доведення

Маймонід, Мойсей (справжнє ім'я Моше бен Маймон) (1135, Кордова - 1204) - євр. середньовічний філософ Р. озробив свій варіант примирення релігії і філософії, наголошуючи, що всі істини філософії Аристотеля містяться в Торі і Талмуді, але для їх виявлення треба тлумачити ці тексти алегорично Ф. ілософія, за М., веде людину до інтелектуальної і моральної досконалості, яка полягає у культурі і знанні. Знаходження вищої істини за допомогою науки і пошук добра - не від страху покарання чи в надії на винагороду, а заради самого добра - вища мета людини. Згідно з М., розум веде людину до універсального, уява ж прив'язує до одиничного, партикулярного. Релігійні пророки й політичні провідники повинні поєднувати у своїх проповідях, повчаннях та життєдіяльності розум та уяву. М. не погоджується з Аристотелем щодо вічності і несотворимості світу і протиставляє Бога - як духовний творчий принцип - усій природі, обстоюючи креаціоністські уявлення. Обстоював смертність індивідуальної (рослинної і тваринної) душі людини і відповідно - неможливість доведення воскресіння тіл. Розумну душу, основний зміст якої вважав набутим і незалежним від тіла, визнавав безсмертною в духовному сенсі. Головний філософський твір М. "Дороговказ..." став широко відомим в Зх. Європі і справив значний вплив на пізню схоластику, а також на розвиток євр. філософії XVI - XVIII ст О. ригінал його написаний араб, мовою; пізніше перекладений на давньоєвр. мову, а в XIII ст. - на лат.

[br]

Осн. тв.: "Дороговказ для тих, хто вагається" (1190).

НЕГАТИВНА ДІАЛЕКТИКА - різновид діалектики, в якій перебільшується заперечення, несумісність протилежностей, мінливості понять і явищ. Найстаріша її форма - релятивізм Кратила. До Н.д. відноситься і діалектика елеатів, особливо апорії Зенона Елейського. За визначенням Аристотеля, апорема (положення, в якому викладається зміст а) є діалектичний умовивід до протиріччя: кінцева мета - не розв'язання, а розкриття суперечності і негативний висновок щодо порушеного питання. Формою Н.д. був скептицизм, як античний, так і Нового часу: основний його мотив - доведення відносності будь-якого знання - чуттєвого і розумового. В Новий час помітною концепцією Н.д. було вчення Канта про антиномії, екзистенціальна діалектика К'єркегора, соціальна діалектика Маркса. Проте в цілому діалектика від Античності до класичної філософії була позитивною, про що засвідчують імена Геракліта, Сократа, Платона, неоплатоніків, Бруно, Ку ганського, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та ін. Самі напружені опозиції, протилежності вони розглядають як такі, що знаходяться в єдності, узгодженні, гармонії. Та й сама гармонія - і взагалі, і як феномен мистецтва - визначалася як єдність протилежностей Я. кісний поворот відбувається в XX ст., коли діалектика істотно змінила свій зміст. Класичною і домінуючою її формою була діалектика позитивна. Всупереч цьому для XX ст. характерна діалектика критична, трагічна, екзистенціальна. Ці різновиди діалектики відбивали досвід критичної опозиції щодо класичної її моделі, який, у свою чергу, склався на підставі трагічного характеру епохи, безмежних страждань людей від світових воєн, соціалістичних експериментів і т. ін. Н.д. виникає як особливий напрям філософської думки в межах критичної теорії суспільства Франкфуртської школи (Горкгаймер, Адорно, Маркузе). Н.д. мислиться як тотальна критика всієї європейської культури, тоталітаризму, насильства над природою людини, як радикальна зміна діалектики з урахуванням досвіду XX ст. Адорно ("Негативна діалектика", 1960) виходить з принципового антагонізму між суспільною уніфікацією індивіда і його природною унікальністю, нетотожністю. Соціальність - це сфера оречевлення і відчуження, насильницьке прирівнювання, ототожнення людей. Основне завдання - вивільнити природу взагалі і природу людини від насильства. Маркузе ("Одномірна людина", 1964) стоїть на аналогічній позиції. Наукове знання не містить понять, які б несли в собі дух протесту і заперечення, оцінки, яка засуджує існуючий лад. На противагу цьому діалектичне мислення завжди залишається негативним тою мірою, якою воно містить судження і засудження дійсності. До Н.д. належить і концепція Сартра ("Буття і ніщо", 1943, "Критика діалектичного розуму", 1960). Предмет його роздумів - людина та її буття-в-світі. За Сартром, буття і ніщо - не дві логічні категорії, а дві сторони людської реальності. На відміну від гегелівської діалектики понять, у Сартра - діалектика самого існування (екзистенційна діалектика буття-в-собі (реального буття) і буття-для-себе (свідомості). У Сартра на першому плані аналізу людського існування - асиметрія, суперечність, конфлікт. Безконфліктне об'єднання людей неможливе. В окремій людині ця розколина постає у вигляді внутрішньої суперечності між фактичністю і трансценденцією. Як і Адорно, Сартр вважає ілюзорним будь-яке примирення протилежностей. В "Критиці діалектичного розуму" він розрізняє догматичну і критичну діалектику. В історичному процесі він вбачає колізію між інертною соціальністю і свободною діяльністю людини. Діалектика відноситься лише до другої, її виток - "індивідуальні практики" С. артр розкрив повною мірою роль насильства й антагоністичних суперечностей в історії.

