для+розуміння

ІНШЕ (лат. alteritas - відмінність) - термін, основне значення якого в античній філософії задане протиставленнями: єдине - інше, тотожне - інше; потому І. постає як принцип множинності і як принцип розрізнення. У "Парменіді" Платон дав діалектику єдиного та І., котру сприйняв неоплатонізм, а в "Тімеї" розкрив сполучення тотожного таї., фукціонування їх у космічній душі, де І. постало у вигляді принципу невпорядкованого руху. Аристпопгель розумів І. як протилежне тотожному і як відмінне. І., витлумачене онтологічно, є інобуття Д. ане розуміння І. простежується у філософських вченнях, які дотримуються неоплатоністської або об'єктивно-ідеалістичної традиції. Так, у Гегеля суще й І. "світяться одне в одному". У комунікативній філософії екзистенційного спрямування І. осмислюється у контексті взаємодії "Я" і "Ти" (Ясперс, Бубер, Левінас). Філософія діалогу Бахтина розглядає І. як "подію співбуття, в якому воно є способом людської присутності у світі, "не-алібі буття". І. тлумачиться як "Інший" Бартом як властивість буденної свідомості, котра сприймає Іншого як річ, видовище, щось відщеплене й відчужене. Дельоз вбачає в І. передусім структуру поля сприйняття, яка уможливлює вихід за межі власного простору "у несвій" ("чужий"). І. як структура є оприявненням можливого світу. Для Бодріяра це означає і "кінець соціальності", репрезентованої як "європейськість". "Втрата І." характеризує постмодерну ситуацію. У фемінізмі, що ґрунтується на засадах постструктуралізму, І. розглядається крізь призму положення Деррида про подолання логоцентризму, відповідно - фаллоцентризму попередньої культури як чужої. У постфемінізмі І. осмислюється в контексті стратегій жіночої ідентичності (на відміну від чоловічої). Історична візія І. окреслювалась іще Дильтеєм, де у часовій перспективі воно опиняється всередині сущого, що переживається, тобто визначається самою історичністю буття. Досвід "чужого" як досвід "нездоланної відсутності" (Гуссерль) є предметом феноменологічних студій. В екзистенційній онтології Гайдеггера І. осмислюється у модусі "співбуття", що, розгортаючись як сучасність, веде до зустрічі різних культурних традицій. На освоєнні "чужого" як подоланні відчуження між досліджуваним текстом і його автором акцентує увагу герменевтика Гадамера (див. герменевтика філософська). У філософській антропології і культурологічних дослідженнях концепт І. як "чужого" тлумачиться засадниче і є підставою пошуку ціннісних систем індивідуальних і колективних ідентифікацій та компаративістських описів моделей "своєї" і "чужих" культур.

ІСТОРІЯ ( від грецьк. ιστορία - дослідження, оповідь про минуле, пізнане) - 1) Реальний процес розвитку суспільства в цілому, його різновидів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства. 2) Наука, що досліджує минуле суспільства з метою більш адекватного розумінння його сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. В реалізації й осягненні іманентного зв'язку, що має місце між означеними вище значеннями І., ключову роль відіграє філософія, яка розглядає І. не лише і не стільки як предметну сферу, існуючу окремо від суб'єкта, а в її взаємозв'язках з ним. Завдяки такому підходу І. постає у єдності своїх онтологічних і гносеологічних характеристик як багатомірний феномен, різноманітні вияви якого неоднаково фіксуються і акцентуються в діяльності, відносинах, поведінці, спілкуванні та свідомості різних людей; зрештою - як цілісність і, водночас, - як конкретне і невичерпне розмаїття історичних реалій, утворене, відтворене та відображене і окремим індивідуальним горизонтом історичних життєдіяльності й свідомості кожної людини, і їх сукупністю, тобто як інтегративне поле їх перетину. Подібно до філософії та соціології, І. також досліджує людське суспільство як своєрідну цілісність, вивчає творчу потугу людства в усіх галузях його життєдіяльності та є однією з найважливіших форм самоусвідомлення людством самого себе А. ле якщо філософія розглядає суспільство в єдності його динамічних і структурних, діахронічних і синхронічних характеристик, а соціологія фокусується на структурних, синхронічних, то І. як наука акцентує увагу на діахронічних, динамічних характеристиках суспільства як цілого. І. - інтегративний процес розвитку і зміни не лише людських індивідів, а й мезоіндивідів (напр. етносів) та макроіндивідів (як-то, цивілізацій). Протягом тривалого часу домінував своєрідний лінійний "моноцентризм" І. як науки, тобто тлумачення історичного процесу в цілому лише з позицій власної цивілізації. Напр., для класичної західноєвропейської історичної науки властивий європоцентризм, з позицій якого всесвітня І. поділялася на стародавню, середньовічну і Нового часу. Однобічний, європоцентристський характер цього поділу був підданий критичному аналізу в праці Данилевського "Росія і Європа" (1871), та пізніше - Шпенглером ("Занепад Європи", 1918 - 1922) і Тойнбі ("Дослідження історії", 1934 - 1961). В працях цих та ряду інших мислителів доводиться спрощеність лінійного тлумачення І. в таких різновидах, як регресистське (Монтень, Руссо, Ортега-і-Гассет) та прогресистське (Вольтер, Кондорсе, Гердер, Гегель, класичний марксизм) і наголошується принципово новий підхід до І., за якого вона постає як вельми складне, нелінійне, поліцентричне утворення. За сучасних умов відбувається інтенсивна розробка саме такого, некласичного розуміння І. як поліцентричного процесу.

