другого+не+дано

1) Общая лексика: бесшабашный, как угодно, как хотите, либо да, либо нет, на ваше усмотрение, не обращающий ни на что внимания, оставляемый на усмотрение

2) Сленг: выбирай, другого не дано

упр. доверенный*, доверенное лицо*, представитель* (лицо, которому дано право действовать от имени другого лица по доверенности; напр., лицо, которому дано право голосовать от имени другого лица на собрании акционеров или собрании комитета кредиторов)

союш I

1. и. д. от сой- II;

2. ист. скот, выделенный (иногда в виде варёного мяса) для кормления должностных лиц или приглашённых для военной помощи людей из другого племени;

пристав келгенде түтүнгө союш союлуп, түкүнчө акча берилди когда приезжал пристав, с каждой юрты была дана убоина, и (ему) было дано столько-то денег;

союшуна бээ алып, минүүгө күлүк ат алып фольк. для зареза взяв кобылу, для езды взяв скакуна.

союш- II

взаимн. от сой- II.

дать давати, дати, (о многих, сов.) подавати [Подавав (= дал) серпи їм золотії (Чуб.)]; завдавати, завдати; подавати, подати; наділяти, наділити кому що; видавати, видати; надавати, надати; уділяти, уділити. [Чи даси мені коня в місто поїхати? Дамо (повел. даймо) їм добру одсіч. Не дасть погибати (Шевч.). Яких уже ліків мені не завдавали! (М. Вовч.). Він мені подав за себе викуп (Куліш). А в тексті було подано життєпис його (Крим.). Наших друзів наділяє нам випадок, а не наш вибір (Крим.). Зроби мені коробочку солом'яну, дак я тобі наділю в'юнів і карасів (Г. Барв.). Невмолотне жито - зовсім мало з копи видає. Моя матінко, нащо ти мене нещасницю вродила, гірку долю вділила?]. Дай(ка), дайте(ка) - дай лиш (лишень), дайте лиш (лишень), дай-но; (сёмка) ке лиш (лишень), кете-лиш (лишень). [Коли не вмієш пирога з'їсти, ке його сюди (Ном.). Кете лиш кресало (Шевч.). А ке я заграю]. Давай, давайте! (= ну-ка!) - ну, нум(о), давай, давайте, (вульг.) ке, кете! [Нум гуртом співать! (Гліб.). Нумо до праці мерщій! (Грінч.). Давай він його прохати. Ке стану і я вірші писать (Квітка)]. Давай бог ноги - хода, ходу, в ноги, шуги. [Вона за ним, він мерщій хода, біжить. А по добридню та й шуги - бувайте здорові, шукайте вітра (М. Вовч.)]. Дай бог, чтобы (чаще с оттенком недоброжелательства) - бодай (с прош. врем.), (зап.) богдай; бодай-би. [Бодай ти пропав!]. Не дай, бог - крий, боже; не доведи, Господи! Что бог даст - дійся воля божа. Дать какую-либо малость - перекинути щось. [Я тобі за те щось перекину: сальця чи борошенця]. Дать многим (оделить) - обдати, пообдавати кого. [Усіх пообдавали хлібом]. Дать много - надавати. [Сестра йому надає книжок додому (Квітка)]. Давать в обрез - видавцем давати. [У нас не дуже роз'їсися, бо й хліб видавцем дають]. Дать в достаточном количестве - надати. [Грошики здобува, та як їх і сюди, і туди треба, так нікуди і не надасть (Квітка)]. Дать ещё будучи живым - ще за живота дати, теплою рукою дати. Ровно ничего не дал - нічогісінько не дав, і на нігтик не дав (не покинув). Дать в замену - підставити. [Товар у кого захоріє - уже він свій підставить (Г. Барв.)]. Давать показание - складати свідоцтво, свідчити, зізнавати. Д. отчёт - подавати звідомлення про що, здавати справу з чого. Давать очную ставку - зводити на очі кого з ким. Дать тягу, стрекача, стречка - дременути, чкурнути, п'ятами накивати, драпнути, драпонути, дмухнути, дати драла, дмухнути драла. Дать знать - дати (подати) звістку кому, оповістити кого. Дать знать о себе - об'явитися. Дать себя знать, помнить, почувствовать - датися знати кому, датися в знаки, в тямки, в помку, увіритися, упектися, дошкулити, допекти кому. Давать понять - дати на розум (на здогад) кому. Дать другой оборот делу - повернути справу (на инакше). Ни дать, ни взять такой - достоту такий, існісінько такий. Быть данным - датися. [Якби то далися орлинії крила, за синім-би морем милого знайшла (Шевч.)]. То, что дано - данка. [Обіцянка, а не данка - дурному радість (Ном.)]. Дающий - давач.

