за+такого-то

РІЧ В СОБІ, речі в собі - термін філософії Канта, котрий має і ширше, загальнофілософське значення. Структура його досить складна. Насамперед він позначає предмети, які не мають до нас жодного відношення, існують самі по собі. Діючи на суб'єкта, вони породжують відчуття, але останні зовсім не схожі на Р. в с. Оскільки відчуття становлять матеріал пізнання, Р. в с. непізнавані, трансцендентні. Проте, за Кантом, їх можна принаймні мислити як реальні: інакше ми прийшли б до абсурдного твердження, що нібито явища (впорядковані відчуття) існують без того, що з'являється. Кант вважав Р. в с. причиною явищ. Але причина, як і інші категорії, апріорна і може прикладатися лише до досвіду. Тому Р. в с. наскрізь суперечлива, і Якобі зробив рішучий висновок: без Р. в с. не можна увійти в систему Канта, а з нею не можна в ній залишитися. Поряд з пізнавальним, теоретичним відношенням до Р. в с. Кант дослідив також ставлення до них практичного розуму. Тут виявилися головними такі Р. в с., як Бог, свобода волі, безсмертя душі В. цій площині їх буття стверджується вірою, а виразом його є постулати практичного розуму. В матеріалістичний філософії такої прірви між Р. в с. і явищами не визнається: останні постають як прояв перших, відмінність між ними не якісна, а кількісна; об'єктивні властивості Р. в с. поступово входять у пізнання, розкриваються в ньому, стають речами для нас. За такого підходу не надається належної ваги якісній відмінності двох компонентів реальності.

СВІТОВІДНОШЕННЯ - наріжний концепт філософської гуманістики, зміст якого характеризує єдність людини зі світом, розмаїття їхніх об'єктивних зв'язків, особливості людського способу буття, смислову єдність і взаємоопосередкованість різних форм освоєння світу людиною, сфокусованих у її персональному універсумі, котрий обіймає розмаїття особистісних світів та способів самовизначення людини. С. репрезентує людську здатність упродовж усього життєвого шляху залишатись у стані спроможності щодо обставин власного життя. Серед трьох різновидів цінностей, котрі репрезентують смисложиттєву насиченість людського існування, - ціннісні витворення, переживання, ставлення, саме останні є домінантними (особливо у кризових ситуаціях). Вони випромінюють особистісну смислоспроможність суб'єкта С., яку і позначає укр. слово "ставлення". У філософському розумінні С. набуває людських ознак, завдячуючи взаємопов'язаності його діяльно-творчої та смислоціннісної визначеностей. Акцентуючи на здатності філософії осягати таку амбівалентність визначеностей С., Кант підкреслював, що філософія обіймає дві сфери, взаємодією котрих опікується, - природу й свободу, підпорядковуючи усе розмаїття людського самовиявлення "суттєвим цілям", але розглядаючи останні лише як засоби стосовно "найвищої цілі" - "все призначення людини". Спроби з'ясувати діяльно-творчу природу людського С. сягають ще давньофілософського розуміння терміна "відношення"; воно є антропоморфним, позаяк фіксує активність того, що відноситься, стосовно реального предмета відношення, а також стосовно змісту самого відношення. Аристотель виокремлює: 1) відношення того, що діє, до того, що зазнає дії (переважаючого - щодо переваженого); 2) відношення того, що діє, до змісту дії (вимірюючого - щодо міри, пізнаючого - щодо пізнання, сприймаючого - щодо сприймання). С. пов'язане із здатністю людини подвоювати світ на існуючий та належний (роблячи останній нормотворчим началом повсякденної життєдіяльності), а також із здатністю відділяти себе від своєї життєдіяльності. Тим самим людина виходить за межі наявного буття, проблематизує світ і спосіб свого існування в ньому, робить себе ініціюючим центром С. Завдяки цілепокладальній предметній і символотворчій діяльності вона формує світ олюдненої природи. Утвердження спроможності людини як суб'єкта С. - засаднича ідея новоєвропейської культури. Масштабність самовизначення такого суб'єкта втілює тріада "я знаю - я існую - я можу". Проте згодом ідеал "Фавстової людини" обертається переважанням раціонально-активних світоглядних настанов, екстравертної активності й відповідно - світоглядної зарозумілості істоти, котра прагне панувати над світом. Екологічна й відповідно антропологічна криза сьогодення надзвичайно загострюють питання про С., засноване не на стратегії панування, підкорення, підпорядкування, а на стратегії взаємності ("партнерства").

