академізм

Баранович, Лазар (1620, Білорусія - 1693) - укр. церковний і громадський діяч, письменник і мислитель. Освіту здобув у КМА, у цьому ж закладі ряд років викладав поетику й риторику. У 1650 р. був призначений ректором академії, а від 1657 р. - Чернігівський архієпископ. Прихильник активного життя ченців та участі церкви в громадських справах, а також підпорядкованості укр. церкви Константинопольському патріархові. Організував Чернігівську колегію з латин, мовою викладання (1674), друкарню, де було видано біля 50 кн. церковнослов'ян., латин, йпольськ. мовами. Серед них і його власні твори. Б. - автор численних проповідей, орієнтованих на освіченого слухача, а також віршів, панегіриків, полемічних творів. За філософськими поглядами Б. - типовий представник Києво-Могилянської філософської школи, який у межах барокової схоластики поєднав елементи античних, патристичних, ренесансних, реформаційних вчень у їх укр. рецепції. Ідеалом досконалої людини вважав таку, що завдяки вірі й освіті із "зовнішньої", грішної, перетворилася на духовну, "внутрішню", людину М. ожливість гармонізації суспільних відносин і оновлення суспільства пов'язував із "перехрещенням" народу, під яким розумів масове освітнє і моральне вдосконалення. Таке досконале суспільство, на думку Б., мав очолювати ідеальний державний діяч - "філософ на троні".

[br]

Осн. тв.: "Меч духовний" (1666); "Лютня Аполлонова" (1671); "Труби словес проповідних на дні нарочиті" (1674); "Тріодіон" (1685).

Бейль, П'єр (1647, Карлат - 1706) - франц. філософ-скептик, теолог, публіцист. Навчався в кальвіністській школі та єзуїтському колежі у Тулузі, продовжив освіту у Женеві. Працював у школі, пізніше - у протестантській академії Седану. У 1681 р. переїхав до Голландії й оселився у Роттердамі, де прожив до смерті. Філософську і релігійну позиції Б. визначає толерантність до інших підходів і точок зору. Зокрема, Б. вважав, що прихильники юдаїзму, мусульманства, соцініанства, католицизму і навіть атеїзму можуть і повинні доходити згоди й порозуміння. Б. був послідовним критиком атомізму в усіх його формах, застерігав проти абсолютизації розуму, яка може призвести до "корозії істини". Б. віддавав перевагу пошукам віри, як останньому прихистку за складних життєвих колізій. Пізніше цей смисловий акцент був розроблений К'єркегором. Найвагомішою працею Б., до того ж безпрецедентною в історії словникарства за добором матеріалу, є "Словник історичний та критичний" (1695 - 1697) К. онцептуально "Словник" підсумовував багаторічні зусилля Б. у збиранні різноманітних помилок, допущених авторами праць з історичної та філософської тематики. Філософське підґрунтя "Словника" становив скептицизм, у царині якого зазнавала критики будь-яка теоретична доктрина. Ця праця Б. справила великий вплив на діячів доби Просвітництва та інтелектуальну історію людства в цілому, що визнавали Г'юм, Вольтер, Дидро, пізніше Фоєрбах. Один із фундаторів амер. нації Джефферсон рекомендував "Словник" Б. до книгозбірні, яка заклала підвалини Бібліотеки Конгресу США.

Бойченко, Іван Васильович (1948, с О. стрів Львівської обл.) - укр. філософ З. акінчив філософський ф-т КНУ ім.Т Ш. евченка (1971). Докт. філософських наук (1991), проф., акад. Академії політичних наук України, відмінник освіти України, нагороджений Почесною грамотою Держ. комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України (1999). Від 1971 р. працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на різних посадах, у т.ч. і зав. сектором філософії історії. Коло наукових інтересів: філософія історії, соціальна філософія, методологія соціального пізнання, історія філософії, світоглядна проблематика. Автор понад 150 наукових праць, серед них - численні статті, навчально-методичні посібники та розділи у більш як 20 колективних монографіях, а також 8 індивідуальних монографій.

[br]

Осн. тв.: "Методологічнароль історичного матеріалізму в аналізі форм соціального знання" (1982); "Категоріальний апарат історичного матеріалізму: методологічна функція" (1987); "Філософія історії: Підручник", у співавт. (2000).

