу явищ або показань приладів, в різного роду таблицях, графіках, протоколах, статистичних зведеннях тощо. На відміну від теоретичного знання, Е. з. є безпосереднім відображенням об'єктивної реальності; за своїм змістом воно є сукупністю уявлень і фактів про властивості речей та процесів, неопосередковані зв'язкитазакономірні залежності. Йому притаманна очевидність, наочність і онтологічна прозорість. Тому Е. з. наділене чуттєвою достовірністю, є самодостатнім і його істинність не потребує спеціальних процедур доведення. В пізнавальному процесі Е. з. виступає базою формування більш високих рівнів наукового знання та інтерпретації абстрактних теоретичних побудов. Абсолютизація місця і ролі Е. з. у пізнанні об'єкта веде до емпіризму.

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ( від грецьк. έπιστημη - знання; λόγοζ - слово, вчення) - галузь філософії, яка досліджує наукове пізнання, що історично розвивається, у всій повноті його соціокультурних вимірів. В епіцентрі проблемного поля Е. знаходяться питання, які стосуються природи пізнання, його генези, історичної еволюції, умов достовірності його результатів, історичної зміни його структури, соціокультурного статусу, стратегічних цілей, взаємозв'язків із життєвим світом людини, з мовною, духовно-практичною, виробничою, технологічною та іншими видами некогнітивної діяльності, з усім розмаїттям соціокультурних практик. Залежно від специфіки філософських припущень, які знаходяться в основі Е., вона може бути: "Е. здорового розуму", "натуралістична Е.", "історична Е.", "аналітична Е.", "еволюційна Е.", "генетична Е." та ін. У наш час не існує впливових філософських течій, у яких була б відсутня своя власна Е. Проте далеко не у кожній із них Е. займає панівне становище. Статусом домінанти вона звичайно наділена лише у розмаїтих течіях сцієнтизму (позитивізм, аналітична філософія, критичний раціоналізм, постпозитивізм, критичний реалізм і т. ін.). В антисцієнтистських напрямах філософської думки (екзистенціалізм, феноменалізм, герменевтичний реалізм, антропологія філософська і т.ін.) проблематика Е. не займає центрального місця (див. теорія пізнання).

ЕТОС (від давньогрецьк. έύοζ - місце перебування, спільне житло), в подальшому - звичка, звичай, місце проживання людини, вдача, характер, спосіб думання. Поступово усталюється переносне використання слова, внаслідок чого воно починає стосуватися таких змін в людині (під впливом звичаїв, традицій і відповідної поведінки), які стають практичною нормою і внутрішнім законом, формуючи питому людську природу, настільки ж стійку й невідворотну, як і природні закономірності. В античній філософії терміном "Е." спершу позначали природу, стійкий характер того чи іншого фізичного чи соціального явища. Від Сократа походить принципово нове тлумачення, що поряд із традиційною поведінкою людини вирізняє таку, яка ґрунтується на внутрішніх переконаннях і доказах розуму. Аристотель утворює прикметник, яким позначає чесноти характеру (етичні), на відміну від чеснот розуму (діаноетичних). На означення науки, що вивчає етичні чесноти, він вживає іменник "етика", який увійшов до назви його праць: "Нікомаховаетика", "Евдемова етика", "Велика етика". Поряд із таким філософським вживанням слова "Е." зберігалися й інші, ближчі до первинного значення (Е. як незмінний природний характер, темперамент; Е. музичних ладів і стилів ораторського мистецтва). В подальшому стали вдаватися до підкріплення словом "Е." стійких ціннісних характеристик - як індивідуальних, так і колективних ("героїчний Е.", "Е. вірності" і т. ін.). Ці багатоманітні ціннісні Е. сприяють наповненості життєвого світу конкретними моральнісними проявами й сприймаються як безумовні, незалежні від критичної рефлексії. У філософії XX ст. у контексті повороту до онтологічно-екзистенційного осмислення людського буття склалося більш узагальнене поняття Е., що позначає онтологічно й феноменологічно обумовлений характер багатоманітних ціннісних Е. Гайдеггер повертається до первісного значення терміна "Е." як місця проживання людини, її онтологічного світоперебування. У філософській герменевтиці питання про "метанорми" доконечно включає "живий Е." - традиції, звичаї, усталені моральні приписи та відповідну поведінку. В соціології та соціальній психології поняття "Е." також використовується на окреслення найбільш стійкої частини соціальної поведінки, що зумовлена функціонально важливими нормами і цінностями.

