в'язан

САМООРГАНІЗАЦІЯ - активний процес формування, відтворення, збереження або удосконалення організації складної динамічної системи, що забезпечує її нормальне існування і функціювання як цілісного утворення. С. - це іманентна здатність динамічної системи самостійно підтримувати, відтворювати чи удосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх чи внутрішніх умов її існування та функціювання, спрямована на підвищення її стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій чи розвитку. Терміни "С", "самоорганізуюча система", які з часом вийшли за межі кібернетики і набули поширення в інших науках, зокрема біологічних та соціальних, запропонував Ешбі (1947) А. ктуальність досліджень процесів С. пояснюється насамперед необхідністю вирішення проблеми створення на абсолютно нових принципах кібернетичних систем, здатних виконувати функції, що традиційно вважалися винятково прерогативою мозку людини. Перші дослідження феномена С. з метою побудови теорії самоорганізуючих систем як основи моделювання складних процесів (інтелектуальних, біологічних, соціальних) засвідчили, що перед науковим пізнанням постав принципово новий клас проблем, вирішення яких вимагає розробки нетрадиційних, оригінальних засобів дослідження. Проблема передовсім полягала в необхідності визначення й окреслення класу систем (реальних і принципово можливих), які б адекватно характеризувалися поняттям С. Клас самоорганізуючих систем, окреслений рамками кібернетичного трактування С., досить широкий. Вони можуть бути різними за своєю природою, рівнем складності, організації, стійкості, цілеспрямованості, автономності та ін. (жива клітина, організм, популяція, людський колектив, комп'ютер тощо). Процеси С. тісно пов'язані з низкою інших процесів - адаптації, самонастроювання, самокерування, самовідтворення, саморозвитку, самонавчання та ін.

САНСАРА (санскр. - підлягати випробуванню, напрям, проходження, переродження) - поняття, що позначає одну з головних концепцій в інд. духовній традиції, в тому числі індуїзмі, буддизмі, джайнізмі. Згідно з концепцією С., усі живі істоти, які населяють різні світи (боги, люди, тварини), пов'язані ланцюгом народжень та переходом з одного існування в інше, а також належністю до цього мінливого світу страждань, підвладного як виникненню, так і знищенню. С. містить у собі ідею спорідненості усього живого на рівні перевтілення, спонукає його до свого власного подолання у напрямі виходу з кола існувань до остаточного звільнення, закладаючи тим самим передумови для створення відповідного релігійно-етичного ідеалу. Якщо в індуїзмі здатним до перевтілення виступає вічна субстанція, душа-атман, у джайнізмі - джива, то у буддизмі напівпостійна особистісна сутність. Витоки С. містяться вже у "Ригведі" та "Атхарваведі".

СВЯТІСТЬ - 1) вищий ступінь онтологічної досконалості, що започатковує надприродну єдність могутності, праведності і краси; 2) здатність божественного начала чинити очисний перетворювальний вплив на навколишнє буття; 3) властивість конечної істоти (людини) внаслідок самозречення набувати якостей провідника зазначеного надприродного впливу. Слов'янські лексеми, що позначають С., пов'язані з індоєвропейським *k'uen-to - "зростання", "набухання", "підсилення" (Топоров); євр. "kodesh" імплікує значення "відокремленості", "очищеності", "недоторканності"; лат. "sanctus" - "непорушності", "встановлення", "узаконення". За основоположним релігійним уявленням, С. постає передусім як атрибут Бога; її необхідними корелятами виявляються: С. як переображення тварного світу (пор. поняття "святого місця", напр., єрусалимського Храму або Печерського монастиря в Києві тощо) і С. як цілісна характеристика людини, що досягла "обоження". У світській літературі терміни "С.", "святий" характеризують вищий ступінь моральної досконалості людини; значення онтологічної могутності зникає, натомість акцентуються жертовність, несхибність і непорушність моральних засад, духовна краса. За Левінасом, "заклик С." у цьому розумінні передує турботі існування й асоціюється з "пріоритетом іншого переді мною". Аксіологічним втіленням ідеї С. постають святині. На відміну від цінностей, святині мають значно вищий рівень онтологічної вкоріненості, а отже, здатні ангажувати людей незалежно від їхнього власного вибору. Через це проблема толерантності у сфері співіснування святинь постає незрівнянно гостріше, ніж у сфері цінностей.