МАРБУРЗЬКА ШКОЛА НЕОКАНТІАНСТВА - напрям неокантіанства, що виходив із "трансцендентально-логічного" тлумачення вчення Канта. Найвідоміші представники школи - Коген, Наторп, Кассирер. Марбуржців об'єднує у школу визнання трансцендентального методу як єдино правильного методу дослідження проблем логіки, гносеології, етики, релігії, соціології, філософії права, педагогіки, історії та інших сфер знання. Що стосується розуміння філософами з Марбургаречі у собі, то тут характерними є два моменти: по-перше, річ у собі розглядається як допоміжна побудова в системі критичної філософії, як "граничне поняття"; по-друге, істинний зміст цього поняття треба розуміти як принцип мети. Трансцендентну кантівську річ у собі марбурзькі неокантіанці розглядають вже як трансцендентальну, здійснюючи її перенесення у сферу свідомості. Вона трактується як категорія логіки, "чистого пізнання". Річ у собі виражає завершення, межу понятійного знання, структурну оформленість предмета як результату пізнання (становлення свідомості). Критерієм об'єктивності і реальності пізнання М.ш.н. вважає відносну врівноваженість одних елементів пізнання стосовно інших. Це породжує суб'єктивізм і релятивізм у сфері гносеології, внаслідок чого з'являється реальна можливість фідеїстичної інтерпретації досвіду. М.ш.н. стверджує функціональне значення релігії для мислення: цінність релігії полягає в тому, що вона визначає межу діяльності розуму. "Чисте" пізнання досліджує не походження і сутність процесів, а природу нашого осягнення речей. "Чиста" воля - це спонтанний процес розвитку моралі, а "чисте" почуття свідчить про іманентність релігії свідомості людини.

