директорія

1) ( доктор) Dr., Doctor

2) ( директор) Director

1) ( адміністративний або колегіальний орган) council; board

2) ( стосовно українських органів влади) rada

Азархін, Вілен Андрійович (1929, Дніпропетровськ - 1996) - укр. філософ, канд. філософських наук, засл. прац. культури України. Сфера наукових інтересів - історія філософської думки України, сприйняття геліоцентричної системи Коперника в філософській традиції України XVII - XVIII ст. Організатор видавничої справи в галузі філософії. Один з фундаторів ж. "Філософська та соціологічна думка". Од 1969 р. - вчений секретар редколегії ж. Сприяв організації публікацій філософської літератури, у 1977 - 1991 рр. - головний редактор вид-ва "Наукова думка". Один з засновників, перший директор вид-ва "Абрис".

[br]

Осн. тв.: "Коперник. Бруно. Галілей", у співавт. (1974); "Наукова істина і доля вченого", у співавт. (1989).

Андрущенко, Віктор Петрович (1949, Київ) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1975). Докт. філософських наук, проф., чл.-кор. АПНУ, засл. діяч науки і техніки України, директор Ін-ту вищої освіти АПНУ. Од 1995 р. - заступник, згодом - перший заступник міністра освіти України. Фахівець з проблем філософії освіти, трансформації гуманітарної освіти в Україні, один з фундаторів плюральної методології соціального пізнання та парадигмальної моделі розвитку історії соціальної філософії А. втор понад 160 наукових і науково-методичних праць з філософії, соціології, політології.

[br]

Осн. тв.: "Людина в системі культури" (1984); "Сучасна соціальна філософія". У 2 т. (1994); "Беловіжжя. Україна. 91 - 95. Л. Кравчук" (1996); "Історія соціальної філософії. Західноєвропейський контекст" (2000).

Бистрицький, Євген Костянтинович (1948, Плявіняс, Латвія) - укр. філософ З. акінчив філософський ф-т КНУ ім. Т. Шевченка (1976). Докт. філософських наук (1991). Од 1989 р. - зав. відділом Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ; виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження". Коло наукових інтересів - розробка філософської концепції розуміння як альтернативної класичній теорії пізнання (розуміння тлумачиться як феномен практичної свідомості, як культурно-історичнапередумова осмислення загальних, пізнавальних значень); аналіз "онтологічного повороту" (при розгляді проблем людини та культури); дослідження проблематики, що стосується легітимації політичного режиму укр. незалежності як культурполітичного феномена, а також методологічних принципів осягнення посткомуністичної реальності.

[br]

Осн. тв.: "Наукове пізнання і проблема розуміння" (1986); "Загадка людського розуміння" (1991); "Буття людини в культурі: Досвід онтологічного підходу", у співавт. (1991); "Феномен особистості: Світогляд, культура, буття" (1996); "Чому націоналізм не може бути наукою" (1994); "Феномен української культури" (1997), у співавт.; "Політична філософія посткомунізму: горизонти методології" (1995).

Бохеньський, Юзеф Марія (1902, Чушув, Польща - 1995) - швейцарськ. філософ польськ. походження. Освіту отримав у Львові та Познані. Член ордену домініканців (від 1927 р.). Викладав філософію у Римі, Кракові, Фрибурзькому ун-ті (Швейцарія), директор Ін-ту східноєвропейських досліджень при цьому ж ун-ті (1952 - 1972). Коло його зацікавлень охоплює історію філософії, логіку, філософію релігії. Б. - одна з найпомітніших постатей серед критиків догматизму та антигуманізму марксистської ідеології у XX ст. Як відомий представник філософії неотомізму прагнув до розвитку його світоглядних принципів на засадах органічного поєднання окремих положень феноменології, неопозитивізму та лінгвістичної філософії.

[br]

Осн. тв.: "Європейська філософія сучасності" (1947); "Діамант" (1950); "Логіка релігії" та ін.