* * *

несов.; сов. - дать

2469 Ἰσκαριώτες

2469 Ἰσκαριώτες

2469 Ἰσκαριώτες

•• down / Слова, начинающиеся с down и up

1) Некоторые глаголы принимают два дополнения, то есть после них в предложении может стоять две именные группы без предлогов или местоимения в объектном падеже. В таких случаях первое из дополнений считается непрямым, а второе - прямым (Direct object). Например, глагол send в предложении "Please send him my best regards" ( "Пожалуйста, передай ему мои наилучшие пожелания") имеет прямое дополнение my best regards и непрямое дополнение him.

2) Непрямое дополнение обычно обозначает не то лицо или объект, который непосредственно подвергается действию, а "адресата" действия, то есть того, кому предназначено действие или на кого оно направлено.

3) Непрямое дополнение может заменяться на предложную группу с предлогами to или for, стоящую после прямого дополнения. (О выборе предлога см. Prepositions "for", "to" with indirect object. О глаголах - исключениях из этого правила см. give me this / give this to me).

а) Непрямое дополнение выносится в конец предложения в виде предложной группы, если оно находится в фокусе внимания, а также если оно достаточно распространено.

б) Если прямое дополнение выражено местоимением, то оно обычно следует сразу за глаголом. В этом случае замена непрямого дополнения предложной группой обязательна.

4) Так же, как и прямое дополнение, непрямое дополнение может становиться подлежащим при пассивизации (см. Passive).

5) Единственный тип придаточного предложения, который может выступать в роли непрямого дополнения - это определительное придаточное предложение (см. Relative clause):

•

  Возвращение дона Камилло

   1958 – Франция – Италия (100 мин)

     Произв. Françinex, Film Sonor, Ariane (Пьер Кокко) (Париж), Rizzoli-Amato (Милан)

     Реж. ЖЮЛЬЕН ДЮВИВЬЕ

     Сцен. Жюльен Дювивье, Рене Баржавель, Джузеппе Амато, Джованни Гуарески по одноименному роману Джованни Гуарески

     Опер. Анкизе Брицци

     Муз. Алессандро Чиконьини

     В ролях Фернандель (дон Камилло), Джино Черви (Пеппоне), Александр Рино (Неро), Эдуар Дельмон (Спилетти), Томи Бурдель (Каньола), Леда Глориа (жена Пеппоне), Паоло Стоппа (Маркетти), Шарль Висьер (епископ), Клод Шапелан (Беппо).

   Рассказ начинается в тот самый момент, на котором заканчивается Мирок дона Камилло, Le Petit monde de Don Camillo. Священник прибывает на место ссылки: в труднодоступную горную деревню, холодную, населенную одними стариками, которые и носу не показывают в церковь, напуганные грозной репутацией дона Камилло. В довершение всех бед Иисус, с которым дон Камилло привык вести частые и фамильярные беседы, упорно хранит молчание. Поэтому священник решает вернуться в свою деревню, чтобы забрать оттуда большого деревянного Христа: его присутствия, хотя бы материального, священнику очень не хватает в новой церкви. Он отправляется к Пеппоне и использует его вместо носильщика.

   В деревне после отъезда дона Камилло дела идут худо. Землевладелец Каньола не разрешает построить в его владениях плотину, которая защитила бы земли в низине, где живут самые бедные обитатели, от наводнений, но отняла бы у него несколько арпанов виноградников. Пеппоне скрывается у дона Камилло и просит обеспечить ему алиби: он думает, что убил Каньолу в драке. Затем настает черед самого Каньолы просить убежища у кюре, поскольку он вообразил, будто убил человека Пеппоне. Дон Камилло урезонивает обоих – правда, после того, как они как следует отдубасят друг друга. Каньола обещает разрешить строительство плотины. Но, вернувшись в долину, тут же забывает о своем обещании.

   Пеппоне считает, что в отсутствие дона Камилло в деревне не дано свершиться ни одному долговечному начинанию, а потому мэр просит епископа вернуть кюре обратно. Епископ соглашается – ради общественного блага. Пеппоне называет односельчанам неправильное время прибытия дона Камилло: таким образом, никто не встречает его на вокзале. Тем временем Пеппоне на радость зрителям устраивает боксерский матч. По неосторожности он решает преподать урок боксеру, несправедливо объявленному победителем в поединке. Пеппоне приходится туго, и незлопамятный дон Камилло поднимается на ринг, чтобы отомстить за мэра. Затем дон Камилло пытается напомнить Каньоле о его обещании, но безуспешно.

