відміна+процедури

Парсонс, Талкотт (1902, Колорадо-Спрингс - 1979) - амер. соціолог, один із засновників сучасних теорій соціальної дії та соціальних систем, фундатор школи структурного функціоналізму. Закінчив Амхертський коледж (баклавр з відзнакою), Лондонську школу економіки (магістратура) та Гейдельберзький ун-т (докторантура). Од 1927 р. викладав в Гарвардському ун-ті, од 1946 р. - керівник відділення соціальних відносин у цьому ж ун-ті. У 1949 р. обраний президентом Амер. соціологічної асоціації. Соціально-теоретичні погляди П. сформувалися під впливом концепцій соціальної реальності Вебера (переклад П. праці якого "Протестантська етика і дух капіталізму" англ. мовою є першим і вважається класичним), Дюркгейма, Парето, англ. економіста Маршала. В подальшому вплив на його погляди мали також біологічні теорії систем, що саморозвиваються, психоаналітична теорія тощо К. лючовим поняттям соціальної теорії П. є поняття соціальної дії, яку він розуміє як стан напруження між двома порядками: нормативним (що переважно залежить від процедури визнання індивідами) і порядком соціальних обставин (що є заданим для індивідів). Теоретичні погляди П. еволюціонували протягом майже всієї його наукової кар'єри. Соціальна реальність, за П., завжди являє собою складну багаторівневу систему, елементами якої виступають різні соціальні системи; останні знаходяться поміж собою у відношенні взаємної збалансованості і динамічної рівноваги. Ці погляди утворили основу аналітичної логіко-дедуктивної системи, що охоплювала людську реальність в усій її багатоманітності. Соціальна теорія П. спирається на вчення про трирівневу реальність: аналітично розмежовуються система дії, фізична реальність та вища реальність (трансцендентна реальність смислів - науковий аналог поняття Бога). Структура системи дії визначається чотирма функціями з її відтворення: це адаптація, відтворення зразка, ціледосягнення й інтеграція К. рім соціальних систем як інструментів аналізу процесів диференціації у суспільстві, П. виокремлює також низку типових змінних дії - спеціальну сукупність парних, дихотомічних понять для аналізу того, що є спільним у різних структурах соціальної дії (універсалізм/партикуляризм; досягнуте/задане; афективність/афективна нейтральність; специфічність/дифузність; орієнтація на себе/орієнтація на колектив). Соціальна система характеризується також "медіа-засобами", які проникають в усі структурні елементи соціальної системи і до яких належать: гроші (адаптація), влада (ціледосягнення), вплив (інтеграція) і зобов'язання (відтворення зразка). Еволюція суспільства визначається зростанням його здатності до адаптації і відбувається у формі поглиблення його диференціації. Суспільство проходить наступні етапи еволюції: примітивне, розвинене примітивне, проміжне і сучасне. Примітивне суспільство гомогенне, у ньому відсутня мережа підсистем. В результаті ускладнення підсистем дії та їх поділу на дедалі більш спеціалізовані суспільство поетапно перетворюється на сучасне. Основними характеристиками сучасного суспільства є: повна диференціація усіх систем відповідно до чотирьох - функціональної матриці; масово-універсальне виробництво, бюрократична організація, ринок і гроші, право як конкретний засіб їхнього втілення; наявність соціальної стратифікації, в основі якої лежить критерій успіху; складна, диференційована система соціальних взаємозв'язків. До критиків теорії П. належали представники конфліктології, феноменології, гуманістичного напряму в соціології.

[br]

Осн. тв.: "Соціальна система" (1951); "До загальної теорії дії", у співавт. (1951); "Суспільства: еволюційні та порівняльні перспективи" (1966); "Система сучасних суспільств" (1971); "Соціальна дія та умови людського існування" (1978).

ПРОГНОЗУВАННЯ - аналіз та наукове передбачення майбутніх станів і тенденцій розвитку соціальних чи природних явищ, обґрунтована інформація про якісні і кількісні характеристики процесів, що передбачаються. Результатом П. є прогноз - знання про майбутнє і можливі варіанти розгортання сьогочасних тенденцій. Процедури та закономірності П. досліджує прогностика. Засобами розробки П. є екстраполяція, моделювання, експертні оцінки, мислений експеримент та обчислювальні випробування варіантів на комп'ютерній основі. До пріоритетних предметних галузей П. належать глобальні проблеми, тенденції соціально-економічного поступу, розвиток світових політичних подій, міжнаціональних стосунків тощо. Найефективнішим за наслідками є застосування прогнозів у науково-технічній сфері. Точність П. сягає приблизно п'яти років; потому пролягає зона імовірнісних, наближених передбачень і висновків.

