звичай

МОРАЛЬНІСТЬ - буттєвий корелят моралі, що визначає спосіб, рівень і межі впливу її норм на реальне людське життя. Розрізняють два конкретніших значення терміна "М." 1) Якісна характеристика певної системи соціальних або міжособистісних стосунків під кутом реалізації в них настанов і цінностей моралі. В цьому сенсі розрізнення моралі й М. встановив і обґрунтував Гегель. У "Філософії права" (1821), вибудовуючи тріаду етапів розвитку об'єктивного духу, Гегель першим (як тезу) наводить право, що постає чистою об'єктивністю, наявним буттям свободи "у зовнішньому". Мораль (антитеза) - суб'єктивна свідомість індивіда, яка базується на свободі волі й охоплює його переконання, мотиви поведінки, мету і наміри. Дійсна свобода досягається через синтез права й моралі - в М. У філософії зміст поняття М. визначається подвійним чином. По-перше, це звичай як стійка форма поведінки, що є історичним попередником моралі; по-друге, опосередковані мораллю конкретні обов'язки перед державою, соціальним станом, сім'єю. Представники сучасної етики, звертаючись до гегелівського поняття М., або "субстанційної М.", зазвичай акцентують увагу на моменті зв'язку з історично-конкретними формами людського співжиття, що обумовлюють специфічний, особливий характер моральних зобов'язань і орієнтацій індивідів. Антитезою М. в такому разі постає т. зв. макроетика, або універсалістська мораль (Апель, Габермас та ін.). 2) Сфера внутрішнього, душевно-духовного самовизначення і ціннісної орієнтації людської особистості за межами належного - безальтернативно визначеного нормами і приписами моралі. Коли предметом уваги виявляються пошуки і рішення окремих людей, спрямованість їх переживань, що не передбачає однозначних оцінок, то йдеться не про мораль, а саме про М. Розвиток моральної культури передбачає відкритий обопільний процес взаємозбагачення моралі й М. в обох зазначених конкретних виявах останньої Р. озрив між мораллю й М. засвідчує кризовий стан суспільства; разом з тим, перетворення живої, дієвої М. на простий зліпок з наявної системи моральних норм позбавило б людину здатності засвоювати історичний і соціальний досвід, творити нові форми морального спілкування.

СУНА ( від араб. - звичай, зразок) - переказ ісламу, викладений у формі висловів Мухаммеда та оповідей (хадисів) його діянь. Хадиси передавались усно, у VIII - XI ст. були записані. Від терміна "С." походить назва одного з напрямів ісламу - сунізму. Для сунітів хадиси є основою всієї релігійної та громадської діяльності мусульманина.

ТРАДИЦІЯ - поняття, що визначає різноманітні форми впливу минулого на сучасне й майбутнє. Вирізняють, зокрема, соціокультурні форми традиції - звичай, стереотип, ритуал, обряд, які притаманні суспільним стосункам від часів виникнення суспільства. Як філософсько-методологічна проблема Т. постала у добу Нового часу (Декарт, Бекон, Гоббс). Проте лише Монтеск'є та пізніше Гегель чітко окреслили два важливих для філософського розуміння питання: про ставлення до минулого та про буттєву залежність людини від минулого. У сучасній філософії Т. розглядається як проблема доцільності використання досвіду минулого в інноваційних процесах сучасного та як проблема впливу соціокультурних та індивідуальних форм минулого на формування людського досвіду. Онтологічний підхід до Т. найбільш фундаментально розроблений у філософії Гуссерля, Гайдеггера. Зокрема, Гуссерль визначає традицію як буттєву єдність часу та здійснення майбутнього на основі постійного осучаснення минулого. В межах соціальної та екзистенційної антропології розглядаються питання щодо ролі традиції в конституюванні соціокультурних та етнічних груп, впливу міфологізованих виявів минулого на розвиток сучасної культури, значення традиції у формуванні світоглядних цінностей та переконань.