зня

ГЕНІАЛЬНІСТЬ - вищий прояв творчих здібностей, коли саморозвиток особистості стає розвитком людського роду. Г. має етнокультурні вияви, проте твори генія завжди виходять на світовий рівень. Тому у Г. відбувається парадоксальне єднання локального та універсального, розгортання локального в універсальне. При цьому локальне не втрачає своїх ознак; Г. є розв'язанням суперечності локального та універсального у персональному. У своїй діяльності геній прагне вийти за межі культуротворчості як об'єктивації у творенні нового буття Ц. е відрізняє геніальну людину від талановитої, яка цілком реалізує себе в об'єктивуючій творчості. Діяльність генія тяжіє до міфотворення; він продукує такі артефакти культури, які викликають катарсичні переживання, й тому мають суттєвий вплив на смисложиттєві цінності. Г. належить до феноменів граничного буття людини. При цьому вона відрізняється від таких феноменів граничного буття, як святість та героїзм, в яких ставлення до стихії життя не опосередковане наявністю артефакту.

ДЕКОНСТРУКЦІЯ - поняття, що окреслює ситуацію відношення до тексту, в межах якої деструкція поєднується з реконструкцією для подолання замкненого та "логоцентричного" характеру цього тексту. Д. як певний методологічний ракурс була запропонована Деррида, що трактував її як адекватний переклад поняття "Destruktion" Гайдеггера. Д. постає фундаментальною ознакою філософії постмодернізму, навіть більше - всієї культури постмодернізму. Принциповим моментом Д. є її ретроспективний характер - вона є передусім стратегією не творення, а витлумачення вже існуючих текстів. Проте Д. є виходом за межі інтерпретації як відношення до тексту іззовні, позаяк вона активізує у самому тексті протидію логоцентризму. Тому у просторі культури постмодернізму Д. трактується і як креаціоністська стратегія, про що свідчить її розгортання не тільки в теоретичній, а й у художній формі. Поєднання Д. з реконструкцією вносить у Д. іронічне забарвлення, що робить її як теоретичним, так і художнім феноменом. Саме іронія відрізняє Д. від інших стратегій взаємодії з минулим і, передусім, від стратегії "зняття". Є певні підстави вважати, що ідея Д. укорінена в творчості ієнських романтиків - передусім Тіка, Шлегеля, Новаліса, які знаходяться в іронічній опозиції стосовно пафосу нім. класичної філософії, а тому "деконструюють" її. Однак іронія Д. XX ст. відрізняється від іронії романтиків тим, що не передбачає появу нового пафосу, а стає самодостатньою, сама обертається на пафос. У результаті Д. можна визначити як стратегію заміни у чужому або власному тексті пафосу на іронію. З огляду на це, Д. є способом маргіналізації тексту.

Євангелія (від грецьк,- εύαγγελιον - блага вість) - ранньохристиянські твори, які розповідають про життя Ісуса Христа, розкривають зміст його вчення. Авторство Є. приписують або учням Ісуса - апостолам, або їхнім найближчим послідовникам. Нині відомо понад ЗО Є. Окрім чотирьох, які ввійшли у канонічний текст Нового Завіту - Є. від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоана, - були ще Є. від Петра, Андрія, Филипа та ін. Перші три канонічні Є. близькі за змістом, й вірогідно, вони мали спільні усні й письмові джерела; їх прийнято називати синоптичними (від грецьк. σύνοψιζ - огляд). Найперше за часом написання - Є. від Марка, в якому відсутнє описання непорочного зачаття Діви Марії й чудесного народження Ісуса. Є. від Іоана відрізняється від синоптичних за змістом і стилем. Воно написане під впливом ідей Філона Александрійського і гностиків (див. гностицизм). Якщо в Є. від Матфея переважає юдейсько-християнський зміст, то в Є. від Луки відчувається вплив християн-неюдеїв. Останнє також вирізняється різким осудом багатіїв О. скільки ні в Об'явленні Івана Богослова, ні в Апостольських посланнях Є. не цитуються, це засвідчує, що вони були невідомі їх авторам. Вперше оповідають про Є. (після канонізованих) Іриней і Татіан біля 180 р. Написання Є. відповідало назрілій потребі нової релігії в розгорнутому поданні її віровчення. Тривалий час у літературі доводилося, що євангельські оповіді не є відображенням реальних подій. Проте останнім часом домінуючою стає позиція історичної школи, згідно з якою в змісті новозавітних Є. знайшло відображення в містифікованій формі життя реальної особи, яка відіграла помітну роль в історії єврейськ. народу в пер. трет. І ст. Затвердження чотирьох Є. як канонічних відбулося лише в 325 р. на Нікейському церковному соборі.

