(in+1914)

Грушевський, Михайло Сергійович (1866, Холм, нині Польща-1934, м.Кисловодськ, похований на Байковому цвинтарі у Києві) - укр. історик, громадсько-політичний і державний діяч, організатор укр. науки. Закінчив історико-філософський ф-т Київського ун-ту (1890). Учень Антоновича. Від 1894 р. - магістр і проф. Львівського ун-ту. Голова НТШ (1897-1914). Співзасновник (із Франком) і редактор "Літературно-Наукового Вісника" (1898). Від 1897 р. пише й потомно видає монументальну "Історію України-Руси"(т. 1-Х, ч. 1, Львів, 1898; Київ, 1936) та більш популярні курси укр. історії: "Нариси історії українського народу" (1904), "Коротку історію України" (1910), "Ілюстровану історію України" (1911). Кабінетний вчений, але й політик: не тільки вивчав, а й творив історію. Співзасновник і заступник голови Укр. національно-демократичної партії (1899). З початком Першої світової війни переслідувався як "мазепинець" і "австрофіл": зазнав арешту (1914), у 1915 р. - заслання (Симбірськ, Казань, Москва). З падінням царизму - голова Укр. Центральної Ради, чільний ідеолог та архітектор її політики - курсу на автономічний федералізм, а зрештою (IV Універсал) - і на державну незалежність УНР та розбудову "народної республіки, яка б дбала про інтереси трудящих мас". Суспільно-політичні погляди цього періоду викладені у брошурах "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі нової України" та ін. Від березня 1919 р. перебував в еміграції. Заснував Укр. соціологічний ін-т (1919, Прага, пізніше Відень). Відхилив запрошення на роботу від ун-тів Європи і США і в 1924 р. повернувся в Україну. Активно займався розбудовою науково-дослідних установ ВУАН. З 1929 р. - акад. АН СРСР. Після арешту в 1931 р. був звільнений, але наприкінці 30-х рр. оголошений "заклятим ворогом народу". Г. - чільний представник новітньої укр. історіографії: автор першого цілісного історіографічного викладу минулого (до серед. XVII ст.) укр. народу - наукової бази його національної ідеології. Як історик народницької школи вважав, що народ - це "єдиний герой історії". Саме він (а не еліта, з її готовністю до асиміляції із завойовниками) пов'язує історичні періоди "в одну цілісність". Народницькі погляди Г. еволюціонували від романтичного народництва - через "позитивне" (живлене франко-англ. позитивізмом) - до народництва, опертого на соціологію Дюркгейма та його школи. Г. послідовно обґрунтовував ідею самостійності укр. народу, окремішності його історичних та мовних витоків. Його вплив на укр. історичну свідомість базується: 1) на чіткому розмежуванні "українсько-руської" та "великоруської" народностей, як двох коренів двох різних історій - від Київської держави, з одного боку, та Володимиро-Московської - з другого; 2) на доведенні тяглості укр. історичного поступу від великодержавного середньовічного Києва (через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та Козацьку держави) до сучасності; 3) на обґрунтуванні неперервності історії укр. народу, всупереч перервності його державності. У висвітленні історичного процесу вважав себе "істориком-соціологом". Зрештою дійшов висновку про визначальність в історії ''конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій" та необхідності й бажаності повороту до суспільства соціалістичного гатунку. У питанні про автономізм/федералізм був переконаним федералістом: в 1909 р. писав про Чорноморсько-Балтійську федерацію українців, білорусів, литовців на чолі з Україною, в 1918 р. - про "федерацію світову", в 1920 р. - про Сполучені Штати України (про федерацію "фактичних республіканських громад"). Г. - фундатор львівської і київської школи істориків.

[br]

Осн. тв.: "Визволення Росії і українське питання / Статті і зауваження" (1907); "3 політичного життя Старої України / Розвідки, статті, промови" (1917); "Початки громадянства (генетична соціологія)" (1921); "Історія української літератури". В 6 т. (1923 - 1925); "З історії релігійної думки на Україні" (1925); "Історія України-Руси". В 11 т., 12 кн. (1991 - 1998); "Щоденник (1888 - 1894 рр.)" (1997); "Листування Михайла Грушевського" (1997).