СОЦІАЛЬНІ ВЕРСТВИ - різновид одиниць поділу суспільства на основі однієї чи кількох природних або суспільних відмінностей (етнічних, демографічних, економічних, соціальних, політичних, правових, психологічних, релігійних тощо). В період конституювання теорії С. в. (страт) соціальне розшарування пояснювалося відмінностями біологічних ознак, психології, свідомості, ідей, мотивів, стимулів, цілей, духовної культури, освіти та способу життя (Конт, Спенсер, Л. Уорд та ін.). Етапними є розробки М. Вебера, який, високо оцінюючи підхід Маркса до соціальної структури, водночас наголошував, що класовий підхід недостатньо враховує її складність, і виділяв, крім класів, статуси й статусні групи, відмінні за престижем, та партії, пов'язані з розподілом влади. В досить поширеній функціоналістській концепції (Дюркгейм, Парсонс, Шилз, Девіс, Мур) існування ієрархії С. в. пояснюється поділом праці, соціальною та функціональною диференціацією, а також погрупуванням, заснованим на панівній для суспільства системі цінностей та культурних стандартів і спрямованим на ранжування розмаїття різновидів діяльності, потребуючих різних здібностей та зусиль і по-різному винагороджуваних. Більшість сучасних фахівців згодні в тому, що формування та існування системи С. в. - багатомірний процес, зумовлений дією сукупності чинників: зайнятості, прибутку, професії, кваліфікації, району мешкання, типу одягу та житла тощо. Одним із своєрідних узагальнень цього процесу є його відома геометрична модель, за якою соціальний простір постає як такий, що складається з ряду осей, утворених різноманітними вимірюваними ознаками (професія, прибуток, житло, освіта тощо), вздовж яких пересувається індивід чи група. Подальше дослідження системи С. в. в сучасних суспільствах і перспектив її зміни за тих чи тих конкретних умов вимагає розробки не тільки чіткіших критеріїв виміру соціальної належності індивіда до того чи того класу, С. в. чи групи, піднесення точності відповідної техніки і методики, а й забезпечення надійної теоретико-методологічної основи. Адже за умов поступового переходу до постіндустріального суспільства, коли відбувається розмивання чинників і ознак поділу на класи, а в перспективі - самих класів, зростає відповідно своєрідність і значущість системи С. в., її подальшого вивчення і виваженого регулювання.

СОЦІОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ - напрям теоретичних та емпіричних досліджень, що розглядає проблеми, пов'язані з соціально-історичною зумовленістю знання, пізнання і свідомості, а також соціальні аспекти виробництва, поширення й використання різних типів знання як у суспільстві в цілому, так і на рівні суспільних класів, соціальних груп, організацій. Основні проблеми С. п. - соціальна та історична природа пізнання, обумовленість свідомості та методологія їхнього дослідження.

СТАНИ СУСПІЛЬНІ - традиційні, відносно замкнуті соціальні групи доіндустріального суспільства, що різнилися такими спадковими ознаками: юридично фіксованим статусом, правами, обов'язками та моральними нормами. В соціальній структурі доіндустріального суспільства С.с. пов'язані з класовим поділом, але їх чисельність переважає, як правило, чисельність класів внаслідок розмаїття форм і засобів позаекономічного примусу. Формування С.с. - тривалий процес, перебіг якого варіювався в різних суспільствах і пов'язаний з формуваням та закріпленням у праві майнової нерівності й соціальних функцій. Порівняно з кастами - як своєрідною вихідною становою формою, де принцип спадковості абсолютний, у С.с. цей принцип не є єдиним: належність до певного С.с. може купуватися, даруватися верховною владою тощо. В Європі класичним зразком станової організації є Франція - од XIV ст. до Великої французької революції з поділом на ієрархізовані С.с.: духовенство, дворянство і третій стан. Кожен С.с. надсилав своїх представників в органи станового представництва - генеральні штати; мав свої чітко окреслені права, привілеї та обов'язки. У слов'ян становий поділ досить чіткий вияв отримав у Росії, де формування С.с. тривало од серед. XVII ст. - початку об'єднання руських земель в єдину державу, від розмаїтого й дрібного станового поділу до поступового зміцнення стану дворянства і одночасного збільшення неповноцінності інших С.с. Од часів Маніфесту про вільність дворянства (1762) й Жалуваної грамоти дворянству (1785) в Росії встановився становий поділ на дворянство, духовенство, селянство, купецтво і міщанство, що проіснував до Лютневої революції 1917 р. В Азії поділ на С.с. отримав розмаїті форми - від жорсткої кастової системи в Індії до майже повної відсутності станових ознак у Бірмі. З переходом до індустріального суспільства в міру того, як ієрархія спадкових, з особистісними моментами залежностей поступається місцем юридичній рівності всіх перед законом, поділ на С.с. руйнується, зберігаючись лише в залишковій формі.