Винниченко, Володимир Кирилович (1880, Єлисаветград, нині Кіровоград, - 1951) - укр. письменник, публіцист, політичний і державний діяч, автор етико-філософської теорії конкордизму, понад 100 оповідань, 14 романів, 23 п'єс, численних філософських і публіцистичних праць, більше 100 картин; відзначався харизмою як промовець. Навчався на юридичному ф-ті Київського ун-ту (1901-1902). Від 1903 р. займався активною революційною діяльністю. Лідер Революційної укр. партії (1901 - 1905), голова (1905), член ЦК (1907) Укр. соціал-демократичної партії, заст. голови Укр. Центральної Ради (1917), голова уряду - Генерального Секретаріату (1917); автор (або чільний співавтор) законодавчих актів УЦР, у т.ч. 4-х Універсалів О. чолював Директорію (листопад 1918 - лютий 1919). Видавав (разом із ІІІаповалом) ж. "Нова Україна" (1923 - 1925) В. ід 1925 р. - у Франції (спочатку Париж; від 1934 р. - Мужен). У роки впровадження в СРСР непу порушував питання про повернення в Україну, але безуспішно, бо був оголошений ворогом народу. Для світоглядної позиції В. характерною є тенденція до синтезу суперечливих підходів на ґрунті загальнолюдських цінностей. Був "за соціалізм, але й за вільну Україну", а відтак - речником, за його власними словами, "всебічного визволення". Прагнув примирити політику і мораль, діяти "з погляду вселюдської невмирущої правди і справедливості" З. рештою, виявився одинаком, який і в політиці, і в літературі, і в філософії торував свій власний шлях. В. - один із чільних творців укр. неореалізму. Як і Достоєвський, мучився таїною поневолення людини "звіролюдиною", власне людського в ній тваринно-хижим. Автор першої в укр. літературі соціальної утопії (роман "Сонячна машина", 1921-1924). Твори "Муженського циклу" (1934 - 1951) - це "романи ідеї", з ретельно виписаним у них етико-філософським виміром конкордизму. Як філософ і мудрець В. вважав, що людина з незапам'ятних часів (через гріхопадіння) порушила властиву їй в нормальному (щасливому) стані рівновагу й "погодження сил" та впала в дискордію, або розлад сил, а відтак - в агресієфільство К. апіталізм і державний (радянський) соціалізм, за В., є творінням хворої людини, неприйнятним для людей здорових Щ. об подолати цю хворобу, В. пропонує філософію конкордизму. Засадою її є "усуспільнення" людиною самої себе, погодженість її із собою, іншими людьми, з природою. Гносеологічно конкордизм має витоки в матеріалізмі, методологічно - у принципі примирення протилежностей та рівноваги, космічно - в ідеї єднання з природою ("сонцеїзм"), соціально - в ідеї колектократії (власність трудових колективів на фабрики, землю тощо), цивілізаційно - в ідеї "Світової Федерації" збратаного конкордизмом людства. Соціалізм, за В., це витвір класової свідомості, конкордизм - вселюдської; перший підпорядковує етику політиці, останній - політику етиці. У філософсько-ідеологічному плані - це різновид ідеології "третього шляху", спрямованої на зреалізування "вселюдської акції" просвітленого конкордизмом людства.

[br]

Осн. тв.: "Твори". У 23 т. (1928); "Політичні листи" (1920); "Революція в небезпеці!" (1920); "Щоденник. Т. 1 (1911 - 1920); Т. 2 (1921 - 1925)" (1980 - 1983); "Сонячна машина" (1989); "Відродження нації". У 3 ч. (1990); "Заповіт борцям за визволення" (1991); "Вибрані п'єси" (1991).

Войтко, Віталій Іванович (1927, с С. тецівка Черкаської обл. - 1989) - укр. філософ. Закінчив фізико-математичний ф-т ПДУ (1949), НПУ ім. М. Драгоманова (1952). Докт. філософських наук (1965), проф. (1969), чл.-кор. АПН СРСР. Викладав філософію в НПУ ім. М. Драгоманова (1953 - 1959), зав. кафедрою філософії в НТУ "КПІ". В 1972 р. - директор Ін-ту психології НАНУ. Від 1983 р. до кінця життя - проф. кафедри суспільних наук Центрального ін-ту вдосконалення вчителів. Коло наукових інтересів: проблеми наукового світогляду, соціальнопсихологічні проблеми науково-технічного прогресу, взаємозв'язку людини, техніки, суспільства; розробка принципів та основ наукового керівництва розвитком суспільства. Автор близько 60 наукових праць із філософії, психології, соціології, у т.ч. 8 монографій.

[br]

Осн. тв.: "Соціально-психологічний аспект науково-технічної революції" (1976); "Етика сімейних відносин" (1981); "Долаючи інерцію мислення" (1988).