Маритен, Жак (1882, Париж - 1973) - франц. філософ, чільний представник неотомізму XX ст. Навчався у Сорбонні, відвідував лекції Бергсона у Колеж де Франс. Викладав у Паризькому католицькому ін-ті (од 1914 р.); проф. філософії у Принстоні(1948 - 1956). У віці 24 років прийняв католицизм і наступні 60 років присвятив розробці всеосяжної філософської системи, спираючись на твори Томи Аквінського та його послідовників В. обґрунтуванні онтології і гносеології обстоював плюралізм. Онтологічні рівні - фізичний, біологічний, психологічний, соціальний, духовний - не зводяться один до одного; пізнання також охоплює різні способи осягнення реальності - від застосування логічного розуму до творчої інтуїції та містичного досвіду. У розумінні людини М. вирізняв два рівні - рівень індивідуального та особистісного (персонального). Людина як індивід підпорядковується суспільству, у якому вона живе, у той час як особистість, що має безсмертну душу, наділена здатністю трансцендувати суспільні стосунки З. гідно з М., суспільство повинно усвідомлювати високе призначення людини на персональному рівні й створювати для цього належні умови. Концепція людини М. становить різновид християнського персоналізму. У висвітленні соціальнофілософської та політико-філософської проблематики обстоював демократичний лад, протиставляючи його як крайнощам лібералістського атомізму в облаштуванні суспільства, так і нівелюванню індивідуальності в умовах тоталітаризму. "Метафізична інтуїція буття", за М., становить підвалину метафізики, поєднуючи окремий персональний інтелект із його довічним (Божественним) джерелом.

[br]

Осн. тв.: "Філософія Бергсона" (1914); "Мистецтво і схоластика" (1920); "Релігія і культура" (1930); "Рівні знання" (1932); "Вступ до метафізики. Сім лекцій про буття" (1934); "Інтегральний гуманізм" (1936); "Християнство і демократія" (1943); "Людина і держава" (1951); "Моральнафілософія" (I960).

Рассел, Бертран (1872, Треллек, Уельс - 1970) - англ. філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці Principia Mathematica, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Р. являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На поч. XX ст. разом із Муром Р. виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Р., сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Р., для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та ін.). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 р. Р. знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсал ій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Р. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Р. поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Р. виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили В. иступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

[br]

Осн. тв.: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Principia mathematica", у співавт. У 3 т. (1910 - 1913); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872 - 1914". У 3 т. (1967).

Шестов, Лев (Шварцман Лев Ісакович) (1866, Київ - 1938) - рос. філософ, літератор. Навчався у Московському ун-ті (математичне відділення), потім у Києві (закінчив юридичний ф-т Київського ун-ту, 1889). У період 1895-1914 рр. жив в Австрії, Німеччині, Франції, Швейцарії, з 1914 р. - у Москві, з 1918 р. - в Києві. Читав курс з історії давньогрецьк. філософії в Народному ун-ті (Київ). В1920 р. переїхав до Парижа, викладав у Сорбонні; з 1922 по 1936 р. - проф. літератури в Паризькому ун-ті. Головне спрямування філософських розмислів і досліджень Ш. - критика раціоналізму в філософії на засадах, головно, екзистенціалізму. Зусилля Ш. як філософа були зосереджені на осмисленні трагічного становища людини у світі, а також початків людського існування взагалі, що є трансісторичними і втілюють довічні проблеми життя. Серед останніх одна з найгостріших - між марнотою буденності та пошуками справжніх життєвих цінностей, між примусом необхідності та особистісною свободою. Початково у своїх смисложиттєвих роздумах Ш. звертався, окрім Святого Письма, до творчості Паскаля, К'єркегора, Ніцше, Достоєвського. У пізній період його погляди щобільше зосереджуються на релігії. Традиційному філософуванню на засадах умоглядних істин він протиставляє істини Старого Завіту.

