довести+до+сліз

см. скінчати

БОГ - вищий, надприродний об'єкт філософської і релігійної думки та основний предмет релігійного культу. Наділений якостями абсолютного суб'єкта, якому властива абсолютна досконалість, найвищий розум, всемогутність, духовність, всезнання, самодостатність, вічність, всеблагість, безмежність, незбагненність для розуму, єдиність (у монотеїстичних релігіях). В історії філософії та релігієзнавства вчення про Б. набувало форм теїзму, пантеїзму й атеїзму. Незбагненність Б. для розуму пов'язана з глибокою таємницею, що оточує існування Б. та слугує підставою для нескінченного пізнання Б. Єство Б. позбавлене будьякої матеріальності і наділене самобутністю, тобто не має якоїсь причини свого буття. Благість - невіддільна риса Б., котра передається людині. Решта якостей визначає всеосяжність буття Б. у світі. Юдаїзм і християнство розуміють Б. як вічне, нескінченне, несотворенне Суще, яке є творцем Всесвіту та всього існуючого в ньому. У християнстві Б. один за сутністю і троїстий у своєму бутті: він є Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. В ісламі Б. розглядається не як Отець, а як безособове Суще, на ім'я Аллах. У давньоінд. релігійній і філософській літературі Б. має ім'я Врагман Я. к абсолютна повнота буття і гранична довершеність, Б. втілює в собі вічні і безумовні цінності: добро, красу, істину, свободу, безсмертя. В ортодоксальній релігійній свідомості Б. мислиться як трансцендентальна щодо світу Сутність. У філософії пантеїзму Б. іманентний природі, зливаючись із нею в нероздільне ціле. Довести буття Б. раціональним способом, спираючись на розум і логіку, виявилося неможливим ні для теології, ні для філософії.

Ван Чун (27, повіт Шан'юй обл. Куайцзи, суч. провінція Чжецзян - бл. 100) - давньокит. мислитель, автор кількох філософських трактатів, зокрема "Виваження роздумів". Як мислитель В. Ч. не належав до жодної з давньокит. філософських шкіл, хоча в його вченні наявний вплив деяких концепцій даосизму. В. Ч. стверджував, що все існуюче складається з первинного ефіру, розрізняючись лише мірою його згущення. Людина також зароджується від особливого "тонкого" ефіру, який після її смерті "розвіюється" подібно до того, як вода розтікається після танення льоду. Синтезувавши погляди попередників конфуціанців на людську природу, В. Ч. прагнув довести, що вона добра, зла чи середня залежно від того, добрий, поганий чи середній у людини рівень інтелектуальних або моральних здібностей. "Природжене" знання В. Ч. заперечував і вважав, що джерелом пізнання є відчуття, які (за допомогою мислення) уможливлюють глибоке проникнення в сутність речей І. сторію людського суспільства В. Ч. трактував як циклічну зміну панування культури та смути.

Гедель, Курт (1906, Брюнн, нині Брно - 1978) - австр. логік, математик. Од 1940 р. проживав у США. Серед значних здобутків у царині математичної логіки і теорії множин найвідомішою є знаменита теорема Г. Вона була сформульована у статті "Про формальну невирішуваність тез Principia Mathematica і споріднених систем" (1931), що згодом отримала світове визнання. Суть відкриття Г. зводилася до двох основних результатів. Перший - це теорема про неповноту, в якій стверджується, що будь-яка несуперечлива система, подібна до Principia Mathematica (див. Вайтгед, Рассел), неповна. Г. показав, що в таких системах є істинні твердження, які засобами цих теорій не можна ані довести, ані спростувати. У філософсько-методологічному плані теорема Г. про неповноту виявилася обґрунтуванням принципової неможливості повної формалізації наукового знання, зокрема, математики. Була спростована точка зору, згідно з якою в обґрунтуванні математичного знання логіка може бути гарантованим засобом отримання нових істин. Другий результат - теорема про несуперечливість, суть якої полягала в обґрунтуванні неможливості доведення несуперечливості формальної системи її власними засобами. Г. довів, що це можна зробити, лише застосовуючи методи більш розвинутої формальної теорії. З математичної та філософської точки зору ідеї Г. виявили принципову нездійсненність програми обґрунтування математики Гільберта. Г. також належать вагомі результати в теорії моделей та конструктивній логіці.