НОМІНАЛІЗМ ( від лат. nomina - імена, назви) - філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсали) хоч і пов'язуються з конкретними чуттєвими речами, але не мають реального існування ані у свідомості, ані поза нею. Н. вбачав у загальному понятті лише ім'я, назву для певної групи чи класу одиничних речей. Як філософська позиція Н. близький до концептуалізму, оскільки визнає існування лише ментальних сутностей, а не онтологічних. Ідеї Н. мають витоки в античній філософії, коли почала окреслюватись проблема універсалій і різні підходи до її вирішення. Номіналістичний підхід в полемічних дебатах проти Платона відстоювали спочатку Антисфен іДіоген Синопський (представники кінічної школи), потім стоїки і перипатетики. Критика Платонових "ідей" базувалася на тому, що вони не можуть існувати у надчуттєвому світі і становлять лише назви для родів і видів одиничних речей, які сприймаються на чуттєвому рівні. Засновником християнського Н. вважається Росцелін, хоча деякі моменти Н. зустрічалися вже у творах неоплатоніка Порфирія, Марціана Капелли (V ст.), що розробляв проблему поєднання ораторського мистецтва і знання, та ін. Проте саме Росцелін надав ідеям Н. чіткого і виразного оформлення. За свідченням Ансельма Кентерберійського, Росцелін стверджував, що реально існують лише одиничні речі, поняття ж реальні лише на кшталт "повітря, яке звучить". Тому ані роди, ані види не мають реального існування, бо існувати може лише "одне", "одиничне", "окреме". У вченні про тритеїзм Росцелін обстоював номіналістичний підхід через доведення трисубстанційної, або трисутнісної природи Трійці, що призвело до його конфлікту із церквою. Доводячи відносність загальних понять, Н. намагався привернути увагу до вивчення емпіричного світу. Це особливо стосується Η. XIV ст., що представлений Оккамом та його послідовниками. Чіткість логічної позиції номіналістів дозволила переконливо розвести віру і знання шляхом окреслення і відокремлення предмета, методу, мети теології і філософії (і науки); обґрунтувати двоїстість істини, чим теоретично уможливила активні розвідки в природничих науках, логіці, лінгвістиці, архітектурі, мистецтві. Разом з тим вимога усунення із наукового арсеналу метафізичних понять і обґрунтувань, яка отримала назву "Бритви Оккама", приводила до свідомої відмови науки від пошуків свого світоглядного підґрунтя. Ідеї Н. про двоїсту істину, про пріоритет одиничного стосовно загального створили релігійно-філософське підґрунтя т. зв. "соборного руху", у річищі якого національні церковні собори, як зібрання віруючих, виступали проти церковної монополії Папського престолу. В філософії Нового часу аргументи Н. на захист реальності одиничних речей використовувались Ламерті, Дидро, Гольбахом, Фоєрбахом, Кондильяком, Берклі, Г'юмом, Кантом та ін. В XIX - XX ст. елементи Н. присутні у неопозитивізмі і постпозитивізмі.