[br]

Осн. тв.: "Добро у вченні гр.Толстого і Ф.Ніцше: Філософія і проповідь" (1900); "Достоєвський і Ніцше: Філософія трагедії" (1903); "Апофеоз безпідставності: Спроба адогматичного мислення" (1905); "Самоочевидні істини" (1917); "Афіни і Єрусалим" (1936); "К'єркегор і екзистенційна філософія" (1939).

n іст.

спартанець

* * *

n; іст.

n; іст.

конфесійний. [Конфесійно-православний тон твору («Україна», 1914)].

* * *

знаттєлюбивий, (пытливый) допитливий, довідливий; охочий (сильнее жадібний) до науки, до знання (до знаття); срв. Пытливый. [Тільки ніч примусила допитливого хлопця заспокоїтись (Черкас.)]. Літописець Самійло Величко був дуже довідливий (Україна, 1914 р.)]. -ный ум - знаттєлюбивий, допитливий розум. Наука -на, а невежество любопытно - наука допитлива, а неуцтво має лиш цікавість; наука шукає знання, неуцтво - цікавости.

* * *

Асмус, Валентин Фердинандович (1894, Київ - 1975) - рос. філософ, історик філософії, логік. Від 1914 р. навчався на історико-філологічному ф-ті Київського ун-ту, закінчив відділення філософії та рос. словесності. Докт. філософських наук (1940). Ст. наук, співр. Ін-ту світової літератури (од 1956) та Ін-ту філософії AH СРСР (од 1968). Засл. діяч науки РСФСР, лауреат Держ. премії (1943), перший з радянських філософів (і довгий час єдиний) дійсний член Міжнародного ін-ту філософії в Парижі. Один з небагатьох визначних спадкоємців дореволюційної філософської культури, який зумів розвинути її далі й цим синтезом старого й нового плідно ферментизувати філософську науку в СРСР. Основними напрямами науково-дослідної та викладацької діяльності були історія філософії, естетика і логіка. Після відновлення викладання та вивчення формальної логіки в СРСР опублікував першу в країні (після довгої перерви) кн. з логіки. А. - один з провідних кантознавців. Автор монографічних досліджень з історії філософії. Чимало філософів в Україні та за її межами вважають себе учнями А. - філософа за покликанням, глибокого дослідника та шанувальника класичної філософської спадщини.

[br]

Осн. тв.: "Діалектика Канта" (1929); "Логіка" (1947); "Декарт" (1956); "Філософія Іммануїла Канта" (1957); "Демокрит" (1960); "Німецька естетика ХУЛІ ст." (1962); "Проблема інтуїції в філософії і математиці" (1963); "Історія античної філософії" (1965); "Питання теорії та історії естетики" (1968); "Платон" (1969); "Іммануїл Кант" (1973); "Історико-філософські етюди" (1984).

Бредлі, Френсис Герберт (1846, Клапем - 1924) - англ. філософ, чільний представник абсолютного ідеалізму. Здобув освіту в Оксфорді. Зазнав впливу ідеалізму Гегеля і Грина. За політичними переконаннями був консерватором та активним критиком філософських засад лібералізму, зокрема утилітаризму, емпіризму Дж. Ст. Мілля. Філософська метафізика Б. ґрунтується на ідеї Абсолюту, що тлумачиться як всеохопна цілісність реальності. Пізнання, зазвичай, виокремлює лише часткові аспекти дійсності, які є не реальністю, а лише внутрішньо суперечливою видимістю. Людський інтелект прагне подолати непослідовність і відносність видимості й пізнати Абсолют, для якого характерні гармонійна єдність різноманітності, внутрішня необхідність, довершеність, несуперечливість Ч. уттєвий досвід надає можливість осягнути Абсолют, хоч і не в усій повноті Ц. ілісний, довершений досвід, який спирається на "конкретні універсалії," відкриває шлях до адекватного пізнання Абсолюту. "Абстрактна " та "конкретна універсалії" - категорії логіки Б. Перша (напр., "червоне", "зелене") є несубстанційною й нереальною, у той час як друга (напр. "індивід", "спільнота") - субстанційна, незалежна (хоч і відносно) та реальна. Абсолют не співвідноситься ні з чим, тому він не є Богом. Бог як особистість є видимістю, проявом Абсолюту. Етична позиція Б. теоретично зумовлена тлумаченням проблеми "індивід - спільнота". Його розуміння самореалізації індивіда протистоїть ліберальній концепції егоїзму, оскільки самореалізацію Б. оцінює за критерієм внеску соціалізованого індивіда до соціального цілого. Тлумачення індивіда в абсолютному ідеалізмі Б. тяжіє до неатомістичної метафізики.