МОВА - суспільний продукт, що виробляється колективом для забезпечення потреб у комунікації і зберігається в пам'яті членів колективу, а також у текстах, побудованих засобами даної М. У великій різноманітності знакових систем, що називаються М., можна умовно виділити кілька груп, які значною мірою вирізняються поміж собою за багатством знакових одиниць, за способом і складністю структурної організації, за субстанціальним матеріалом, на використання якого для побудови текстів орієнтована дана М. 1) Природні (етнічні) М., найбагатші і найскладніші вербальні знакові системи, що історично склалися і пристосувались для утворення усних звукових текстів - мовлення. Графічна фіксація мовлення у вигляді письмових текстів має передумовою застосування другої знакової системи - тієї чи іншої системи писемності. 2) М., які є невербальними знаковими системами, що лежать в основі текстів різних видів мистецтва - музичних творів, танцю, творів живопису, фотографії, кіно, архітектури тощо. 3) Штучні М. науки і техніки. Знаки цих М., які часто називають символами, так само умовні, як і всі інші знаки, але вони умовні не "за традицією" (як у природних М. і М. мистецтва), а "за домовленістю". 4) Знакові системи, які застосовуються для утворення простих текстів, що регулюють побутову поведінку і трудову діяльність людей (різні системи жестів, сигналів, кольорів, спорадичне використання окремих предметів як текстових знаків для передачі інформації). У граничному випадку знакова система, а отже, і створюваний за її допомогою текст, може складатися лише з одного знаку. 5) М. тварин, яка поки що мало вивчена. Дуже часто М. неправомірно плутають або навіть ототожнюють з текстом, приписуючи їй властивості і функції, які насправді належать тексту А. ле на відміну від мовлення і тексту, М. не дається нам у безпосередньому спостереженні. З цього випливає, що М. не може бути формою вираження думок і почуттів і формою зберігання знань про дійсність. Ці функції належать тексту, який виражає не тільки думки, а й саму М. Щоб стати членом певного колективу, індивід мусить реконструювати М., спираючись на почуті або побачені тексти, запам'ятати її елементарні знакові одиниці і способи утворення складних знакових комплексів (тобто граматичну систему), а потім навчитися використовувати її для досягнення своїх комунікативних цілей. М. є найважливішою складовою частиною комунікативної діяльності, знаряддям впорядкування і організації тієї чи іншої матеріальної субстанції (звук, колір, предметне середовище і т.п.), перетворення її в осмислений текст. Зокрема, природна М. використовує звуки для побудови текстів, але самій М. належать не звуки, а фонеми - абстрактні сутності, які не сприймаються органами чуття і в яких фіксуються лише деякі властивості звуків, суттєві для даної М. Функція знаків природної М. (морфем та слів) полягає в тому, що вони стають еталонами, зразками для утворення матеріальних знаків тексту (озвучених морфем і слів) в процесі його побудови і для їх розпізнавання в процесі сприймання і розуміння. Будь-яка М. є скінченною знаковою системою, але вона може породжувати необмежену кількість текстів необмеженого обсягу, оскільки кожний мовний знак, втілюючись у матеріальну субстанцію, здатний до безмежного тиражування, утворюючи безліч своїх текстових варіантів.

1) голова; головний портрет, зображення голови; життя

2) розум; здібності; ( фізіологічна) переносимість, здатність

3) людина

4) ( pl бeз змiн) голова худоби

5) череда; зграя ( птахів)

6) aмep. головний біль (особл. з похмілля)

7) cл. рот

8) роги ( оленя)

9) icт. зачіска; волосся

10) aмep.; cл. наркоман; фанатик, палкий шанувальник, уболівальник

11) верхня частина ( чого-небудь); верх, верхівка; мop. топ ( щогли)

12) передня, головна частина ( чого-небудь); перед; мop. передня, носова частина судна; ніс ( судна)

13) просування вперед, прогрес

14) крона ( дерева)

15) голівка; колос, волоть ( злакових)

16) витік, верхів'я ( ріки)

17) заголовок; рубрика, параграф

18) мeд. назріла голівка ( нариву); критична точка, перелом; криза

19) головка (шпильки, гвинта, цвяха); циліндрична головка ( болта); обух ( сокири); бойок ( молота); лоб ( зубила); набалдашник ( тростини); наконечник ( стріли); головка ( тенісної ракетки); вiйcьк. головка снаряда; тex. насадка, ригель; головка

20) pl лицьова сторона ( монети); орел

21) піна ( на пиві); вершки ( на молоці)

22) підйомний навіс; відкидний верх (екіпажа, автомобіля)

23) днище (бочки, цистерни); шкіра, натягнута на барабані

24) елк., paд. магнітна головка ( magnetic head)

25) тex. бабка ( верстата)

26) тex. рухомий штамп

27) бyд. верхній брус ( віконної або дверної коробки)

28) apxiт. капітель, замковий камінь ( склепіння)

29) pl; гipн. багатий концентрат; pl; xiм. головний погон, головна фракція ( при перегонці)

30) гiдp. різниця рівнів; напір, висота напору, тиск ( стовпа рідини)

31) метал. ливник, додаток ( при литті)

32) гeoгp. мис ( часто у назвах)

33) aмep.; мop.; жapг. гальюн; убиральня

34) глава, керівник, начальник; головний, старший; вождь; ватажок; проводир; = headmaster

35) верхівка; керівництво

36) провідне, керівне положення

37) лiнгв. вершина, стрижневе слово ( конструкції)