Поппер, Карл (1902, Відень - 1994) - австро-британський філософ. Навчався у Віденському ун-ті (вивчав математику, фізику, філософію). Викладацьку діяльність розпочав в університетському коледжі у Новій Зеландії. Од 1949 р. працював на посаді проф. Лондонської школи економіки Лондонського ун-ту. Філософські зацікавлення охоплюють галузь епістемології та філософії науки. Напрям, до якого відносять П. (разом із Піаже), відомий під назвою "еволюційної епістемології". Крім того, П. є одним із чільних представників "критичного раціоналізму". П. вважав, що наукове пізнання не відрізняється принципово від ненаукового, оскільки в основі першого і другого лежить пристосування до життєвого середовища шляхом проб і помилок. Іще в ранній період своєї діяльності П. почав здійснювати критику логічного позитивізму, зокрема принципу емпіричної верифікації. Він заперечував емпіричний фундаменталізм на тій підставі, що факти не можуть бути основою для перевірки істинності теорій, оскільки стають значущими тільки в світлі певної ідеї чи гіпотези. Замість принципу емпіричної верифікації він запропонував принцип емпіричної фальсифікації. Будь-яке наукове твердження відрізняється від метафізичного не тим, що друге не може мати емпіричних тверджень, а тим, що ненаукові твердження сформульовані таким чином, що не можуть бути спростовані за допомогою певних фактів. Звідси слідує, що будь-яке твердження, що претендує бути науковим, повинно передбачати можливість емпіричного спростування (фальсифікації). П. розглядав будь-яку теорію як гіпотетико-дедуктивну систему, з якої (ймовірно за допомогою деяких додаткових гіпотез) можуть бути виведені твердження, хибність яких піддається емпіричній перевірці. Сукупність усіх тих фактів, які в принципі можуть спростувати дану теорію, П. називав "потенційними фальсифікаторами". Жодна теорія не гарантована від того, щоб бути спростованою. У філософії науки такий підхід дістав назву "фаллібілізму". П. допускав можливість конкуренції різних теорій та їхню боротьбу за виживання. Чим більше потенційних фальсифікаторів має дана теорія і чим суворіші перевірки вона витримує, тим вона є життєздатнішою. У своїй соціальній філософії П. піддав критиці есенціалізм та голізм, джерелом яких вважав філософію Платана, а також "історицизм" - як віру в необхідні закони історичного розвитку (фаталізм). У такий спосіб П. прагнув виявити способи мислення, які лежать в основі тоталітарних ідеологій. Суспільства, що в них панують такі ідеології, він назвав "закритими"; їм він протиставив суспільства, де немає владних структур, що встановлюють критерії "правильного" мислення, а створені умови для діалогу різних ідей та взаємної критики Д. еякі моменти епістемології та соціальної філософії П. зазнали пізнішої критики або модифікації, але це не підважило його вагомого внеску у філософію.

[br]

Осн. тв.: "Логіка наукового відкриття" (1935); "Відкрите суспільство та його вороги" (1945); "Злиденність історицизму" (1957); "Припущення та спростування" (1963); "Об'єктивне знання" (1972).

СВІТ - все те, що оточує людину, і те, що знаходиться всередині неї; універсальна предметність, у межах якої людина вирізняє себе з-поміж інших предметів. Завдяки практичній і пізнавальній діяльності людина усвідомлює себе як суб'єкт, що створює свій власний С. (С. людини), який протистоїть зовнішньому С., що оточує її. Водночас С. людини розпадається на С. інтерсуб'єктивного спілкування з іншими людьми та внутрішній С. людини (її душа). Виходячи з різних проекцій людини на довкілля і на саму себе, можлива детальніша типологізація С. Розрізняють матеріальний та духовний, об'єктивний та суб'єктивний С. Субстратно-регіональні С. (Космос, універсум, Земля, Природа), які існують незалежно від людини, доповнюють соціогенними С. (олюднена природа, техніка), С. психічних структур та знаково-семантичних форм. У свою чергу, фізичний С. розпадається на мега-, макро- і мікро-С. Водночас духовно-практичне освоєння С. вирізняє такі форми його існування, як життєвий С., С. повсякденного життя, С. культури тощо В. ідношення людини до С. й усвідомлення цього відношення є серцевиною світогляду; теоретичною формою С. є філософія. У філософському розумінні категорія С. визначає межі абсолютності явищ від цілісної безконечності універсуму до внутрішнього С. людини. В той же час С. не може бути зведений до його конкретних проявів і ототожнений із ними. Специфіка філософського вивчення С. полягає перш за все у теоретичній відповіді на центральне питання - відношення людини до С., людини до іншої людини і людини до С. людини. Ці відношення можуть вивчатися у різних аспектах: онтологічному, гносеологічному, логічному, аксіологічному тощо. Ті чи інші філософські напрями акцентують увагу на певних моментах світовідношення. Напр., комунікативна філософія, персоналізм, роблять акцент на відношенні "Я - Інший", неофройдизм, екзистенціалізм - на людському "Я" тощо. Визначальними категоріальними характеристиками С. є цілісність, універсальність, саморозвиток, конкретна всезагальність. Наявність цих характеристик уможливлює той чи інший феномен як певний самостійний С. Разом із тим вивчення будь-яких фрагментів С. за допомогою зазначених категоріальних характеристик надає цим категоріям світоглядного статусу.