[br]

Осн. тв.: "Етичні студії" (1876); "Принципи логіки". У 2 т. (1883); "Видимість і реальність" (1893); "Нариси про істину і реальність" (1914).

Вассиян, Юліан Іванович (1894, с. Колоденце, Галичина - 1953) - укр. філософ, ідеолог укр. націоналізму. Закінчив філософський ф-т Львівського ун-ту (1914). Філософськими студіями займався в "таємному укр. ун-ті" у Львові (1922 - 1924), продовжив їх у Празькому ун-ті та Укр. вищому педагогічному ін-ті (Прага). Докт. філософських наук. Активний учасник укр. націоналістичного руху: делегат І (1927, Берлін) і II (Прага, 1928) конференцій та І Конгресу (Відень, 1929 р.) укр. націоналістів. Філософ християнсько-антропологічного напряму В. бачав у хліборобстві не лише господарський, а й метафізичний акт "зустрічі неба і землі", в селянстві - головного генератора життєвої енергії, "основну категорію суспільного ладу" і "єдине джерело високої культури". Вищі цінності В. - Бог, нація, духоцентрована людина (така, що самовизнається й самостверджується зсередини себе). Теоретик повороту від зовнішньої до "самобутньої внутрішньої першооснови" власної душі В. ній "усе - ідея, закон і дорога". Один з теоретиків демократичного й інтегрального націоналізму. Наукова спадщина досі не вивчена належним чином і не опублікована у повному обсязі ("Релігія"; "Християнство"; "Месіянізм" вибраного народу"; "Буття - повиннність"; "До філософії природи та історії"; "Історія як дефініція"; "Історія і людина"; "Грецький світогляд").

[br]

Осн. тв.: "Одиниця і суспільність" (1957); "Суспільно-філософські нариси" (1972).

Введенський, Олександр Іванович (1856, Тамбов - 1925) - рос. філософ, логік, психолог. Провідний представник неокантіанства в Росії. Закінчив історико-філологічний ф-т Петербурзького унту. Один із організаторів Санкт-Петербурзького філософського тов-ва (1898) А. пріорному (аксіоматичному) знанню протиставляв знання апостеріорне (досвідне) та метафізичне (що ґрунтується на вірі). Натурфілософські дослідження В. побудовані на визнанні суб'єктивної природи пізнавального досвіду та його категорійного апарату. Гносеологію вважав головною філософською дисципліною на тій підставі, що вона з'ясовує умови існування беззаперечного знання (математичного та природознавчого) і визначає межу між знанням та вірою. Вона встановлюється за допомогою логіки, тому своє вчення В. назвав логіцизмом. Заперечуючи науково-філософський статус метафізики, вбачав у ній (як у "морально обґрунтованій вірі") необхідний елемент світогляду поряд з істинним знанням. У своїх творах з психології В. ставив питання про необхідність виведення вчення про сутність психічного за межі психології і поєднання його з моральним обов'язком, який постулює свободу волі та безсмертя душі.

[br]

Осн. тв.: "Логіка як частина теорії пізнання" (1909); "Психологія без будь-якої метафізики" (1914).

