два+дні+тому

1) присл. ( унаслідок) therefore, consequently

2) присл. ago

3) спол.

4) займ., див. той

УПРАВЛІННЯ (керування) - функція високоорганізованйх систем (соціологічних, біологічних, технічних), що забезпечує їхню структурну цілісність, підтримання заданого режиму діяльності, реалізацію Програми досягнення мети. Процеси У. стали предметом систематичного й інтенсивного аналізу з появою кібернетики, яка, абстрагуючись від конкретних особливостей якісно різних видів У., фіксуючи основну увагу на тому загальному, що притаманне їм усім, за зовнішньою відмінністю процесів У. розкрила їхню внутрішню сутнісну єдність та встановила ізоморфізм їхніх проявів С. утність процесу У. становить його інформаційний зміст. У. - це процес трансформації інформації у дію, тобто процес перетворення її у сигнали, що спрямовують функціювання систем У. Інформаційний підхід до У., Що відзначається таким абстрактним рівнем дослідження, започаткував вивчення загальних законів У, Неодмінний атрибут оптимального У. - це процес безперервної циркуляції інформації каналами прямого і зворотного зв'язку між керуючою і керованою системами системи У. Рівень розвинутості цих каналів не обов'язково має бути однаковим. Загалом процес У. можливий лише у системах з досить розвинутим каналом прямого зв'язку, тоді як зворотного (у відносно простих системах У.) може бути менш розвинутим. З підвищенням ступеня складності системи У. роль цього каналу зростає, а його ємність, як правило, стає більшою За ємність каналу прямого зв'язку. Принцип зворотного зв'язку - універсальний принцип, що діє в усіх системах У., незалежно від рівня їх організації. Об'єктивна передумова єдиного підходу до різних систем У. - інваріантність структури феномена У. Системи У. поділяються на ригідно (жорстко) детерміновані (дія керуючої системи однозначно визначає реакцію керованої) і статистично детерміновані (задається широкий діапазон можливих реакцій керованої системи на дію керуючої). Критерієм ефективності У. є міра адаптації керуючої системи до змін зовнішнього середовища, яка забезпечує самоорганізацію, самозбереження системи У. та досягнення мети, або рівень оптимізації заданого параметра керуючої системи. Для забезпечення оптимального режиму У. керуюча система має мати не меншу різноманітність станів, ніж керована (принцип необхідної різноманітності Ешбі). Головне завдання У. - забезпечення цілеспрямованої дії на керовану систему, тому будь-яке У. - цілеспрямоване. Цілеспрямована дія - це і мета, і результат У. Мета - передбачення результату, на досягнення якого спрямовується дія. Зворотний зв'язок - той механізм, що враховує і зводить до мінімуму різницю між метою дій та її результатом. Здійснюючи абстрактний підхід до якісно різних систем і процесів У., кібернетика зіграла вирішальну роль у створенні понятійного апарату для їх опису, розробки ефективних логіко-математичних методів їх дослідження, побудови абстрактної математичної теорії АСУ (сукупності теорій з різним рівнем абстракції). Найпростіші системи У. - інформаційно-кібернетичні, що функціонують відповідно із закладеними в них програмами: жорстко детермінованими, стохастичними, з елементами самоорганізації тощо. Складніші процеси У. властиві біологічним системам, у яких виділяють два рівні У. - організмовий (відтворюється спадково орієнтований на збереження видів, популяцій, біоценозів тощо) і поведінковий (орієнтований на збереження біологічних систем у взаємодії з довкіллям). Найскладнішою, ієрархічно організованою структурою У. відзначаються соціальні системи У. - визначальний атрибут будь-якого суспільства, який притаманний суспільному організмові на усіх рівнях його структурної організації. Соціальне У. - фактор, спрямований на забезпечення життєдіяльності суспільства, його розвитку. Історично у суспільстві склались і взаємодіють два типи механізмів У.: стихійний та свідомий. Увагу філософії феномен У. привертає насамперед у плані аналізу самого поняття "У." у системі інших понять, вироблених комплексом кібернетичних дисциплін і пов'язаних з ним, та дослідження природи і функцій механізмів У. у різних системах. Особливої актуальності набувають питання, пов'язані з аналізом перспектив комп'ютеризації процесів У. складними системами, передусім питання про її можливі соціальні наслідки в умовах наділення комп'ютерів цільовими функціями.

Фіхте, Йоган Готліб (1762, Раменау - 1814) - нім. філософ, суспільний діяч Н. авчався в ун-тах Ієни і Ляйпцига (1780 - 1790). Творчість Ф. поділяється на два періоди - до 1800 р. і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Ф. є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не-Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей - як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність - "не-Я". Відносно "Я" і "не-Я" Ф. формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Ф. така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона - основна пізнавальна здатність - творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не-Я". Ф. підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Ф. зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Ф. і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло - дія" (Tathandlung). Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та ін. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! - ось наше призначення" Л. юдина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить Л. інощі - виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати - це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Ф. вбачав у творенні культури - навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку - свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум З. відси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її - зробити себе зайвою. Ф. не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення - неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Ф. переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

[br]