Бор, Нільс Хендрік Давид (1885, Копенгаген - 1962) - датськ. фізик, один із творців сучасної фізики, лауреат Нобелівської премії, член (від 1917 р.) і президент (від 1939 р.) Датського королівського тов-ва, почесний член понад 20 академій наук, засновник Ін-ту теоретичної фізики (нині Ін-т Нільса Бора). У 1913 р. запропонував першу квантову (некласичну) модель атома, яка започаткувала нову еру розвитку квантової теорії. Головний філософський інтерес до наукової спадщини Б. пов'язаний із принципом доповняльності (див. доповняльності концепція), запропонованим ним у доповіді "Квантовий постулат і новітній розвиток атомної теорії" (1927) у зв'язку із гострими дискусійними проблемами побудови та інтерпретації квантової механіки (детермінізму, повноти опису фізичної реальності, місця та ролі суб'єкта пізнання тощо). Б. сформулював також принцип відповідності, який став потужним евристичним засобом теоретичного узагальнення, специфічною формою взаємозв'язку та спадкоємності старого й нового знання. Ці методологічні принципи Б. виявилися надзвичайно продуктивними і тривалий час активно дискутувалися у філософії науки.

Верников, Марат Миколайович (1934, с. Щербинівка, нині Червоноармійськ, Донецької обл.) - укр. філософ. Закінчив юридичний ф-т ЛІГУ ім. І. Франка. Докт. філософських наук, проф., чл.-кор. Академії політичних наук України, засл. діяч науки і техніки України, голова Львівської філософської спілки "Соgito", головний редактор ж. "Філософські пошуки". Від 1999 р. - проф. філософського відділення ОНУ ім. І.Мечникова. Фахівець у галузі історії укр. і польськ. філософії, а також соціальної філософії.

[br]

Осн. тв.: "Методологічний аналіз кризи філософського ідеалізму. На матеріалах польської філософії кінця XIX - першої третини XX ст." (1978).

Вольтер, Франсуа Марі Аруе (1694, Париж - 1778) - франц. філософ, публіцист, драматург, історик. Одна з головних постатей Просвітництва. Член Французької академії (од 1764 р.). Через конфлікт із владою двічі був ув'язнений і тривалий час жив за межами Франції, зокрема в Англії (1726 - 1729). Зазнав значного впливу з боку англ. філософського емпіризму та лібералізму. У "Філософських листах" пропагував англ. філософію, науку і політичну систему. Найбільша його праця "Філософський словник" репрезентує погляди філософа на метафізику, релігію, політику та етику С. віт, за В., створений Богом, який є першопричиною універсуму, контрольованого законами. В. був радше деїстом, ніж атеїстом, хоча такі його праці, як "Бог і люди" (1769) та "Історія встановлення християнства" (1777), давали підстави для офіційних звинувачень в антиклерикалізмі та різкій позиції щодо релігії О. снову соціальної філософії В. становить концепція "просвіченого правління", спрямована на мирне перетворення суспільства засобами просвіти. Історію рухають ідеї, саме вони змінюють світ. Виступаючи проти тиранії в усіх її формах, В. сформулював головні політичні вимоги, що були спрямовані на впровадження свободи для всіх громадян і рівності перед законом, секуляризацію церковних земель, підпорядкування церкви державі. Хоч воля людини визначається законами універсуму та конкретними причинами, які впливають на її поведінку, вона спроможна здійснювати свободу вибору, спираючись при цьому на розум. У сатиричній повісті "Кандид" В. піддав критиці філософський оптимізм Ляйбніца, опертий на його концепцію "найкращого із світів", показавши, що світ сповнений зла. Причина цього в тому, що людина або винна від народження, і Бог її за це карає, або Бог байдужий до своїх творінь. В. вважав більш вірогідною другу причину панування зла.

[br]

Осн. тв.: "Філософські листи" (1734); "Нарис про звичаї та дух націй" (1756); "Кандид" (1759); "Філософський словник" (1764); "Філософія історії" (1766) та ін.

Гамалія, Семен Іванович (1743, Китайгород, Полтавщина - 1822) - укр. філософ, перекладач, освітньо-громадський діяч. Освіту здобув у КМА та Академічному ун-ті в Петербурзі. В друг, пол. 60-х рр. викладав лат. мову в Морському шляхетному кадетському корпусі. Перекладав морально-філософські твори європейських ренесансних гуманістів, активно сприяв популяризації в Україні та Росії ідей, співзвучних неостоїцизму В. иступав проти крайнощів кріпацтва В. пливовий масон, знавець творів Сен-Мартена. Перекладав твори Беме (22 т., ненадруковані), Юнга ("Ночі"). Здійснив також переклад з латини основного твору учня й однодумця Еразма Роттердамського, ісп. гуманіста XVI ст. Вівеса "Introductio ad sapientiam" (1524), що був опублікований під заголовком "Путівник до премудрості. Твір Людовіка Вівеса" (1768). Після відставки повернувся в Україну, де й помер.