РЕДУКЦІЯ - в предметному розумінні Р. - це дії або процеси а) зменшення об'єктів (аж до їх зникнення), зменшення певної кількості (величини); б) відновлення об'єкта, його властивостей, стану; в) спрощення структури об'єкта. Термін "Р." набув особливого значення у феноменології Гуссерля: Р. означає спосіб аналізу структури і змісту свідомості, який полягає у виключенні зі сфери предметного розгляду всього емпіричного, зовнішнього по відношенню до "чистої свідомості". В методологічному відношенні Р. розуміють як окрему пізнавальну дію (операцію, процедуру), яка може набувати різних форм: а) Р. як "зведення складного до простого"; б) Р. як зведення цілого до його частин, тобто методологія елементаризму; в) Р. як зведення проблеми вивчення певного типу явищ до використання знань, що стосуються більш "фундаментальної" сфери явищ (Р. хімічних явищ до законів і принципів фізики, Р. явищ спадковості до сфери біохімічних, біомолекулярних процесів та ін.). Р. тісно пов'язана із процедурами інтерпретації, співвідношенням наукових мов різних наукових дисциплін, "перекладом" з однієї мови на іншу; за цим стоїть співвідношення відповідних понятійних систем. У багатьох випадках Р. може розглядатись як процедура, "обернена" до процедури пояснення. Так, Р. теорії Tj до Т2 означає, що поняття і закони (принципи) теорії Tt одержують своє обґрунтування (пояснення) або інтерпретацію через поняття і закони теорії Т2, яка відіграє роль більш "фундаментальної" (напр., співвідношення акустики і механіки). Р. широко використовується в природничих і соціогуманітарних науках, в математиці і логіці. Напр., до Р. вдаються як до методу, що дозволяє спростити процедуру доказу, зокрема шляхом приведення певної тези до нісенітниці (лат.: reductio ad absurdum): для спростування деякого твердження роблять припущення, що дане твердження істинне, і шляхом дедукції одержують висновок, який є абсурдним (суперечить безсумнівно істинному твердженню). Проте Р. як метод дослідження чи мислення має свої границі, потребує достатньо високої методологічної культури, оскільки вона налаштована на нівелювання відмінностей між різними сферами явищ (типами сутностей, об'єктів). Р. зберігає свою методологічну цінність лише за умови врахування того, що гомогенність (однорідність) дійсності є такою ж її важливою рисою, як і її гетерогенність (неоднорідність). Абсолютизація Р. призводить до недооцінки специфіки досліджуваних об'єктів (сфер дійсності) і породжує радикальний ("догматичний") редукціонізм (напр., панмеханіцизм, панфізикалізм, пансоціологізм та ін.).

СВІТОВІ РЕЛІГІЇ - релігії, які в ході історичного розвитку подолали етнонаціональні межі, умови та політичні зв'язки й набули відкритості для всіх. Такими релігіями, поширеними серед кількох або багатьох народів, є християнство, іслам, буддизм. Для християнства, зокрема, "нема вже ні іудея, ні язичника; нема раба, ані вільного; нема чоловічої статі, ані жіночої". Спільні риси С. р.: космополітичний характер, ідея рівності всіх перед Богом, відмова від вузьконаціональної обрядовості, спрощення процедури прилучення до нової віри; їм властиві також місіонерська активність, намагання навернути у свою віру послідовників інших віровчень (прозелітизм). Однією з найважливіших рис таких С. р., як християнство та іслам, є віра в єдиного Бога з його культом абстрактної людини, зумовленим відношеннями товарного виробництва. С. р. сформувалися в умовах великих, світових імперій. Різні напрями у С. р. за конкретно-історичних умов набули етнонаціональних особливостей, а ідеї космополітизму не заважають їхнім церквам бути знаряддям утисків національних меншин.

СОЦІАЛЬНИЙ ДИСКУРС - процес творення тексту учасниками соціальної дійсності з метою обґрунтування соціального порядку, тобто обґрунтування соціальних норм, цінностей, дій (напр., обговорення закону і затвердження його парламентом). С. д. - це процес формування консенсусу, соціальної злагоди, легітимізації соціальних явищ; він є невід'ємною частиною соціуму, затверджуючи соціум як соціум. У комунікативній філософії дискурс розглядається як демократичний засіб конструювання соціуму і пов'язується з ідеалом вільної комунікації рівних учасників, для яких категоричний імператив Канта модифікується таким чином: "Поводь себе так, як би ти жив в ідеальному комунікативному суспільстві". Лінгвістичний аналіз дискурсу орієнтований на вивчення зв'язків ситуаційного мікроконтексту усної взаємодії з макроконтекстом соціальних, політичних і культурних структур, що доповнює дослідження таких суспільних явищ, як формування консенсусу і конфронтації у соціальних групах, формування відношень влади, панування, нерівності, стратегії політичного прийняття рішення суб'єктами та установами. З точки зору логіки, С. д. є найбільш складним варіантом процесу аргументації (діалог, диспут, дискусія, дебати, полеміка, спір), а логічний аналіз С. д. - це здебільшого розробка стратегій досягнення консенсусу в умовах "дисенсусу" при різних уявленнях про соціум і засоби його поліпшення Л. огік досліджує раціональні процедури легітимізації на шляху до консенсусу, відхилень від цього шляху, структуру дисенсусу, конфліктогенність та конфліктність дискурсної ситуації. С. д. має два аспекти: асерторичний (обґрунтування істинності тверджень - дедуктивний перехід з оцінкою "істинно") та імперативний (обґрунтування правильності дій, норм - перехід з оцінкою "легітимно", або "справедливо", "законно" та ін.). Напр., у такому С. д., як судовий процес, обґрунтовується істинність обвинувачення, тези про скоєння злочину певною особою (асерторично), а також необхідність, справедливість певної кари у зв'язку з цим злочином (імперативно); результат цього С. д. (судове рішення) є обґрунтованим імперативно положенням про те, що треба робити зі злочинцем. С. д. досліджується логічними засобами з використанням принципів епістемічної логіки, логіки відношень, норм, дій, логіки питань і відповідей для моделювання раціональних схем обґрунтування, конституювання, легітимізації найважливіших аспектів соціального порядку. У соціально-дискурсному ракурсі аналізуються як модальності соціальні оцінки "легітимно", "справедливо" з побудовою логічних моделей процедур дискурсної легітимізації як семантичних схем симетризації та компенсації. Моделюються особливості конфліктного дискурсу, коли значно ускладнюється легітимізація соціореальності.