[br]

Осн. тв.: "Про формальну невирішуваність тез Principia mathematica і споріднених систем" (1931); "Про інтуїтивну арифметику та теорію чисел" (1932); "Математична логіка Рассела" (1944) та ін.

Г'юм, Дейвід (1711, Единбург - 1776) - англ. філософ, історик, економіст. Навчався в ун-ті Единбурга. Головним принципом філософських творів Г. був агностицизм, на формування якого певний вплив справили філософські системи Берклі, Гатчесона, Шефтсбері. Вперше опублікований у 1739 р. "Трактат про людську природу" не справив помітного враження. У допрацьованому вигляді ідеї "Трактату" згодом були представлені Г. у новому творі "Дослідження стосовно людського розуміння" (1748), але знову не знайшли належного відгуку. Протягом життя Г. займав різні посади - від бібліотекаря (Единбург) до секретаря британського посольства в Парижі. Повернувшись до Единбурга у 1769 р., став однією з чільних постатей в інтелектуальних колах Англії і Європи (особливо у Франції). Вихідною категорією філософії Г. є досвід, який складається із сприйняттів (перцепій) та ідей, що бувають простими і складними. Прості ідеї лише копіюють прості сприйняття, а складні є наслідком сполучення й комбінуванням простих ідей. Хоч буденна свідомість і переконує нас в існуванні зовнішнього світу, досвід це довести не в змозі. Зовнішній світ, буття - це сфера непізнаваного. З точки зору філософії, як її уявляв Г., проблема співвідношення буття і духа поставала як доконечно нерозв'язна. Для характеристики гносеологічної позиції Г. базовими є три принципи асоціацій. Перший - подібності - пояснює походження абстракцій: ідеї ми підводимо під однаковий термін. Другий - суміжності, або стикування - виходить з того, що всі ідеї партикулярні, а місце загальних ідей займають загальні терміни, що прикладаються до низки ідей партикулярних. Третій принцип асоціацій - це принцип причинно-наслідковий, який за своєю суттю зводиться до другого. Причинно-наслідковий зв'язок нічого не засвідчує про об'єктивну реальність, а є лише породженим звичкою переконанням у просторово-часовій суміжності двох подій - причини і наслідку. Подібний гносеологічний підхід продукує також уявлення про "субстанцію" чи "можливість" як нібито незалежні від сприйняттів утворення. Проблема "психічної субстанції", або особистісної ідентичності, також аналізується Г. в контексті асоціативності. Досвід особистості засвідчує лише чергування сприйняттів, емоцій, ідей, а не якоїсь тотожної собі цілісної структури. Остання — це витвір пам'яті, що спонукає нас вірити в усталеність якогось особистішого осердя. Особиста свобода - це наслідок діяльності з узгодження різних бажань і прагнень. Етиці Г. притаманна тенденція, яка згодом була розвинута у філософії утилітарізиму (див. Мілль, Джон Стюарт). Моральні чесноти й милосердя - це перенесення на ставлення людини до цього суспільства двох схильностей, властивих кожному окремому індивідові - до задоволення і до природного почуття симпатії до інших. Отже, соціальне схвалення якогось вчинку е для його носія корисним, і навпаки. Принцип корисності стає критерієм моралі. В аналізі релігійної проблематики Г. також висловив ідеї, пізніше фундаментально розроблені Кантом. Насамперед це стосується критики онтологічного доведення існування Бога. Як переконаний прихильник принципу скептицизму, Г. заперечував існування дива. Для його осягнення неможливо навести якісь раціональні підстави, бо останні мають базування на сукупності суспільного досвіду, який безнастанно змінюється. Диво ж є породження досвіду поодиноких індивідів, надто розмежованих у просторі і часі, щоб до нього можна було застосувати принципи асоціацій.