ЦІННІСТЬ - термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи Ц. було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання - що таке Ц. Істина відповідає на питання - якою є реальність, Ц. відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути В. ідкриття неможливості вивести Ц. з опису того, що існує (і навпаки), належить англ. філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і Ц. набула статусу як проблеми "фактичного - ціннісного". У філософії XX ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ Ц. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX ст. Ц. розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології - тобто природа Ц. не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення Ц. XX ст. успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи Ц. - об'єктивістську та суб'єктивістську Л. інію об'єктивістського розуміння Ц. започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології Ц. вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа - зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння Ц.: у відповідності з цим поглядом Ц. належать до психічних об'єктів - їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи Ц. включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. XX ст.: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння Ц.: джерелом Ц. є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); Ц. є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом Ц. є почуття (т. зв. емотивізм - Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння Ц. схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію Ц. зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція Ц. містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння Ц. знаходять у нім. філософа Лотце, а у XX ст. найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман А. ле передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції Ц., найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер В. ін виходив з того, що послідовна теорія Ц. може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кін. XX ст. суперечка двох названих підходів до проблеми Ц. існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи Ц. прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів - як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Ц., за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу Ц. на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу Ц., наголошують на різниці між Ц. та її носієм. Носій Ц. - це деяка основа, яка "тримає" на собі Ц., або субстрат, в якому вона втілена. Носієм Ц. може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і т. д. є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм Ц. у даному разі є розум, інтелект. Переважно Ц. поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" Ц. (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні Ц. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні Ц. (ті, що є засобом для утвердження інших Ц.) і самодостатні або, інакше, внутрішні Ц. Духовні Ц. є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) Ц. є засобами для утвердження інших Ц. Самодостатні Ц. володіють більшою мірою ознаками об'єктивних Ц.: їхнє буття як Ц. не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні - від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні Ц. поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та ін. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ Ц. на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські Ц. - це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Ц. партикулярні - це Ц. даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні Ц. існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними Ц. Ц. містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Ц. відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних Ц.

1) ( забруднене місце) stain, blot; smudge, smut, splodge, splotch, smear, blur; ( фарби) splash, dab; ( крові) bloodstain, gout

2) (частина поверхні, що вирізняється) spot, patch, macula; (на обличчі, шкірі) blotch; ( на дорогоцінному камені) cloud; ( на грудях у тварин) star; ( на лобі тварин) blaze

3) астр. nebula ( pl -lae)

4) ( на репутації) stain, blot, blemish, slur, tarnish, taint

1) запреще́ние; запре́т; воспреще́ние; зака́з

2) защи́та

1) поднима́ть, подыма́ть, подня́ть; ( о руках) воздева́ть, возде́ть; (о чём-нибудь лёгком: пыли) взвива́ть, взвить; ( быстро) взмётывать, взмета́ть, взметну́ть; (только несоверш. - о волнах, клубах пыли) вздыма́ть

2) ( освобождать или освобождаться от чего-нибудь) достава́ть что-нибудь снима́ть, снять; ( переставлять сверху вниз) составля́ть, соста́вить

3) ( начинать) поднима́ть, подыма́ть, подня́ть; (о разговоре, ссоре) заводи́ть, завести́

м., -зня; см. підлиза; = підли́зник, -а; ж.