I НОРМА (лат. norma - правило, взірець, міра, закон, що походить від давньогрецьк. і означає висок, масштаб, правило) - як термін вперше застосовується в будівельній справі - "справедливість косинця". В такий спосіб потрактоване поняття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Цицерон у філософії права застосував поняття "norma" поряд з поняттям "regula", витлумачуючи "закон" за допомогою метафорики, запозиченої із будівельної справи, тобто як "масштаб права чи безправ'я". Тлумачення Н. чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзеркалює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "Н." - як правила, взірця, стандарту - визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут Н. є суспільно усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очікування". Н. утворюють систему, яка складається із таких видів: а) категоричні Н., значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізуються); б) імплікативні Н., значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні Н., значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки Н. вимоги та установлення суспільства, соціальних груп трансформуються в еталони, моделі, стандарти модального та обов'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції.

[br]

II НОРМА у філософії науки - органічна частина оцінки, що співвіднесена з тим відтинком шкали, на якій розміщується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не означає, що Н. знаходиться посередині шкали; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірична верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність Н. Якби цього не було, оціночні висловлювання не могли б виконувати свою основну функцію - забезпечувати комунікативні зв'язки О. ціночні стереотипи включають як нормативні набори ознак предметів (об'єктивні фактори оцінки), так і певні уявлення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні фактори). Характер стереотипу, а отже й Н., суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру нормативних стандартів стереотипу. Нормативні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослідження логічних властивостей Н., зв'язків Н. і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль Н. у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка Н. (див. логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії З. гідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки Н. відноситься встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними твердженнями - з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість такого переходу відстоювали Г'юм, Поппер, Пуанкаре та ін.). Обернення цінностей на Н. є повсякденною практикою людського буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури.

ОБҐРУНТУВАННЯ - 1) У логіці і методології науки - процес оцінки різних форм знання (висловлювань, гіпотез, теорій). У розвитку філософської думки сформувалися дві лінії розуміння О.: О. як встановлення відповідності елементів системи теоретичного знання зовнішнім по відношенню до системи умовам і О. як встановлення відповідності певного логічного елемента системи системі в цілому, визначення його місця і функцій в логічній системі. Перша лінія О. орієнтована на емпіричне підтвердження теоретичного знання і використовує суто емпіричні критерії, норми, оцінки. Друга лінія О. орієнтована на встановлення логічних відношень між висловлюваннями, які обґрунтовуються, і відношеннями, які мають статус логічного базису системи. О. в логіці набирає форми логічного доведення. Сучасна наука обирає складну, багаторівневу модель О., яка включає емпіричні, логічні, метатеоретичні та філософські методи, критерії й оцінки наукового знання. 2) О. в широкому смислі слова - регламентація та еталонізація результатів будь-якої пізнавальної діяльності. В цьому випадку О. виступає не як оцінка в системі знання, а як оцінка в системі діяльності.

Оккам, Вільям (бл. 1285, Оккам, графство Суррей - 1349) - англ. філософ, логік, представник пізньої схоластики Н. авчався і викладав в Оксфорді. О. розвивав концепцію "двоїстої істини" аж до повного розмежування предметів теології (її сфера - тексти Святого Письма) і філософії, яка, спираючись на розум і досвід, вивчає буття світу і цілком незалежна від теології. О. займав майже крайню номіналістичну позицію, визнавав реальне існування лише одиничних речей та їхніх властивостей. Загальні ж поняття самі по собі є термінами, що виражаються словами. Властивість загальності вони набувають лише в розумі, в результаті приписування їм того чи іншого значення. Обстоюючи позицію номіналізму в запереченні об'єктивності існування загальних понять, О. використовує знамените "лезо Оккама", за допомогою якого "відсікаються" всі загальні поняття, необхідність яких достеменно не обґрунтовувалась логічно. Поняття, які не зводяться до чуттєвого знання і не перевіряються досвідом, повинні бути вилучені з науки. Поняття Бога оголошується О. ірраціональним, воно не може обґрунтовуватися засобами наукового знання. Філософія нейтральна щодо теології, але віра є тим сильнішою, чим очевиднішою є неможливість доведення її догматів засобами розуму. О. виступав проти зазіхань Папи на світську владу, проти абсолютизму церковної і світської влади, обстоював принцип "євангельської бідності", передбачивши основні ідеї Реформації.