Вишеславцев, Борис Петрович (1877 1954) - рос. філософ. Висланий із Росії у 1922 р. Разом із Бердяєвим заснував ж. "Путь" (Париж, 1925) і був його співредактором. В. як мислителя відзначають здатність до сміливого філософського синтезу і принципове уникання безумовних визначень та закінчених текстуальних викладів: найвищу цінність для нього становить вихід за межі свідомості, "транс" в Абсолютне. В. стверджує неможливість охопити Абсолютне в поняттях: сфера метафізики - "вся таємнича безмежність, що розгортається в інтуїції". Ця ідея становить підґрунтя пошуків В. у галузі етики і філософської антропології. Недосконалій моралі закону, яка звернена лише до людської свідомості, В. протиставляє етику благодаті, що сягає глибин підсвідомого. Визнаючи заслуги Фройда у розкритті еротичної природи підсвідомого, але слідом за Юнгом й Адлером, не задовольняючись вузькістю й однобічністю його розуміння лібідо і сублімації, В. протиставляє йому вчення про ерос і сублімацію, що спирається на платонівську і східнохристиянську містичну традицію. Потяг душі до збагачення її сутнісних сил ерос сублімує, перетворює нижчі підсвідомі прагнення у вищі, одухотворюючи і просвітлюючи їх до рівня обожування С. ублімація еросу здійснюється через трансценденцію, ставить людину в залежність від Абсолюту. Ця залежність має позитивний сенс, бо рятує людину не тільки від жахливої самотності у світі, а й від замкненості у самій собі, і забезпечує, зрештою, можливість "вільного трансу, вільного виходу у вільний простір Абсолютного". В останніх працях В. постає як історик рос. філософії, критик марксизму і соціальний філософ, рішучий супротивник тоталітаризму і проповідник вищих, релігійно-моральних цінностей, служіння яким вважає єдиною запорукою подолання бездуховності культури індустріальної доби.

[br]

Осн. тв.: "Етика Фіхте" (1914); "Етика перетвореного Еросу" (1931).

Донцов, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя - 1973) - укр. філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму Ф. ах правника здобув у Петербурзькому ун-ті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському ун-ті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині московофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. Од 1914 р. жив у Відні та Берліні, од 1916 р. - у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. Од 1919 р. - знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. Од кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), од 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 - 1953) викладав укр. літературу в ун-ті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", од 1913 р. залишалася незмінною О. бґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади - найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота. До опонентного кола Д. належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса - Леніна, "пересякнутий отрутою московофільства", противагою якого в Д. є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним - негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини - визначальні моменти світогляду Д.

[br]

Осн. тв.: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).

Зеньківський, Василь Васильович (1891 - 1962) - укр. філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту. У складі уряду гетьмана Скоропадського обіймав посаду міністра віросповідань, од 1919 р. перебував в еміграції. На початку своєї філософської діяльності З. виступав послідовником неокантіанства і був одним із найпомітніших представників цього напряму в Київському ун-ті. Але пізніше сприйняв цілий ряд психологічних ідей фройдизму та феноменології. Однією з основних проблем, які активно розроблялися З. у 10 - 30-ті рр. XX ст., було питання щодо детермінації психічних актів. За З., причинність не містить в собі нічого іншого, окрім іманентного чинника можливості, а її сенс полягає в тому, що все, що буває, породжує з себе дещо нове. В результаті цього зміст причинності слід шукати в процесі творення, де її першою ознакою є момент виникнення дії з її причини. Доволі характерною є й інтерпретація З. механістичної причинності, яка на відміну від органічної не містить в собі дію кінцевої причини. Тому різниця між механічним світом та життєвим полягає в тому, що в першому причинність як телеологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові Д. ругий період творчості З. (від серед. 30-х рр. і до його смерті) характеризується зростанням його уваги до питань історії філософії, розвитку укр. та рос. філософської думки, основ християнської філософії та виховання.

[br]

Осн. тв.: "Сучасний стан психофізичної проблеми" (1905); "Проблема психічної причинності" (1914); "Проблема виховання у світлі християнської антропології" (1934); "Історія російської філософії". В 2 т. (1948 - 1950).