   Пеппоне просит дона Камилло образумить его сына, который постоянно сбегает из лицея. Дон Камилло берет мальчика под защиту и объясняет его отцу, что лучше добром сделать из него хорошего крестьянина (именно им хочет стать мальчик), чем силой – плохого педагога. Так мальчик вновь попадает в сельскую школу. Вскоре размолвки между взрослыми проникают в маленький мир детей. После драки сын Пеппоне лежит и не может подняться. Кюре и мэр молятся за его здоровье, и мальчик встает на ноги.

   В округе начинается наводнение: не правы оказались и сторонники плотины, поскольку она не выдерживает напора, и Каньола, поскольку вода затопила его виноградники. Дон Камилло остается в своей церкви, даже когда начинается исход жителей из деревни. Пеппоне приходит в ярость, узнав об этом: он возмущен, что «реакционные круги» могут приписать себе спасение деревни. Тем не менее он спасает жизнь кюре, чуть было не утонувшего. Когда солнце вновь выходит из-за туч, колокола Дома Народа и церкви впервые звонят одновременно. До этого момента соперники всегда старались опередить один другого, чтобы доказать свое превосходство.

   ►  Два 1-х Дона Камилло составляют цельный ансамбль, их можно считать одной картиной. Это прекраснейшее порождение франко-итальянского сотрудничества, которое в 50-60-е гг. было плодотворно и во многих случаях успешно. Приехав на юг, Дювивье остается ловким и чутким мастером, но заметно смягчает тональность повествования, подстраиваясь под персонажей Гуарески. В «заказных работах» (по выражению самого Дювивье) интуиция и честность предписывают режиссеру отложить в сторону врожденный пессимизм и попытаться выявить подлинную суть произведений Гуарески. Настоящая цель фильма – показать, что дружба и здравомыслие сильнее, чем политические конфликты и идеологические распри. Глубинное взаимопонимание 2 соперников (и даже зачастую полное единение во взглядах), их взаимное уважение, несмотря на постоянное надуманное соперничество, позволяют им уладить большинство проблем. Они придают повествованию утопический и утешительный характер, который, несомненно, и стал основой необычайного успеха картины.

   Восхитительная игра Фернанделя гениально соединяет в себе зрелость и красочность, спокойствие и хитрость. Джино Черви соглашается оттенять главного героя со сдержанностью и смирением, которые много говорят о его таланте (сам Джованни Гуарески сгорал от желания получить эту роль, но не смог этого добиться). Во 2-м фильме особенно удалось введение новых второстепенных персонажей: они обогащают канву весьма умело выстроенного повествования. (Хотя действие строится из множества мелких эпизодов, оно не рассыпается на разрозненные куски.) Очень колоритна фигура доктора Спилетти (мастерски сыгранного Дельмоном): он хочет принять последнее причастие только от хорошо знакомого кюре, поэтому поднимается к нему на гору и в этой прогулке исцеляется от всех болезней. Будучи врагом материализма, он за 1000 лир покупает душу у подручного Пеппоне (Александр Рино). Вскоре бывшему владельцу начинает так сильно не хватать души, что он выкупает ее обратно.

   N.B. Фернандель еще трижды исполнит роль дона Камилло: в фильмах Большая драка дона Камилло, La grande bagarre de Don Camillo, Кармине Галлоне, 1955; Дон Камилло ― монсеньор, Don Camillo Monseigneur, Галлоне, 1961; Дон Камилло в России, Don Camillo en Russie, Коменчини, 1965. В 1970 г. болезнь вынуждает его окончательно прервать съемки фильма Дон Камилло и недовольные, Don Camillo et les contestataires, Кристиан-Жак. Проект был начат с нуля в 1971 г. под руководством Марио Камерини, главные роли исполнили Гастоне Москин (дон Камилло) и Лайонел Стэндер (Пеппоне).