[br]

Осн. тв.: "Виклад восьми книг з фізики"; "Сума логіки"; "Діалог між вчителем і учнем"; "Чотири книги повчань" та ін.

ПРАВИЛА ВИВОДУ - правила, за допомогою яких в процесі доведення дозволяється від одних правильно побудованих формул (ППФ) переходити до інших ППФ формальної системи (див. логістичний метод), що дають можливість із кількох ППФ, які називають засновками, вивести нову ППФ - висновок. П. в. називають ефективним (або конструктивним), якщо існує алгоритм, який дає можливість для кожної сукупності ППФ визначити, чи можуть ці ППФ бути засновками даного виводу, і, якщо можуть, то знайти ППФ, що є висновком. Modus ponens - ефективне П. в З. азвичай П. в. відносять до логіки, що лежить в основі системи (див. вивід).

ПРАКТИЧНЕ МІРКУВАННЯ - доведення про необхідність (бажаність) виконання дії. Елементарним П. м. є практичний силогізм, в якому один засновок є висловлюванням про мету, другий - про засоби виконання дії, висновком є твердження про необхідність (бажаність) виконання дії. ("Якщо я бажаю А і якщо коли не буде В, то не буде і А, то мені треба зробити В"). На противагу теоретичним міркуванням, у П. м. описується не тільки дійсна реальність, а й особлива "реальність" бажаного, потрібного, необхідного. У зв'язку з цим для аналізу П. м. потрібна особлива логіка з семантикою, доповненою нетрадиційною теорією істини. Практичне значення аналізу П. м. зростає у зв'язку з математизацією наук про поведінку, дії і взаємодії людей (моделювання у психології, соціології) та конструюванням самостійно діючих, "мислячих" комп'ютерів, роботів.

Прокопович, Теофан (1681, Київ - 1736) - укр. мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька - Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в ун-тах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був проф. і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І П. проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку П., повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення П. про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма - як основа їхньої якісної різноманітності. П. наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну кір Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, П. вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, П. приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. П. визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах П. відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах П. виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні П. належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії рос. державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага - "всенародної користі". Створена П. теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Греція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в укр. філософській і суспільно-політичній думці вже від друг, пол. XVI ст. Але запропонована П. теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах П. відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).

Пуанкаре, Жюль Анрі (1854, Нансі - 1912) - франц. математик, філософ, фізик, астроном. Як філософ, відомий своїми працями з загальнометодологічних проблем розвитку науки. В галузі основ математики був безпосереднім попередником інтуїціонізму, непримиренним критиком програми логіцизму; П. вважав, що лише інтуїція, осягнення істини не шляхом доведення, а безпосереднім інтелектуальним баченням її змісту дозволяє здійснити стрибок до принципово нового знання. Проте П. не абсолютизував інтуїтивний метод і не виключав вагомої ролі логіки у забезпеченні достовірності знання. В процесі творчості П. вирізняв кілька ступенів, які розгортаються наступним чином: після обов'язкової свідомої роботи й невдалих спроб досягти результату починається безугавна підсвідома праця, що приводить до вирішальної ідеї результату, який обов'язково повинен перевірятися (підготовка, інкубація, натхнення й перевірка). Тим самим П. акцентував увагу на ролі підсвідомого у пізнанні світу. П. зробив вагомий внесок у методологічний аналіз парадоксів теорії множин, був ініціатором сучасної постановки проблеми непредикативності. Філософські погляди П. пов'язуються з доктриною конвенціоналізму. П. відкидав спрощений підхід до питання розмежування наукових істин і умоглядних побудов і в зв'язку з цим - до визначення статусу математичних, насамперед геометричних, теорій у пізнанні реальності. Він вважав, що принципи та закони наукових теорій не є ані синтетичними істинами a priori (у розумінні Канта), ані істинами a posteriori (у розумінні матеріалістів XIX ст.), вони - умовні положення, єдиною абсолютною вимогою до яких є лише несуперечливість їх поєднання в теорії. Практика змушує вибирати ті з них, які роблять теорію максимально простою і ефективною у застосуванні. В цих межах вчений вільний у виборі принципів (законів) з множини можливих, що обумовлено відносним характером самих зазначених вимог. І незрідка П., порушуючи надзвичайно тонку грань між визнанням конвенцій в науці і філософським релятивізмом, не дотримувався якоїсь послідовної системи. Втім, безперечна цінність його концептуального аналізу й філософських поглядів полягає у науково-методологічних висновках і узагальненнях природничо-наукового матеріалу, що базувалися на його глибоких спеціальних знаннях та особливій індивідуальній здатності вченого до широкого охоплення й розуміння наукових теорій.

