більшість

ЦІННІСТЬ - термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи Ц. було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання - що таке Ц. Істина відповідає на питання - якою є реальність, Ц. відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути В. ідкриття неможливості вивести Ц. з опису того, що існує (і навпаки), належить англ. філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і Ц. набула статусу як проблеми "фактичного - ціннісного". У філософії XX ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ Ц. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX ст. Ц. розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології - тобто природа Ц. не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення Ц. XX ст. успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи Ц. - об'єктивістську та суб'єктивістську Л. інію об'єктивістського розуміння Ц. започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології Ц. вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа - зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння Ц.: у відповідності з цим поглядом Ц. належать до психічних об'єктів - їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи Ц. включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. XX ст.: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння Ц.: джерелом Ц. є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); Ц. є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом Ц. є почуття (т. зв. емотивізм - Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння Ц. схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію Ц. зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція Ц. містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння Ц. знаходять у нім. філософа Лотце, а у XX ст. найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман А. ле передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції Ц., найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер В. ін виходив з того, що послідовна теорія Ц. може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кін. XX ст. суперечка двох названих підходів до проблеми Ц. існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи Ц. прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів - як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Ц., за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу Ц. на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу Ц., наголошують на різниці між Ц. та її носієм. Носій Ц. - це деяка основа, яка "тримає" на собі Ц., або субстрат, в якому вона втілена. Носієм Ц. може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і т. д. є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм Ц. у даному разі є розум, інтелект. Переважно Ц. поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" Ц. (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні Ц. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні Ц. (ті, що є засобом для утвердження інших Ц.) і самодостатні або, інакше, внутрішні Ц. Духовні Ц. є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) Ц. є засобами для утвердження інших Ц. Самодостатні Ц. володіють більшою мірою ознаками об'єктивних Ц.: їхнє буття як Ц. не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні - від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні Ц. поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та ін. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ Ц. на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські Ц. - це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Ц. партикулярні - це Ц. даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні Ц. існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними Ц. Ц. містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Ц. відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних Ц.

СОЛІДАРНІСТЬ - один із принципів соціальної етики, який полягає у переконанні, що між людьми не існує непримиренно протилежних інтересів. Деякі форми соціального утопізму абсолютизують С. (мрії про побудову своєрідного "суспільства-організму", де С. має відігравати роль головного конститутивного принципу). Природна основа й онтологічна передумова С. полягає у соціабельності - глибинно притаманній властивості взаємодопомоги і кооперації, яка характеризує переважну більшість соціальних організмів. Принцип С. передбачає узгоджену спільну дію людей задля вирішення соціальних проблем, зростання відносин довіри між людьми, формування і свідоме підтримування партнерства і консенсусу. Найвищі прояви С. - альтруїзм, життя заради інших, самопожертва (коли центром етичного космосу для людини є благо інших, існування і добробут спільноти). Реалістичний погляд на С. вбачає в ній необхідну умову існування спільноти. Навіть природна і соціальна нерівність людей та розходження їхніх інтересів не заважає солідарному пошуку прийнятних засобів співіснування. Зараз С. є необхідною умовою формування прийнятних стратегій розвитку (див. розвитку стійкого концепція).