СТИЛЬ МИСЛЕННЯ - концептуальний лад використання методу, характеристика стандартних уявлень його занурення в конкретний матеріал, що визначається розкриттям у науці та культурі евристичних можливостей певних фундаментальних понять чи категорій. Якщо метод є способом дій, орієнтованих на здобуття істини, то стиль є тим чи іншим шляхом, яким реалізується ця орієнтованість. Таких шляхів може бути декілька - залежно від того, які стандартні уявлення приймаються за вихідні із множини категорій методу. Тому метод в єдності зі С. м. утворює методологічну свідомість певних програм творчості, діяльності взагалі. Так, методологічна свідомість античного атомізму розкривалась у двох варіантах, коли на перший план висувалася категорія необхідності (Демокрит) чи випадковості (Епікур); методологічна свідомість гегельянства виявлялася через спекулятивний стиль використання діалектики, в той час як її подальша розробка здійснювалася в напрямі соціально-діяльнісного тлумачення категорій. Рівною мірою в сучасній науці існують стандартні уявлення функціювання її методів, що пов'язані зі строго детерміністським С. м. (зокрема, при використанні методів релятивістської механіки), стохастичними рішеннями (характерними для квантово-механічної методології) чи поєднанням цих напрямів у рамках синергетичних підходів. При характеристиці С.м. у природознавстві мається на увазі процес посилення математизації науки, зростання евристичності принципів симетрії, інваріантності, простоти, застосування конструктивно-технологічних та системно-структурних напрямів діяльності, перехід від вивчення наявної форми речей до аналізу їх можливих станів тощо. Зростання евристичної ролі певних категорій чи уявлень у сучасному науковому мисленні здійснюється за механізмом доповняльності протилежностей. Так, математизація пов'язана зі зворотним процесом опредмечення (фізикалізації) математичних структур, імовірнісний опис доповнюється алгоритмічними процедурами, симетрія - асиметрією, інваріантність - варіативністю, дискретність - безперервністю і т. ін. Взагалі С.м. є формою врахування швидкоплинності зміни змісту пізнавальних проблем у стабільній системі того чи іншого методу, що характеризується певною довготривалістю функціювання.

СУПЕРЕЧНІСТЬ - у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини - боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють С. формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не-А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних С. заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми - матерії, сутності - явищу, свободи - необхідності...). По відношенню до світу в цілому С. - це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини - об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах С. проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; С. (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи С., а в реальному процесі - зміна основи для її розв'язання. Поява С. в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "С." та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей С. відіграють роль джерела розвитку - тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані С. стають гальмом розвитку. Розв'язання С. відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання С. здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому С. втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії - у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються - в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються К. оли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, - і весь процес починається спочатку. С. у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. С. є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні С. означає: 1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів; 3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон С., називаються несуперечливими. Проникнення С. у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними.

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ - провідна її риса, властивість, котра вважається "специфічно людською". Від уявлень про позаісторичну С. л. філософія поступово переходить до визнання її культурно-історичної визначеності, намагаючись подолати субстанціалізацію тих властивостей, котрі, як здається, втілюють С.л. (показова щодо цього еволюція філософських уявлень про розум та мислення). Чимало важило визнання того факту, що С.л. функціонує лише у "дійсному людському існуванні" (Маркс). Проте навіть звертання до існування не усуває уповні загрозу редукціоністського витлумачення людини. Це засвідчує вразливість т. зв. есенційних уявлень про людину. Кардинальні уточнення в уявленні про С.л. пов'язані з відкриттям сфери підсвідомого. Доводиться рахуватися з тим, що у глибинному підсвідомому шарові людини "є все - є і первісна людина, є й світ звіра, є також уся історія" (Бердяєв). Відтак людину неможливо звести ні до її технічної подоби homo f aber, ні до раціоналістичної подоби homo sapiens; слід враховувати увесь спектр виявів її життєдіяльності (міф, святкування, танок, спів, екстаз, любов, смерть, надмірність, війну); неприпустимо нехтувати виявами афективності, неврозів, безладдя, випадковості. Дійсна людина виявляє себе, отже, "у діалектиці sapiens - demens ("розумності - нерозумності") (Морен). Гуманістичний психоаналіз обстоює думку, що поняття й С.л. означають не якість і не субстанцію, а одвічну й довічну суперечність, іманентну людському способові буття ("матріархальна" вкоріненість у природу та "патріархальна" виокремленість з неї через соціум і культуру). У сучасному людинознавстві есенційному (сутнісному) підходові до витлумачення людини протистоїть екзистенційний. Екзистенціалістичне уявлення про передування існуванню доповнюється тезою про те, що той, хто визнає людську свободу, має взагалі відмовитися від ідеї сутності на користь існування, воно не "перше", а абсолютне (Нансі). Больнов, посилаючись на Плеснера, обстоює погляд на людську сутність як питання "відкрите" для нових і незавбачуваних відповідей.