Осн. тв.: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ - два пов'язані між собою напрями у філософії: логічний позитивізм та, як його суттєво видозмінене продовження, - лінгвістична філософія. Лінгвістичну філософію можна розглядати як певне відгалуження від логічного позитивізму, оскільки після її появи деякі з логічних позитивістів залишалися вірними основному духові логічного позитивізму. Хронологічні межі А.ф. - поч. 20-х - 60-ті рр. XX ст. У ширшому та вільнішому значенні висловом "А. ф." позначають таку тенденцію сучасної філософії, в якій існує підвищена увага до способу висловлювання думки, до аналізу та уточнення значень і смислів. Одним із перших джерел логічного позитивізму стали філософські праці Рассела "Наше знання зовнішнього світу" та "Філософія логічного атомізму". Рассел, заперечивши ідеалістичну онтологію Вредлі (духовна єдність буття), прийняв плюралістичну онтологію: першоелементами всього існуючого в його онтології є різнорідні види буття - такі, як ознаки та відношення. Ці першоелементи доступні досліднику у вигляді "фактів": Рассел не вважав їх ні ідеальними (суб'єктивними), ні матеріальними, а нейтральними. Тому свою концепцію він називав також терміном "нейтральний монізм". Другим засновником ідей логічного позитивізму був Вітгенштайн, який у 1921 р. опублікував "Логіко-філософський трактат", що став своєрідною програмою для логічного позитивізму. Висловом "логічний позитивізм" у його вузькому значенні позначають філософію Віденського гуртка, який виник у Відні на поч. 1920-х рр., і до якого входили Карная, Шлік, Нейрат, Фейгл та Вайсман. Висловом "лінгвістична філософія" позначають досить широкий філософський рух, започаткований у 30-х рр., основними центрами якого стали Кембридж та Оксфорд. Лінгвістичну філософію переважно важають варіантом А.ф. (хоча іноді її протиставляють А.ф., звужуючи поняття останньої до традиції логічного позитивізму). Засновником лінгвістичної філософії вважають "пізнього" Вітгенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в "Логіко-філософському трактаті", і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію. У розробці своїх нових ідей він зазнав деякого впливу "неореалізму" Мура, що ґрунтувався на реабілітації "здорового глузду". У цій праці зазнає принципового перегляду теорія значення і ставлення до повсякденної мови. Суть нової концепції полягала в тому, що значення не є предметом (як було прийнято в концепції іменування), а способом застосування висловів. Вітгенштайн, розрізняючи (слідом за Сосюром) мову і мовлення, показував це на прикладі гри в шахи: правила гри в шахи - це мова, а ті партії, які розігрують гравці, - мовлення. Звичайно, самі правила виникли в процесі гри і в результаті домовленості щодо правил використання фігур, але позаяк вони виникли, то з'явилася й різниця між самими правилами і їх використанням. Розуміння значення як способу застосування означало принципову зміну у філософській семантиці - перехід від т. зв. "реалістичної" семантики до прагматичної. У семіотиці прагматика, таким чином, мала включати також семантику. З цього погляду відкидалися деякі з принципів логічного позитивізму - передусім емпіричний фундаменталізм разом з принципом емпіричної верифікації. Метафізика та філософія ставали одним із можливих видів мовних ігор. Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву - "філософія звичайної мови".

ГНОСТИЦИЗМ ( від грецьк. γνωστικόζ - пізнавальний, той, хто пізнає) - термін для позначення вчення філософів та теологів епохи раннього християнства (II - IV ст.), які широко застосовували філософські розмисли у поєднанні з містичним пізнанням містерій віри. Частково має ще дохристиянське походження. Набував різноманітних еклектичних форм, які об'єднували багато елементів магії, містичних традицій, перських вчень дуалістичного характеру, єврейської теології та елліністичної філософії. З елементами християнської доктрини гностики найчастіше поєднували платонізм та піфагореїзм, особливо часто посилаючись на біблійне вчення про творіння та діалог "Тимей" Платона. Гностичну традицію поділяють на східний (сирійський) та західний (Александрійський) Г. До представників східного Г. відносять Сатурніла, Василіда, його сина Ісидора, Вардесана та Маркіона. До західного крила Г. належать Карпократ, його син Епіфан та Валентин (пом. бл. 160 р.), який мав найбільшу кількість послідовників. Загальним уявленням для різних представників Г. є дуалізм між Богом, який виступає духовним началом, ототожнюється зі світлом і є джерелом всякого блага, з одного боку, та матеріальним світом, який асоціюється передусім зі злом та темрявою, з іншого. Гностики визнають ці два начала рівносильними і вказують, що між ними в космічному масштабі точиться боротьба. Стосовно Божественного світу вживається термін "плерома" (від грецьк. досконалість, повнота). Саме плерома, згідно з Валентином, є засадою буття, позбавленою будьякого оформлення та поділу. Як Божественна повнота вона існує споконвіку і тому не має початку, але породжує все інше. Гностики визнають існування сутностей-посередників (ангелів, еонів), які породжуються з плероми і є носіями Божественної природи, одночасно виступаючи як абстрактні творчі сили і міфічні істоти. Процес породження еонів гностики іноді називають еманацією. Матеріальний світ, на думку гностиків, створював не добрий Бог, а злий, якого вони називають Деміургом (іноді ототожнюється з давньоєвр. Богом-творцем Ягве) і якого вони визнають проміжною, третьою ланкою між Богом та світом (трихотомія). Деміург також виступає найнижчим еоном, який у певний момент з'єднався з матерією і дав таким чином початок різноманітним часткам духу (душам), які складають світ. Різноманітні живі істоти світу (включно з людьми) є результатом занурення еонів у матерію. Подібне поєднання не є для духовних сил природним. Людське становище у цьому світі нагадує ув'язнення душі (в рамках тіла). Духовне начало людини прагне звільнитися від матерії і возз'єднатися з Богом у плеромі. Проте самостійно люди цього зробити не можуть. Тому для їхнього порятунку прийшов останній еон, духовний Спаситель (Христос, який іноді ототожнюється з Першою Людиною), щоб запропонувати їм гнозис - вчення про їхню справжню духовну природу і про шляхи повернення душ людей до Бога. У відповідності з ученням про гнозис, все людство поділяється на три головні групи - тілесних (соматиків), душевних (психіків) та духовних (пневматиків) людей. Перші з них є язичниками, які прив'язані до негідних пристрастей, не здатні від них звільнитися і тому приречені на загибель. Душевні люди - це передусім більшість християн і юдеїв, які вже вийшли на шлях покаяння і спасіння. Проте справжнього спасіння заслуговують лише представники останньої групи, власне гностики, які здатні безпосередньо пізнавати Бога і наближатися до нього за допомогою гнозису. Внутрішній організації гностичних сект був притаманний аскетизм і відносно високий статус жінок, передовсім внаслідок культу Божественної Мудрості. Ставленню гностиків до Христа властивий докетизм - вчення про примарність фізичного приходу Спасителя і заперечення його людської природи. Прихід Христа як останнього еона позначує остаточний розрив духовного начала з матеріальним. Для аргументації Г. характерним є широке використання алегоричного методу інтерпретації священних текстів. З одного боку, Г. загрожував тій доктрині, яка пізніше отримала назву православного (ортодоксального) християнства, а з іншого - він спонукав її точніше визначитися стосовно вчення про церковне передання та одкровення. Г. вплинув на багатьох ранньохристиянських авторів, зокрема, на Елемента Александрійського та Оригена. Г., як релігійно-філософському вченню, властивий відхід від теоретичного опрацювання проблем логіки і метафізики і зосередження уваги на практичній етиці, а, отже, й людині. Останню, порівняно з грецьк. філософією, вони розглядають певною мірою спрощено, оскільки підходять до неї поза суспільно-політичними реаліями, національними й культурними особливостями народів.