ПРИЧИННІСТЬ, каузальність (від лат. causa - причина) - один із моментів універсального зв'язку предметів і явищ світу, який полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами - причинами - інших - наслідків. В античній філософії вчення про П. мало філософсько-світоглядний характер, бо стародавні мислителі шукали начала буття А. ристотель вважав, що П. і начало - одне й те саме; узагальнивши те, що до нього спочатку виділили матеріальну причину (Фалес, Анаксимен та ін.), потім рушійну (нус - Анаксагор, ворожнеча і дружба - Емпедокл), формальні причини розглядали прибічники вчення про ідеї, а цільова належним чином ніким не була сформульована. Аристотель узагальнив попередні дослідження і чітко виділив чотири види причин: матерія, форма, джерело руху, мета. Структуру П. Аристотель відкрив, аналізуючи процеси праці - скульптуру, будівельне мистецтво. Оскільки людина бачить світ крізь призму діяльності, Аристотель переносить її структуру на весь світ. Рушійною силою у нього був першодвигун, цільовою - ентелехія і т.д. Аристотелівське вчення панувало до Нового часу. Бекон розчленовує дану класифікацію на дві групи: фізика вивчає діючу причину і матерію, метафізика - кінцеву і формальну. Мету як причину він бачив лише в діяльності людини. Ще більш радикальним був Декарт, який відкинув і матеріальну П., залишивши тільки рух як предмет фізики. Відтоді дослідження П. пішло двома шляхами: природознавства і людинознавства. На першому шляху були відкриті динамічні та статистичні закони і причинні зв'язки, генетичні - в живих організмах. Але найбільш важливим виявився той вид спричинення, який являє собою діяльність, бо людство живе нею Ц. ілі та їх реалізацію вивчали переважно в філософії історії. Віко, Фіхте, Шеллінг відкрили суттєву закономірність - неспівпадання цілей і результатів діяльності. Ці мислителі, а потім Гегель дану закономірність пояснювали тим, що окрема дія підпорядкована розумній силі, яка визначає внутрішній план історії (Бог, світовий розум) і модифікується нею. В подальшому неспівпадання виявилося наслідком всебічного переплетіння і, отже, трансформації одиничних цілей і дій З. азначені філософи наголошували, що наслідки дій звичайно небажані, а то й протилежні задумам. Таке їх співвідношення разюче підтвердилося уже в реальній історії, насамперед в революціях Нового часу, особливо в соціалістичних революціях XX ст. А в друг. пол. XX ст. воно було усвідомлене у найбільш загальному вигляді - як сукупність глобальних проблем, породжених діяльністю людства, але ніким не бажаних і не передбачуваних. Це найбільш фундаментальна відома людині структура припинення, вона залучає до себе або спирається на ті, що вивчає природознавство, і надає їм філософсько-антропологічного змісту.

ОСОБИСТІСТЬ - аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю; реалізується в самопізнанні та самотворенні людини та об'єктивується в артефактах культури. О. відрізняється від індивіда тим, що в своїх актуалізованих проявах є трансцендентною по відношенню до умов соціального життя, тоді як індивід постає частиною роду і виду (біологічний атом) та суспільства (соціальний атом) Р. азом із тим у деяких психологічних школах XX ст., передусім соціоцентричних, О. витлумачується як соціальна маска індивідуальності. Проблема О. є центральною для персоналізму, у межах якого вона визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю. Засновник франц. персоналізму Муньє вважає О. єдиною реальністю, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активністю самотворчості, комунікації. Бердяєв, розгортаючи традицію слов'янського персоналізму, зазначає, що О. не народжується, а твориться Богом: О. є Божа ідея та Божий задум, цілісність та єдність, яка має безумовну та вічну цінність. Фройд, по суті, ототожнює поняття "О." і "психіка." В результаті він структурує О.-психіку, виділяючи три основних її компоненти: "Я", "Воно" та "Над-Я". "Я" співвідноситься зі свідомістю, "Воно" - з підсвідомістю, "Над-Я" - це та частина особистості людини, що контролює діяльність "Я" і оберігає його від панування "Воно". Говорячи про "Воно", Фройд тлумачить його як найбільш давню (первинну) структуру особистості. "Воно-підсвідоме" знаходиться в боротьбі з "Я" як пізнішою структурою, постійно продукуючи асоціальні бажання. "Над-Я" виступає тим цензором особистості, що у формі совісті придушує і приборкує стихію "Воно". На відміну від Фройда, Юнг ототожнює поняття "О." та "душа" В. ін описує О. за допомогою понять: "Я", "персона", "тінь", "аніма", "анімус". При цьому Юнг розділяє "О." і "самість", вважаючи останню більш глибинною реальністю, яка включає несвідоме. Велике значення проблемі О. надають представники "гуманістичної психології". Так, Маслоу визначає особистість як здатність людини до самоактуалізації В. ін розуміє самоактуалізацію не просто як стихійне зростання, а як самопізнання, саморефлексію, що ведуть до плідної самотворчості. Самоактуалізація О. - це вміння злитися зі своєю внутрішньою природою, вибрати свою мотивацію до життя, здатність постійно розгортати свої потенції.

ЄДНІСТЬ і БОРОТЬБА ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ - частковий випадок єдності багатоманітного. Багатоманітне - це будьяка, в т.ч. і нескінченна, множина речей або явищ, що відмінні одна від одної і знаходяться в безпосередньому або опосередкованому зв'язку. Найбільші, суттєві відмінності - це протилежності, властивості, які виключають, але водночас і обумовлюють та доповнюють одна одну: буття і небуття, конечне і безконечне, сутність і явище, необхідність і випадковість, необхідність і свобода та ін. Такі полярні або парні структури визначають основні проблеми буття людини та її світу і є орієнтирами для ціннісних виборів у людському житті. На підставі таких категорій в європейській філософії були виділені два світи - чуттєвий та умоглядний. Нім. філософ Ласк додав до них третій - світ цінностей. Протилежності охоплюють всю дійсність, але боротьба між ними має місце лише в людській спільноті, постаючи як боротьба між добром і злом, свободою та її запереченням, прекрасним і потворним; найбільш загальним тут є протилежність буття і небуття, що набуває змісту збереження і захисту життя та його руйнування. Термін "Є. і б.п." виник у діалектиці марксизму. Під ним розуміли боротьбу класів або станів в економіці, політиці тощо. Важливість такої боротьби, в розумінні марксизму, стала підставою її абсолютизації (поширення на все існуюче, на всі полярні категорії). Разом з тим відбулася політизація діалектики в цілому. Факт полягає у тому, що поза людиною протилежності не борються. В загальному вигляді їх зв'язок постає як взаємопроникнення протилежностей.

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ і СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ - поняття, що набули широкого вжитку в методології історичного пізнання, до марксизму практично не вживалися. Суспільне буття є матеріальним природно-історичним процесом, де природні умови перетворюються в суспільні, історичні умови виробництва, що існують незалежно від суспільної свідомості і визначають все людське життя С. успільна свідомість є духовною стороною історичного процесу, не просто сукупністю індивідуальних свідомостей, а цілісним духовним явищем, що'має певну внутрішню структуру і включає різноманітні рівні (теоретичну і повсякденну свідомість, ідеологію і суспільну психологію) і форми свідомості (політичну і правову свідомість, мораль, релігію, мистецтво, філософію, науку). Специфічність С. Б. і С. С. полягає в їх соціально-історичній взаємозалежності і взаємовизначеності, яка включає суспільну практику, предметну діяльність, різноманітні історичні зв'язки і особливі форми духовної діяльності, цілепокладання, освоєння і розвиток культури минулого, проектування майбутнього та ін. Різноманітні типи детермінації людської життєдіяльності (природні, соціальні, історичні, психічні) утворюють особливу ієрархію, в якій складніші надбудовуються над простішими і, в свою чергу, впливають на них. Протиставлення буття і свідомості взагалі має сенс тільки в межах теорії пізнання. За межами пізнавальної діяльності С. Б. і С. С. як окремі феномени втрачають сенс і розглядаються через людське буття. Онтологічне осмислення виявляє людське буття не тільки як зовнішню реальність, а й як предметно-перетворюючу людську діяльність, завдяки якій ця реальність переходить, з одного боку, в предметні форми олюдненої дійсності, а з другого - в практично-духовні і теоретичні способи її освоєння. Власне онтологічне потрактування суспільної свідомості передбачає постановку питання про необхідність і можливість усвідомленості в процесі буття, дистанціювання суб'єкта й об'єкта пізнання. Так, буття, за Гайдеггером, було і залишається головним предметом думки, оскільки саме питання про буття найбільш важливе для людської істоти. Це буття окреслюється ним як "ось-буття", чиста присутність для предметних визначень. Осмислюється воно завдяки конкретно-феноменологічному (майже за Гуссерлем, але без посилання на терміни "свідомість", "ідея", "особистість") аналізу людської присутності в модусах її екзистенції (виявлення її вчинку, здійснення можливостей). Для екзистенціалізму людське буття (даний у людському досвіді світ) виступає як феномен буття дорефлексивного, як "буття-для-себе". Феномен приходить до буття завдяки свідомості, вільного (недетермінованого) проектування себе до своїх можливостей. Свідомість тут означає несубстанціональний абсолют, що продукує вільні акти та організовує світ у ситуацію. У працях Маркса був означений новий ступінь розвитку С. Б. і С. С. - суспільство, яке розглядалося не тільки як суб'єкт, протиставлений природі, а й як матеріальний об'єкт, що визначає життя людини. Розвиток суспільства прослідковувався через зміну суспільно-економічних формацій.