[br]

Осн. тв.: "Листування". В 2 т. (1832).

Гізель, Інокентій (бл. 1600 - 1683) - видатний церковний, культурний і суспільний діяч України, богослов і філософ. Освіту здобув у КМА, по закінченні якої продовжив навчання за кордоном, імовірно, в Англії. 31645 р. - проф., а згодом ректор КМА. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661), першого підручника укр. історії ("Синопсис", 1674), в якому, одначе, було запропоновано штучну схему східноєвропейської історії, що ґрунтувалася на династичних зв'язках та якоюсь мірою узаконювала експансіоністські зазіхання Москви щодо України. Г. є автором полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У філософських розмислах спирався на спадщину античності, патристики, схоластики; з новітніх учених використовував ідеї Кардано, Галілея, Тихо де Браге, Коперника та ін. Чільний представник академічного аристотелізму, дещо ускладненого традиційними для укр. думки неоплатонівськими ідеями. Переконаний у раціональності світу, вважав, що істину можна знайти, досліджуючи наслідки Божої діяльності - створеної природи (natura naturata), яка уявлялася йому сукупністю ідеальних сутностей-універсалій, закорінених у довколишніх речах. У розв'язанні проблеми універсалій Г. тяжів до поміркованого варіанта схоластичної реалістичної традиції. Надаючи значної ваги чуттєвому досвідові, Г. водночас справжнім джерелом пізнання істини вважав чисту інтелектуальну діяльність, ускладнену миттєвостями інтуїтивного осяяння. В натурфілософії обстоював тезу про ненароджуваність і незнищенність матерії, про однорідність земної і небесної матерії, про її постійну кількість у світі, про невіддільність форм від матерії. Рух Г. розглядав переважно з якісного боку - як форми руху природи, різноманітні зміни, що відбуваються у матеріальному світі. Водночас в його філософському курсі присутні елементи створеної школою оккамістів XIV ст. концепції "інтенсифікації і ремісії форм", а також Буриданового вчення про "impetus" (поштовх), що свідчить про виникнення певних підходів до механістичного розуміння руху. У поглядах на проблему перервного й неперервного, на проблему простору Г. дотримувався лінії Аристотеля - Декарта - Ляйбніца. Складна ієрархічна структура часу відображала тяжіння укр. вченого до схоластичного розуміння цієї проблеми. Етичні погляди Г. являють інтерес з огляду на розв'язання ним проблем сенсу життя, можливості досягнення щастя, взаємозв'язку волі й розуму. Як і інші могилянці, сенс життя Г. вбачав у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Виходячи із світоглядних тенденцій барокової доби, він був переконаний, що щастя можна здобути шляхом компромісного поєднання задоволення потреб різних частин душі - тілесних і духовних. Проблему взаємозв'язку волі й розуму Г. розв'язував, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму. Визнаючи свободу волі, він надавав пріоритетного значення розуму, який, на його думку, даючи волі різні варіанти вибору між добром і злом, здійснює на волю моральний вплив. У сфері політико-правової думки найбільшу увагу приділяв проблемі незалежності укр. церкви від рос. держави, а також питанням полеміки з католиками й уніатами.

[br]

Осн. тв.: "Твір про всю філософію" (1646); "Філософські аксіоми" (1646); "Мир з Богом людині" (1669).

Горбач, Назар Якович (1942, с. Старосілля Волинської обл.) - укр. філософ. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1969), за спеціальністю - філолог. Докт. філософських наук (1991). Од 1989 р. - зав. кафедрою філософії культури Львівської комерційної академії. Галузь наукових інтересів: історія укр. філософії і культури, філософія і релігія, історія християнства. Опублікував 150 наукових праць. Автор трьох індивідуальних книг, керівник авторського колективу і співавтор двох підручників.

[br]

Осн. тв.: "Шляхом духовного оновлення" (1982); "Культура міжнаціонального спілкування" (1990); "Філософія / Підручник", у співавт. (1995).

Довгалевський, Митрофан - укр. письменник, проф. Київської академії, у 1736 - 1737 рр. викладав курс поетики А. втор відомих драм "Космическое дт>йствие" (1736) і "Властотворнмй образ Челов'ьколюбія божія" (1737), позначених талантом і новизною естетичних принципів. Популярності Д. як драматурга сприяли інтермедії (інтерлюдії) до цих драм, писані близькою до народної мовою. До творів Д. належить "Поетика" (Сад поетичний), що є пам'яткою естетичної думки України XVII - XVIII ст. У ній Д. виступає як представник барокової теорії поетичної творчості. Характерні для барокового стилю емблеми, символи та ієрогліфи, як їх подає у своїй поетиці Д., є невід'ємною частиною пізнання тогочасною людиною довколишньої дійсності. Поетичний курс Д. був не тільки шкільним підручником, а й відбивав світогляд своєї добі, спонукав до поетичної творчості.

Дубневич, Амвросій (?, с. Подгурка, тепер ПРН - 1740) - укр. церковний і громадський діяч, філософ. Після закінчення Київської академії - учитель нижчих класів, у 1727 р. - префект, викладач курсу філософії, у 1731 - 1737 рр. - ректор, викладач курсу богословія. У 1733 - 1735 рр. брав участь у складанні Зводу Литовського Статуту та Магдебурзького права. При митрополиті Заборовському перший з ігуменів Братського монастиря отримав сан архімандрита, тобто був першим ректором-архімандритом, згодом переведений у Михайлівський Золотоверхий монастир, у 1739 р. - у Троїце-Сергієву лавру. У 1742 р. призначений єпископом Чернігівським. Помер у Глухові. До запису його філософського курсу додані - дискусійні питання, а також перелік студентів-слухачів, що брали участь у диспутах з філософії. Не сприйнявши ідей новітньої західної філософії, зокрема Декарта, вчення якого він частково все ж таки викладав у своєму філософському курсі, Д. залишився в межах барокової схоластики.

Дудрович, Андрій Іванович (1782 - 1830) - укр. філософ. Закінчив Пештський ун-т (1803), вивчав угорське право і політичні науки в Кашавській академії В. чителював у Чернігівській та Харківській гімназіях. Викладач (1863), проф. (1819) філософії, ректор Харківського ун-ту (1829 - 1830). Докт. філософії, учень Шада. Заслужив промовисту епітафію: "Жив так, як учив". Католик, масон; виділявся "моральним впливом своєї особистості" на студенство. Добре розумівся у філософії Канта, Фіхте, Шеплінга. Був переконаним шеллінгіанцем В. важав: "тільки філософія робить людину істинно освіченою"; органом філософії є "інтелектуальна інтуїція"; "принцип існування тотожний з принципом пізнання"; "здорова філософія може бути... тільки пізнанням Бога"; природний стан людини є водночас і громадським; "в абсолютному розумінні" немає жодної різниці між юриспруденцією та вченням про мораль; держава "здорова" лише тоді, коли спирається на подвійне законодавство - політичне й водночас моральне.

[br]

Осн. тв.: "Короткі філософські міркування" (1811); "De studii academici natura" (1815); "Про тваринний магнетизм" (1818).

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

Євлевич, Хома (?, Могилів - ?) - укр.-. білорус, поет, гуманіст, культурний діяч. У 1625 р. навчався у Краківській академії. У 1628 - 1632 рр. обіймав посаду ректора Київської братської школи. Після утворення Києво-Могилянського колегіуму (1632) переїздить з Києва до Могильова. Відома його поема "Лабіринт", що була написана польськ. мовою (на сучасну укр. мову перекладена Крекотнем). Є. властиве ренесансно-гуманістичне розуміння історичного процесу як наслідку розумної чи нерозумної діяльності певного народу та його керівного прошарку, а не як результату провід енціалістської функції Бога. Шанобливе ставлення до мудрості і слідування її настановам у Княжу добу спричинилося, на думку Є., до величі і розквіту давньоукр. держави та забезпечило процвітання її міст, насамперед Києва і Галича. Навернення до мудрості, плекання своїх звичаїв і віри, розвиток освіти, підтримуваної щедрими меценатами, можуть відродити втрачену могутність та давню славу. У поемі в непрямій формі висловлене схвальне ставлення до можновладця, коли той є "філософом на троні". Природа для Є. - представника ренесансного гуманізму, - це об'єкт естетичної насолоди. Ренесансною ознакою твору є також постійна присутність на його сторінках персонажів античної міфології.