СИСТЕМА ДИСИПАТИВНА ( від лат. dissipo - розсіюю) - ключове поняття наукової парадигми Пригожина. С. д. - динамічна система (природа якої може бути фізичною, хімічною, біологічною, соціокультурною та ін.), яка обмінюється з навколишнім середовищем енергією, речовиною, інформацією (процес такого обміну зветься дисипацією). У довкіллі практично всі системи - це С. д. Розглядати їх як консервативні системи, тобто такі, в яких має місце збереження енергії, речовини, інформації, можна лише приблизно. Існування С. д. є проявом другого закону термодинаміки. Для всіх С. д. характерна наявність виділеного напряму часу.

Соловйов, Володимир Сергійович (1853, Москва - 1900) - рос. філософ, поет, публіцист. Син історика С. Соловйова. Учень Юркевича. Докт. філософії (1880), С. не зробив академічної кар'єри В. икладацька діяльність, до якої він не мав внутрішньої схильності, мала епізодичний характер. У 1881 р. С. заборонили читання публічних лекцій. Видатний мислитель і непересічна особистість, С. в історії рос. філософії посідає особливе місце. В його особі остаточно склався той тип вільного релігійного філософування, що визначив самобутність і специфіку подальшого розвитку рос. філософії. Головною метою філософських пошуків С. є практичне перетворення світу на основі принципу всеєдності, органічного синтезу цільного знання, цільного життя і цільної творчості. Запорукою здійсненності такого перетворення є, за С., наявність усеєдності у підвалині всього, що існує, - Абсолютного Всеєдиного Сущого, триіпостасна побудова якого виявляється у трьох модусах буття (воля, уявлення, почуття), діяльності (життя, знання, творчість) і самої позитивної всеєдності (Благо, Істина, Краса). Стверджуючись теоретично у цілісному знанні як синтез емпіричного, раціонального і містичного пізнання, як універсальний синтез філософії, науки і релігії, всеєдність реалізується як втілення Абсолютного у Всесвіті. Релігійний естетизм є характерною ознакою не тільки метафізики всеєдності С., розгорнутої як софійне вчення, а й як притаманний рос. релігійній філософії срібного віку в цілому. Філософія С. постає як результат глибокого переосмислення світового досвіду філософування на ґрунті святоотецької традиції, а ідея всеєдності становить життєдайний центр його релігійно-філософських пошуків у різні періоди творчості. Перший - підготовчий, суто умоглядний (70 - поч. 80-х рр. XIX ст.) - відзначений побудовою С. метафізичної системи, теоретичним обґрунтуванням вихідних засад його релігійно-філософського світогляду. Другий - церковно-публіцистичний (поч. 80-х - серед. 90-х рр. XIX ст.) - надиханий утопічним ідеалом всесвітньої теократії, підпорядкований пошукам засобів справжнього здійснення християнського ідеалу цілісного життя. Третій період - позитивний, синтетичний (серед. 90-х - 1900 рр.) - позначений занепадом утопічних ілюзій, заглибленням і розвитком релігійно-філософського світогляду, історико-філософськими студіями, переглядом ранньої метафізичної системи, що був обірваний передчасною смертю С. Ідеї С. справили великий вплив не тільки на прямих його послідовників - братів С. і Є. Трубецьких, раннього Флоренського, Вулгакова та ін., а й значною мірою стали стимулом і орієнтиром подальшого розвитку рос. релігійної філософії.

[br]

Осн. тв.: "Читання про Боголюдство" (1877 - 1881); "Історія і майбутнє теократії" (1887); "Сенс любові" (1892 - 1894); "Виправдання добра: моральна філософія" (1897); "Життєва драма Платона" (1898).

СУПЕРЕЧНОСТІ СУСПІЛЬНІ - діалектичні взаємодії протилежних, співвідносних, взаємовиключних і водночас взаємообумовлених протилежностей, що існують у вигляді поєднаних одна з одною визначеностей суспільного буття. С.с. - центральна категорія діалектичного пояснення суспільного життя, оскільки нею відображаються джерела його саморозвитку. При першому погляді на суспільне життя С.с. найчастіше залишаються нез'ясованими, оскільки різні визначеності суспільного буття на цьому рівні пізнання можуть виступати вже як поєднані одна з одною протилежності. Але їх відношення не виявляє себе і не усвідомлюється як відношення С.с Д. ля такого усвідомлення дані визначеності повинні бути співвіднесені одна з одною. Це здійснюється, як правило, при з'ясуванні сутності протилежностей даної С.с., тобто на рівні глибокого наукового вивчення суспільних явищ. Таким чином, і в реальності, і в теорії реальна С.с. виникає та усвідомлюється як жива єдність протилежностей, що напружено і невпинно взаємодіють одна з одною, розкриваючи свою сутність. Кожна пара протилежностей існує в контексті численних конкретних зв'язків і суспільних взаємодій з іншими діалектичними парами. Багатоманітні опосередкування протилежностей у реальних суспільних відносинах мають вирішальне значення для визначення специфіки С.с. За слабкого розвитку або у випадку згортання структур, що опосередковують відношення "полярних" сил, сторін суспільного життя, стає реальною загроза прямих руйнівних зіткнень протилежностей. Найбільша небезпека і вірогідність таких зіткнень криється в деспотичних, диктаторських суспільних структурах. Створення і налагодження цивілізованої системи суспільних зв'язків, установ та ін. заходи забезпечують опосередкування протилежностей в С.с., є об'єктивною діалектичною закономірністю, яка забезпечує існування і вдосконалення таких складних утворень, як суспільство, перехід на нові ступені історичного розвитку.

СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ - реальний, органічно цілісний процес існування, розвитку і взаємодії соціальних суб'єктів (осіб, соціальних спільнот, суспільств), що відбувається у конкретно-історичних умовах і характеризується певного системою форм діяльності, відносин, спілкування і духовного освоєння та перетворення дійсності людиною. Специфічною рисою С.ж. є єдність матеріального і духовного, стихійного і свідомого начал. Постаючи як триєдиний процес самозбереження, самооновлення і взаємодії соціальних організмів, С.ж. не редукується до причинно-наслідкової залежності чи межі таких залежностей духовного від матеріального або навпаки. Суспільна свідомість і суспільне буття є лише абстракціями, моментами життєдіяльності соціального цілого як їх реальної основи, що зумовлює їх сутність і характер взаємовпливу. Атрибутивною ознакою С.ж. є його дисперсність, оскільки воно в певному розумінні постає як ієрархія життєвих виявів соціальних індивідів (людство, цивілізації, етноси, особи) монадної природи. Кожен із цих індивідів довільного рівня постає як монада, тобто як уособлення і відтворення цілого, основних його закономірностей, ритмів і формоутворень. Повною мірою таке уособлення і відтворення відбуваються лише на рівні такої специфічної єдності, як людство. Однак ця єдність виступає не у вигляді моністичної суперсистеми чи монолінійної послідовності, а як розмаїття різномасштабних живих культурно-історичних індивідів, у кожному з яких - від цивілізації до особи - відтворюється та уособлюється, але вже крізь призму унікальних специфікацій, всесвітньо-історичний процес загалом З. а такого підходу С.ж. постає як сукупна життєдіяльність усіх соціально-історичних індивідів, їх самоідентифікації, самоствердження і самореалізації, в ході яких кожен з цих індивідів відкриває себе заново і збагачує своїм, тільки йому притаманним екзистенційним досвідом інваріантні структури і неминущі цінності загальнолюдського характеру.

СУСПІЛЬСТВО - одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології. 1) В широкому розумінні, С. - якісно відмінне від природи, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії та об'єднання (діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання), в яких знаходить свій вияв всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. 2) У вузькому розумінні, С.: а) діахронічно чи синхронічно фіксований соціальний організм; б) відносно самостійний і цілісний момент такого організму; в) спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей (Тойнбі); г) корелят держави (громадянське С.). Як цілісність С. є предметом не лише історії, а й соціальної філософії та соціології. Проте на відміну від історії, що розглядає його переважно в діахронічному зрізі, та соціології, яка акцентує увагу на зрізі синхронічному, філософія визначає поєднання цих зрізів при вивченні С. як цілого. Філософія зорієнтована на з'ясування єдності, своєрідності всіх наріжних форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення індивідного й соціального, розв'язання суспільних та особистісних (в їх взаємозалежності) смисложиттєвих проблем, вироблення орієнтирів екзистенційного характеру і виявлення таких умов вільної самоідентифікаціїта самореалізації людини, за яких зберігається і вдосконалюється С. як продукт взаємодії людей, система соціальних зв'язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності. Саме під таким кутом зору філософія розглядає єдність С. з природою (історія при цьому постає як частина історії природи, олюднення природи та своєрідність С. щодо неї); особливості С. як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Аристпотпель); відмінності "природного стану" співіснування людей та стану громадянського, "суспільно-договірного" (Гоббс, Локк, Шефтсбері, Мандевіль, Г'юм, Мейн, Тьонніс, Дюркгейм, Варт, Вебер); дистинкцію доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства (Арон, Ростоу, Велл, Гелбрейт, Кан, Тоффлер); С. як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер); співвідношення С. взагалі та суспільно-економічних формацій як його якісно визначених історичних ступенів розвитку (Маркс, марксизм). Сучасному етапові властиве некласичне розуміння С., для якого характерне співіснування найрізноманітніших підходів до вивчення С. При цьому намагання знайти прийнятне для всіх цих підходів визначення С. призводить до вельми абстрактного тлумачення С. як всеохопної системи, яка окреслюється граничними умовами соціальності як смислової комунікації, а в просторовому вимірі постає як "світове", "планетарне". За таких умов необхідним, врівноважуючим цей уніфікаційний аспект розгляду С. доповненням є здавна притаманна історичній науці "мультиплікативна" характеристика С., яка формується не відкиданням розбіжностей різних підходів, а навпаки - їх врахуванням, що уможливлює осягнення С. в усій його складності і багатстві виявів.

ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ - окремий, відносно самостійний тип наукового знання, первинний рівень якого формується на основі якісної переробки емпіричного знання засобами і в формах раціонального мислення. Він є результатом узагальнення і концептуалізації емпіричного матеріалу, даних спостереження та експерименту, абстрагування від несуттєвих і випадкових характеристик об'єкта, його ідеальної реконструкції (див. ідеалізація). Утворене таким чином знання виражається у формі загальних уявлень, понять, узагальнюючих положень, ідей, принципів і організується у відносно замкнені системи абстракцій - концепції, гіпотези, наукові теорії, їх асоціації. На основі якісної переробки засобами і в формах раціонального мислення не тільки емпіричного, а й первинного чи нижчого рівнів теоретичного знання виростають наступні, вищі рівні теоретичного знання, нашаровуючись один на одного і утворюючи складну ієрархічну його будову. Цей процес називають теоретизацією науки Н. а відміну від емпіричного, теоретичне знання створює абстрактний образ реальності, відображає і пояснює сутність об'єктів, закони їх функціювання та розвитку, передбачає невідомі явища і процеси, виводить нові закономірності. Завдяки цій властивості теоретичне знання ніби віддаляється від безпосередньо даної реальності і поширюється на ширші предметні області, які не були, а інколи приципово не можуть бути дані в сфері безпосереднього чуттєвого досвіду. В результаті утворюються теоретичні системи, що містять абстракції великої узагальнюючої сили. Теоретичне знання глибше і точніше відтворює реальність, ніж знання емпіричне, але поступається йому в онтологічній прозорості і обґрунтованості своїх абстракцій. Тому істинність теоретичного знання вже не може бути встановлена засобами чуттєвої достовірності і вимагає застосування спеціальних, добре розроблених процедур логічного доведення, теоретичного обґрунтування та практичної перевірки. При цьому пошуки об'єктивного аналога в дійсності для витлумачення змісту абстрактних конструкцій часто становлять складну методологічну проблему, що в логіці, методології та філософії науки отримала назву "проблеми реальності" або "проблеми існування". В окремих випадках знаходження такого аналога досягається шляхом редукції абстракцій високого рівня до абстракцій нижчого рівня, що дозволяють емпіричну інтерпретацію; експериментального, досвідного чи логічного обґрунтування теоретичної системи в цілому; практичної чи технічної реалізації абстрактних побудов. Універсального методу розв'язання проблеми реальності не створено.

УКЛАД СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ - цілісна система певного типу відносин між людьми в процесі суспільного матеріального виробництва, яка утворює його суспільну форму. Соціально-економічний лад того чи того суспільства може включати в себе як один, так і кілька У.с.-е. В багатоукладному суспільстві один У.с.-е., як правило, є панівним, основним. Об'єднуючи і підпорядковуючи всі інші, він визначає характер соціально-економічного ладу суспільства загалом, а отже, його історичний тип. Панівний У.с.-е. в процесі суспільних змін може стати другорядним і навпаки другорядний - панівним. Крім того, ті чи інші стосунки, що в них вступають люди в системі суспільного матеріального виробництва, можуть взагалі не утворювати в даному суспільстві цілісного формування, а існувати лише у вигляді більш Чи менш істотного додатка до У.с.-е., утвореного відносинами виробництва іншого типу (напр., наймана праця в Стародавній Вавилонії чи античному Римі; рабство (холопи) в Росії тощо). В класичному марксизмі основні У.с.-е. тлумачились як формаційні (первісно-общинний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, комуністичний), а неформаційні - як неосновні, що призводило до початково апріорної оцінки багатоукладності суспільства як явища негативного, що підлягає усуненню, та до орієнтації на утвердження єдиного У.с.-е., "відповідного" даній суспільно-економічній формації: Свідченням теоретичної і практичної вразливості такого підходу є досвід радянського суспільства, де понадсемидесятирічна спроба ліквідації існуючих в 20-ті рр. поряд із соціалістичним інших У.с.-е. (патріархального, дрібнотоварного, приватно- та державно-капіталістичного) і створення послідовно унітарної економічної системи зазнала краху.

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ - галузь філософії, яка досліджує феномен науки в історичному розгортанні всіх його соціокультурних вимірів. Своїми ідейними витоками Ф.н. сягає глибин багатовікової рефлексії над одвічним питанням про те, що є, чим може і повинна стати наука для людства. Але як автономна галузь філософії, що характеризується своїм власним предметом дослідження, проблемним полем, тезаурусом моделей, концептуальним інструментарієм, Ф.н. конституювалася лише в кін. перш. пол. XX ст. Еволюція Ф.н. постає як послідовність трьох етапів: допозитивістського, позитивістського, постпозитивістського. Проблемне поле Ф.н. суттєво змінювалося в процесі історичної еволюції цих етапів. На допозитивістському етапі Ф.н. існувала у вигляді множини різних інтерпретацій феномена науки в категоріях тих чи тих напрямів європейської метафізики. На цьому етапі в епіцентрі проблемного поля Ф.н. знаходилися гносеологічні проблеми аналізу феномена науки. Наука осягалася насамперед як знаряддя когнітивного освоєння світу, як фактор удосконалення науково-технічного перетворення дійсності, як інструмент влади суб'єкта над об'єктом. Позитивістський етап еволюції Ф.н. (Уевелл, Дж.Ст.Мілль, Конт, Спенсер, Мах, Пуанкаре, Дюгем, Шлік, Карнап, Рейхенбах, Гемпель та ін.) пов'язаний з актуалізацією завдань інституціальної професіоналізації наукової діяльності, становленням її дисциплінарної структури, потребами усвідомлення її головної мети, найважливіших імперативів, які прийняті в науковому співтоваристві і визначають поведінку вченого. Актуалізація цієї проблематики стимулювала в серед. XIX ст. різке зростання методологічного самоусвідомлення науки О. собливу значущість на цьому етапі еволюції Ф.н. набуває проблематика, пов'язана з демаркацією науки й метафізики, аналізом емпіричного обґрунтування науки, епістемологічного статусу теоретичних термінів, їх інструментального й онтологічного сенсу, методологічних функцій процедур верифікації і фальсифікації, теоретико-лінгвістичної навантаженості досвіду тощо. Незважаючи на всебічність підходів неопозитивізму, не вдалося подолати метафізику універсалізму, яка легітимувала владу "універсально-загального" над "особливим", "приватним", "контекстуальним". Власне, тому неопозитивістська Ф.н. самоідентифікувала себе як всеохопний, єдино правильний і раціональний різновид філософії, незалежний не тільки від метафізики Платона, Декарта, Канта, Гегеля, а й від соціально-культурного, історично мінливого контексту. На постпозитивістському етапі еволюції Ф.н. в епіцентрі дискурсу про феномен науки опиняються наступні проблеми: наука як соціально-культурний інститут; наука як особлива дискурсивна практика, що амбівалентно впливає на сімейство всіх інших дискурсивних практик постіндустріальної цивілізації; наука як фактор дестабілізації матеріальних і духовних умов можливості людського буття в світі; наука як інструмент удосконалення загальнопланетарного комунікативного праксису, каталізатор багатовікового процесу усуспільнення людства; наука як одна з причин зростання антропогенного пресу на природу; наука як виток екзистенціальних страхів і загроз, породжених каскадом глобальних екоцидних катастроф тощо. Оскільки такого роду виміри феномена науки зумовлені постіндустріальним соціально-культурним контекстом, остільки адекватною основою їх осягнення стає не метафізика універсалізму, а філософія контекстуалізму, для якої "ніщо не існує поза текстом" (Деррида). Найвиразніше ця тенденція виявила себе в дескриптивістському й наративістському підходах до Ф.н. (Блур, Ліотар, Феєрабенд, ІІолані, Тулмін). Піддаючи критиці нормативістські програми моністичної регламентації науково-пізнавальної діяльності, контекстуалісти ідентифікують Ф.н. як арену протиборства найрізноманітніших дискурсивних практик, що самозароджуються в співтоваристві філософів науки. Історичний розвиток такої Ф.н. здійснюється не як монолінійно-нормативний, детерміністичний процес, орієнтований на досягнення консенсусу у співтоваристві філософів науки, а як стохастичний, ситуативно-непрогнозований процес розгортання розмаїття думок, "дисенсусу" аномальності. До характерних особливостей цього етапу еволюції Ф.н. належать: подолання ідеологій демаркаціонізму, універсалізму, кумулятивізму; поворот від метафізики детермінізму, стабільності, фундаменталізму до філософії нестабільності (Пригожий); іронічне ставлення до метафізики універсалізму; визнання важливої ролі історизму, контекстуалізму, герменевтики, плюралізму. Усвідомлення всіх цих трансформацій на теренах Ф.н. спонукає до висновку, що Ф.н. вступає в якісно новий етап своєї еволюції, що іменується неологізмом "постмодерн".

Фіхте, Йоган Готліб (1762, Раменау - 1814) - нім. філософ, суспільний діяч Н. авчався в ун-тах Ієни і Ляйпцига (1780 - 1790). Творчість Ф. поділяється на два періоди - до 1800 р. і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Ф. є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не-Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей - як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність - "не-Я". Відносно "Я" і "не-Я" Ф. формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Ф. така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона - основна пізнавальна здатність - творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не-Я". Ф. підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Ф. зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Ф. і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло - дія" (Tathandlung). Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та ін. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! - ось наше призначення" Л. юдина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить Л. інощі - виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати - це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Ф. вбачав у творенні культури - навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку - свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум З. відси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її - зробити себе зайвою. Ф. не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення - неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Ф. переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

[br]

Осн. тв.: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).

ФОРМИ МИСЛЕННЯ - структури мислимого змісту, що визначаються способом зв'язку думок чи їх елементів та мають всезагальний, абстрагований від конкретної позначеності думки характер. Ф.м. можуть застосовуватися відносно всіх можливих варіацій конкретного змісту мислення, оскільки виступають як вияв масовидного, сталого, інваріантного у предметно-ситуативних перетвореннях мислительного процесу. Такими сталими, інваріантними засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід і пов'язані з ними мислительні схеми визначення, доведення, виведення та інших теоретичних конструкцій. Як структури, що задаються через символи та уточнюються в логічних численнях, Ф.м. вивчаються формальною логікою. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логічними змінними, а зв'язки між ними - логічними константами (відношення, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формульного виразу логічного закону, то сама думка вважається істинною за структурою. Це значно скорочує процес доведення, дозволяє переносити функцію істинності з одних положень на інші, спрямовує пошук нових результатів. Пізнавальна роль Ф.м. визначається тим, що вони виражають внутрішній досвід пізнання, освоєння універсальних відношень дійсності. Тому незалежність Ф.м. від конкретного змісту думки є зворотним боком їх обумовленості узагальненим змістом мислення в його культурно-історичному опосередкуванні. Генетично різниця між Ф.м. та змістом мислення - функціональна. Це дозволяє виділяти Ф.м. не тільки у структурному, а й у функціональному плані. Такими Ф.м. за своїми функціями є категорія, ідея, проблема тощо. При філософському обґрунтуванні логіки висувається ідея об'єднання структури та функцій Ф.м., розкриття досвіду пізнання, що визначає їх генезис. В діалектичному варіанті такого обґрунтування пропонується розгляд Ф.м. як певних фігур взаємодії категорій одиничного, особливого та всезагального (Гегель), що дозволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та людської діяльності.