Тарський (Тайтельбаум), Альфред (1901, Варшава - 1983) - польськ.-амер. логік і математик, один із найвидатніших представників Львівсько-варшавської логіко-філософської школи. Навчався у Варшавському ун-ті під керівництвом Лукасевича і Лесневського. В 1924 р. отримав ступінь докт. філософії за дисертацію "Примітивні терміни логістики". До 1939 р. - доцент і ад'юнкт-проф. Варшавського ун-ту. Од 1939 р. - у США. У 1942 - 1968 рр. викладав на математичному ф-ті Каліфорнійського ун-ту у Берклі (од 1946 р. - проф. математики). Був членом Національної академії наук США, Королівської нідерландської національної академії наук, Британської академії. З ім'ям Т. пов'язані значні результати у розвитку метаматематики (разом із Гільбертом вважається її засновником): запропонував аксіоматичну теорію довільних формальних систем; аксіоматизував теорії, що ґрунтуються на класичній пропозиційній логіці. Започаткував формальну семантику, обґрунтував перехід від синтаксичної до семантичної парадигми в логіці. У роботі "Поняття істини в формалізованих мовах" (1935) сформулював семантичний метод побудови адекватної реальності і формально коректного визначення терміна "істинне висловлювання" для різних типів формалізованих мов. У галузі семантики запропонував також теоретико-множинну інтерпретацію пропозиційних числень, зробив значний внесок у розробку теорії моделей. Т. здійснив систематизацію семантичних і синтаксичних теорій визначеності. Важливих результатів досягнув у дослідженні проблеми розв'язання та в аналізі нерозв'язуваних теорій. Низка праць Т. присвячена розробці інтуїціоністської та модальної пропозиційної логіки.

[br]

Осн. тв.: "Поняття істини в мовах дедуктивних наук" (1933); "Поняття істини в формалізованих мовах" (1935); "Вступ до логіки і методології дедуктивних наук" (1941); "Нерозв'язувані теорії", у співавт. (1953); "Логіка. Семантика. Метаматематика" (1956); "Зібрання творів". Т. 1 - 4 (1981); "Формалізація теорії класів без змінних", у співавт. (1983).

ТВОРЧІСТЬ - продуктивна діяльність за мірками свободи та оновлення, коли зовнішня детермінація людської активності змінюється внутрішньою самовизначеністю. Елементи Т. притаманні людській діяльності взагалі, але як окремий різновид діяльності Т. характеризується продукуванням нових результатів. Розуміння Т. як інноваційного процесу було закладене Платаном, який визначав її як перетворення небуття в буття. Ця ідея була розвинена у християнському богослов'ї як "творіння з ніщо", яке виправдовувало ідею божественного творіння світу у сфері чистого духу. Але вже Аристотелем були розкриті відносність критерію нового та ефект передування будь-якій Т. умов η здійснення. Буттєва визначеність Т. виявляється насамперед у факті життєдіяльності, яка при усіх індивідуальних, неповторних варіаціях має загальнолюдські риси, характеризується універсальністю та необерненістю часового, темпорального процесу Ц. я пов'язаність Т. з життєдіяльністю та темпоральним процесом була акцентована Бергсоном. Трактування Т. на ґрунті раціоналізму було розвинуто Кантом і Гегелем, які пов'язували Т. з діалектикою необхідності та свободи. Марксизм надавав пріоритетного значення суспільно-практичним аспектам Т., зокрема перетворенню праці на творчу активність. У філософії Бердяєва Т. розглядалася не з боку її конечного продукту, а з погляду трансценденції, сходження у вищі виміри буття, розкриття безконечності. З психологічного боку Т. пов'язана з самореалізацією індивідуальності, чинниками уяви, інтуїції, ейдетичності (ідейнообразного відчуття прихованих закономірностей), з евристичним мисленням.

ТЕОРЕТИЧНА ЛОГІКА - характеристика певних логічних досліджень як суто наукових (за аналогією "теоретична фізика"), дистанціюються від прикладної логіки, в якій розробляються засоби застосування результатів Т. л. (теорій, обчислень). Т. л., мета якої - розробка теоретичних принципів доказів, співвідноситься також з практичною логікою, яка досліджує міркування, пов'язані з мотивацією, плануванням, нормативністю діяльності.