Жильсон, Етьєн Анрі (1884, Париж - 1978) - франц. релігійний філософ, провідний представник неотомізму, автор численних праць з історії європейської філософії, академік (1946), проф. Колеж де Франс, ун-тів Лілля, Страсбурга, Парижа, Гарварда, докт. Ін-ту середньовічних досліджень у Торонто (Канада) В. ласну позицію визначав як "методичний реалізм", протиставляючи її кантівському критицизму, якому, на думку Ж., властива підміна примату буття приматом пізнання. Характерною рисою філософії Ж. є виразна увага як до есенціалізму, так і до екзистенційного виміру буття. Буття і пізнання сполучаються в екзистенційному "контакті", невіддільному від віри. Ж. також належать фундаментальні дослідження в галузі історії філософії, в яких він прагне осмислити в дусі неотомізму аргументацію Платона, Аристотеля, Августина.Абеляра, Томи Аквінського та ін.

[br]

Осн. тв.: "Томізм" (1920); "Філософія Святого Бонавентури" (1924); "Вступ до вивчення Святого Августина" (1929); "Християнство і філософія" (1936); "Дайте" (1939); "Буття і сутність" (1948); "Дух томізму" (1964) та ін.

Жоль, Костянтин Костянтинович (1949, Прилуки) - укр. філософ. Закінчив філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1972). Докт. філос. наук (1992). Працював в Ін-ті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1972 - 1981), на кафедрі філософії НАНУ (1981 - 1989), у від. наукової інформації з суспільних наук при Президії УРСР (1985 - 1990), ст. наук, співр І. н-ту соціології НАНУ (1990 - 1999). Нині проф. кафедри філософії та культурології Подільської аграрно-технічної академії. Фахівець у галузях логіки, філософії науки, соціології та історії філософії. Автор монографій та численних статей.

[br]

Осн. тв.: "Думка, слово, метафора. Проблеми семантики у філософському висвітленні" (1984); "Мова як практична свідомість: Філософський аналіз" (1990); "Логіка. Вступ у сучасну символічну логіку" (2000); "Філософія і гносеологія права" (2000).

Зенон з Кітіона (бл. 333 - 262 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, основоположник стоїцизму. В Афінах поселився бл. 312 р. до н. е., вчився у кініка Кратета, потім в адепта мегарської школи Стильпона та глави платонівської Академії Полемона. Бл. 300 р. до н. е. заснував власну школу, представники якої спочатку йменувалися зенонівцями, а потім - стоїками (від грецьк. слова στοά - портик в Афінах, в одному з яких збиралися учні З.). Автор низки праць, що збереглися лише у вигляді фрагментів. Основою всього сущого З. вважав наділений божественною силою вогонь. Світ тлумачився ним як одухотворений божественним диханням (пневмою) живий цілісний організм, що не позбавлений, одначе, впливу космічної необхідності. В своїй теорії пізнання З. переосмислює як телеологічні ідеї Сократа, Платона й Аристотеля, так і досвід критики платонівської теорії ідей у кініків і Стильпона. Етика З. заснована на його натурфілософії, вченні про природу (фюсис). Першоелементом людської поведінки є потяг (рух душі, який виникає внаслідок дії на неї сприйманого предмета і зумовлює відповідні вчинки та поведінку людини). З., як і Платон, розрізняв чотири основні чесноти: розумність (найвища), сміливість, стриманість, справедливість. Подібно до Сократа, З. тлумачить ці чесноти раціоналістично, засновуючи їх на знаннях. Вади, відповідно, розглядаються як нестача знань щодо добропорядної поведінки. Те, що не є ні чеснотою, ні вадою - багатство, здоров'я, краса, вдача, талан тощо - З. зараховує до "середніх", байдужих для мудреця речей. Важливим для стоїчної традиції стало обґрунтоване вперше у вченні З. про добрі й погані вчинки поняття про обов'язок - неписаний закон, з яким окрема особа узгоджує свою життєдіяльність і в якому виявляється залежність всього окремого від об'єктивного загального світоустрою С. успільно-політичному вченню З. властиве ототожнення політичного закону з моральним, переконання, що закон цей має віддавати перевагу благу окремої людини перед благом усього загалу.