[br]

Осн. тв.: "Наука і гіпотеза" (1902); "Цінність науки" (1905); "Наукаі метод" (1908).

СИЛОГІЗМ ( від грецьк. συλλογισμαι - міркую, роблю умовивід) - дедуктивний умовивід, в якому з двох суджень (засновків) отримують зумовлене ними третє судження - висновок. Розрізняють три великі групи С.: категоричний С., у якого засновками є категоричні судження; умовний С., одним із засновків якого є умовне судження; розподільний С., серед засновків якого є розподільне судження. Істотною властивістю будь-якого С. є те, що його висновок випливає із засновків з логічною необхідністю. При цьому, якщо засновки істинні, то за умови, що не порушені логічні закони, висновок є завжди істинним. На цій підставі С. широко використовують у повсякденному і науковому мисленні як форму доведення. Особливе значення має такий різновид умовного С., як Modus ponens,. відомий під назвою "правило відокремлення". Основи теорії С. були закладені Аристотелем (див. модуси силогізму, силогістика, термін, фігури силогізму, правила виводу).

СПОСТЕРЕЖУВАНОСТІ ПРИНЦИП - методологічна засада некласичної фізики, вживана як вимога емпіричної підтверджуваності теоретичного фізичного знання, висунута представниками т. зв. Копенгагенської школи в фізиці, очолюваної Бором, і до якої належало ціле сузір'я видатних фізиків XX ст. (Борн, Гейзенберг, Паулі та ін.). В інтерпретації С. п. є два варіанти. Один із них продовжує методологію класичного природознавства, згідно з якою усяке теоретичне положення має спиратися на сукупність спостережуваних даних, зводитися до них. Мова в даному випадку йде, зрештою, про емпіричну підтверджуваність усякого теоретичного положення науки, що в повному обсязі є річчю недосяжною. Другий варіант інтерпретації С. п. полягає в тому, що фізика не може виходити за межі спостережуваного й увесь теоретичний арсенал науки має підпорядковуватися тому, щоб повно й точно описувати спостережуване. Слід зауважувати, що, незважаючи на деякий дуалізм, що притаманний даному принципові (емпірична підтверджуваність знання як доведення обґрунтованості й об'єктивності теоретичних побудов і обмеження завдань пізнання описуванням того, що спостерігається, а не того, що існує саме по собі), С. п. носить суто методологічний характер, слугуючи зв'язуванню теоретичного знання з емпіричним. С. п. зіграв позитивну роль у розвитку фізики XX ст. й філософському осмисленні здобутків некласичного природознавства.

ТЕЗА ( від грецьк. υέσιζ - положення, твердження) - будь-яке положення в спорі, викладення якоїсь концепції, теорії; у вузькому розумінні - основоположне твердження, принцип. У логіці - складова частина доведення, положення, істинність якого треба довести. У вченні Канта про антиномію Т. є одним із двох суперечливих положень, які визнаються однаково істинними. Гегель називав Т. перший ступінь тріади (теза, антитеза, синтез).

ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ - окремий, відносно самостійний тип наукового знання, первинний рівень якого формується на основі якісної переробки емпіричного знання засобами і в формах раціонального мислення. Він є результатом узагальнення і концептуалізації емпіричного матеріалу, даних спостереження та експерименту, абстрагування від несуттєвих і випадкових характеристик об'єкта, його ідеальної реконструкції (див. ідеалізація). Утворене таким чином знання виражається у формі загальних уявлень, понять, узагальнюючих положень, ідей, принципів і організується у відносно замкнені системи абстракцій - концепції, гіпотези, наукові теорії, їх асоціації. На основі якісної переробки засобами і в формах раціонального мислення не тільки емпіричного, а й первинного чи нижчого рівнів теоретичного знання виростають наступні, вищі рівні теоретичного знання, нашаровуючись один на одного і утворюючи складну ієрархічну його будову. Цей процес називають теоретизацією науки Н. а відміну від емпіричного, теоретичне знання створює абстрактний образ реальності, відображає і пояснює сутність об'єктів, закони їх функціювання та розвитку, передбачає невідомі явища і процеси, виводить нові закономірності. Завдяки цій властивості теоретичне знання ніби віддаляється від безпосередньо даної реальності і поширюється на ширші предметні області, які не були, а інколи приципово не можуть бути дані в сфері безпосереднього чуттєвого досвіду. В результаті утворюються теоретичні системи, що містять абстракції великої узагальнюючої сили. Теоретичне знання глибше і точніше відтворює реальність, ніж знання емпіричне, але поступається йому в онтологічній прозорості і обґрунтованості своїх абстракцій. Тому істинність теоретичного знання вже не може бути встановлена засобами чуттєвої достовірності і вимагає застосування спеціальних, добре розроблених процедур логічного доведення, теоретичного обґрунтування та практичної перевірки. При цьому пошуки об'єктивного аналога в дійсності для витлумачення змісту абстрактних конструкцій часто становлять складну методологічну проблему, що в логіці, методології та філософії науки отримала назву "проблеми реальності" або "проблеми існування". В окремих випадках знаходження такого аналога досягається шляхом редукції абстракцій високого рівня до абстракцій нижчого рівня, що дозволяють емпіричну інтерпретацію; експериментального, досвідного чи логічного обґрунтування теоретичної системи в цілому; практичної чи технічної реалізації абстрактних побудов. Універсального методу розв'язання проблеми реальності не створено.

ТЕОРІЯ ДОВЕДЕНЬ - розділ сучасної логіки, предметом дослідження якого є доведення - як синтаксичного об'єкта і як динамічної процедури, визначених у різноманітних логічних системах.

ТЕОРІЯ ТИПІВ - спосіб побудови логічного числення з кількома видами термів (констант і змінних), яким відповідають типи сутностей ієрархізованого логічного універсуму (напр., індивіди, властивості, властивості властивостей і т. ін.). Т.т. була запропонована Расселом і Вайтгедом у книзі "Principia mathematica" (1910 - 1913) як засіб усунення можливості доведення парадоксів у теорії множин. Так, у Т. т. неможливо навіть сформулювати твердження про суперечливу множину, яка містить саму себе у якості елемента, тому що елемент і множина належать до різних типів.