Зеров, Микола Костьович (1890, Зіньків, Полтавщина - 1937) - культуролог, поет, перекладач, критик, літературознавець. Закінчив історико-філологічний ф-т Київського ун-ту (1908 - 1914). Проф. укр. літ-ри в Київському ін-ті народної освіти (1923 - 1934). Активний діяч культурно-мистецького відродження 20-х рр.: ідейний лідер "неокласиків", учасник літературної дискусії 1925 - 1928 рр., перекладач світової класики (передусім античної літ-ри). Ідеологічні переслідування й обмеження діяльності З., розпочаті 1926 р., посилюються на початку 30-х рр. У квітні 1935 р. він був заарештований, у листопаді 1937 р. розстріляний на Соловках. З. вибудував власну систему поетики та естетичних ідей; у культурознавчих та історико-літературних дослідженнях спирався на оригінально потрактовану філософію культури; практикував і обґрунтовував інтерпретування певних літературномистецьких явищ минулого як моментів цілісного душевно-духовного життя відповідної доби, тобто їх розуміння (в герменевтичному тлумаченні цієї дослідницької процедури). Засада цілісності зобов'язувала, з його погляду, враховувати одночасне взаємонашарування історичних, соціальних і культурних чинників, що впливають на зародження і функціювання мистецьких явищ. Обстоював самобутність і глибинні духовні джерела укр. культури, головною перешкодою у розвитку якої вважав не зовнішні впливи, а духовний провінціалізм і хуторянство. У цій площині, яків підтримці гасла європейськості, З. був однодумцем Хвильового. Наполягав на засадах культурної спадкоємності, акцентуючи необхідність звертання до античних надбань - джерел кожної європейської культури, в т.ч. й укр.

[br]

Осн. тв.: "Камена" (1924); "Нове українське письменство" (1924); "До джерел" (1926); "Від Куліша до Винниченка" (1929).

Кримський, Агатангел Юхимович (1871, Володимир-Волинський - 1942) - вчений сходознавець (арабіст, іраніст, тюрколог), відомий фахівець-україніст, поет, прозаїк, поліглот, перекладач. Походив із родини вчителя міського училища Юхима Кримського. Предок роду Кримських був муллою в Криму і в 1696 р. внаслідок політичних колізій під тиском переслідувань бахчисарайського хана виїхав у Литовське князівство. К. навчався у колегії Павла Галагана (Київ), Лазаревському ін-ті східних мов (Москва), на історико-філологічному ф-ті Московського ун-ту. Був учнем відомих славістів і сходознавців - Житецького, Корша, Мілера, Гер'є, Фортунатоватаін І. ще в студентські роки плідно співпрацював з Франком, Пав ликом, Грінченком та ін. У 1896 - 1898 рр. перебував у відрядженні в Сирії та Лівані з метою вдосконалення арабськ. мови. У 1898 - 1918 рр. К. - проф. Лазаревського ін-ту східних мов, де викладав арабськ., перськ., турецьк. мови та літератури, історію мусульманського Сходу. Од 1918 р. - один із засновників і незмінний науковий секретар Української Академії наук; у новоствореній академії заснував секцію суспільних наук, кабінет арабо-іранської філології, гебраїстичну історико-археологічну комісію, комісію словника живої розмовної укр. мови та ін. У 30-ті рр. К. зазнав утисків і репресій, влітку 1941 р. був насильно евакуйований і помер у шпиталі поблизу Кокчетава (Казахстан). К. - засновник школи укр. перекладу зі східних мов, а також орієнтального напряму в укр. літературі. Він є автором першого перекладу "Шах-наме" Фірдоусі на слов'янські мови (україномовна антологія з "Шах-наме" вийшла друком у Львові 1896 р. за сприяння Франка). Наукова спадщина вченого налічує близько 900 праць - монографій, статей, рецензій, досліджень.

[br]

Осн. тв.: "Нарис розвитку суфізму до кінця III ст. гіджри" (1895); "Історія персів, їх літератури та дервішської теософії" (1901 - 1914); "Мусульманство та його будучність" (1904); "Історія мусульманства: Нариси релігійного життя. Вахабіти. Бабізм. Бехаїтство" (1912); "Історія Туреччини" (1915); "Історія Персії та її письменства" (1923); "Хафіз та його пісні в його рідній Персії XIV ст. та в новій Європі" (1924); "Перський театр, звідки він узявся і як розвивався" (1925); "Джамі" (рукопис); "Хазари" (рукопис); "Нізамі та його сучасники" (1989); "Історія нової арабської літератури" та ін.