Ільїн, Іван Олександрович (1883, Москва - 1954) - рос. релігійний філософ і правознавець. Навчався у Новгородцева, Риккерта, Зиммеля, Нельсона, Гуссерля. За дисертацію "Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918) отримав одночасно ступені магістра і доктора наук. Викладав у Московському ун-ті на Вищих жіночих юридичних курсах історію філософії та права Г. олова Московського психологічного тов-ва (1921 - 1922). Переконаний і діяльний супротивник більшовизму; у 1922 р. висланий з Росії. В Берліні стає одним із засновників Релігійно-філософської академії, проф. (1923 - 1934) і деканом (1923 - 1924) Рос. наукового ін-ту, видавцем ж. "Русский Колокол" (1926 - 1930). Позбавлений можливості викладати і друкуватися після приходу до влади нацистів, І. емігрує до Швейцарії (1938), де й продовжує до кінця життя наукові студії. Найвищим філософським здобутком І. є дослідження філософії Гегеля, яке стало не лише підсумком його філософських студій 1903 - 1918 рр., а й окреслило проблемне поле його подальшого філософського пошуку. Всупереч традиційному розумінню філософії Гегеля як системи абсолютного раціоналізму, І. підкреслює "конкретність" гегелівської ідеї і обґрунтовує тлумачення його філософії як конкретно-інтуїтивного ідеалізму. Важливою сферою творчості І. є філософія права, побудована як православно-християнська і осмислена крізь призму єдності правової і релігійної свідомості. Підґрунтя правового життя складають, за І., відчуття громадянином власної гідності ("закон духовної гідності"), його внутрішня свобода, перетворена у самостійну дисципліну ("закон автономи"), взаємоповага і довіра у стосунках з іншими та владою ("закон взаємного визнання"). Релігійною інтуїцією, що є, за І., підґрунтям справжнього філософування, пронизані його етичні роздуми. Розмірковуючи над проблемами культури, І. вважає єдиним порятунком у кризовому стані шлях духовного оновлення, складниками якого є віра, любов, свобода, совість, батьківщина, націоналізм (який він розуміє як позитивний вираз національного духу), правосвідомість, держава, приватна власність. Поряд із загальними проблемами філософії культури предметом роздумів І. була естетично-художня творчість, до аналізу якої він підходить з позицій реалізму. Стрижневою темою праць, написаних І. в еміграції, є доля Росії, її національного відродження.

[br]

Осн. тв.: "Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918); "Релігійний смисл філософії" (1925); "Про спротив злу силою" (1925); "Про сутність правосвідомості" (1956).

Ішмуратов, Анатолій Теміргалійович (1946, Ташкент) - укр. логік, методолог, філософ. Закінчив філософський ф-т Московського ун-ту (1974). У 1974 - 1977 рр. аспірант Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Докт. філософських наук (1987), проф. (1992). Од 1974 р. - в Інті філософії їм. Г. Сковороди НАНУ, од 1991 р. - головний наук, співр. Член Міжнародного кантівського тов-ва (од 1990 р.). Співзасновник і член Укр. філософського тов-ва (1997). Дійсний член Нью-Йоркської Академії наук (од 1997 р.). Працює над проблемами практичної логіки, феноменології, конфліктології, методології гуманітарних наук. Автор багатьох наукових праць, енциклопедичних статей, методичних програм, курсів лекцій, підручників і наукових монографій.

[br]

Осн. тв.: "Логічні теорії часових контекстів" (1981); "Логічний аналіз практичних міркувань" (1987); "Конфлікт і згода" (1996); "Вступ до філософської логіки" (1997).

Калиновський, Стефан (1700 - 1753) - укр. церковний діяч, філософ. Закінчив КМА (1727), де викладав філософію і риторику. Од 1732 р. К. - префект КМА, а од 1734 р. ректор Московської слов'яно-греко-латинської академії. У Росії К. був членом Синоду, псковським єпископом, новгородським архієпископом. Прочитаний ним у 1729 - 1730 рр. у Москві і Петербурзі філософський курс за своєю структурою і змістом репрезентує один із варіантів характерної для КМА тих часів барокової схоластики, на якому позначився вплив ранньопросвітницької філософії. Етика К. являє собою інтерпретацію етичних трактатів Аристотеля в руслі християнської доктрини В. одночас, будуючи свою етичну концепцію на раціональних умоглядних розмірковуваннях та відсуваючи на другий план чуттєві, емоційні стимули людської поведінки, К. демонструє також просвітницькі тенденції в осмисленні етичної і філософської проблематики в цілому.

[br]

Осн. тв.: "Філософський курс" (1729 - 1730); 11 повчальних "Слів" (короткі релігійно-філософські трактати).