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.

ПРИНЦИП ЄДНОСТІ МИСЛЕННЯ І БУТТЯ - один з основних принципів філософії, оскільки мислення і буття - найбільш загальні протилежності, які існують у світі. Має декілька аспектів. 1) Генетична єдність мислення і буття є проблемою, на яку існують різні відповіді. Матеріалізм вважає буття первинним, мислення - вторинним за походженням, ідеалізм - навпаки, буття виводить з мислення, ідеї тощо. Третя точка зору полягає в тому, що обидва існують завжди і розвиваються одночасно як одне ціле. Такою є точка зору Шеллінга, Шардена та ін. 2) Гносеологічний аспект принципу полягає у пізнаваності буття за допомогою мислення. їй протистоїть агностицизм і скептицизм. Мислення і буття знаходяться нібито в різних місцях: перше в нас, друге поза нами (нашим мисленням і свідомістю взагалі). Але при такій їх розбіжності різні мислителі по-різному оцінюють можливості людського мислення. Підставою для агностицизму і скептицизму є положення, висунуте Декартом і розвинуте Кантом: за допомогою одного мислення, без почуттів, неможливо довести буття будь-якої речі чи істоти. 3) Протистояння мислення і буття - це прояв протистояння людини навколишньому світові: вона підноситься над ним, відноситься до нього іззовні, бо не визнає безпосередньо існуючого, а змінює його і створює нову дійсність. Людина внаслідок цього не помічає, що її мислення є серцевиною світу, бо воно є внутрішнім у людині, а сама вона є внутрішнім у природі, її концентрація і ядро - мікрокосм М. ислення таким чином і зовнішнє щодо природи і внутрішнє в ній. Із зовнішнім буттям мислення пов'язане опосередковано, через органи почуття; з внутрішнім буттям, властивістю якого воно є, - безпосередньо: воно "розлите" по ньому. Тому зміст дійсності може входити в нього і ззовні і з середини. Проявом останнього є апріорне в нашому мисленні, вроджені зародки категоріальних та інших форм, які виявила генетична психологія і які розвиваються під впливом діяльності і спілкування. 4) Близькою до цієї точки зору була позиція Гегеля. Тотожність мислення і буття - принцип його логіки - означає, що мислення знаходиться в середині, в серцевині буття і тому існує у подвійному вигляді: як усвідомлене в людині і несвідоме в навколишньому світі. Сама єдність при цьому теж має два значення: оскільки людське мислення вбирає властивості зовнішнього світу, ідеалізує і узагальнює їх, виникає єдність мислення і буття на боці мислення, в самому мисленні. Оскільки ж визнається його існування поза людиною, воно тотожне буттю на боці останнього. В процесі пізнання така тотожність є не статичним фактом, а поступовим збігом суб'єктивного мислення і змісту буття: послідовність категорій спрямована від абстрактних і поверхових до більш конкретних і глибоких, в своїй сукупності вичерпує категоріальні визначеності світу і переводить їх у систему форм мислення (див. діалектична логіка).

Гайдеггер, Мартин (1889, Мескірх - 1976) - нім. філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. На формування самобутності мислення Г. справила вплив філософська творчість Арцстотеля, Ніцше, Гуссерля, Дильтея, Шелера, Ясперса; поезія Гельдерліна, Рильке. У 1916 р. - початок викладання у Фрайбурзькому ун-ті; од 1918 р. Г. - асистент Гуссерля, 1923 р. - екстраординарний проф. Марбурзького ун-ту,· од 1929 р. - керівник кафедри філософії Фрайбурзького ун-ту (після Гуссерля); в 1933 - 1934 рр. - ректор цього ун-ту. В останні роки жив усамітнено, неподалік од Фрайбурга, в горах, лише зрідка спускаючись донизу, щоб прочитати в ун-ті лекцію. У творчості Г. можна умовно вирізнити два періоди: "ранній" та "пізній". їх розділяє доповідь "Про сутність істини" (1930). "Ранній" Г. ще перебуває в межах традиційної філософії, зокрема, його головний та незавершений твір "Буття і Час" (1927) залишається в концептуальних межах ідей його вчителя Гуссерля про феноменологічну реформацію філософії. Філософія тлумачиться Г. як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті Буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (Часу). Дослідження Буття і Часу отримало назву "фундаментальної онтології". Якщо будь-яке онтологічне дослідження має справу з буттєвими структурами сущого, то у випадку із введеним Г. поняттям Dasein ("буття тут") воно набуває характеру аналітики (розчленувально-вирізняльного опису) екзистенційності (цілісності рівновихідних буттєвих структур - екзистенціалів). Фундаментальна онтологія як екзистенційна аналітика стає можливою лише на підставі того імпліцитного розуміння Буття, яким завжди наділений Dasein. За Г., екзистенційна аналітика як тематичне осягнення буттєвих структур Dasein має герменевтичний характер. Феноменологічна специфіка твору Г. "Буття і Час" полягає в тому, що на відміну від Гуссерля, Г. розширює феноменальне поле до позитивного аналізу "прихованості" (наявного у повсякденному бутті Dasein). Феноменологічна дескрипція наповнюється сенсом тлумачення (герменевтики). Метою герменевтики Dasein стає не лише аналітичне виокремлення і феноменологічний опис буттєвих структур (екзистенціалів) цього сущого, а й експлікація горизонту, в термінах якого відбувається такий опис. Горизонтом (смислом) буттєвих структур Dasein для Г. є часовість як наслідок феноменологічного аналізу "буття-до-смерті", притаманного цьому сущому. Часовий характер буття Dasein розкривається в специфічному екзистенціалі історичності. Наступними кроками мали бути - феноменологічний аналіз вкоріненості Часу в часовості Dasein та темпоральна (часово детермінована) експлікація різних видів буття сущого в межах проекту філософії як універсальної онтології. Проте на поч. 30-х рр. у творчості Г. відбулася суттєва переорієнтація. Суть її полягала у відмові від онтологічного концепту "Буття і Час" і намірі (вперше після Парменіда) осмислити Буття без будь-якої опори на суще О. днак така радикалізація підходів до розрізнення буття і сущого в мисленні "пізнього" Г. привела радше до трансформації, а не відмови від головних інтенцій "раннього" періоду. Філософські наміри Г. трансформувалися в проект "подолання метафізики". Історія метафізики постає як історія "забуття Буття", прогресія мисленевої зосередженості на сущому (від "ідей" Платана до "цінностей" Ніцше), в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку "пізнього" Г., має осмислювати саме Буття, яке визначає різні види Буття сущого, а не лише один із них. Якщо в "Бутті і Часі" Буття мислиться статично, як горизонтна єдність різних видів буття сущого, то у "пізнього" Г. Буття перетворюється на Подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні ("епохе") визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині. Зміщуються акценти у відношенні між людиною та Буттям: в "Бутті і Часі" відкритість Буття конституюється екзистенціалами Dasein, у "пізнього" Г. характер відкритості Буття людини залежить від певного історичного "посилання" самого Буття (Події). Буття розкриває себе в історичній динаміці таких "посилань". Творчість "пізнього" Г. підсумовується концептом "історичність Буття". Відповідно зазнає трансформації і спосіб осягнення Буття: якщо у "раннього" Г. мова йде про темпоральні характеристики різних видів буття сущого та похідних від них буттєвих структур, то "пізній" Г. говорить про поетичне мовлення як ту сферу, в якій для кожного покоління оприявнюються сліди доленосного "епохе" Буття. Тому, прислухаючись до мови поетів, ми саме в ній можемо віднайти справжній шлях до Буття.

[br]

Осн. тв.: "Буття і Час" (1927); "Що таке метафізика" (1929); "Кант і проблема метафізики" (1929); "Гельдерлін та суть поезії" (1936); "Вступ до метафізики" (1953); "Ніцше". У 2 т. (1961); "Феноменологія і теологія" (1970).

Камю, Альбер (1913, Мондові, Алжир - 1960) - франц. філософ-екзистенціаліст, письменник, драматург. Отримав освіту і почав творчу діяльність в Алжирі. В роки Другої світової війни - учасник (разом із Сартром) франц. руху Опору, співр. і редактор газ. "Комба" ("Боротьба") - органу руху Опору; лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У перший період творчості (ЗО - 40-ві рр.) у загальній перспективі екзистенційного філософування К. розробляє ідеї т. зв. абсурду філософії. К. цікавиться не стільки змалюванням абсурду, скільки проблемою його подолання. Будь-які форми людської діяльності позбавлені раціонального змісту і тому є "рівноабсурдними" ("можна лікувати чуму, але можна й топити печі крематоріїв"), але рівноприйнятність альтернатив є такою лише з раціоналістичної точки зору. З позицій "життєвих" - екзистенційних, моральних - такі альтернативи зовсім не рівноцінні. Це дає підставу К. для висновку, що не все є абсурдним: дещо у світі "все ж має певний сенс, і це - людина... єдина істота, яка шукає цей сенс". Тим самим окреслюються певні спонуки, що дозволяють знайти твердий ґрунт для подолання абсурду, і формою такого подолання К. вважає "бунт". З цього висновку починається другий період творчості К. - період "бунту", що відкривається публікацією есе "Бунтівна людина" (1951), на сторінках якого К. робить спробу проаналізувати "бунтівну свідомість в Європі за останні два століття". К. різко протиставляє бунт і революцію. Остання, на його думку, лише замінює один порядок (раціональність) іншим, тому в ній обов'язково відбувається "переродження Прометея на Цезаря" (про це свідчить історичний приклад якобінців і більшовиків). Єдиний вихід - "бунт" як постійне тривання змін, творчості, свободи. Трагічна смерть К. перервала перехід до третього періоду творчості, що почав окреслюватись у повісті "Падіння" (1956).

[br]

Осн. тв.: "Міф про Сизифа" (1942); "Листи до німецького друга" (1945); "Сторонній"; "Чума" (1947); "Бунтівна людина" (1951); "Роздуми над смертним вироком" (1960) та ін.

Кузанський, Ніколай (справжнє прізв. Кребс) (1401, Куза на Мозелі - 1464) - нім. філософ, теолог, вчений. Навчався у Гейдельберзькому, Падуанському і Кельнському ун-тах. Од 1448 р. кардинал римо-католицької церкви, відомий релігійний діяч. Займався також дослідженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Філософія К. формувалася на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, зазнала впливу античного і християнського доробку, філософії піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і аристотелізму як античної, так і християнської доби. Як у християнського філософа, Бог у центрі уваги К., проте не стільки сам по собі - нескінченність, недоступна для пізнання, - скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Якщо Бог у К. - це "абсолютний максимум", то світ - це "відносний максимум" О. станній не має якогось визначеного центру та просторових меж; планета Земля також не є певним чином локалізована і помірно рухається у безмежжі простору. У розумінні Бога К. яскраво виявився один із провідних принципів його філософії - принцип збігу протилежностей (лат. coincidentia oppositorum), а саме: Бог є трансцендентним щодо світу (універсуму) й одночасно іманентним, присутнім у кожній його частині, нехай щонайменшій. Нескінченність у К. постає як Вічність, або максимальна присутність, тобто Безначальний початок - Бог-Отець. Вічність, як прояв нескінченності, фіксує рівність самій собі. Проте "Рівність" уже покладає "своє інше" Отця, тобто Бога-Сина. їхню єдність символізує Святий Дух. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивну Божественність Трійці Д. ля конкретизації думки - яким чином світ залучається до буття, К. важливі два принципи: 1) обмеження "абсолютного максимуму"; 2) розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно. Розгортання є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так єдність розгортається у кількість; спокій - у рух; вічність - у час; тотожність - у відмінність; рівність - у нерівність тощо. Людина, за К., - це мікрокосм, подібний до макрокосму, в якому здійснюється єдність божественного і природного. Назва основного твору "De docta ignorantia" ("Про вчене незнання") розкриває основну пізнавальну ідею творчості К., яка полягає назагал у тому, що найвища мудрість - це визнання власної пізнавальної неспроможності. Проте це не відмова від раціоналізму, а його відкриття на рівні металогіки. Зіставлення можливостей скінченного розуму веде від об'єкта до об'єкта, встановлюючи їх подібність, але воно нездатне цілковито відтворити картину світобудови, тому зупиняється перед нескінченністю (розум так наближається до істини, як вписаний багатокутник до кола). Те, що несила осягнути "розуму", здолає "інтелект", що підносить людину до божественного рівня - інтелектуального споглядання, в якому ототожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, а розум поширює віру; інтелектуальне пізнання є розгортанням віри.

[br]

Осн. тв.: "Про вчене незнання" (1440); "Про втаємниченого Бога" (1444); "Апологія вченого незнання" (1449); "Візія Бога" (1453); "Про злагоду віри" (1453) та ін.

Новицький, Орест Маркович (1806, с. Пилипи, Волинь - 1884) - укр. філософ, історик філософії, представник Київської школи філософського теїзму. Закінчив Острозьке духовне училище, Волинську семінарію, КДА (1831). Магістр богослов'я та словесних наук (дисертація: "Про духоборів"). Перший проф. філософії Київського ун-ту (1834 - 1850). Теїзм Н. мав ухил до гегельянства та слов'янофільства. Наріжний принцип світогляду Н. - христоцентризм; прихід Христа - найголовніша подія в історії людства, а вчення Христа - центр, з якого виходить (і в який сходиться) все багатоманіття суспільно-історичного життя (християнізовані громадянство, мораль, право, філософія, мистецтво і т.ін.) Р. елігія та філософія - два нероздільні полюси загальнолюдського духовного життя. Релігія живиться "переконаннями серця", філософія - поняттями розуму. Вважав релігію вищою від філософії, тому що перша єднає з Безумовним, друга - тільки мислить про нього; тому даремні намагання поставити знання на місце віри. Середньовіччя було єдністю релігії та філософії; Новий час - їх відокремленням; на часі - їх новий синтез. На думку Н., католицизм породив схоластику, протестантизм - нову філософію, на черзі - філософський синтез на основі православ'я, який повинен уникнути як сліпого підкорення розуму вірі, так і повного підпорядкування віри розумові.

[br]

Осн. тв.: "Про духоборів" (1832); "Про закиди, які роблять філософії в теоретичному і практичному відношеннях, їх чинності і важливості" (1837); "Про розум як вищу пізнавальну здатність" (1840); "Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких релігій" (1860 - 1862).

ПИТАННЯ - висловлювання, яке фіксує невідомі елементи якоїсь ситуації, задачі, що підлягають з'ясуванню. В природній мові П. виражається питальним реченням або словосполученням. У кожному П. є два елементи - те, що відомо (асерторична сторона), і те, що вимагає з'ясування (проблематична сторона) А. серторична сторона характеризує предмет П., акцентує на тому, існування чого припускається П. і ознаки чого поки що невідомі, а також окреслює клас можливих значень невідомого. Ця сторона П. іноді виступає на перший план і набуває самостійного значення (риторичні, підказувальні, провокаційні Π.). П. є ні істинним, ні хибним, а тому не є судженням. Характеризуючи П., можна стверджувати, що вони або осмислені (якщо задовольняють синтаксичні, семантичні і прагматичні критерії осмисленості), або безглузді. Осмисленість, точність П. - важлива сторона правильного, чіткого мислення. В науці осмислені П. або їхня сукупність виражають наукову проблему.

ПІЗНАННЯ - суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі П. подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єктоб'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу - він вибирає об'єкт, визначає щодо нього свою мету, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання. Тому внутрішніми складовими процесу П. виступають: суб'єкт з його пізнавальними здатностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби П. та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першоджерелом знання; саме знання, що є результатом та безпосередньою метою пізнавального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінцевою метою процесу П. є досягнення об'єктивної істини. Основою П. виступає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-друге, мислення та розум, які опосередковують об'єкт і надають осмислення відчуттям та сприйманням. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання про навколишній світ З. алежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні П.: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання); теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мотиви та спонукальні чинники П. визначаються частково людською допитливістю, яка є невід'ємною якістю кожної особистості, та внутрішніми потребами розвитку П. Однак головною рушійною силою П. є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання, інституційні та організаційні передумови, матеріальні та духовні ресурси П. Практика є адресатом і споживачем здобутого знання. Отже, в абстрактному вигляді процес П. становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. П. виникло разом з виникненням людства і виступає необхідною складовою частиною будь-якої діяльності людини - перетворювальної, виробничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внаслідок суспільного розподілу праці П. виокремлюється в особливий вид життєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове П., яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове П., що здійснюється завдяки діяльності окремої спеціально підготовленої соціальної групи - наукового співтовариства, вчених - і стає їхньою професійною справою. Конкретний акт такого П. з конкретно визначеними об'єктом, метою, методикою, який націлений на отримання конкретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі наукового дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудовах, наукових абстракціях, гіпотезах, теоріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі наукового знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове П., яке здійснюється в інших професійних сферах діяльності, зокрема художній, політичній, правовій тощо. Його результати закріплюються в формах суспільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид П., пов'язаний із засвоєнням кожною особистістю та суспільством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільно значущому розумінні - освітою. Процес П. вивчають теорія пізнання, логіка, методологія і філософія науки, епістемічна психологія, наукознавство, соціологія, дидактика тощо.