[br]

Осн. тв.: "Трактат про людську природу" (1739); "Нариси". У 2 т. (1741,1742); "Дослідження стосовно розуміння людини" (1748); "Дослідження стосовно принципів моралі" (1751); "Історія Англії". У 4т. (1753 - 1761)та ін.

ДОВЕДЕННЯ, доказ - логічна форма встановлення істинності тієї чи іншої думки на основі знань, істинність яких безсумнівна. В Д. розрізняють тезу - судження, істинність якого треба довести; аргументи - судження, за допомогою яких доводять істинність тези; демонстрацію - спосіб логічного виведення тези з аргументів. Д. поділяють на прямі й непрямі. В прямих Д. аргументи безпосередньо підтверджують істинність тези; в непрямих Д. істинність тези встановлюють доведенням помилковості супротивного твердження - антитези. Типовим різновидом цього Д. є "доведення від супротивного". Коли в Д. метою є доказ істинності тези, то це Д. є захистом; коли ж доводиться хибність чи сумнівність думки, то таке Д. є спростуванням. Теза, аргументи і демонстрація підлягають певним правилам (див. правила доведення). При порушенні правил у ході Д. виникають логічні помилки. Д. нерозривно пов'язане з практикою як основою пізнання і критерієм істини. Структура Д. склалася внаслідок відображення у мисленні певних сторін і відношень між предметами та багаторазового повторення цих відношень у практичній діяльності людини. Сучасна логіка формалізує процеси Д., надаючи їм чіткої і послідовної форми.

ЗАКОН і ХАОС ( від грецьк. - νόμοξ - звичай, закон; χαίνω - розверзаюся) - категорії, що дозволяють фіксувати єдність таких суперечливих сторін буття, як повторюваність, стійкість, регулярність, істотність, необхідність, упорядкованість, загальність, з одного боку, і випадковість, непередбачений, безладність, іррегулярність, неістотність, нестійкість, з другого.Категорія закону формувалась у контексті уявлень про організуючі функції людини, держави та юридичних норм, перенесення цих уявлень (найчастіше під час становлення політичної системи суспільства) на світовий універсум у вигляді ідеї надлюдської впорядкувальної сили (дао в стародавньому Китаї, логос Геракліта, нусАнаксагора в стародавній Греції, регулятивна роль напівміфологічних богів і т.п.) С. вітовий порядок і людська доля розглядались як результат дії цієї сили. У Новий час з'являється поняття закону природи, який філософами і природознавцями тлумачиться по-різному: як причина і форма речей, рухів і властивостей (Бекон, Декарт), як фіксація стійких і однозначних відношень у природі (закони Ньютона), як необхідні, істотні зв'язки між явищами, перш за все механічними (франц. матеріалісти XVIII ст.); як об'єктивні, необхідні, всезагальні, пізнаванні відношення (Фоєрбах). Гегель розглядає закон як надіндивідуальний ідеальний принцип розгортання абсолютного духу М. арксизм прагне довести наявність об'єктивних законів не тільки у природі, а й у суспільстві, розглядаючи історію суспільства як "природно-історичний процес". У гносеологічному плані закони співставляються та інколи ототожнюються з аксіомами (Галілей), гіпотезами (Коперник, Кеплер), принципами і правилами, пізніше з теорією, моделлю, рідше - з причинністю (детермінізмом), гармонією (красою), визначеністю, структурою, метою. Неопозитивізм розглядає З. як зв'язок переживань суб'єкта, апріорні вимоги для дослідника, які дозволяють йому вивчати дійсність (Вітгенштайн, Шлік). У фальсифікаціонізмі Поппера закони редукуються до гіпотез, в "анархістській епістемології" Фоєрабенда вони розчиняються в загальноструктурному контексті як один із моментів проліферації (розмноження) знань різного типу. Категорія хаосу виникла на ґрунті міфологічних уявлень про невпорядковану першопотенцію світу, яка сполучає у собі можливість універсального породження й універсального поглинання. Пізніше, особливо у XX ст., хаос розглядався не тільки як причина порушення порядку, а й як джерело його виникнення (порядок - форма буття хаосу). Після бурхливих дискусій щодо сутності квантової механіки, динамічних і статистичних законів між "детерміністами" та "індетерміністами" стало очевидним, що X. і З. завжди перебувають у єдності. Характеристика законів як незмінних, "універсальних", "всесвітніх" і т.п. є перебільшенням, пов'язаним з їх невиправданою субстанціалізацією. Оскільки закон реалізуюється не тільки через необхідні, а й випадкові і хаотичні явища, то він виступає не як фатальна примусова сила, а як тенденція, "динамічний хаос". Ідея невіддільності З. і X. отримує подальшу розробку в нелінійній фізиці, синергетиці (Пригожий, Хакен), в культурології (аналіз співвідношення визначеності і невизначеності в культурогенезі, Лотман), в соціально-політичних дослідженнях (проблема поєднання держави і громадянського суспільства, примусу і свободи тощо), у ході розвитку постмодерністських тенденцій (поняття "хаосмосу", "деконструкції" та ін.).