АСОЦІАЦІЯ (лат. associatio - об'єднання, від associo - з'єдную) - форма об'єднання людей для співпраці заради досягнення певної спільної мети. Цілі різних А. за змістом і спрямованістю відзначаються великим розмаїттям і можуть стосуватися як загальних проблем економічного, політичного, культурного характеру, так і досить вузьких, конкретних зацікавлень незначної кількості осіб. Визначальною ознакою А., як форми соціального об'єднання, є її добровільність Б. удь-яка А. утворюється на основі доброї волі осіб, які входять до її складу. Цей факт породжує ще дві чільні ознаки А. - активну позицію її членів у досягненні об'єднувальної мети цієї А. та реальну можливість продуктивного поєднання у належних до даної А. людей певних "інтелектуальних схем", або ідей, з індивідуальними вольовими зусиллями кожної окремішної особи. А., як соціальне явище та його філософське осмислення, додають певною мірою до перспективи практичного і теоретичного подолання альтернативи комунітаризму (наголошується момент колективного, спільного стосовно індивідуального) та антикомунітаризму (вважається пріоритетним щодо спільного індивідуальне, осібне). На рівні А. ця альтернатива значно послаблюється через сприйнятливість індивідуальної волі до розумно вибудованих ідей-цілей та, зворотним чином, завдяки здатності останніх до еволютивних змін (за змістом, системою аргументів, логікою та стилістикою їх викладу) з огляду на індивідуальні очікування та зусилля конкретних членів А. Взаємодоповняльність чинників волі та розуму створює умови для того, щоб окремішні індивіди спрямовували свої зусилля на досягнення спільних цілей. У загальнофілософському аспекті А., як соціально-організаційна одиниця, є своєрідним пунктом узгодження суперечності між єдністю та різноманітністю, втіленням у соціальних стосунках динамічно-конструктивної сторони плюралізму, орієнтованого на створення осередків єднання людей на підставі вільно обраних спільних цілей. Через урізноманітнення сфер локального вибору та діяльності відбувається згуртування, а не роз'єднання людей. З точки зору соціальної та політичної філософії, інститут А. є однією з характерних прикмет демократичного суспільства. Він слугує важливим соціальним механізмом врівноваження, з одного боку, тенденції адміністративноуправлінської централізації та, з другого боку - відцентрових сил, закладених у цілях та діяльності, які базуються на приватній ініціативі. На важливість вирішення цього питання у контексті науки управління вказували у XIX ст. фундатори соціальних та політико-філософських досліджень ролі А. у суспільстві Дж. Ст М. ілль та Токвіль. Висловлені ними ідеі є актуальними для умов будь-якого демократичного суспільства, особливо в період його становлення, зокрема для сучасного укр. суспільства. Мілль відзначав, що "вільні асоціації" облаштовують "практичний бік політичного виховання вільного народу", вводять окремішного індивіда у царину близьких йому спільних інтересів, допомагають долати егоїзм, притаманний ліберальній демократії. Токвіль також наголошував, що американці боролися з індивідуалізмом, зумовленим рівністю, за допомогою свободи і в такий спосіб його здолали. Для сучасної України конструктивний потенціал має ідея взаємовпливу між громадськими та політичними А. Громадські об'єднання створюють ґрунт для політичних А., останні ж сприяють розвиткові і вдосконаленню перших. Згідно з Токвілем, участь у політичних об'єднаннях слід розглядати як безкоштовну школу, де кожний громадянин спроможний вивчити "загальну теорію створення асоціацій". В історії теорій націоналізму до проблеми А. звертався Мацціні. Він розглядав А. як засіб прогресу, обопільно колективного й індивідуального, бо світ, на його думку, перебуває у пошуках не стільки матеріальної солідарності, як моральної єдності, що може базуватися "лише на асоціації рівних і вільних людей та націй".

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ - сукупність взаємопов'язаних ідей, символів та переконань, призначених об'єднувати людей задля спільних політичних цілей та дій Н. а відміну від ідеологій-світоглядів (див. ідеологія), І.п. з'явилися тільки в останні століття європейської історії - у т. зв. епоху Модерну. У їхньому виникненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття "І.п." пов'язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та І.п., які на них ґрунтуються. І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами - "лібералізм", "консерватизм", "демократичний соціалізм" ("соціал-демократизм"), "націоналізм" тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія - це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси - важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в І.п. більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об'єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом І.п. є ті чи ті ідеї політичної філософії, ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В І.п. більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, І.п. мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, - до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше І.п. мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з І.п. приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи тієї І.п. полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних І.п. з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними І.п. можуть мати за підставу - відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана І.п., а також - як дана І.п. розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. лібералізм, консерватизм, націоналізм, анархізм, комунізм). Для характеристики різних І.п. суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із І.п. виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і т.п В. тім, критика І.п. не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять І.п., по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в І.п. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої І.п.). З одного боку, суперечка І.п., кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії.