гімн+франції

Альтюссер, Луї П'єр (1918, Бірмандрейс, Алжир - 1990) - франц. філософ структуралістського спрямування. Доклав зусиль до модифікації марксистської теоретичної традиції у дусі гуманізму. Найсуттєвіші поняття соціально-філософських побудов А.: практика,наддетермінація, комплексне (структуроване) ціле, практична ідеологія, епістемологічний перелом. Практику тлумачить як процес "трансформації без суб'єкта" К. ожна конкретна практика залежить од специфічної комбінації вихідного матеріалу (тотальність 1), засобів виробництва, що її змінюють (тотальність 2) та продукту, що виробляється (тотальність 3). Суспільне буття є нічим іншим як сукупністю багатоманітних практик. Ключове поняття - епістемологічний перелом. За А., процес пізнання - це не абстрагування від реальності, а здійснюване засобами мислення конструювання об'єкта. Для праць А. характерною є тенденція до применшення ролі епістемології, до тлумачення "філософії практики" як "практики філософи". Теоретичний доробок А. складається з кількох курсів лекцій, нарисів, низки статей.

[br]

Осн. тв.: "Читати "Капітал" (1968); "Елементи автократії" (1973); "3 галузі філософії" (1994) та ін.

АНТРОПОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА - методологія вивчення історичної реальності, започаткована групою "нових істориків" у Франції, об'єднавчим центром яких став ж. "Аннали", створений Блоком та Февром (у 1929 - 1938 рр. - "Аннали економічної й соціальної історії"; у 1939 - 1941 рр. - "Аннали соціальної історії", "Збірники із соціальної історії"; од 1945 р. - "Аннали. Економіка, суспільства, цивілізації"). Задум Блока націлено на глобальне вивчення соціальної й ментальної історії під кутом зору А. і. Заперечуючи штучне розтинання людини на homo religiosus, homo oeconomicus або homo politicus, Блок вважає, що історія покликана вивчати людину в єдності усіх її соціальних виявів (суспільні відносини і трудова діяльність, форми свідомості й колективні почуття, правотворчість та фольклор тощо). Заперечуючи апріоризм в історичному пізнанні, Блок стверджує, що людина за своєю природою є "великою змінною величиною" ("Апологія історії", 1949). Повернути історичному знанню втрачений ним гуманістичний зміст закликає однодумець Блока Февр (1878 - 1956), один зі збірників праць котрого має характерну назву "За історію в усій її повноті" (1962) К. апітальною для історичного пізнання він вважав проблему співвідношення особистої ініціативи індивіда та соціальної необхідності, те, які ідеї й учинки певної людини набувають значущості історичного діяння ("Доля: Мартин Лютер", 1928; "Проблема невір'я в XVI столітті: релігія Рабле", 1942 та ін.). Видатна людина - дитина свого часу і найдосконаліший виразник його культури й способів пізнавання світу, але вона не розчиняється у колективній свідомості: Рабле і Лютер - не "герої епохи", а її "герольди" (провісники). Февр наполягає на необхідності вкорінити людські й суспільні феномени, які вивчає історик, у природне оточення ("Земля та людська еволюція: Географічний вступ до історії", 1922). Водночас історик повинен прагнути віднайти ті інтелектуальні процедури й способи світосприймання, що властиві людям певної епохи, але не усвідомлюються ними уповні. Історик має "підслухати" мимовільні людські "обмовки", тобто уважно вивчати "словник" епохи, як і притаманні її сучасникам символічні дії, поведінку ("все причетне до людини, залежне од людини, похідне від неї, те, що засвідчує її присутність, діяльність, смаки й способи існування людини"); вивчати літературні й мистецькі свідчення, конфігурації полів і характер пейзажів, дані археології й історії техніки ("змусити промовляти німі речі"). Тим самим уможливлюється осягнення неповторних особливостей кожної цивілізації, притаманної їй системи світоспоглядання (світорозуміння та світовідчування), "потаємної" внутрішньої гомогенності культури. Не випадково антропологічно орієнтовану історію часто поіменовують "історією ментальностей" (нерефлектованих своїми носіями світоглядних настанов).

АНТРОПОЛОГІЯ ( від грецьк. ανδρωποζ - людина; λόγοζ - поняття) - наука про походження людини, утворення людських ареальних груп (рас), про типи й варіації фізичної будови людини. А. обіймає, окрім природної історії людини, також етнографію та археологію. "Філософський словник" Лаланда дає визначення А. як однієї з галузей природничих наук, яка вивчає людський вид загалом, в його особливостях та зв'язках з усім іншим у природі. Леві-Cmpoc обстоює тезу про те, що зачинателем антропології є Руссо, який передбачив і заснував цю науку на століття раніше її офіційного визнання. У "Роздумах щодо походження нерівності" Руссо зазначає, що "світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те, зважуємося розмірковувати про людство". Згадану працю можна вважати першим науковим дослідженням із загальної А., позаяк тут поставлено проблему взаємовідносин між природою та цивілізацією. За Клакхоном, основні тенденції антропологічної думки зосереджено на питаннях: якою була історія людства - і біологічна й культурна? Чи існують загальні принципи або "закони", що управляють цією еволюцією? Якими є природні зв'язки, якщо такі існують, між фізичними типами, мовою й звичаями людей у минулому та сьогодні? Наскільки пластичною є людина? До якої міри вона може підлягати впливові виховання або природних умов? Чому певні особистісні типи більш притаманні одним суспільствам, аніж іншим? ("Дзеркало для людини. Вступ до антропології"). З наведеного переліку зрозуміло, що антропологічна думка обіймає як низку спеціально-наукових питань, так і філософських уявлень про людину (див. антропологія філософська). Ще 1596 р. протестантським гуманістом Гасманном видано кн. під назвою "Антропологія", де остання постає як наука про подвійну духовно-тілесну природу людини. Загалом же людинознавство од перших своїх кроків зіткнулося з надзвичайною полівалентністю свого об'єкта. І донині існує загроза редукціонізму, перебільшення значущості одних ознак людського на шкоду іншим. (Типовий вияв крайнощів у тлумаченні людини: недоврахування біологічних факторів її розвитку або навпаки - факторів соціуму, культури та довкілля.) Як самостійна наукова галузь А. складається з серед. XIX ст.: 1850 р. у Гамбурзі засновано музей етнології; археологічний та етнологічний музей Пібоді в Гарварді засновано 1866 р.; Королівський антропологічний інститут - у 1879 р.; Бюро американської етнології - у 1879 р.; Тейлор почав викладати А. в Оксфорді 1884 р. Розвиток укр. А. започатковано Міклухою-Маклаєм. З 1871 р. він здійснює антропологічне вивчення корінного населення Пд.-Сх. Азії, Австралії, о-вів Тихого океану. Обстоював ідеї видової єдності й взаємної спорідненості рас людини, спільності здібностей архаїчних і сучасних народів. Вивчення укр. народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної цілості здійснив з початку 1870-х рр. Вовк. Змушений після Емського указу залишити Україну, він засвоює антропологічні здобутки європейських учених, студіює в "Антропологічній школі" та інших наукових закладах Парижа, стає тут членом Археологічного та Історичного тов-в та Тов-ва народних переказів. Був редактором ж. "Антропологія" (паризьке видання франц. мовою) та "Матеріалів до українсько-руської етнології", що виходив у Львові за ініціативою Франка. Підсумкову працю вченого "Студії з української етнографії та антропології" вперше видано у Празі 1928 р.

АПРОБАТИВНА ЕТИКА ( від лат. approbate - схвалення, визнання) - сукупність теорій моралі, в яких походження, смислові засади і зміст моральних уявлень визначаються на основі санкцій авторитету Р. озрізняють три напрями А. е.: теологічний, психологічний і соціально-апробативний. Для теологічного напряму принциповим є визнання божественної волі єдиним джерелом і критерієм моралі, для психологічного - опора на безпосереднє моральне почуття, яке і визначає, що є добром, а що - злом. Представники соціально-апробативного напряму (який здобув розвиток у працях франц. соціологів кін. XIX - поч. XX ст. Дюркгейма, Леві-Брюля) походження і зміст моральних понять ставлять в залежність від санкції суспільної влади. На їхню думку, оскільки норми моралі продиктовані пануючими в суспільстві "колективними уявленнями", вони не мають власного об'єктивного змісту. Вчинки, що їх суспільство очікує і схвалює, визнаються "добром", ті ж, котрі засуджуються суспільством, - "злом". Типологічно близькі погляди на мораль є показовими й для т. зв. вульгарного соціологізму, а в методологічно більш рафінованій формі - для марксистської ідеології. Втім, невизнання власних (внутрішніх, іманентних) критеріїв моралі тією чи іншою мірою характеризує А. е. у будь-яких її виявах.

БАРОКО ( від італ. Ьагоссо - вибагливий, химерний) - творчо синтетичний напрям європейської культури, що виник між епохами Ренесансу та Просвітництва і характеризується тяжінням до збуреного світозображення, заглибленим баченням конфліктності і парадоксальності буття, драматичним розкриттям життя як арени дії антагоністичних сил, граничною динамізацією та символізацією реальності.З'явившисьв Італії у XVI ст., Б. набуває різноманітної, іноді протилежної орієнтації у різних регіонах. У католицьких країнах Європи Б. пов'язується з контрреформацією та придворним, аристократичним мистецтвом, із його схильністю до маньєризму та алегоричної символіки. У протестантських країнах та слов'янському світі Б., співіснуючи з "високим стилем" елітарної культури, виявляє патріотичні тенденції, спирається у своїх витоках на лютеранські спільноти або православні братства та козацькі кола, живиться духом національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, використовує процеси фольклоризації мистецьких жанрів та (деінде) десакралізації культури. Розвиток Б. в Україні збігається з часом існування Гетьманської держави, дух якої виявляється в уславленні військових подвигів, лицарських чеснот, святої жертви, звершень духу, перемоги життя над смертю. Відповідно, проблематика ілюзорності буття, його трагічності, що притаманна Б., в укр. культурі зміщується у бік героїко-стоїчної тематики, типізації протистояння силам небуття і навіть загрози пекла. Героїчним символом барокової епохи в Україні стає образ воїнавершника, а означенням буття - образ саду як символу "квітучого світу" та його мудрості. Інтенсивно розвивається в цей час гімнографія, музичне потвердження урочистих подій. Розвиток Б. виявляється чутливим до національних умов різних європейських країн. Відповідно до національних особливостей можна констатувати віртуозність та гедоністичністьітал. Б., драматизмісп., містицизм нім., романтизм франц., метафізичність англ. і, нарешті, героїко-стоїчний дух укр. Б. Проте в Україні Б. не було "чистим" стилем, або чітко визначеним культурним напрямом. За концепцією Чижевського, воно було культурним виразом цілої епохи, в якій барокова свідомість запліднювала навіть відмінні від Б. напрями.

Барт, Ролан (1915, Шербур - 1980) - франц. літературознавець. Один із засновників Центру з вивчення масових комунікацій (1960), керівник кафедри літературної семіології у Колеж де Франс (від 1977 р.). Семіологічний проект Б. (50-ті рр. XX ст.) полягав у тлумаченні історії літературної політики буржуазії, виходячи з історичної підоснови ставлення літературних виробників до засобів праці та її продуктів (напр., до мови). У 60 - 70-ті рр. XX ст. Б. дедалі більше зосереджується на науковій семіотиці, відмовляється від марксистського радикалізму й безпосередньо виходить на проблематику тексту та письма як аналогів соціальної революції (під письмом тут розуміється реальність, нередукована до інтенцій автора тексту). Позиції Б. властива двоїстість, що пронизує більшість його творів: з одного боку, революція в письмі тлумачиться як щось "цілковите", в собі завершене, що не потребує нічого зовнішнього; з іншого боку, визнається, хоча і дедалі рідше, що розмежування в мові тісно пов'язане із соціальним розмежуванням і що без "дійсної універсальності" створення абсолютно революційної літературної мови є фікцією. Погляди Б. вплинули на філософів та мислителів, близьких до структуралізму.