ТЕРОРИЗМ ( від лат. terror - страх, жах) - різновид політичної діяльності, яка ставить за мету досягнення політичних цілей шляхом залякування супротивників, створення атмосфери непевності, жаху, невідворотності нових екстремальних випробувань. Зведений у доктринальний принцип, Т. становить основу певної екстремістської практики, відповідної філософії і навіть міфо-поетики (ще з античних часів людство звеличує і виправдовує тирановбивць і визнає значну частку моральної правоти за тими, хто із зброєю в руках протистоїть брутальній силі ворога). Деякі усталені ідеології (напр., анархізм, комунізм, фашизм) містять джерело Т. як певної системи ідей та зрощеної з нею практики (державної, політичної, воєнної та ін.). Т. може також тлумачитись як інструмент волюнтаристського втручання у перебіг історичного процесу (див. революціонаризм), як романтизований спосіб життя одинаків, які "кидають виклик" цілому світові, що мусить бути "докорінно змінений" шляхом низки терактів. Здійснення акту Т. може набувати символічного змісту, невиправдано героїзувати особу терориста, навіювати бажання наслідувати його геростратову славу - саме тому докорінна вимога антитерористичної філософії - послідовний спротив Т., непримиренна боротьба з ним, його міфологією та ідеологією. Т. - не тільки засіб досягнення цілей маргіналами, нелегалами і політичними злочинцями. До соціального терору може вдаватися правлячий режим, влада - у разі, коли вона ставить за мету приборкати суспільство, змусити його до покори. Розвиток людства ставить на порядок денний нові проблеми, пов'язані з новими, винятково небезпечними версіями і різновидами Т. ("ядерний Т.", "технотероризм", "біотероризм"). В умовах глобальної комунікаційної та Інтернет-революції великих масштабів набуває "кібертероризм". Запобігання проявам Т., його подолання й викорінення становить один із найважливіших напрямів сучасної політики.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ і ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ - поняття філософії Канта: трансцендентальний означає: той, що зумовлює можливість пізнання, відповідає на питання: "Як можливе пізнання?", трансцендентний - той, що лежить поза межами свідомості й пізнання. Ці поняття пов'язані з двома межами у пізнанні, що їх визнає Кант. Першою є межа між формами споглядання (простором і часом) та мислення (категоріями) і явищем як об'єктом пізнання. Форми споглядання і мислення разом із необхідною єдністю свідомості ("Я") знаходяться по цей бік досвіду, передують йому та його обумовлюють, що і робить їх трансцендентальними. Другою межею у пізнанні, за Кантом, є межа між явищами і речами в собі, що непізнавані. Ці речі Кант називає трансцендентними, тобто потойбічними. В обох поняттях Кант виявив певні риси реального пізнання: активний дієвий характер суб'єкта, носія пізнавальної діяльності, і відмінність явищ від речей в собі. Перебільшення Кантом різкості зазначених меж мало певні підстави: він досліджував не формування пізнання, починаючи з дитячого віку, а пізнавальну діяльність зрілої людини, власне вченого, у якого і форми споглядання, і категорії, і єдність самосвідомості давно сформувалися і передують досвіду, і який вирішує наукові проблеми: "Як можлива математика, природознавство, метафізика?" Кант повністю усвідомив також той факт, що людина - найбільш важлива істота серед речей світу, що для пізнання вона має не менше значення, ніж об'єкти, і, отже, образи чи поняття є синтезом цих двох факторів пізнання. Поняття трансцендентного вийшло на одне із перших місць у західній філософській думці XX ст. і пов'язане у ній передусім із сферою людського буття. При усій різнобарвності в інтерпретації даного поняття різними філософськими напрямами їх об'єднує думка про специфіку людської природи, екзистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи об'єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається. Зокрема, йдеться про особливості гуманітарного пізнання у порівнянні із природничонауковим, протиставлення ідіографічного та номотетичного методів (неокантіанство, філософія життя). У філософській антропології (Шелер та його послідовники) людина розглядається в ракурсі біологічної недостатності, що виводить людину за межі її просторово-часової організації, її чисто тваринних потреб. Людина характеризується як істота, яка "трансцендує" саму себе, свою життєдіяльність, а її стрижнем виступає духовність як понаджиттєва здатність, яка виражає можливість безмежного трансцендування. Значну увагу проблемі трансцендентного приділили представники екзистенціалізму. Гайдеггер визначає трансцендентне як фундаментальну характеристику людини, що дозволяє їй долати уречевлений світ повсякденності і реалізовувати через проходження низки граничних, межових ситуацій (страх, турбота, вибір і рішення, совість тощо) істину буття. Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на піднесенні сьогодення до масштабів трансценденції, бо лише це уможливлює реалізацію ідеї свободи. Шлях трансценденції - це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що виходить за його межі. В західному релігійному екзистенціалізмі (а також неотомізмі) терміном "трансценденція" позначають надприродне, потойбічне, що виходить за межі того, що можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і яке розкривається через віру. В атеїстичному екзистенціалізмі (Сартр, Камю) трансцендентне тлумачиться як ніщо, через яке здійснюється людська свобода і яке є необхідною умовою спонтанного творення людиною самої себе. Згідно з неофройдизмом (Фромм та ін.), людина зазнає постійної потреби трансцендування, перевищення свого становища пасивної істоти.