1) верхній; передній; головний; головний, старший

2) зустрічний

3) призначений для носіння на голові; головний

1) очолювати, стояти на чолі; іти, стояти спереду

2) перевершувати; бути першим

3) озаглавлювати; починати ( якими-небудь словами); починати, започатковувати, бути початком, відкривати ( текст)

4) направляти; направлятися; тримати курс ( куди-небудь)

5) заважати, перешкоджати ( руху); поступатися, давати ( кому-небудь) дорогу; підніматися до витоків (ріки, струмка); обходити (ріку, струмок); рухатися назустріч ( чому-небудь); ( for) викликати на себе, напрошуватися

6) брати початок ( про ріку)

7) насаджувати, прилаштовувати головку (до шпильки, гвіздка; head up)

8) ( head up) завиватися, утворювати качани ( про капусту); колоситися ( про злакові)

9) нарвати, дозріти ( про нарив); досягати найвищої, критичної точки

10) зрізати верхівку (дерева, рослини; head down); знімати, прорізати (кірку, скорину); обезглавлювати

11) відбивати м'яч головою; грати головою (head in; футбол)

Бакунін, Михайло Олександрович (1814, Новоторзький п. Тверської губ. - 1876) - рос. філософ, теоретик анархізму, один із засновників народництва Ф. ормування філософського світогляду Б. розпочалося із зацікавлення в серед. 30-х рр. нім. класичною філософією, особливо Фіхте і Гегеля. Проповідницька і перекладацька діяльність Б. сприяла популяризації ідей нім. класичної філософії в Росії, але його розуміння їх було здебільшого поверховим. Вивчення нім. філософії Б. продовжив у Берлінському ун-ті (1840 - 1842), де слухав лекції Шеллінга. Під впливом негативного враження від нім. дійсності, невдоволеності формалізмом нім. метафізики та завдяки власній бурхливій енергії і прагненню до практичної діяльності Б. залишив філософію і поринув у політику. Активна революційна діяльність трансформувала світогляд Б. у напрямі антропологічного матеріалізму і войовничого атеїзму. В серед. 60-х рр. XIX ст. Б. виступив як теоретик анархізму. Підґрунтям анархістського вчення Б. була ідея негайної руйнації держави як форми авторитарнодеспотичного правління і встановлення суспільного самоврядування на основі вільної федерації індивідів, спільнот і націй. Засобом створення нового суспільства Б. вважав революцію, спричинену "народним інстинктом, який ніколи не помиляється". З позицій анархізму Б. вступив у непримиренну суперечку з теорією "державного соціалізму", тому він став мішенню для критики з боку Маркса і його послідовників. Накреслена Б. програма революційного руху вплинула на формування ідеології рос. народництва.

[br]

Осн. тв.: "Держава і анархія" (1873); "Бог і держава" (1882).