Глушков, Віктор Михайлович (1923, Ростов-на-Дону - 1982) - укр. вчений, математик, фахівець в галузі кібернетики та інформатики. Закінчив фізико-математичний ф-т Ростовського ун-ту (1947). Академік НАНУ (1961), академік AH СРСР (1964). Директор Ін-ту кібернетики НАНУ (1962 - 1982). Наукова творчість Г. охоплює - дослідження проблем сучасної алгебри, розбудову концептуально-теоретичних основ кібернетики, розробку теорії автоматів і теорії ЕОМ, конструювання ЕОМ і створення систем їх математичного забезпечення, розробку теорії АСУ та низки проблем у галузі економічної та біологічної кібернетики тощо. Вагомим є творчий внесок Г. у теорію і практику програмування (зокрема, дослідження алгоритмічних мов як ефективних засобів програмування). Велику увагу Г. приділяв проблемі штучного інтелекту, її філософським та епістемологічним аспектам; особливо його хвилювало питання про принципові можливості вирішення проблеми штучного інтелекту у світлі теореми Геделя про неповноту. Г. належить також комплекс ідей про безпаперову інформатику, зокрема, про створення засад інформаційного суспільства, яке має замінити постінд устріальне.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до кібернетики" (1964); "Обчислювальні машини з різними системами інтерпретації", у співавт. (1970); "Алгебра. Мови. Програмування", у співавт. (1974) та ін.

Губерський, Леонід Васильович (1941, Миргород) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1969). Докт. філософських наук (1992), проф. (1989), чл.-кор. НАНУ (1997). Од 1994 р. - директор Ін-ту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка, від 1997 р. - зав. кафедрою філософії гуманітарних наук Ф. ахівець у галузі соціальної філософії, культурології. Зробив вагомий внесок у дослідження методологічних аспектів ідеології та ідеології як культурно-історичного феномена. Автор численних наукових досліджень, підручників.

[br]

Осн. тв.: "Проблеми методології наукового пізнання і соціальної практики", у спіавт. (1980); "Наукова ідеологія і особа" (1988); "Матеріальне і духовне в соціальному розвитку", у співавт. (1986); "Інтегративно-мобілізуюча функція наукового потенціалу наукової ідеології" (1991); "Духовні орієнтації молоді: динаміка і формування", у співавт. (1994); "Людина і світ / Підручник", у співавт. (1999); "Філософія / Курс лекцій", у співавт, (2000).

Гумбольдт, Вільгельм (1767, Потсдам - 1835) - нім. філософ, мовознавець, державний діяч. Брат Олександра Гумбольдта, нім. природознавця, географа і мандрівника. В 1787 - 1789 рр. вивчав право в ун-тах Геттингена і Франкфурта-на-Одері. В 1801 - 1810 рр. - прусськ. резидент при папському дворі; директор департаменти освіти. Заснував Берлінський ун-т. У 1819 р. здійснив невдалу спробу розробити конституцію Пруссії С. уголосно з Гердером мету історії людства вбачав у духовному формуванні і розкритті людської індивідуальності в усій повноті її здібностей. Духовною творчою індивідуальністю вважав не тільки індивіда, а й націю, вільний внутрішній саморозвиток якої має визначати межі діяльності держави. Держава повинна лише захищати зовнішні кордони і забезпечувати внутрішній правопорядок Я. к і Шіллер, Гете та Вінкельман, вбачав здійснення ідеалу гуманності в античному суспільстві. В розумінні історії значну роль відводив творчій уяві. Г. був основоположником філософії мови. Його чільна ідея у цій царині полягала в тому, що кожна мова має свою особливу індивідуальну форму, яка впливає на створення характерного для носія цієї мови світогляду. Фундаментальні здобутки Г. у галузі філософії мови справили значний вплив на подальший розвиток філософії і психології. Зокрема, в Україні праці Г. високо цінував Потебня.

[br]

Осн. тв.: "Про гетерогенну природу мов та її вплив на інтелектуальний розвиток людства " (1836); "Про межі діяльності держави" (1792).