Тулмііі, Стівен Еделстон (1922 - 1997) - англ. філософ. Спрямованість його дослідницьких інтересів визначала епістемологічна проблематика, насамперед теорія поступу науки, концепція наукової раціональності. Опонуючи неопозитивістському (Поппер, Кун) розумінню сутності наукового мислення як адекватності логічним нормам (наука - логічна система, що підлягає верифікації), Т. пропонує концепцію науки, що заснована на принципі її "розуміння". За Т., "розуміння" є відповідністю наукових узагальнень стандартам ("матрицям"), які прийняті у певному науковому співтоваристві ("колективне розуміння"). Наука у його інтерпретації являє собою сукупність "історичних популяцій" логічно незалежних понять і теорій з притаманним лише їм сенсом, структурою, особливостями поступу. За своєю природою наука - дуальне утворення, її складові - сукупність інтелектуальних дисциплін ("раціональні ініціативи" вчених) та професійні інститути - пов'язані принципом доповняльності (зовнішні та внутрішні аспекти науки). Розвиток науки, згідно з Т., - аналог процесу біологічної еволюції, адже у наукових популяціях, яків природі, спостерігається консервативне збереження накопиченого знання ("виживання") та інноваційні зміни ("мутації"). Поступ наукових теорій спричиняється і стимулюється їхньою невідповідністю "матрицям", що сприймається як "аномалія", яка потребує виправлення. "Еволюційна епістемологія" Т. рішуче заперечує раціоналістичний догматизм ("система", "норма", "об'єктивність"). Еволюційно-біологічний спосіб інтерпретації науки, або "неораціоналізм", Т. визначив і його ставлення до проблеми істини, яку він прагнув розв'язати на засадах прагматизму та інструменталізму.

[br]

Осн. тв.: "Дослідження місця розуму в етиці" (1950); "Філософія науки" (1953); "Людське розуміння" (1972); "Пізнання та діяння" (1976).

Тьонніс, Фердинанд (1855, Ріп, побл О. лденсворта-1936) - нім. соціолог, історик філософії, один із фундаторів соціології в Німеччині, один із засновників Нім. соціологічного тов-ва та його президент (1909 - 1933). Од 1909 р. - екстраординарний проф., а з 1913 р. до своєї вимушеної відставки нацистами в 1933 р. - ординарний проф. Нільського ун-ту. Т., зазнавши значного впливу філософії Гоббса, Шопенгауера, Гартмана та Маркса, здійснює одну з перших спроб побудувати систему "чистих" категорій соціології, які б уможливлювали дослідження суспільства та його змін. У найвідомішій своїй праці "Gemeinschaft und Gesellschaft" він вперше виокремлює відповідну понятійну пару форм соціальності - спільноту (Gemeinschaft) та суспільство (Gesellschaft), які до нього вживалися здебільшого як синоніми, і перетворює їх на фундаментальні поняття нім. соціології, принаймні на етапі становлення її як теоретичної дисципліни С. пільнотою позначаються соціальні відносини, які формуються органічно й ґрунтуються на довірі, пов'язаній з інтеграцією "самості" в безпосередні стосунки (родина, громада) на основі спільних цінностей, а суспільство визначається раціональними відносинами, пов'язаними з міркуваннями корисності (інтересами), які регулюються формально-правовими категоріями (гроші, договір тощо). Т. вважає, що в підґрунті відповідних форм соціального зв'язку міститься воля, яка своєю чергою поділяється на два типи. Перший тип волі, що конституює спільноту, пов'язаний з емоційними, афективними потягами і називається сутнісною, інстинктивною волею; другий тип, завдяки якому конституюється суспільство, визначається раціональною, або "вибірковою", волею, яка характеризує свободне самовизначення індивіда. В історичному поступі відносини спільноти поступаються відносинам суспільства, чим позначається процес переходу від традиційного до модерного суспільства. Такий підхід дістав подальшого розвитку в відповідній дихотомії понять: "оспільнотнення" (Vergemeinschaftung) та "осуспільнення" (Vergesellschaftung) Вебера, "механічної" та "органічної" солідарності Дюркгейма, "системної" та "соціальної" інтеграції Габермаса, якими описується процес модернізації західного суспільства.

[br]

Осн. тв.: "Спільнота та суспільство" (1887); "Критика громадської думки" (1922); "Поступ та соціальний розвиток: Концепції філософії історії" (1926).