ВИРОБНИЦТВО СУСПІЛЬНЕ - процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, духовні багатства, індивідів та їхні здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом створення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. В.с. існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам, завжди і в усіх своїх проявах є суспільним. Люди, які створюють матеріальні блага і духовні продукти та нові форми суспільних відносин, неминуче вступають у певні зв'язки і відносини для здійснення спільної діяльності. В.с. є системою, утвореною чотирма видами виробництва: матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (виробництвом суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (виробництвом власного життя). Вказані види В.с. знаходяться в постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти. Із розвитком людства переважного значення набуває то один, то інший вид В.с., який надає іншим видам виробництва відтінку, властивого тільки йому. Це позначається не лише на особливостях В.с. певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання. Під впливом досягнень європейського мануфактурного виробництва XVI - XVIII ст., індустріального виробництва кін. XVIII - пер. пол. XX ст. у філософії історії, соціології, історіографії набуло поширення ототожнення В.с. з матеріальним виробництвом. Це властиво насамперед марксизму, який потрактовує В.с. переважно як процес створення матеріальних благ, необхідних для існування і розвитку суспільства, і як основну рушійну силу історії. Матеріальні виробничі відносини розглядаються ним як об'єктивний критерій для відмежування однієї історичної епохи від іншої, нижчого ступеня суспільного розвитку від вищого, для вирізнення загального, як такого, що повторюється в історії різних країн і народів, які знаходяться на одному ступені суспільного розвитку, тобто для вирізнення конкретно-історичних типів суспільства, або суспільно-економічних формацій. Не менш сильною є абсолютизація матеріального виробництва в історіософських, соціологічних та історичних поглядах, притаманних теоріям "технологічного детермінізму" та "індустріального суспільства" (Веблен, Берл, Голбрейт, Белл та ін.). В історіографічній методології даній абсолютизації відповідає поширена методологія реконструкції й оцінки минулого, періодизації історії, з'ясування її рушійних сил і законів розвитку за рівнем одного лише матеріального виробництва, матеріально-виробничих технологій та матеріальної культури. Визнання провідного історичного значення духовно-виробничої домінанти В.с. відбилося на абсолютизації філософсько-історичною та історичною думкою духу, духовної активності, духовного життя. Ця лінія бере початок у Стародавній Греції та Юдеї, зміцнюється схоластикою Середньовіччя, розвивається у філософських вченнях Гегеля і Канта, гегельянців, неогегельянців, кантіанців, неокантіанців, набуває сучасного оформлення в теоріях "абсолютного історизму" (Холдейн, Коллінгвуд), "етико-політичної школи" в історіографії (Кроче), працях Віндельбанда, Рикерта, Дильтея, Вебера, Парсонса та ін. На сучасне розуміння сутності і ролі В.с. в історичному процесі переважно впливають теорії "інформаційного суспільства". Визнання провідної історичної ролі особистості і виробництва власного життя тісно пов'язане з аналізом матеріального і духовного життя сучасного людства. Реакцією на абсолютизацію матеріально-виробничого аспекту В.с. і відповідного йому позитивістського еволюціонізму та історизму стало вчення Бергсона і Тойнбі про "творчу меншину" суспільства як рушійну силу історичного процесу. Ще більш глибокого гуманістичного бачення історії та її закономірностей досягає екзистенціалізм (Шестов, Бердяєв, Гайдеггер, Бубер, Сартр, Ясперс, Марсель, Мерло-Понті, Камку та ін.). Сучасна науково-виважена і більш плідна методологія періодизації історичного процесу, з'ясування рушійних сил і законів історії, сенсу і перспектив історичного розвитку ґрунтується на врахуванні всіх чотирьох аспектів В.с Б. агатоаспектне бачення природи В.с. дозволяє подолати крайнощі вульгарноекономічних та технократичних, об'єктивно-ідеалістичних уявлень про історію.

Вишеславцев, Борис Петрович (1877 1954) - рос. філософ. Висланий із Росії у 1922 р. Разом із Бердяєвим заснував ж. "Путь" (Париж, 1925) і був його співредактором. В. як мислителя відзначають здатність до сміливого філософського синтезу і принципове уникання безумовних визначень та закінчених текстуальних викладів: найвищу цінність для нього становить вихід за межі свідомості, "транс" в Абсолютне. В. стверджує неможливість охопити Абсолютне в поняттях: сфера метафізики - "вся таємнича безмежність, що розгортається в інтуїції". Ця ідея становить підґрунтя пошуків В. у галузі етики і філософської антропології. Недосконалій моралі закону, яка звернена лише до людської свідомості, В. протиставляє етику благодаті, що сягає глибин підсвідомого. Визнаючи заслуги Фройда у розкритті еротичної природи підсвідомого, але слідом за Юнгом й Адлером, не задовольняючись вузькістю й однобічністю його розуміння лібідо і сублімації, В. протиставляє йому вчення про ерос і сублімацію, що спирається на платонівську і східнохристиянську містичну традицію. Потяг душі до збагачення її сутнісних сил ерос сублімує, перетворює нижчі підсвідомі прагнення у вищі, одухотворюючи і просвітлюючи їх до рівня обожування С. ублімація еросу здійснюється через трансценденцію, ставить людину в залежність від Абсолюту. Ця залежність має позитивний сенс, бо рятує людину не тільки від жахливої самотності у світі, а й від замкненості у самій собі, і забезпечує, зрештою, можливість "вільного трансу, вільного виходу у вільний простір Абсолютного". В останніх працях В. постає як історик рос. філософії, критик марксизму і соціальний філософ, рішучий супротивник тоталітаризму і проповідник вищих, релігійно-моральних цінностей, служіння яким вважає єдиною запорукою подолання бездуховності культури індустріальної доби.

[br]

Осн. тв.: "Етика Фіхте" (1914); "Етика перетвореного Еросу" (1931).