ТЕОРІЯ ( від грецьк. υεωρία - розгляд, міркування, вчення) - 1) В широкому розумінні - особлива сфера людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну діяльність, протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності і водночас перебуває з нею в органічній єдності. Т. виростає з практики, узагальнює її та обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організується і спрямовується Т. В цьому розумінні Т. набуває дещо метафоричного значення. Філософський зміст взаємодії Т. і практики розкривається через взаємозв'язок категорій теоретичного і практичного. 2) У власному розумінні - форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систематичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об'єктів. Т. є найрозвинутішою і найдосконалішою формою організації наукового знання. Серед інших форм (абстракції, асоціації абстракцій, гіпотези тощо) Т. вирізняється багатьма ознаками і насамперед будовою і пізнавальними функціями. В процесі пізнання Т. виступає як система понять, висловлювань, умовиводів, зведених до єдиного об'єднавчого начала, роль якого відіграє певна узагальнююча ідея. Характерним для будови теорій є те, що всі її твердження і поняття поділяються на дві групи. Перша, кількісно невелика, охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, що лежать в основі Т. і формулюють фундаментальні закони чи властивості об'єктів, які вивчає теорія. Вихідні твердження називаються принципами, постулатами або аксіомами. Другу групу становить сукупність похідних понять і тверджень Т., що з тією чи іншою силою логічної необхідності випливають з вихідних тверджень. Похідні твердження називаються логічними наслідками, висновками або теоремами. Прийнятий спосіб логічного встановлення істинності теорій (спосіб доведення) тісно пов'язує між собою всі поняття та твердження і створює логічну структуру Т., надаючи їй характеру цілісної, відносно замкненої системи знання. В пізнавальному відношенні Т. є істинним знанням. Вона є узагальненням об'єктивних фактів, досвіду, суспільно-історичної практики людей, формулює закони, що визначають відношення між об'єктами. Т. є формою систематизації наукових знань, способом опису об'єктивної дійсності та засобом пояснення її закономірностей. Т. здатна передбачати нові явища, закономірності, тенденції розвитку тощо. Кожна розвинена наука будується з багатьох відносно самостійних і пов'язаних між собою Т. Розрізняють різні типи Т. За предметом їх поділяють на математичні, фізичні, біологічні, соціогуманітарні тощо; за будовою - на дедуктивні, істинність тверджень яких встановлюється шляхом виводу із тверджень вихідних, і недедуктивні, істинність тверджень яких доводять за допомогою аргументації фактами. Дедуктивні Т., побудовані як логічне мислення, називаються формалізованими. За характером відношення до дійсності розрізняють Т. змістовні, коли Т. є відображенням конкретної частини реальності, і формальні, коли Т. виступає тільки як форма, безпосередньо не пов'язана з тією чи іншою предметною областю. Формальні Т., що їх розглядають як сукупність упорядкованих знаків, називають знаковими або логістичними системами; коли ж упорядковану сукупність знаків розглядають у зв'язку з певними їх значеннями, то такі формальні Т. називають мовами (Т. як мова) С. еред сукупності Т., споріднених за своїм предметом, виділяють фундаментальні Т., які займають провідне місце в тій чи іншій науці. Вони є основою її розвитку, формують спосіб мислення, який панує в цій науці. Напр., у сучасній фізиці такими Т. є квантова механіка, теорія відносності, в біології - еволюційна теорія, генетика. В сучасних умовах Т. виступає основною формою розвитку науки. Т. виникає, як правило, у вигляді гіпотези на базі узагальнення наукових фактів. Гіпотеза переростає в Т. внаслідок перевірки її за допомогою досліду, спостереження, практичного застосування.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА ЛОГІКА ( від лат. transcendere- переступати) - неформальна логіка, створена Кантом для з'ясування структури пізнання та його меж З. гідно з Кантом, речі в собі діють на чуттєвість людини і породжують відчуття. Останні поєднуються з формами споглядання, простором і часом, які наявні в суб'єкті і впорядковуються ними. Такий синтез форм споглядання з чуттєвими даними Кант називає явищем і вважає його матеріалом пізнання. Пізнання є другий синтез - явищ з апріорними формами мислення, тобто категоріями. Цей синтез породжує об'єкти або предмети, сукупність яких називається природою, а знання про неї - досвідом. Досвід Кант вважає єдино можливим видом дійсно наукового знання; він і окреслює межу теоретичного пізнання взагалі. Але людина бажає знати й про те, що лежить за його межами, а отже, і за межою чуттєвості. До такого знання вона може доходити лише за допомогою мислення або "чистого розуму". Критикою чистого розуму Кант називав доведення неможливості й ілюзорності такого знання. їх проявом є суперечності, в які впадає при цьому розум. Найбільш значущі суперечності, розкриті Кантом, це - антиномії. Усього він нараховував три об'єкти, з приводу яких суперечності виникають: світ в цілому, Бог, душа людини В. чення про суперечності чистого розуму Кант назвав "трансцендентальною діалектикою". Його діалектика становила складову частину "трансцендентальної логіки" і справила найбільший вплив на подальший розвиток діалектичного мислення у Фіхте, Гегеля та інших мислителів. На відміну від них, діалектика Канта має негативний характер, виражає межі людського пізнання, які можуть бути подолані, згідно з Кантом, лише за допомогою "практичного розуму", який втілюється в моралі і релігії. В цілому проблематика Т. л. Канта не втратила свого значення і до нашого часу.