Йоган Скот Еріугена (бл. 800 - 810, Ірландія - бл. 877) - середньовічний богослов і філософ. Освіту здобув в одному з ірландських монастирів. Од початку 840-х рр. проживав у Франції, при дворі Карла Лисого.У своїх поглядах був послідовником Св. Августина та Псевдо-ДіонісіяАреопагіта; твори останнього від 855 р. почав перекладати з грецьк. на лат. мову, супроводжуючи власні переклади детальними коментарями. Філософська система Й.С.Е. близька до пантеїзму з виразними елементами діалектики та містицизму. Прагнув довести, що і розум, і одкровення є джерелами істини, тому не суперечать одне одному. У творі "Про поділ природи" ("De divisione naturae") обґрунтовує пантеїстичну ідею, що Бог і світ об'єднуються в єдиному понятті "сущого", або "природи". До "природи" Й.С.Е. відносить не тільки те, що є, а й те, чого нема. Вся природа поділяється ним на чотири класи: 1) "природа, що творить, але не є створеною", тобто Бог як предковічна першопричина всіх речей; 2) "природа, що творить і сама створена", тобто ідеї (типу платонівських), що існують у Богові; 3) "природа, що створена, але сама не творить", тобто світ одиничних речей, і 4) "природа, що не творить і не створена", тобто знову Бог, але не як творець, а як мета й призначення всіх речей. Усе, що випромінюється з Бога, прагне повернутися до нього; отже, кінець усіх речей збігається з їхнім початком. Переклад Й.С.Е. творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта справив великий вплив на середньовічну думку, хоч основний твір самого філософа - "Про поділ природи" - мав доволі незначне поширення (до того ж, його не раз як єретичний засуджувала церква).

[br]

Осн. тв.: "Про божественне передвизначення"; "Про поділ природи".

Ліотар, Жан-Франсуа (1924, Париж - 1998) - франц. філософ, представник постструктуралізму. Застосував поняття постмодернізму до розвитку філософії, визначаючи сучасну філософію як "філософію постмодерну". Модерн, на думку Л., є епохою панування "великих метарозповідей" ("діалектика духу", "емансипація людини", "герменевтика смислу" тощо), які намагалися обійняти статус універсально легітимних. Епоха постмодерну - це епоха недовіри до метарозповідей, їх делегітимації, вивільнення "мікронаративів", що не зазіхають на загальновизнаність і використовуються лише ситуативно. Загибель метарозповідей надає простору різноманітним мовним іграм, що не мають поміж собою нічого спільного й існують лише в межах власних сфер релевантності. Згодом Л. конкретизує поняття мовної гри, застосовуючи терміни "жанр дискурсу" (тобто історична і топологічна специфіка дискурсу) і "режим речення" (ствердження, заперечення, підозра, доведення тощо) К. ожен жанр дискурсу запроваджує, за Л., свої правила прийнятності ходів мовної гри, неспіввимірні з правилами інших жанрів, оскільки правило є не денотативним, а суто прескриптивним судженням. Звідси - різні жанри дискурсу не можуть нічого "довести" один одному, а жанру жанрів, що стояв би понад ними, не існує взагалі. 'Тому "суперечка", що точиться між жанрами дискурсу, є єдино можливою формою їх взаємодії, запобігаючи зміцненню тоталітарних прагнень до єдності й уніфікації. Поняття постмодерну вказує, за Л., не стільки на хронологічний, скільки на змістовий елемент розвитку філософії. Загибель метарозповідей і запанування радикального плюралізму є природним наслідком модерну, реакцією на його вади. Постмодерн, на думку Л., завжди був вписаним у модерн і лише сьогодні досяг свого чіткого оформлення. Постійна неузгодженість між змістом, котрий потребував виразу, і хронологічними конотаціями, невід'ємними від терміна "постмодерн", примусили Л. в 1988 р. замінити цей термін іншим - "переписування модерну" Ш. ирокого розголосу набула полеміка Л. з нім. філософом Габермасом, який вважав постструктуралістські спроби критики культури необґрунтованими і називав їх "запровадженням принципу, що піддається хіба лише заклинанням".

[br]

Осн. тв.: "Постмодерністська умова" (1979); "Економія лібідонального" (1974); "Розбрат" (1983); "Могила інтелектуала" (1984).

НЕСУПЕРЕЧНІСТЬ - властивість системи висловлювань, яка полягає в тому, що з неї не виводиться протиріччя. Формальною ознакою Н. системи висловлювань є те, що кожне висловлювання цієї системи можна довести її засобами. Для тих систем, які містять у собі операцію заперечення, Н. виражається твердженням відсутності в системі такого висловлювання, що доведеним є як саме це висловлювання, так і його заперечення. Вимога Н. є обов'язковою для наукових теорій. Вони не повинні одночасно містити в собі доведення чогось і його спростування. Одним із засобів доведення Н. формальної системи є побудова для неї певної моделі: формальна система є несуперечливою, якщо існує модель, у якій є істинними всі теореми цієї системи. Особливе значення має Н. множини висловлювань, яка розглядається як засновки для виводу. Множина висловлювань є несуперечливою, якщо існує для неї принаймні одна модель (істинна інтерпретація для всіх її висловлювань). Формальні системи можуть містити в собі протиріччя. В т. зв. паранесуперечливих логіках вивчаються засоби побудови числень, в яких із протиріччя не виводиться будь-яке висловлювання.

ПАРАПСИХОЛОГІЯ ( від грецьк. παρα - префікс, що означає біля, ззовні; ψυχή - душа) - 1) Коло незвичайних явищ (псіявищ), що не розглядаються як доведені факти сучасними природничими науками (яснобачення, позасенсорна передача інформації на відстані, безконтактне пересування предметів тощо); 2) Система поглядів, яка претендує на статус науки і вважає своїм головним завданням вирішення фундаментальних питань психології засобами фізики. На підставі багатьох теоретичних припущень П. намагається довести можливість існування псі-явищ та, відповідно, вивчення їхніх особливостей. П. набула подоби наукової дисципліни наприк. XIX ст., коли поширилися спроби застосовувати наукові підходи до пояснення медіумізму (спіритизму) та телепатії. Прихильниками П. у XIX ст. були відомі вчені: Крукс (1832 - 1919), Баррет (1844 - 1925), Бутлеров (1828 - 1886) та ін. У 80-х рр. XIX ст. у Великій Британії та Америці виникли тов-ва психічних досліджень, що займалися П. Подібні організації нині діють у багатьох країнах світу (напр., в Росії це Фонд парапсихології ім. Васильєва; в Україні дослідження псі-явищ проводить наукове тов-во ім. Попова). В П. існує декілька теоретичних позицій, які наближають її або до природничих наук, або до окультизму й містики. Концепції П. мають певне значення для формування доктринальних основ окремих новітніх релігійних течій.