Платон (справжнє ім'я Аристокл) (427, Афіни чи о-в Егіна - 347 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Походив зі старовинного аристократичного роду (серед предків - останній афінський цар Кодр і уславлений реформатор Солон, один із "семи мудреців"). П. починав як поет і драматург, але вже в 20 років, завдяки Сократу і Кратилу, захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель сформувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого (399 р. до н. е.) переїжджає до м. Мегари, де зібрався осередок сократівських учнів. У 388 р. здійснює подорож до Пд. Італії та Сицилії, маючи на меті познайомитися з вченнями піфагорійців. У Сиракузах здобуває прихильність тирана Дионісія Старшого (той зацікавився ідеями П. щодо перетворення держави). Але невдовзі П. арештовують, передають спартанцям і виставляють для продажу на ринку рабів (о-в Егіна). Його викупив киренець Аннікерид і дарував свободу. На гроші, зібрані друзями П. для викупу (Аннікерид відмовився їх узяти), була куплена ділянка у передмісті Афін (гай героя Академа), де бл. 387 р. П. заснував власну філософську школу - Академію (див. платонізм). П. є першим в історії філософом, більша частина творчої спадщини котрого дійшла до наших днів. Але це ж створює проблему авторизації і хронологізації творів, що існують в історичній традиції під ім'ям П. (т. зв. "платонівське питання"). Корпус платонівських творів, що збереглися, обіймає 34 діалоги (з них 23 вважаються автентичними, а 11 - сумнівними), "Апологію Сократа" і 13 листів; до нього входять також "Визначення" та 7 неавтентичних діалогів Р. ізні критичні дослідження піддавали сумніву платонівське авторство щодо більшості діалогів, достеменність яких відстоювали інші. Окрему частину творчості становлять т. зв. "езотеричні", або "неписані" вчення ("Навколо Блага"), які П. вважав за можливе викладати лише усно. В останні десятиліття робилися неодноразові спроби їх реконструкції і визначення їх ролі у філософії П. Одна з найавторитетніших сучасних періодизацій (Теслеф) створення діалогів П. така: 1) ранній період (до першої поїздки на Сицилію у 388 р.) - "Апологія", початок роботи над "Державою"; 2) "академічний" період (387 - 367) - дев'ять книг "Держави", "Горгій", "Менексен", "Протагор", "Менон", "Федон", "Симпозіон", "Федр", "Евтидем", "Лісид", "Хармід", "Теетет", "Кратил". У той же час в Академії створені "Клітофонт", "Критон", "Лахет", "Алківіад І", "Феаг", "Гіппій Менший", "Йона", "Коханці", "Ериксій", "Евтифрон"; 3) "сицилійський" період, між другою і третьою поїздками на Сицилію (366 - 361) - десята книга і повна редакція "Держави", "Парменід", початок "Законів"; 4) завершальний період (360 - 347) - "Тимей", "Критій", "Софіст", "Політик", "Філеб", "Закони" і "Післязаконня", VII (автобіографічний) лист. У цей же час в академічному колі створені "Гіппій Більший", "Гіппарх", "Сизиф", "Мінос", "Демодок", "Про чесноту", "Про справедливість", "Листи". Всі ці твори вважаються Теслефом написаними за життя П., - ним особисто або під його вирішальним впливом. Виняток - "Алківіад II", "Аксиох", "Алкіона", "Визначення" Д. іалогова форма творів П. не випадкова і відповідає специфіці платонівського методу. П. розвиває і доводить до досконалості сократівське "шукаюче мислення" на противагу закінченому софістичному "вченню". Основа методу П. - це діалектика в її античному розумінні: вміння ставити питання і відшукувати на них відповіді; через аналіз свідчень досвіду і окремих опіній, що відображають речі в їх чуттєвій даності, досягати знання надчуттєвого буття. Разом з тим форма діалогу відбиває досягнуту в античному Просвітництві (софісти і Сократ) впевненість, що істина не може належати окремій свідомості і має інтерсуб'єктивний характер. її оприявнення є справою не окремої особи, а спілкування мислеників. Філософія П. охоплює безліч найважливіших тем і сюжетів, але не становить єдиної теоретичної системи. Стрижневі платонівської творчості - як життєвої, так і інтелектуальної - є намагання подолати глибоку кризу і руйнацію основ суспільного устрою, що стали ознакою епохи. П. створює грандіозну полісну утопію - зразок досконалого суспільства, завдяки чому стає засновником соціального конструктивізму у західній метафізиці. Разом з тим, вирішити проблему досконалого суспільства - того, що не є мінливим встановленням людей, а відображає природу речей, - неможливо без з'ясування сутності самого буття. Вирішення питання "що насправді є, існує?" стало визначальним для творчості Π. П. створює теорію ейдосів (ідей) як незмінних, вічних, неподільних, надчуттєвих зразків всього сущого ("ейдос" по-грецьки означає "вид", "вигляд"). Ейдоси уособлюють достеменне буття, яке є незмінним, вічно перебуває і як таке протистоїть чуттєвому світу, що весь занурений у процес нескінченного становлення. Світ ейдосів - не проста сукупність першозразків, а має свою впорядкованість. Найвищим ейдосом є ідея Блага. Всі речі цього світу - лише чуттєві відбитки ейдосів, їх недосконалі відображення. Напр., всій сукупності фізично існуючих столів відповідає ейдос стольності. Така диспозиція буття можлива тому, що існує матерія (просторовість). Вона сама не є буттям, що стоїть поряд зі світом ейдосів. П. називає її "приймальницею всього" - тим, у чому виникає чуттєва подоба безтілесного зразка (ейдоса): тобто визначає її як можливість усім речам існувати. У "Філебі" цей зв'язок набуває закінченого вигляду: божествений розум-деміург створює всі речі чуттєвого світу (Космосу), керуючись ейдосами як їх зразками, а матерію використовуючи як субстрат. Відтак поруч з власне буттям П. концептуалізує мислення про небуття, яке виступає не як просте відкидання сущого, а як іншість буття, його "інаковість" - інобуття. Онтологія становить наріжний камінь філософії П., хоча її систематична концептуальна розробка відноситься, вірогідно, до пізнього періоду платонівської творчості. Вона є теоретично необхідною основою вчення П. про державу (в обширі якого осмислюються всі інші соціальні та гуманітарні сюжети) і так само зумовлює вчення про пізнання світу. Космологічне вчення (його П. розгортає у "Тимеї") має на меті показати вкоріненість досконалої держави у структурі універсуму. Космогонія тут завершується антропогонією, а вчення про державу є одночасно вченням про гідний людини спосіб буття. Основою досконалої держави є нерозривний зв'язок і взаємообумовленість індивідуальної доброчесності і суспільної справедливості Ц. е робить етику і політику принципово неподільними. У "Державі" П. виділяє сім типів державного устрою. Перший - "царство Кроноса" - додержавне буття людей, коли ними безпосередньо керували божественні посланці. Власне держава і законодавство виникають як засоби компенсувати відсутність прямого Божого керування, що його люди втратили С. еред існуючих типів держави П. вважає два правильними (монархія, аристократія) і чотири спотвореними (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). ("Політик" містить інший розподіл типів, близький до Аристотеля). Відповідно до кожного устрою П. виокремлює створюваний ним тип людини С. труктуру досконалої держави утворюють три класи: виробники (селяни і ремісники - ті, хто забезпечує суспільство необхідним статком), воїни-стражі (ті, хто боронить місто і забезпечує внутрішній порядок), політики-філософи (ті, хто володіє мистецтвом виховувати громадян і керувати ними). Кожному класу відповідає своя чеснота: стриманість - виробникам, мужність - воїнам, мудрість - філософам. Засадниче значення має четверта чеснота - справедливість В. она притаманна усім і покликана підтримувати існуючий порядок, залишаючи кожного у межах його соціальної ролі. Держава та її устрій уподібнюються людській душі, яка також має три головні частини (засновки): жага (бажання), запал (воля), розмисл. Вони є основними силами, котрі визначають життя душі. їм відповідають три суспільних класи, а також три головні чесноти. Залежно від переваги того чи того засновку, утворюються різні типи душі. Онтологія і вчення про душу визначають теорію пізнання П. Суб'єктом пізнання є душа, а сам процес пізнання спрямований на достеменне буття - вічне і непроминальне (світ ейдосів). Можливість його пізнати принципово відкрита тому, що сама душа як безтілесна, ідеальна сутність походить зі світу ейдосів і контактувала з ними; пізнання - це процес пригадування (анамнезис) душею своїх вражень від ейдосів. Анамнезис ускладнюється тим, що в людині душа поєднана з тілом, для якого реальністю є чуттєві сприйняття; вони заступають людині справжнє буття і навіюють хибні уявлення, від яких душі потрібно звільнитися С. итуацію пізнання П. передає образом печери, в якій знаходяться прикуті до стіни невільники, котрі бачать лише тіні речей, що проносяться повз них. Ці тіні - чуттєві враження, подоба дійсних речей, від яких слід дістатися світла безтілесного світу, щоб побачити достеменну реальність. Оскільки предметом пізнання є безтілесні сутності, то головна пізнавальна здатність - це умоглядність. В умоглядному світі є сфера "нічим не зумовлених начал усього", яка осягається таким самим безпосереднім умоспогляданням (ноезис), і сфера обумовленого, яку можливо пізнавати шляхом розсуду, розмірковування (діанойя). Досягнення знання - це сходження від меншої достовірності до більшої. Його чотири щаблі: ім'я, визначення, зображення, знання як таке ("VII лист"). Кожен ступінь є певним етапом пізнання, послідовне сходження по яких дозволяє досягти знання достеменного буття. П. відіграв ключову роль у розвитку західної метафізики: вчення про буття надало вищого онтологічного статусу конкретностям навколишнього світу, подавши все розмаїття його форм у вигляді незмінних першообразів; полісна утопія створила ідеал досконалого суспільства і обґрунтувала практику соціальних перетворень. П. мав вирішальний вплив не лише на подальшу античну думку (див. Аристотель, платонізм), а й на всю європейську філософську традицію.

