гроц

див. Гроцій, Гуго де Гроот

Гроцій, Гуго де Гроот (1583, Делфт - 1645) - голланд. юрист, філософ, історик. Навчався в Лондонському ун-ті, до якого вступив у віці 12 років, а в 16 років уже здобув ступінь докт. правознавства О. дин з засновників теорії природного права. Зробив також великий внесок у систематизацію ідей міжнародного права. Трактат "Вільне море" був першим великим твором мислителя, в якому він обстоював принцип свободи морів, обґрунтовуючи думку, що океан повинен бути відкритий для усіх націй. Ідея про рівність усіх націй на морі була відправним пунктом для подальшого фундаментального дослідження ним проблем природного та міжнародного права. Філософською основою правової теорії Г. був раціоналістичний світогляд. Природне право - це раціонально (на основі розуму) осягнута система принципів, якій однаковою мірою підлягають звичайні громадяни, правителі, і навіть Бог. Абсолютизація розуму послугувала підставою для внесення папською курією "Трьох книг про право війни і миру" в список заборонених. Концепція міжнародного права Г. є логічним розвитком загальних принципів його теорії і підсумовується наступними тезами: договори між державами повинні замінити владу Папи римського, їх дотримання має базуватися на силі природного закону; несправедливі війни повинні бути заборонені; воюючим сторонам слід утримуватись від знищення власності супротивника та виявів несправедливої жорстокості до цивільного населення. Запропонований Г. "Закон націй" полягав у створенні системи публічного законодавства, яка б регулювала стосунки між суб'єктами права, що представляють різні нації. У морально-етичних міркуваннях Г. вагоме місце посідає думка про Божий гнів, який карає моральне зло. Із переконання у домінуванні в світі розуму Г. робив висновок про можливість і бажаність примирення між різними релігійними конфесіями, зокрема протестантами і католиками.

[br]

Осн. тв.: "Вільне море" (1609); "Три книги про право війни і миру" (1625); "Про істину християнської релігії" (1627).

див. Гроцій, Гуго де Гроот

СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ ТЕОРІЯ - філософська доктрина, що обґрунтовує засадниче значення договору між людьми для суспільного устрою. Початкові підходи до осмислення ідеї суспільного договору були реалізовані у давньогрецьк. філософії софістами і стоїками, зокрема у твердженні софістів про походження суспільства - як наслідку конвенції, а не природного перебігу речей, та у розрізненні стоїками позитивного і природного закону. Еволюція ідеї суспільного договору щільно пов'язана також із філософією Середньовіччя, зокрема такими її чільними постатями, як Тома Аквінський та Оккам. Перший обстоював думку про природний закон як такий, що хоч і має Божественне походження, але вкорінений у природі людини та оприявлюється через застосування нею свого розуму. Потрактований у такий спосіб природний закон слугує за основу формування ще двох різновидів закону: громадянських (або позитивних, цивільних), що регулюють стосунки у кожному конкретному суспільстві, та універсального "закону націй", зміст якого узгоджується між усіма суспільствами. Оккам наголошував на думці, що джерело міці суспільства й держави - в народові, його праві вільно обирати своїх правителів. Подальше формування засад С.д.т. припадає на XVII - XVIII ст., коли в осмисленні соціально-філософських проблем чільне місце починає відводитися розуму. Грецію належить першість у потрактуванні ідеї соціального договору як історичної події у житті суспільства, яке обирає на основі угоди певну форму правління; одного разу встановлена, ця угода не підлягає змінам. Прикметно, що твори Гроція мали значний вплив на інтелектуальне середовище в Україні, зокрема у КМА. Прокопович докладно вивчав і коментував головний твір Гроція "Про право війни і миру", а в добу його ректорства в КМА цей твір був перекладений з латини. Інший європейський філософ VII ст. Пуфендорф, який також був добре знаний в Україні, обґрунтував ідею зміцнення нетривкого миру між людьми шляхом укладання суспільного договору. Значним внеском Гоббса у формування С.д.т. було обґрунтування природного права людини на життя, порушення якого може слугувати тією єдиною підставою, яка виправдовує заміну складеного суспільного договору. Назагал, згідно з Гоббсом, цей договір має бути незмінним і спиратися на добровільне передання людьми своїх індивідуальних прав абсолютному монархові, який повинен їх гарантувати. Локк досить докладно обґрунтував умови зміни суспільного договору, коли з обох сторін (влади і народу) порушуються обопільні зобов'язання. Руссо, франц. філософи-просвітники також приділяли значну увагу розробці С.д.т. Кант розглядав суспільний договір як регулятивну ідею, яка сприяє утвердженню правління закону в суспільному житті. У XX ст. Ровлз розвинув С.д.т. шляхом обґрунтування принципу соціальної справедливості на підставі т. зв. "початкової позиції", яка уможливлює чесні договірні стосунки у суспільстві. Відродження ідеї суспільного договору особливо актуальне для суспільств, де базові ліберальні свободи тільки починають встановлюватися.

Немирич, Юрій (1612, Київ - 1659) - київський підкоморій, за гетьманів Хмельницького та Виговського козацький полковник, видатний дипломат, мислитель раціоналістичного спрямування, який цікавився переважно проблемами держави і права. Н. розпочав свій освітній шлях у Краківській академії, де його вчителями були відомий математик Стегман та фахівець з проблем етики Мартин Руар, який підтримував дружні зв'язки з Гроцієм і дав рекомендаційні листи до нього своєму учневі. Н. відвідував лекції в Лейденському й Амстердамському ун-тах, а також в ун-тах Парижа, Базеля, Падуї; здійснив освітню подорож до Англії. Найсильніше враження на нього справили державний устрій Голландії і Швейцарії. Відтоді Н. стає послідовним прихильником республіканської форми правління і федеративного устрою держави як союзу республік. Навчаючись у Сорбонні, Н. пише і видає в Парижі твір "Роздуми про війну з московитами" (1632), який, імовірно, був першим трактатом укр. автора з воєнно-політичних проблем. Н. негативно ставився до самодержавно-монархічного державного правління, котре може, як це було за Івана Грозного, перерости в тиранію. Коли воля володаря ставиться понад закон, піддані перетворюються на рабів, втрачають громадянські свободи, в тому числі й свободу сумління В. иклад цих поглядів було продовжено в написаному Н. "Маніфесті до володарів Європи" (1658), в якому він виступає як ідеолог уряду гетьмана Виговського. В цьому документі Н. пояснює європейським політикам підстави денонсації Козацькою державою Переяславських угод, які вбачає в порушенні цих угод Московією, нищенні автономії України, прав і свобод її люду. Ідеї, викладені Н., виявилися згодом близькими до поглядів, що проголошувалися в "Маніфесті до європейських народів", написаному через півсторіччя Орликом. Подальший виклад державницьких уявлень Н. знаходимо в складених ним умовах Гадяцького договору 1658 р. Виговського з Польщею. Готуючи його, Н. сподівався, що на його основі буде утворена нова держава - федерація або радше конфедерація, яка складатиметься з Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського. За проектом договору Україна поєднувалася з Польщею і Литвою на правах самобутньої держави під назвою "Велике князівство Руське", що повинно було мати свій верховний трибунал і судочинство, вищих урядовців, гетьмана і канцлера, свою державну скарбницю, власну монету, своє військо та адміністративно територіальний поділ. У цьому князівстві проектувалося заснування двох академій з університетськими правами (в Києві та іншому місці, де буде зручно), великої кількості шкіл з вільним викладанням та цілком вільного книгодрукування. Передбачалося законодавче впровадження свободи сумління, а насильно нав'язана укр. народові унія скасовувалася. Державницькі погляди Н. були закономірною ланкою в розвитку державно-правових ідей в Україні від Оріховського, Могили до Мазепи й Орлика.

Орлик, Пилип (1672, с. Косута Ошмянського повіту на Віленщині - 1742) - укр. державний діяч і політичний мислитель, поет, публіцист. Освіту здобув у КМА. 1706 р. став генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Мазепи 1710 р. обраний гетьманом (м. Бендери). 1711 р. здійснив невдалу спробу звільнити Україну від рос. панування. ЗО років прожив у еміграції (Швеція, Туреччина, Німеччина, Франція). "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького" О. увійшли в історію як перша конституція укр. держави. В їх основу, як і "Виводу прав України", покладено ідею природного права й договірного походження держави. Важливе місце відводить О. проблемі взаємин між гетьманом і народом, простежує тенденцію до обмеження гетьманської влади через постійну участь в управлінні державою генеральної старшини, а також Генеральної Ради. Затвердження гетьманом посадових осіб різного рівня передбачає попереднє обрання їх населенням. Тенденція до політичного плюралізму в державі підкріплюється утвердженням принципу незалежності укр. православної церкви від світської влади, що відповідало західноєвропейському розумінню проблеми співвідношення двох влад. Щодо наявної в "Конституції" переважної орієнтації на принципи конституціоналізму, то це розходилося з європейською політичною теорією і практикою, де домінувала тоді ідея державного абсолютизму і примусу до суспільної злагоди (Гроцій, Гоббс, Спіноза, Пуфендорф та ін.).

[br]

Осн. тв.: "Діаріуш подорожній"; "Вивід прав України" (1712); "Маніфест до європейських урядів" (1712); "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького".

Пуфендорф, Симюель (1632, Хемніц, Саксонія - 1694) - нім. юрист, філософ О. світу отримав у Ляйпцигу та Ієні; викладав філософію права та історію у Гайдельберзі й ун-ті м. Лунд (Швеція). Заслуги П. як історика були високо поціновані у Швеції, де йому було присвоєно звання Королівського історика Швеції. У 1688 р. він також здобув статус Історика та члена таємної ради Бранденбурга. Творчість П. дає підстави вважати його "батьком німецького Просвітництва" (за визначенням Едуарда Вінтера). Спираючись на твори Гроція і Гоббса, П. розробив власну теорію соціальної угоди. На відміну від Гоббса, який характеризував первісні природні стосунки між людьми як стан війни усіх проти всіх, П. вважав, що ці стосунки спираються хоч і на хисткий, але мир, який необхідно зміцнити й оперти на раціонально обґрунтовану угоду. Важливою ідеєю у творах П. було тлумачення держави як морального індивіда, чия воля складається із суми індивідуальних воль громадян. Ця ідея П. була до деякої міри передбаченням концепції "загальної волі", розробленої пізніше Руссо. Донедавна маловідомим аспектом творчості П. (дослідженим Нічик) була його зацікавленість історією України XVII ст. ("Вступ до європейської історії", "Історія Карла X Густава" та ін.). Увагу П. привернули історичні події, пов'язані з формуванням запорізького козацтва, його участю у повстанні укр. народу проти польськ. панування та у приєднанні України до Росії (останнє, на його думку, змінило співвідношення сил у Сх. Європі). П. також ретельно вивчив і проаналізував державно-політичну та військову діяльність Хмельницького в останні роки життя, його союзницькі стосунки з Карлом X у війні Швеції і Трансильванії проти Польщі у 1656 - 1657 рр. Твори П. зажили в Україні значної популярності. Вихованці КМА їх перекладали, активно до них зверталися (зокрема Прокопович у своїх державно-політичних трактатах), так само як і укр. історики та літописці (Величко, Граб'янка, Бужинський).

[br]

Осн. тв.: "Основи загального права" (1660); "Про природне право та нації" (1672); "Про обов'язки людини і громадянина за природним правом" (1673); "Про стосунки між церквою і державою" (1687).