ПРАВОВИЙ КРИТИЦИЗМ - напрям у філософії права. Виник у 70-х рр. в США і Великій Британії як ліворадикальне відгалуження реалізму правового. З позицій філософських ідей марксизму, аналітичної філософії, критичної соціальної теорії Габермаса П.к. аналізує проблеми співвідношення політики і права, ідеології і права, соціальної сфери і права. Намагається довести суттєву невизначеність сучасних правових систем, випадковий характер багатьох правових норм і принципів, їх політичну заангажованість, легітимацію правом соціальної несправедливості (Даксбері, Фіцпатрик, Хант, Келман, Унгер). До П.к. прилягає правовий фемінізм і правовий критицизм расової зорієнтованості.

ПРИНЦИП ЄДНОСТІ МИСЛЕННЯ І БУТТЯ - один з основних принципів філософії, оскільки мислення і буття - найбільш загальні протилежності, які існують у світі. Має декілька аспектів. 1) Генетична єдність мислення і буття є проблемою, на яку існують різні відповіді. Матеріалізм вважає буття первинним, мислення - вторинним за походженням, ідеалізм - навпаки, буття виводить з мислення, ідеї тощо. Третя точка зору полягає в тому, що обидва існують завжди і розвиваються одночасно як одне ціле. Такою є точка зору Шеллінга, Шардена та ін. 2) Гносеологічний аспект принципу полягає у пізнаваності буття за допомогою мислення. їй протистоїть агностицизм і скептицизм. Мислення і буття знаходяться нібито в різних місцях: перше в нас, друге поза нами (нашим мисленням і свідомістю взагалі). Але при такій їх розбіжності різні мислителі по-різному оцінюють можливості людського мислення. Підставою для агностицизму і скептицизму є положення, висунуте Декартом і розвинуте Кантом: за допомогою одного мислення, без почуттів, неможливо довести буття будь-якої речі чи істоти. 3) Протистояння мислення і буття - це прояв протистояння людини навколишньому світові: вона підноситься над ним, відноситься до нього іззовні, бо не визнає безпосередньо існуючого, а змінює його і створює нову дійсність. Людина внаслідок цього не помічає, що її мислення є серцевиною світу, бо воно є внутрішнім у людині, а сама вона є внутрішнім у природі, її концентрація і ядро - мікрокосм М. ислення таким чином і зовнішнє щодо природи і внутрішнє в ній. Із зовнішнім буттям мислення пов'язане опосередковано, через органи почуття; з внутрішнім буттям, властивістю якого воно є, - безпосередньо: воно "розлите" по ньому. Тому зміст дійсності може входити в нього і ззовні і з середини. Проявом останнього є апріорне в нашому мисленні, вроджені зародки категоріальних та інших форм, які виявила генетична психологія і які розвиваються під впливом діяльності і спілкування. 4) Близькою до цієї точки зору була позиція Гегеля. Тотожність мислення і буття - принцип його логіки - означає, що мислення знаходиться в середині, в серцевині буття і тому існує у подвійному вигляді: як усвідомлене в людині і несвідоме в навколишньому світі. Сама єдність при цьому теж має два значення: оскільки людське мислення вбирає властивості зовнішнього світу, ідеалізує і узагальнює їх, виникає єдність мислення і буття на боці мислення, в самому мисленні. Оскільки ж визнається його існування поза людиною, воно тотожне буттю на боці останнього. В процесі пізнання така тотожність є не статичним фактом, а поступовим збігом суб'єктивного мислення і змісту буття: послідовність категорій спрямована від абстрактних і поверхових до більш конкретних і глибоких, в своїй сукупності вичерпує категоріальні визначеності світу і переводить їх у систему форм мислення (див. діалектична логіка).

ТЕЗА ( від грецьк. υέσιζ - положення, твердження) - будь-яке положення в спорі, викладення якоїсь концепції, теорії; у вузькому розумінні - основоположне твердження, принцип. У логіці - складова частина доведення, положення, істинність якого треба довести. У вченні Канта про антиномію Т. є одним із двох суперечливих положень, які визнаються однаково істинними. Гегель називав Т. перший ступінь тріади (теза, антитеза, синтез).

ТЕЛЕОЛОГІЯ ( від грецьк. τέλοζ - мета, кінець, ціль; λόγοζ - слово, вчення) - вчення про ціль, доцільність; вчення, згідно з яким не лише людська діяльність, а й природні явища та історичні події спрямовані до певної мети і підпорядковуються їй; розгляд речей, явищ з точки зору доцільності на противагу причинній необхідності або як доповнення до неї. Телеологічний підхід акцентує увагу на питанні - для чого, задля якої цілі здійснюється той чи інший процес Ц. ей принцип "кінцевих причин" (causa finalis), згідно з яким ідеальна ціль, кінцевий результат впливає на об'єктивний перебіг процесу, може набувати різних форм. їх розмаїття маніфестується у різних типах Т. Розрізняють Т. як вчення про "зовнішню доцільність" й іманентну Т. У рамках першого її тлумачення вирізняють антропоцентричну Т., яка виходить з того, що все існує для людини (Вольф); метафізичну Т. - яка ґрунтується на визнанні кінцевої цілі, що панує над світовим процесом (Тейяр де Шарден); трансцендентну Т. - що постулює існування потойбічної цілепокладаючої істоти; відповідно світ тлумачиться як продукт або результат її діяльності (Шопенгауер, неотомісти). Основи іманентної Т. (тобто такої, яка приписує розвиткові природи внутрішню ціль) були закладені Аристотелем. Внутрішня ціль становить причину розвитку природи. Ентелехія є завершення, результат і ціль цього розвитку. Ідеї іманентної Т. розвивалися Ляйбніцем у монадології, зокрема у вченні про наперед визначену гармонію, Шеллінгом (ідея "світової душі"), у філософії Гегеля. Кант здійснив спробу поєднання принципів детермінізму і телеологізму. З одного боку, для розуму важливо не випускати з уваги причинний механізм природи, з другого - необхідно враховувати у речах природи принцип цілей. На думку Канта, питання про доцільність чи недоцільність природи має проблематичний характер, тобто рівною мірою можливо довести тезу і антитезу. Принципом Т. послуговуються деякі наукові напрями (віталізм, неовіталізм), згідно з якими розвиток організмів є доцільним.

ТРОПИ ( від грецьк. τροπος - зворот) - 1) Слова і звороти, вжиті в переносному значенні. 2) В історії філософії - назва аргументів, на основі яких представники античного скептицизму критикували тогочасні філософські системи, обґрунтовуючи неможливість об'єктивного пізнання світу людиною. Найбільше (10) Т. подав Кноський у "Восьми книгах про пірронізм" (бл. 200 р.). За допомогою Т. скептики намагалися довести необ'єктивність пізнання, оскільки воно, на їхню думку, залежить від життєвих обставин людини, яка пізнає світ, від стану її органів чуття, від впливу на людину традицій і звичок, а також від стану самих об'єктів пізнання й від ставлення того, хто сприймає, до сприйманого. Тому, спираючись на Т., скептики закликали утримуватися від категоричних суджень про світ. Незважаючи на хибність Т. скептиків, вони відіграли на певному етапі позитивну роль у боротьбі проти різних форм догматизму, особливо релігійного, проти сліпого схиляння перед авторитетами, обстоюючи свободу думки й закликаючи не сприймати нічого на віру.

Фіхте, Йоган Готліб (1762, Раменау - 1814) - нім. філософ, суспільний діяч Н. авчався в ун-тах Ієни і Ляйпцига (1780 - 1790). Творчість Ф. поділяється на два періоди - до 1800 р. і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Ф. є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не-Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей - як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність - "не-Я". Відносно "Я" і "не-Я" Ф. формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Ф. така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона - основна пізнавальна здатність - творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не-Я". Ф. підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Ф. зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Ф. і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло - дія" (Tathandlung). Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та ін. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! - ось наше призначення" Л. юдина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить Л. інощі - виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати - це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Ф. вбачав у творенні культури - навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку - свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум З. відси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її - зробити себе зайвою. Ф. не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення - неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Ф. переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

[br]

Осн. тв.: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).