[br]

Осн. тв.: "Держава"; "Теетет"; "Парменід"; "Тимей"; "Критій"; "Закони".

ПРОСВІТА/ОСВІТА - поширення і засвоєння наукових знань, навичок, культури взагалі. Ці терміни походять від поняття "світло" і тим самим споріднені з "метафізикою світла". Знання чи, ширше, дух як світло не є метафорою, дух - це світло в матеріальному світі. Подібну точку зору зустрічаємо і в філософії Шеллінга ("Система трансцендентального ідеалізму"). Саме цим пояснюється, що головним джерелом пізнання є зорові відчуття. Є певна відмінність між П. і О., а тому існують і два напрями їх втілення О. світа - це функція діяльності школи К. ожна людина і кожне нове покоління в певному віці проходять курс освіти, яка, отже, визначається антропологічними особливостями розвитку людини. В повному обсязі освіта поділяється на три види і періоди: початкова, середня і вища. Перша дає елементи знань, читання і письмо; друга - сукупність наукових знань про природу, суспільство і людину для орієнтації у світі; третя - зосереджує увагу на спеціалізації. На відміну від математики і музики, філософія вивчається переважно у вищій школі, хоча елементи її можуть подаватися і в середній, в курсах суспільствознавства. Відомі спроби читати філософію і в середній школі. Так, Гегель в нюрнберзький період свого життя і діяльності (1808 - 1816) читав у гімназії "Філософську пропедевтику", в яку входили головні поняття його вчення. Освіта і є засвоєння культури, в тому числі і філософської, в школах, гімназіях, вузах. П. має дещо інший характер Ц. е - освіта не поколінь, а цілих народів у певні періоди розвитку. Такі періоди називають Просвітництвом і звичайно згадують при цьому вік Просвітництва у Франції (XVIII ст.) як антифеодальну ідеологію та філософію. Але Просвітництво, як і Відродження, може бути у кожного народу. Так, в Стародавній Греції його функцію виконували софістика і софісти (філософи, ритори); в Стародавньому Римі домінуючою формою була популярна філософія (Сенека, Ціцерон, Епіктет та ін.); у Новий час - філософія просвітників XVII - XVIII ст. у Франції, Англії, Німеччині. Оскільки мета просвіти - сформувати певний світогляд в широких колах народу чи інтелігенції, така філософія набуває популярного і утилітарного характеру. Шпет ("Нарис розвитку російської філософії") розробив концепцію, згідно з якою в Росії і Україні вона завжди була не науковим знанням, а мораллю, проповіддю, світоглядом, мала мету просвітницьку, а не творчу, ставила завдання не формувати людину, а виховувати її. Цей недолік, за Шпетом, може вважатися і її достоїнством, бо вона зверталася не стільки до абстрактних побудов, скільки до людей. Академічна філософія може виконувати освітню і просвітницьку функцію через опосередковуючі ланки - навчальні заклади, товариства знання та ін. Прикладом може бути Київська філософська школа, яку очолював Шинкарук.

РОЗСУДОК і РОЗУМ - поняття, вироблені в історії філософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступенях буття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались як властивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок і пристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок - лише в людині. Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів, розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії має велике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса (Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Аристотель) він постає як рушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце в ієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїки розрізняють два начала дійсності: активне - розум, або Бог, і пасивне - речовину. Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму дає Аристотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії З. агалом в античній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині, розсудок же - лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважно онтологічний. В пізнанні їх розрізнення концептуального значення не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні Канта Р. і Р. вперше чітко розрізняються як рівні мислення: на розсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі - філософія (метафізика). Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповідно теоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого, відокремленого від почуттів розуму - принципами метафізики. Згідно з Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує не конститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію - упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом. Розум дає не істини, а ілюзії, суперечності - антиномії. Гегель робить ще один крок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційній метафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування, відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності. Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вона протистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щоб досягти цілісної теорії буття. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідок цього Р. і Р. мають у нього переважно логічний і методологічний зміст. Набуті історико-філософським досвідом уявлення про Р. і Р. зберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього є наявність двох основних стадій пізнання і в науці, і в філософії - аналітичної і синтетичної; на першій об'єкти розкладаються на складові частини, сторони, моменти для їх детального освоєння; на другій вони об'єднуються, систематизуються на основі певного принципу. Те ж саме відбувається і в пізнанні світу як цілого, як предмета філософії.