ТЕОРІЯ ДОВЕДЕНЬ - розділ сучасної логіки, предметом дослідження якого є доведення - як синтаксичного об'єкта і як динамічної процедури, визначених у різноманітних логічних системах.

УМОВИВІД - у традиційній логіці різновид міркування, коли здійснюється перехід, згідно з логічними правилами, від одного або двох висловлювань-засновків до нового висловлювання-висновку. Сучасна логіка має справу із логічними моделями (схемами) У., які в узагальненому вигляді можна представити, зокрема, як х,, хг,.... -» у, де х,, х2,.... хп - засновки, а у - висновок. З семантичної точки зору (тобто з точки зору обґрунтування використовуваних синтаксичних засобів) логічна форма У. є доведенням. У. поділяють на правильні (логічна форма таких У. завжди гарантує отримання істинного висновку, за умови наявності істинних засновків) і неправильні. Якщо умова правильності дотримана, це означає, що між засновками і висновком У. наявне відношення логічного слідування. Зазначимо: для індуктивних У. критерій правильності потребує уточнень з огляду на те, що за їх допомогою здійснюють перехід від достовірного знання до імовірного і, отже, між засновками і висновком таких У. наявне не відношення логічного слідування, а відношення підтвердження. Найпростіші У. представлені у формі простих категоричних силогізмів, дослідження яких здебільшого становило предмет традиційної логіки. Сучасна символічна логіка значно розширює коло досліджень, аналізуючи складніші теоретичні побудови: наукові теорії, які можна розглядати як низку певним чином пов'язаних між собою У. У. є формою отримання нового знання у значенні, що виведене і зафіксоване у висновках знання, безпосередньо у засновках не наявного; У. мають важливе значення для формування переконань, бо процедури доведення/аргументації та спростування/критики здійснюють здебільшого саме у формі У. (див. міркування, силогізм, дедукція, індукція, вивід, доведення).

Шляєрмахер, Фридрих Даніель (1768, Бреслау - 1834) - нім. протестантський теолог і філософ, один із засновників герменевтики. В ранній період творчості був близьким до гуртка ієнських романтиків, зокрема до Шлегеля, що знайшло вияв у створенні цілісного релігійно-естетичного образу світу О. снову релігії, яку Ш. визначив як "споглядання універсуму", або "почуття залежності" від безконечного, вбачав у особистому внутрішньому переживанні З. годом, зосередившись на проблемах філософії, Ш. виходив з єдності буття і мислення, яку, проте, вважав лише передумовою знання, а не його предметом. В етиці Ш. намагався подолати дуалізм необхідності і свободи, обов'язку і схильності, введений Кантом і Фіхте, вважаючи, що в конкретному бутті свобода і необхідність, обов'язок і уподобання існують як протилежні і водночас уже об'єднані сторони. Найбільший доробок Ш. вніс у розвиток герменевтики як загальної теорії тлумачення текстів. Висунутий ним принцип герменевтичного кола утверджував циклічний характер процесу розуміння: для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, але для розуміння окремих частин необхідно мати уявлення про ціле. Ш. виокремив психологічний аспект герменевтичного кола: текст є фрагментом цілісного духовного життя певної особистості, через що розуміння "частини" і "цілого" завжди обопільно опосередковане Г. ерменевтику Ш. розумів перш за все як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, відрізняючи її, з одного боку, від діалектики, яка спрямована на розкриття предметного змісту твору, а з другого, від граматики, яка не може виявити його індивідуально-стилістичний характер Р. азом із тим Ш. зауважував важливість "граматичного", або лінгвістичного, аспекту тлумачення, що усуває звинувачення в психологізації процедури розуміння.

[br]

Осн. тв.: "Розмови про релігію" (1799); "Монологи" (1800); "Критичний начерк попередньої етичної теорії" (1803); "Діалектика" (1804); "Короткі нариси з теології" (1811), "Християнська віра" (1821).