Довгович, Василь (1783, с. Золотареве, Закарпаття - 1849) - укр. філософ, поет, церковний і громадський діяч. Син кріпака. Закінчив гімназію, два класи філософії богословської католицької семінарії (Трнав), Ужгородську богословську (уніатську) семінарію; священик, директор народної школи. Від 1831 р. - чл.-кор. Угорської акад. наук. Писав латиною і угорською (тільки так міг друкуватися), до 1832 р. - вірші (можливо, останній латиномовний укр. поет), опісля - філософські, наукові розвідки. За світоглядною спрямованістю - просвітник. Зазнав визначального впливу нім. філософів. Свідчив сам про себе: "вдень і вночі студіював філософську систему Канта", пізніше "дав перевагу системі Фіхте, а згодом системі Шеллінга; ці три системи вважав кумирами". Десь з 20-х рр. "почав турбуватися про створення власної системи". Науково-філософська спадщина Д. ще не вивчена. Окрім надрукованих угорською мовою творів, залишив латиномовні рукописи "Філософського словника", "Провідника кантовою системою", збірку віршів (131 з них латиною, 41 мадярською, 18 укр.-церковнословянською). Перебуваючи в умовах гнітючої політичної і культурної відсталості укр. Закарпаття, самовіддано служив справі просвіти свого народу.

[br]

Осн. тв.: "Про будову світу одним кроком вище, ніж Декарт і Ньютон. Порядок усього видимого світу у новому розумінні" (1825 - 1830); "Намагання, спрямовані на доведення існування Бога" (1829); "Поезія Василя Довговича // Науковий зб-к Музею укр. культури у Свиднику. N10. - Братислава, Пряшів, 1982).

Ейнштейн, Альберт (1879, Ульм, Німеччина - 1955) - фізик-теоретик, засновник релятивістської фізики, яка суттєво вплинула не тільки на розвиток фізики, космології, механіки XX ст., а й спричинилася до створення нової картини світу та зміни стилю наукового мислення. Е. закінчив Цюрихський політехнікум, працював на посаді проф. у Празі і Цюриху та в Берліні (директор дослідницького ін-ту), від 1933р. - після еміграції з нацистської Німеччини - проф. Принстонського ун-ту. За оцінкою самого Е., новизна і значущість теорії відносності полягає перш за все в тому, що вона є новою теорією простору і часу. Е. прийшов до висновку про необхідність перегляду поглядів Ньютона на фізичні простір і час як на абсолютні і первинні щодо матеріальних тіл і явищ. Вчений надав їм статус фізичних конструкцій, тісно пов'язаних із природою фізичного субстрату. Для цього треба було дослідити межі необхідності й обґрунтованості наукових понять, розглянути їх природу та джерела, тобто процес створення фундаментальної фізичної теорії відносності виявився нерозривно пов'язаним із філософським аналізом природи понять простору й часу. Філософські погляди Е. формувалися під впливом ідей Спінози, Г'юма, Канта, Маха, Рассела, інших філософів. Знайомство з різними філософськими концепціями природи наукових понять та їх критичне осмислення дозволили Е. створити власну концепцію, в основу якої покладено тезу про "свободу творчості" суб'єкта в процесі створення наукової картини світу. Як вважає Е., наука є найбільш об'єктивним і неособистим з усього, що відоме людині; коротке слово "Я" не повинне відігравати ніякої ролі в роздумах вченого. Але досягнення об'єктивного знання неможливе як у руслі емпіризму, так і в руслі раціоналізму В. чення Канта про продуктивну здатність уяви було інтерпретоване Е. і постало як "свобода створення понять". Визначення категорій як апріорних форм мислення Е. вважає "фатальною помилкою" Канта. За Е., свобода створення понять полягає у встановленні та фіксації в мисленні найбільш суттєвих ознак і зв'язків між речами матеріального світу без звернення до безпосереднього досвіду. Творча уява або інтуїція необхідні вченому, аби звільнитися від кайданів строгого доведення при переході від чуттєвого досвіду до абстрактного мислення. Але, на відміну від Бергсона, Е. не бачить в інтуїції підсвідому, ірраціональну силу, яка спрямована на підрив розуму. Навпаки, інтуїція як реальний фактор наукового дослідження доповнює розум, цементуючи розрізнені наукові положення і надаючи їм форми цілісної структури. Методологічна концепція Е., попри її певні помилки і обмеження (некритичне запозичення ідеї напередвстановленої гармонії, використання певної махістської термінології тощо), є дуже важливим і необхідним моментом становлення нової, некласичної раціональності наукового пізнання.