ЛЮДИНА - природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живих організмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, завдячуючи чому вона постає як суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Л. є предметом вивчення різних галузей знання: соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіки, медицини тощо. Використовуючи розмаїті дані цих наук, філософія вивчає Л. передусім з погляду місця її у світі та її ставлення до світу. У давній кит., інд., грецьк. філософії Л. мислиться як частка Космосу, певного єдиного надчасового світопорядку, як мікрокосм ("світ у малім") - відображення й символ Всесвіту, макрокосму (котрий у свою чергу уявляється антропоморфно - як живий одухотворений організм). Від цих найперших уявлень і до сьогодні мікрокосм постає як такий, що в ньому збігаються й перетинаються усі сутнісні генерації буття - фізичне, хімічне, живе, духовне. Проте у міру розвитку цих уявлень дедалі більше усвідомлюється та обставина, що Л. здатна відособлюватися у структурі буття, прагнучи стати його деміургом, трансцендентувати за межі свого тут-і-тепер-так-буття, а відтак - мікрокосм, на відміну од макрокосму, є проблематизованим. Уже в трьох відомих людинознавчих запитаннях Канта - "Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?" - відтворено багатомірність сутнісної проблематизації Л. як універсальної істоти. Відповідно виникають фундаментальні "екзистенційні дихотомії" (Фромм) людського С. правді, наявність розуму - фактор, що спонукає Л. до розвитку, до створення власного світу, де вона почувалась би "у себе вдома", проте кожний досягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й рішення. Найфундаментальніша дихотомія Л. - поміж життям та смертю; від неї походить інша: хоча кожна Л. є носієм усіх родових потенційних здатностей, швидкоплинність її життя не дозволяє уповні реалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов Ж. иття Л., починаючись та обриваючись у момент, випадковий для загального еволюційного процесу всього роду Л., входить у трагічну суперечність з індивідуальними зазіханнями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття Л. стала істотною перешкодою будь-яким спробам субстанціалізувати ту чи ту властивість Л. (на кшталт "zoo politikos", "homo sapiens", "homo faber" тощо). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Так, при зіставленні різних виявів людського світовідношення стає зрозумілим, що фантазія й гра, котрі уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення од фактичності, од невблаганної повинності "так-буття", є для Л. "рятівними" здатностями, не менш важливими й споконвічними, аніж праця, панування, любов і смерть (Фінк). Постає питання, чи повинна взагалі філософія претендувати на створення остаточної "картини Л.", котра б зводилась до загальних формулювань - на кшталт "духовної сутності", "діючої сутності" тощо. Натомість Больнов, посилаючись на Плеснера, пропонує "принцип відкритого питання", максимальну завбачливість для "нових неочікуваних і незавбачливих відповідей". Деякі досліджувані риси Л. виявляються пов'язані одна з одною цілком довільно, деякі - цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж бо про такі, що перебувають у стані безнастанної суперечності. Усім цим підтверджується принципова світоглядно-антропологічна теза Гегеля та Достоєвського: поки людина живе, вона ще не сказала свого останнього слова, через що її не можна визначити остаточно.

МОРАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ - моральне усвідомлення людиною самої себе як особистості і свого місця в суспільстві Л. юдина - єдина істота, яка чітко усвідомлює власне існування. Маючи таку здатність, як самосвідомість, вона віднаходить своє "Я", котре стає центром її життєвого світу в цілому; зрештою, вона досягає розуміння, що це "Я" є іншим, ніж уся навколишня природа. Осібність переживання своєї "іншості" вимагає соціокультурного об'єднання з іншими людьми, отже, веде до спілкування, або ширше - комунікації. Самосвідомі людські індивіди не можуть жити поза спілкою з іншими людьми - ні практично, ані духовно. Універсальним засобом розвитку самосвідомості і спілкування виступає мораль. Мораль майже завжди пов'язана з елементами самообмеження в ім'я інтересів інших людей. Починаючи від доби Античності, мораль усвідомлювалася як спосіб панування людини над собою, як покажчик того, наскільки людина є відповідальною за себе, за свої вчинки. Вихід людини на рівень відповідальності завжди пов'язаний з розвитком М.с. М.с. має емоційно-чуттєвий і раціональний рівні. Емоційночуттєве начало пов'язане з природністю індивіда, його вітальною силою, здатністю утверджувати себе як одиничну істоту; воно завжди суб'єктивне, пристрасне, вибіркове. Раціональний рівень втілює здатність людини до вірних, об'єктивних, виважених суджень про світ, включає переконання, котрі виражаються в поняттях гідності і честі, обов'язку і совісті. Під впливом раціонального начала М.с. відбувається розвиток моральних почуттів честі, гідності, обов'язку, совісті і т.д. Отже, М.с. - специфічна форма моральної свідомості, котра не просто обернена на людину як її носія, а виступає саморегулятивним чинником, самооцінювальним інструментом людського існування.