[br]

Осн. тв.: "Ампір знаків" (1970); "Сад, Фур'є, Лойола" (1971) та ін.

Башляр, Гастон (1884, Бар-сюр-Обе - 1962) - франц. філософ, методолог науки, автор концепції "інтегрального раціоналізму". Б. намагався філософськи осмислити методологічні пошуки сучасного йому природознавства і побудувати нову епістемологію, яка б враховувала перехід від класичного етапу розвитку науки до некласичного, супроводжуваного розширенням сфери діалектики. Відкидаючи метафізичне протиставлення раціонального ("чистого розуму") та емпіричного ("чистого досвіду", "чистої матерії"), теорії та практики, Б. виходив із визнання їх постійної взаємодії (концепція "раціоналістичного матеріалізму"), внаслідок якої відбувається практичне втілення раціонально-теоретичних моделей науки. Процес формування науки як системи знань охоплює три етапи. Перший - донауковий (панування чистого емпіризму); другий - науковий (виникнення раціонального абстрактного мислення); третій - етап некласичної науки, якому притаманна відмова від утвердження будь-якої остаточної істини, відкритість до експериментальних спростувань, і разом з тим синтезуюча творча здатність до абстрактних узагальнень. "Інтегральному раціоналізму" Б. властиві наскрізна діалектичність та специфічний прикладний аспект. Завдяки останньому наука дедалі більше перетворюється на "феноменотехніку". В діалектиці розрізняються три її різновиди - внутрішня, зовнішня та "накладання" однієї на іншу. В естетичній концепції Б. найважливіше місце посідає уява, як "функція ірреального", що відкриває шлях до вічного і неповторного.

[br]

Осн. тв.: "Новітній науковий дух" (1934); "Прикладний раціоналізм" (1949); "Раціоналістська заангажованість" (1972).

Бейль, П'єр (1647, Карлат - 1706) - франц. філософ-скептик, теолог, публіцист. Навчався в кальвіністській школі та єзуїтському колежі у Тулузі, продовжив освіту у Женеві. Працював у школі, пізніше - у протестантській академії Седану. У 1681 р. переїхав до Голландії й оселився у Роттердамі, де прожив до смерті. Філософську і релігійну позиції Б. визначає толерантність до інших підходів і точок зору. Зокрема, Б. вважав, що прихильники юдаїзму, мусульманства, соцініанства, католицизму і навіть атеїзму можуть і повинні доходити згоди й порозуміння. Б. був послідовним критиком атомізму в усіх його формах, застерігав проти абсолютизації розуму, яка може призвести до "корозії істини". Б. віддавав перевагу пошукам віри, як останньому прихистку за складних життєвих колізій. Пізніше цей смисловий акцент був розроблений К'єркегором. Найвагомішою працею Б., до того ж безпрецедентною в історії словникарства за добором матеріалу, є "Словник історичний та критичний" (1695 - 1697) К. онцептуально "Словник" підсумовував багаторічні зусилля Б. у збиранні різноманітних помилок, допущених авторами праць з історичної та філософської тематики. Філософське підґрунтя "Словника" становив скептицизм, у царині якого зазнавала критики будь-яка теоретична доктрина. Ця праця Б. справила великий вплив на діячів доби Просвітництва та інтелектуальну історію людства в цілому, що визнавали Г'юм, Вольтер, Дидро, пізніше Фоєрбах. Один із фундаторів амер. нації Джефферсон рекомендував "Словник" Б. до книгозбірні, яка заклала підвалини Бібліотеки Конгресу США.