УПРАВЛІННЯ (керування) - функція високоорганізованйх систем (соціологічних, біологічних, технічних), що забезпечує їхню структурну цілісність, підтримання заданого режиму діяльності, реалізацію Програми досягнення мети. Процеси У. стали предметом систематичного й інтенсивного аналізу з появою кібернетики, яка, абстрагуючись від конкретних особливостей якісно різних видів У., фіксуючи основну увагу на тому загальному, що притаманне їм усім, за зовнішньою відмінністю процесів У. розкрила їхню внутрішню сутнісну єдність та встановила ізоморфізм їхніх проявів С. утність процесу У. становить його інформаційний зміст. У. - це процес трансформації інформації у дію, тобто процес перетворення її у сигнали, що спрямовують функціювання систем У. Інформаційний підхід до У., Що відзначається таким абстрактним рівнем дослідження, започаткував вивчення загальних законів У, Неодмінний атрибут оптимального У. - це процес безперервної циркуляції інформації каналами прямого і зворотного зв'язку між керуючою і керованою системами системи У. Рівень розвинутості цих каналів не обов'язково має бути однаковим. Загалом процес У. можливий лише у системах з досить розвинутим каналом прямого зв'язку, тоді як зворотного (у відносно простих системах У.) може бути менш розвинутим. З підвищенням ступеня складності системи У. роль цього каналу зростає, а його ємність, як правило, стає більшою За ємність каналу прямого зв'язку. Принцип зворотного зв'язку - універсальний принцип, що діє в усіх системах У., незалежно від рівня їх організації. Об'єктивна передумова єдиного підходу до різних систем У. - інваріантність структури феномена У. Системи У. поділяються на ригідно (жорстко) детерміновані (дія керуючої системи однозначно визначає реакцію керованої) і статистично детерміновані (задається широкий діапазон можливих реакцій керованої системи на дію керуючої). Критерієм ефективності У. є міра адаптації керуючої системи до змін зовнішнього середовища, яка забезпечує самоорганізацію, самозбереження системи У. та досягнення мети, або рівень оптимізації заданого параметра керуючої системи. Для забезпечення оптимального режиму У. керуюча система має мати не меншу різноманітність станів, ніж керована (принцип необхідної різноманітності Ешбі). Головне завдання У. - забезпечення цілеспрямованої дії на керовану систему, тому будь-яке У. - цілеспрямоване. Цілеспрямована дія - це і мета, і результат У. Мета - передбачення результату, на досягнення якого спрямовується дія. Зворотний зв'язок - той механізм, що враховує і зводить до мінімуму різницю між метою дій та її результатом. Здійснюючи абстрактний підхід до якісно різних систем і процесів У., кібернетика зіграла вирішальну роль у створенні понятійного апарату для їх опису, розробки ефективних логіко-математичних методів їх дослідження, побудови абстрактної математичної теорії АСУ (сукупності теорій з різним рівнем абстракції). Найпростіші системи У. - інформаційно-кібернетичні, що функціонують відповідно із закладеними в них програмами: жорстко детермінованими, стохастичними, з елементами самоорганізації тощо. Складніші процеси У. властиві біологічним системам, у яких виділяють два рівні У. - організмовий (відтворюється спадково орієнтований на збереження видів, популяцій, біоценозів тощо) і поведінковий (орієнтований на збереження біологічних систем у взаємодії з довкіллям). Найскладнішою, ієрархічно організованою структурою У. відзначаються соціальні системи У. - визначальний атрибут будь-якого суспільства, який притаманний суспільному організмові на усіх рівнях його структурної організації. Соціальне У. - фактор, спрямований на забезпечення життєдіяльності суспільства, його розвитку. Історично у суспільстві склались і взаємодіють два типи механізмів У.: стихійний та свідомий. Увагу філософії феномен У. привертає насамперед у плані аналізу самого поняття "У." у системі інших понять, вироблених комплексом кібернетичних дисциплін і пов'язаних з ним, та дослідження природи і функцій механізмів У. у різних системах. Особливої актуальності набувають питання, пов'язані з аналізом перспектив комп'ютеризації процесів У. складними системами, передусім питання про її можливі соціальні наслідки в умовах наділення комп'ютерів цільовими функціями.