СПОСТЕРЕЖУВАНОСТІ ПРИНЦИП - методологічна засада некласичної фізики, вживана як вимога емпіричної підтверджуваності теоретичного фізичного знання, висунута представниками т. зв. Копенгагенської школи в фізиці, очолюваної Бором, і до якої належало ціле сузір'я видатних фізиків XX ст. (Борн, Гейзенберг, Паулі та ін.). В інтерпретації С. п. є два варіанти. Один із них продовжує методологію класичного природознавства, згідно з якою усяке теоретичне положення має спиратися на сукупність спостережуваних даних, зводитися до них. Мова в даному випадку йде, зрештою, про емпіричну підтверджуваність усякого теоретичного положення науки, що в повному обсязі є річчю недосяжною. Другий варіант інтерпретації С. п. полягає в тому, що фізика не може виходити за межі спостережуваного й увесь теоретичний арсенал науки має підпорядковуватися тому, щоб повно й точно описувати спостережуване. Слід зауважувати, що, незважаючи на деякий дуалізм, що притаманний даному принципові (емпірична підтверджуваність знання як доведення обґрунтованості й об'єктивності теоретичних побудов і обмеження завдань пізнання описуванням того, що спостерігається, а не того, що існує саме по собі), С. п. носить суто методологічний характер, слугуючи зв'язуванню теоретичного знання з емпіричним. С. п. зіграв позитивну роль у розвитку фізики XX ст. й філософському осмисленні здобутків некласичного природознавства.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ - метафорична назва одного з пріоритетних наукових напрямів, що склався у загальному комплексі кібернетичних досліджень із проблем моделювання процесів мислення, інтенсифікації інтелектуальної діяльності через комп'ютеризацію тих чи тих її видів. Відтак, набуваючи у процесі прискореного розвитку дедалі самостійнішого характеру, він стає основою високих інформаційних технологій та систем, потужним рушієм історичного поступу людства. Метафоричний сенс Ш. і. полягає в тому, що в основі співставлення систем головного мозку і комп'ютера лежать дві метатеоретичні метафори - комп'ютерна та інтелекту (вживаються також і як одна подвійна метафора, тобто з двома протилежними референтами, під загальною назвою "комп'ютерна метафора"), які з'явилися в результаті встановлення істотних аналогій між цими системами. За першою з них, природний інтелект уподібнюється Ш. і. (головний мозок за структурною організацією та діяльністю вважається аналогічним комп'ютеру); за другою - функціювання комп'ютера здійснюється за встановленими принципами діяльності мозку (комп'ютер начебто наділений мозкоподібними структурами й функціями), їм належить важлива роль у пізнанні структури мозку, механізмів його діяльності та конструюванні інтелектуальних систем, здатних виконувати функції, що традиційно вважалися прерогативою головного мозку людини. Однак вони мають сприйматись як суто наукові метафори. & ігнорування звужує можливості такого пізнання та конструювання, а абсолютизація, буквальне тлумачення може призвести до хибних наукових результатів і філософсько-методологічних та епістемологічних висновків. Ш. і. - це комплекс актуальних проблем, що відрізняються рівнями загальності, складності тощо. Питання про їх вирішення доцільно розглядати на таких рівнях абстракції: 1) принципової можливості (потенціальної здійсненності); 2) технічної реалізованості (здійсненності); 3) соціально-практичної доцільності. Суть першого з них виражає принцип можливості: можливо все, що не суперечить основоположним науковим, філософсько-методологічним, епістемологічним принципам, фундаментальним законам природи, мислення, логіки. Оцінка можливості принципового вирішення проблем Ш. і. має ґрунтуватися виключно на аналізі наявних наукових знань. Визначальна роль належить фундаментальним результатам теорії машин Тьюрінга і теорії формальних иейронних сіток (Маккаллока-Піттса), з яких випливає основна теза теорії Ш. і.: будь-яка функція мислення, описана логічно-строго і однозначно (з допомогою скінченного числа слів мовою з чіткою семантикою) у принципі може бути реалізована формально нейтронною сіткою, а отже, і універсальною машиною Тьюрінга (тобто передана комп'ютеру). У значенні контраргументи, що ніби спростовує цю тезу, висувалась теорема Геделя про неповноту. Проте, як переконливо показано (Тьюрінг, Скривен, Патнем, Арбіб, Глушков, Лор'єр та ін.), заборона, що накладається теоремою Геделя, однаковою мірою поширюється як на комп'ютер, так і на людину (її мозок), якщо вони функціонують ізольовано від зовнішнього світу. Теорема втрачає силу, коли ці системи неперервно взаємодіють з актуально нескінченною інформаційною базою. На другому рівні абстракції досліджується питання про можливість технічного вирішення проблеми, розв'язаної у принципі. Саме у незбігу можливостей вирішення проблеми на цих двох рівнях (не все, що можливе на одному рівні, можливе на іншому) проявляється вразливість абстракції потенціальної здійсненності. У галузі Ш. і. більш істотне значення має здійсненність не як потенціально теоретична можливість, а як реальна, практична. Тому при вирішенні проблем Ш. і. треба враховувати можливість наявних технічних засобів, ухилятися від застосування абстракції потенційної здійсненності на користь абстракції "фактичної" здійсненності. На третьому рівні розглядаються питання доцільності вирішення тих чи інших проблем Ш. і., виходячи не тільки і навіть не стільки з можливостей їх вирішення на перших рівнях, скільки з раціонального осмислення соціально-економічних реалій та потреб цивілізації на відповідних етапах її історичного поступу, можливих соціальних наслідків такого вирішення, морально-етичних норм, притаманних суспільству (не все, що можливе, доцільне). Основна частина досліджень з Ш. і. припадає на два останніх рівня абстракції, що безпосередньо пов'язані з соціальною практикою. Це передусім розробка і використання конкретних підходів до Ш. і., аналіз їх порівняльних можливостей та взаємозв'язку. У дослідженнях із Ш. і. особливе місце посідає філософська проблематика. Саме філософсько-епістемологічні дослідження з цієї проблематики дали можливість глибше проникнути в суть мислення, пізнання, по-новому поглянути на інтелектуальну, особливо творчу, діяльність, сприяли встановленню можливостей її комп'ютеризації тощо.