ТРІАДА (тріадичність) - зовнішня форма діалектичного методу, полягає у покладанні тези, висуненні антитези і подальшому їх синтезі. Вперше Т. помітив і подав у своїй таблиці категорій Кант. Фіхте розробив її у структурі свого науковчення. Аналіз антитези привів його до ідеї антитетичного методу. Свій власний метод він називав синтетичним, бо головним завданням вважав синтез протилежностей, в кінцевому підсумку - доведення тотожності найбільш загальних із них - суб'єктивного і об'єктивного. Велику роль відігравала Т. в філософії Гегеля, особливо в пізніх творах, насамперед в "Енциклопедії філософських наук", коли його діалектика втратила пошуковий сенс і набула формального характеру. Живий зміст її перетворився на штамп. Таку ж тенденцію спостерігаймо у вченні Шеллінга. Вона є невід'ємною рисою будь-якого вчення, яке стає зрілим і старіє. Раціональним змістом Т. є те, що більшість філософських понять полярні чи протилежні, але в той же час потребують доповнення одне одним і синтезування в певному цілому.

ФАКТ ( від лат. factum - зроблене, те, що відбулося) - філософське і загальнонаукове поняття, широко вживане в усіх галузях пізнання; має певний ряд смислових значень. Як істотний складник пізнавального процесу і процесу мислення вивчається гносеологією, логікою, методологією та філософією науки. 1) Явище або подія, що насправді мали місце в реальній дійсності і встановлені як даність у безпосередньому спостереженні чи експерименті засобами чуттєвого споглядання та показаннями приладів. Ф. у цьому розумінні має вигляд одиничного, окремого, випадкового. Фіксується за допомогою протоколів, графіків, таблиць, статистичних зведень, результатів моніторингу тощо Х. арактеризується об'єктивністю і відносною незалежністю від способів виявлення, а тому в процесах пізнання і мислення відіграє роль свідчень про істинний стан речей в об'єктивній дійсності К. орелює із законом як виразом загального, обумовленого і необхідного. Ф. являє собою конкретний прояв дії закону, а закон є генералізацією Ф. Ф. виступають предметом наукового аналізу і осмислення, концептуалізації та пошуку причинно-нас лід Нових зв'язків. Вони є вихідним пунктом проникнення в сутність природного і соціального світу. 2) Знання, достовірність якого не викликає сумніву і забезпечується прямим зіставленням з реальною ситуацією в дійсності за допомогою відчуттів, сприймання, уявлення. Таке знання є безпосереднім, наочно-образним і досвідним. У цьому відношенні Ф. корелює з теорією як знанням опосередкованим, раціональним і вивідним. Ф. складають емпіричну базу теорії, підтверджують її або спростовують. Теорія систематизує факти, описує і пояснює їх, передбачає нові факти (див. емпіричне знання). 3) Судження або висловлення, що мають значення істини і в процесах пізнання та мислення виступають підставами для визначення істинності інших суджень або висловлювань, входячи до складу процедур доведення та логічного доказу. В дедуктивних побудовах фактуальні судження або висловлення відіграють роль засновків, з яких випливають логічні наслідки або висновки. В індуктивних побудовах, сутність яких полягає в аргументації Ф., вони набувають характеру аргументів, які з тим чи іншим ступенем вірогідності підтверджують або спростовують тезу - положення або систему положень, істинність яких встановлюється. Спільним для різних трактувань поняття Ф. є те, що всі вони пов'язують Ф. з об'єктивністю, істинністю та самодостатністю. Однак ці характеристики Ф. є відносними, неабсолютними, оскільки конституювання Ф. і часто навіть саме його існування істотно залежать від суб'єктивних чинників і концептуальних засобів виразу. Так, для теорії відносності викривлення простору є Ф., в той час як для класичної механіки воно ним не є. Тому при встановленні Ф. дуже важливо максимально усунути суб'єктивні нашарування. У зв'язку з цим до обов'язкових рис Ф. часто відносять усталеність, самототожність, інваріантність стосовно зміни образів чуттєвого споглядання та концептуальних перетворень.