УРБОЕКОЛОГІЯ - галузь екології, що вивчає місто як відносно автономну екологічну систему, а також екологічні закономірності та наслідки, пов'язані з процесами урбанізації. Основним екологічним компонентом урбанізованої екосистеми виступає людина, або міське населення. Відповідно універсальне екологічне відношення "організм - середовище" постає у вигляді відношення "суспільство - природа", а останнє - у вигляді відношення "міське населення (людина) - міське середовище". Аналіз міського середовища уявляється як аналіз міста у людському вимірі. Процеси У. є історично закономірними і набули глобального характеру. Проблема урбанізації включає в себе соціально-економічний, екологічний, медико-біологічний та психологічний аспекти. Дослідження динаміки У. в історичній ретроспективі дозволяє краще зрозуміти взаємозв'язок цих аспектів на сучасному етапі. Місто впродовж усієї історії свого існування протиставлялося дикій, незайманій природі, з одного боку, та сільському ландшафтному, як більш адекватному людині, середовищу - з другого. Проте це не означає, що місто лишалося поза природою. Навпаки, образ міста визначався природним контекстом - чи то в порівнянні з природою, чи у противазі до неї. В історії культури природа є стабільним орієнтиром для всіх видів людської діяльності, у Т. ч. й для містобудування. В естетиці виділяють особливий тип міської гармонії, характерною рисою якої є перевищення людської міри в міському ландшафті. Наскрізною рисою урбанізації е значна зміна засад спілкування людей як із природою, так і один з одним. Виникає розбалансованість між природними й соціальними ритмами при домінуванні останніх, змінюється якість отримуваної інформації, способи її засвоєння та характер реагування на неї. Посилюється небезпека безпосереднього руйнування генофонду людини під впливом чинників, що забруднюють міське середовище, а також зниження показників фізичного та психоемоційного здоров'я О. тже, за багатьма параметрами умови існування сучасної урбанізованої людини можуть бути визначені як екстремальні. Постійно зростаючий рівень стресування стає одним із визначальних показників життя урбанізованої людини і водночас - інтегральним показником її взаємодії з міським середовищем. Емоційні стреси мають наслідком розлад адаптивної поведінки людини. Саме тому сучасна У. посідає одне з провідних місць у низці екологічних дисциплін. Завдяки їй відбувається стрімке накопичення даних і знань з різних аспектів урбанізації. Якісним наслідком цього кумулятивного процесу мають бути нові концепції міста, що ґрунтуватимуться на необхідності оптимізації співвідношення природних, соціальних і власне людських компонентів урбанізованих екосистем.

ФЕТИШИЗМ (франц. fetichisme, від fetiche - ідол, талісман) - форма найдавніших вірувань, що полягали у мисленно-фантазійному наданні деяким предметам неживої природи "чуттєвонадчуттєвих" якостей. Вперше описав франц. дослідник Брос у кн. "Культ богів-фетишів" (1760). Ф. виник у ранньородовому суспільстві; вважалося, що фетишизовані предмети е живими істотами, які можуть мати для людини охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати шкоди ворогові, викликати чи припиняти природні явища (дощ, землетрус тощо). Ф. спирався на уявлення первісної людини про те, що зміни в природі (за аналогією з її власними вчинками) пов'язані з розумово-вольовою діяльністю і можуть бути спрямовані на людину та її довкілля. Фетишистські уявлення, зазнавши видозмін, збереглися і в розвинутих релігіях та побутовому марновірстві. У суспільно-економічній теорії Маркса поняття "Ф." застосовується для характеристики товарно-капіталістичних відносин, за яких продукти праці набувають подоби самостійних істот, які наділені власним життям та знаходяться у певних стосунках з людьми та поміж собою.

ФОРМИ МИСЛЕННЯ - структури мислимого змісту, що визначаються способом зв'язку думок чи їх елементів та мають всезагальний, абстрагований від конкретної позначеності думки характер. Ф.м. можуть застосовуватися відносно всіх можливих варіацій конкретного змісту мислення, оскільки виступають як вияв масовидного, сталого, інваріантного у предметно-ситуативних перетвореннях мислительного процесу. Такими сталими, інваріантними засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід і пов'язані з ними мислительні схеми визначення, доведення, виведення та інших теоретичних конструкцій. Як структури, що задаються через символи та уточнюються в логічних численнях, Ф.м. вивчаються формальною логікою. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логічними змінними, а зв'язки між ними - логічними константами (відношення, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формульного виразу логічного закону, то сама думка вважається істинною за структурою. Це значно скорочує процес доведення, дозволяє переносити функцію істинності з одних положень на інші, спрямовує пошук нових результатів. Пізнавальна роль Ф.м. визначається тим, що вони виражають внутрішній досвід пізнання, освоєння універсальних відношень дійсності. Тому незалежність Ф.м. від конкретного змісту думки є зворотним боком їх обумовленості узагальненим змістом мислення в його культурно-історичному опосередкуванні. Генетично різниця між Ф.м. та змістом мислення - функціональна. Це дозволяє виділяти Ф.м. не тільки у структурному, а й у функціональному плані. Такими Ф.м. за своїми функціями є категорія, ідея, проблема тощо. При філософському обґрунтуванні логіки висувається ідея об'єднання структури та функцій Ф.м., розкриття досвіду пізнання, що визначає їх генезис. В діалектичному варіанті такого обґрунтування пропонується розгляд Ф.м. як певних фігур взаємодії категорій одиничного, особливого та всезагального (Гегель), що дозволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та людської діяльності.