НЕОПЛАТОНІЗМ - один з основних напрямів античної філософії в пізньоелліністичну епоху, що став логічним поєднанням ідей платонізму, аристотелізму та неопіфагореїзму. Засновником Н. у III ст. був Плотин, якого разом із його учнями Порфирієм та Амелієм відносять до римської неоплатоністичної школи. IV ст. відзначається піднесенням малоазійського Н., пов'язаного з іменами Юліана й Салюстія у Пергамі та Ямвліха і його школи у Сирії, відомих, крім власне філософських надбань, також орієнтацією на практичну містику і теургію. У V - VI ст. центром Н. стають Афіни (школа Прокла) й Александрія, де неоплатоніки приділяли особливу увагу узгодженню вчень Платана тйАристотеля й коментуванню творів останнього. Для філософії Н. характерним є уявлення про ієрархічну структуру та послідовну сутнісно-смислову еманацію сущого - від довершеності та всеосяжності надсущого Єдиного до Чисел як першої без'якісної визначеності буття, котрі далі, через з'єднання з довколишнім інобуттям, отримують якість вже як певним чином оформлений буттєвий смисл, тобто ідея. Сукупність ідей виступає при цьому як Ум, що і є прообразом усіх речей. Коли ж світ ідей, в свою чергу, також з'єднується з інобуттям, ідеї переходять в стан смислового становлення і стають одухотворюючими усе першопринципами, котрі всі разом складають Світову Душу. Подальше становлення Душі гранично приводить до появи нерухомо посталого, що завдяки їй, однак, знаходиться у вічному русі, тобто до появи Космосу. І лише у внутрішньокосмічному становленні виявляє себе такий різновид інобуття, як чуттєва матерія, інакшість якої відносно Ума і Душі полягає в тому, що вона як "несуще" є метою їхнього розпаду й згасання. Філософське пізнання, що є можливим для людини в окресленій структурі буття, полягає в усвідомленні свого місця в ній - як духовного "ув'язнення" в чуттєвій матерії - і в зосередженні власного єства на русі до осягнення Єдиного в над-Умному екстазі. Християнська інтерпретація неоплатонічних тем простежується в творіннях східної та західної патристики О. смислення неоплатонічних уявлень в дусі ісламу відмічають в араб, філософії І. деї Н. знайшли свій відгомін в європейських містичних вченнях, середньовічній містиці, у філософії італ. гуманістів, кембриджських платоніків, а також у творах Берклі, Ляйбніца, нім. класичної філософії. Особливе зростання інтересу до Н. в європейській культурі пов'язане з добою Романтизму.

НІГІЛІЗМ ( від лат. nihil - ніщо) - світоспоглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції заперечення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Н. виражається у запереченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, духовних підвалин буття, культурних засад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської історії. Абсолютною формою Н. є самогубство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через відносні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з усвідомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності В. иявом Н. є світонастанова, що відповідає ситуації межування з екзистенційною "безоднею"; зрештою, він стає засобом переоцінки цінностей. В Н. існують дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В укр. Н. ця типологія представлена войовничістю "vita heroica" й фаталістичним песимізмом представників "vita minima", тобто агресивною позицією перебільшення потенцій національного буття і психологічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, Н. притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна провокація (випробування цінностей); редукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; ситуація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності в процесі відкриття шляхів свободи). В історії нігілістичного звершення виокремлюють "філософський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний" Н. В Античності ідеї Н. проявлялися у вченнях софістів, кіренаїків, кініків, епікурейців та скептиків. Середньовічний Н. постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської догматики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзорно-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самоствердженні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII ст. (перебільшені домагання на отримання абсолютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "понятійного існування", а історії - до руху та взаємозв'язку категорійних рядів) З. нецінення повноважень розуму на абсолютне панування призвело до краху оптимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Н. (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (рос. тероризм XIX ст.). У Ніцше Н. стає усвідомленою характеристикою західної культури. Добою Н. він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява моралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фразою: "Бог помер". На зламі XIX - XX ст. виникають дискурси "підозри", позначені Н. Це активний Н., що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідомого (Фройд). Катастрофізм XX та поч. XXI ст., світові війни, поява та крах тоталітарних систем, техногенні аварії, небезпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини.