(1931)

Рорті, Річард (1931) - амер. філософ З. апропонував оригінальний проект негайдеггерівської деструкції західноєвропейської філософії, яка, згідно з Р., стала втіленням картезіанського репрезентативізму, трансценденталізму, фундаменталізму. Розробив варіант прагматистської герменевтики. Як і Фуко, Деррида, Ліотар, Р. уникає створення всеосяжної світоглядної системи. Разом з представниками аналітичної філософії він пояснює виникнення дуалістичних картин світу як процес, обумовлений специфікою словників, мов, конкретно-історичних звичаїв слововикористання. Філософію прагматизму Р. протиставляє всій сучасній філософії як незавершене, але найбільш реалістичне і творче світорозуміння, а всю історію філософії інтерпретує як багатовікову суперечку прагматизму з репрезентативізмом, або епістемологією, яку він кваліфікує як квінтесенцію дуалістичного мислення.

[br]

Осн. тв.: "Філософія і дзеркало природи" (1979), "Наслідки прагматизму"(1982) та "Випадковість, іронія і солідарність" (1989).

Татаркевич, Владислав (1886, Варшава - 1981) - польськ. історик філософії, історик естетики і мистецтва, аксіолог. У кожній із цих царин залишив оригінальні праці (новаторські з історії естетики); багато з них опубліковані іноземними мовами. У1903 р. студіював на ф-ті права Варшавського ун-ту, з якого після третього семестру (1905) був виключений за участь у студентському мітингу протесту. Нетривалий час студіював у Цюриху і Берліні. У 1907 - 1910 рр. вивчав філософію в Марбурзі під керівництвом Когена і Наторпа, де захистив докт. дис. У 1911 - 1912 рр. перебував на додаткових студіях в Парижі. Габілітувався у Львівському ун-ті в 1919 р. ("Про абсолютність добра", Варшава, 1919). Був проф. чотирьох польськ. ун-тів - у Вільно, Познані, Кракові і найтриваліше - у Варшаві (1915 - 1919 рр., 1923 - 1960 рр., з перервами у 1939 - 1945 рр. - війна та у 1950 - 1956 рр. - з політичних міркувань). Докт. Honoris Causa Ягеллонського ун-ту (1968) і Люблінського католицького ун-ту (1976). Найбільше задоволення отримував від дослідження минувшини у філософії і естетиці. В обох царинах спирався насамперед на факти, аби шляхом опису, співставлення та виявлення відповідних впливів дійти до їхнього пояснення і встановлення спільних проблем та напрямів у філософському, естетичному і етичному мисленні З. аймаючись великими відтинками часу, намагався збагнути та виявити в окремих епохах дві творчі тенденції: максималістичну (синтез, система) та мінімалістичну (думка аналітична, критична) В. історико-філософських дослідженнях був прихильником методу, опертого на пояснення і розмисли.

[br]

Осн. тв.: "Історія філософії". Т. 1 - 2 (1931), Т. 1 - 3 (1948 - 1950); "Зосередженість і марення: Студії в галузі естетики" (1951); "Історія естетики". Т. 1 - З (1960 - 1967); "Про щастя" (1947); "Шлях до філософії та інші філософські трактати" (1971); "Шлях через естетику" (1972).

Тилліх, Пауль (1886, Старцедель - 1965) - нім.-амер. філософ, теолог, один із провідних представників екзистенційної протестантської теології. Навчався в Берліні, Тюбінгені, Бреслау, Галле. У 1931 р. емігрував до Америки, де викладав в ун-тах Гарварда та Чикаго. Головне в філософії релігії Т. - це його сподівання на подолання прірви між вірою та буденним життям, екзистенційним досвідом людини. Він вважав, що екзистенційна турбота про сенс буття є свідченням внутрішнього зв'язку людини з Богом, а релігійність людини - один із найглибиннінщх екзистенціалів. Тому філософія культури Т. дуже близька до теології культури. Разом із тим, у філософії Т. зберігається характерний для протестантської теології принцип "незлиття" Божественного і людського; жодне людське творіння (нехай навіть це буде Святе Письмо чи установи церкви) не може претендувати на ідентичне оприявнення Бога. Філософія і теологія, за Т., щільно співіснують, доповнюють одна одну, хоч і не можуть (і не повинні) досягти цілковитого синтезу. Відмінність між філософією і теологією Т. вбачав у тому, що перша порушує певні проблеми та відповідає на них у межах універсальних понять і термінів, а теологія - у межах екзистенційно потрактованого буття людини перед лицем Одкровення. Перевагою теологічного "методу кореляції" перед філософією, згідно з Т., є його спроможність відкрити перспективу зближення (але не злиття) людського, або конечного, та Божественного.

[br]

Осн. тв.: "Релігійна ситуація" (1932); "Інтерпретація історії" (1936); "Протестантська ера" (1948); "Систематична теологія". У 3 т. (1951 - 1963); "Мужність бути" (1952); "Динаміка віри" (1957); "Теологія культури" (1959).

Федотов, Георгій Петрович (1886, Саратов - 1951) - рос. релігійний мислитель, філософ, історик, публіцист. Закінчив Петербурзький ун-т. Приват-доцент Петербурзького ун-ту (1914 - 1918), проф. Саратовського ун-ту (1920 - 1922) О. д 1925 р. - за кордоном. Проф. Православного Богословського ін-ту в Парижі (1926 - 1940) і Свято-Володимирськоїдуховної академії в Нью-Йорку (1943 - 1951). Людина у світі культури становить наскрізну тему праць Ф., в основі яких - аналіз культури крізь призму самосвідомості особи, пошук змісту історії у внутрішньому житті окремих осіб і цілих поколінь. Історія - це трагічна містерія, головним персонажем якої є людина як істота вільна, але така, що не полишена Богом і разом з тим спокушається злом. Звідси основна проблематика праць Ф. - боротьба святості і гріховності, свободи й необхідності, моральнісна відповідальність особи і нації за вибір історичного шляху. Заперечуючи розуміння культурно-історичного процесу як однолінійного, спрямованого до визначеної мети, Ф. стверджував самоцінність і унікальність кожного його етапу, наголошував на поліморфності й поліфонічності культури, розглядав минуле, теперішнє і майбутнє як живу єдність. В есхатологічних образах він вбачав не неминучість кінця і заперечення культури, а виправдання культуротворчої діяльності як спільної справи людства. Особливе місце у творчості Ф. посідають роздуми про культурне минуле й сьогодення Росії, її долю й історичний шлях. Простежуючи генезу рос. національної катастрофи 1917 р., Ф. висловлював щиру надію на майбутнє відродження Росії, живильним джерелом якого стане Церква.

[br]

Осн. тв.: "Абеляр" (1924); "Святі древньої Русі: X - XII ст." (1931); "І є, і буде: Роздуми про Росію і революцію" (1932); "Соціальне значення християнства" (1933); "Новий Град" (1952); "Християнин в революції" (1957); "Росія, Європа і ми"(1973).

Флоровський, Георгій Васильович (1893, Єлисаветград - 1979) - рос. богослов, філософ, історик культури, релігійний діяч. У 1916 - 1920 рр. - викладач Новоросійського ун-ту (Одеса). Од 1920 р.- в еміграції. Проф. Православного Богословського ун-ту в Парижі (1926 - 1939), проф. і декан Свято-Володимирської духовної академії в Нью-Йорку (1948 - 1955), проф. Колумбійського (1951 - 1955), Гарвардського (1956 - 1964), Принстонського (1964 - 1979) ун-тів. Активний учасник екуменічного руху. Початковий період творчості Ф. пов'язаний з участю в Євразійському русі (1920 - 1928), одним із теоретиків якого він виступав на поч. 20-х рр. Коло наукових інтересів Ф. у цей період становлять філософія, історія рос. культури і літератури. В 1923 р. у Празі захистив магістерську дис. "Історична філософія Герцена". Поступово відмежовуючись від євразійців (остаточно - у 1928 р.), Ф. цілковито зосереджується на проблемах православного богослов'я. Чільною з-посеред них є ідея неопатристичного синтезу, згідно з якою єдиною запорукою плідного розвитку християнської культури є постійне відновлення духовного зв'язку з грекопатристичною спадщиною як її життєдайним джерелом. Ідея неопатристичного синтезу лише окреслена, але не розгорнута Ф. усебічно. Певного спробою її реалізації є праця "Шляхи російського богослов'я" (1937), що містить аналіз складного і драматичного становлення рос. духовної культури. Попри певну упередженість оцінок (для Ф. основний критерій - це відповідність патристичному канону), ця праця зберігає наукову значущість донині, слугуючи своєрідним довідником (у т.ч. і бібліографічним) з історії рос. богослов'я, філософії й культури.

[br]

Осн. тв.: "Східні Отці IV ст." (1931); "Візантійські Отці V - VIII ст." (1933); "Шляхи російського богослов'я" (1937).

Франк, Семен Людвигович (1877, Москва - 1950) - рос. філософ. Викладав в ун-тах Санкт-Петербурга (1912 - 1917), Саратова (1917 - 1920), Москви (1921 - 1922), Рос. науковому ін-ті в Берліні (1923 - 1932), Релігійно-філософській академії (Берлін, 1922 - 1924), Берлінському ун-ті (1931 - 1933). Висланий з Росії у 1922 р. Світогляд Ф. зазнав складної еволюції від легального марксизму до християнської філософії. Релігійно-філософська система Ф. належить до традиції всеєдності й схарактеризована ним як досвід "панентеїстичного онтологізму". Підґрунтям системи Ф. є ідея вкоріненості суб'єкта пізнання в бутті. Осягнення буття, за Ф., відбувається не в зовнішньому акті знання, а через безпосередню взаємодію суб'єкта з всеохопним буттям, через інтуїтивний акт "живого знання", містичне єднання з всеєдиним Абсолютом. Послідовне розгортання вихідного принципу онтології приводить Ф. до розуміння останньої як феноменології людського буття. Філософські ідеї Ф., що спираються на давню традицію (зокрема філософію Плотіна, Кузанського), увібрали також основні інтенції сучасної йому західноєвропейської (Гартман, Гуссерль, Бергсон) і рос. (В. Соловйов, Лоський) філософської думки і були одним із перших кроків онтологічного повороту філософії XX ст., що передували розробці "фундаментальної онтології" Гайдеггера.

[br]

Осн. тв.: "Філософія життя" (1910); "Предмет знання" (1915); "Душа людини" (1917); "Духовні підвалини суспільства" (1930); "Незбагненне" (1939); "Світло у пітьмі" (1949).

Чижевський, Дмитро Іванович (1894, Олександрія - 1977) - укр. вчений, історик філософії, славіст, культуролог О. світу здобув у Петербузькому (1911 - 1913), Київському (1913 - 1919), Гейдельберзькому (1921 - 1922) та Фрейбурзькому (1922 - 1924) ун-тах. Його вчителями у галузі філософії були Гіляров, Зеньківський (Київський ун-т), Ясперс, Риккерт (Гейдельберзький ун-т), Гуссерль, Гайдеггер (Фрейбурзький ун-т). У 1935 р. в Галльському ун-ті захистив докт. дис. "Гегель у слов'ян". Викладав філософію та славістичні курси в Педагогічному ін-ті ім.М. Драгоманова в Празі, Українському Вільному ун-ті, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Гейдельберзькому, Кельнському ун-тах та інших навчальних закладах. Ч. був дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської Академії наук, почесним членом багатьох наукових установ - Наукового тоь-ва ім. Шевченка, Нім. тов-ва славістичних досліджень, Рос. філософського тов-ва в Празі, Міжнародної Гегелівської спілки, Кантівського тов-ва та ін. Філософські погляди Ч. формувалися під впливом ідей класичної онтології, феноменології, неокантіанства та етнопсихології. Однією з чільних проблем його історико-філософських досліджень було питання про співвідношення між універсальним і конкретно-індивідуальним (унікальним) у культурі. Намагаючись уникнути крайнощів, Ч. вдало поєднує універсалістський підхід, властивий гегелівський філософії, з "індивідуалізуючою" методологією неокантіанства та ідеями етнопсихології про самобутність національних культур і світоглядів. Праці Ч. в галузі історії філософії охоплюють широке коло проблем - від античної філософії до філософії XIX ст.; важливу складову в цьому становлять ґрунтовні дослідження впливу Гегеля і, загалом, нім. філософської традиції на слов'янський культурний світ. Особливу увагу Ч. приділяв нім. містикам та ретраслянції їхніх вчень у слов'ян. Вагомим є внесок Ч. у вивчення філософської думки укр., рос., словацьк., чеськ. народів. Принциповою методологічною засадою цих досліджень виступає теза про приналежність слов'янських культур до антично-європейської духовної традиції й неможливість розуміння європейської культури без урахування внеску слов'янських народів. Цю тезу Ч. конкретизує у понятті "національної філософії" як специфічної, зумовленої національно-культурним контекстом форми осмислення важливих світоглядних питань, виокремлюючи три чинники, що характеризують її особливості: форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова ("архітектоніка") системи філософії. Ч. - фундатор наукового історико-філософського українознавства; історію філософської думки в Україні він аналізує як окремий, самобутній напрям розвитку світового історико-філософського процесу та обґрунтовує її періодизацію. Методологічне підґрунтя цього аналізу становить потрактування історико-філософського процесу в Україні у співвіднесенні з визначальними характеристиками виокремлених ним історичних епох (Князівська доба, епоха бароко, романтичні часи), з творчістю видатних мислителів (Сковорода, Юркевич, Шевченко, Куліш, Гоголь) та народним світорозумінням М. етодологія історико-філософських досліджень Ч. поєднувала також компаративістський підхід із тезою про глибинні архетипи укр. духовності. Йому належать також фундаментальні дослідження філософських поглядів Сковороди та ідейно-світоглядних засад творчості Гоголя. Як славіст та історик культури Ч. був прихильником ідеї багатоваріантності шляхів культурно-історичного розвитку та неідентичності критеріїв науковості гуманітарного знання в межах різних культурних традицій. Відповідно до цього, досліджуючи впливи західної культурно-філософської традиції у слов'янському світі, він водночас застерігав проти абсолютизації цієї традиції як єдино можливого універсального еталона і наголошував на взаємовпливах та ретрансляціях. У своїх дослідженнях проблеми традиції Ч. вдало поєднував діахронічний підхід із генетичним. На методологічному рівні застосовував поняття "культурно-історичної" епохи як певного ідеального типу, зміст якого віддзеркалює характерні ознаки духовного стилю певної епохи як унікальної цілісності. Саме в цьому контексті вчений вперше всебічно дослідив унікальне явище укр. бароко і наголосив на його значенні для подальшого розвитку укр. духовної історії.

[br]

Осн. тв.: "Логіка" (1924); "Філософія на Україні: Спроба історіографії питання" (1929); "Нариси з історії філософії на Україні" (1931); "Філософія Г.С. Сковороди" (1934); "Гегель в Росії" (1939); "Коменський і західна філософія" (1939); "Український літературний барок: Нариси". У 3 т. (1941 - 1944); "Філософія життя Штура: Глава з історії словацької філософії" (1941); "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (1956); "Росія між Сходом і Заходом: Історія російської думки II: 18-20 ст." (1961).

Шевельов, Юрій Володимирович (псевдонім і криптонім - Григорій Шевчук, Юрій Шерех, Sherekh, Sher, Гр. Ш., Ю. Ш.) (1908, Ломжа, Польща) - укр. мовознавець, літературознавець, славіст. Закінчив Педагогічний ін-т професійної освіти у Харкові (1931). Захистив канд. дис. (1939). У 1946 - 1949 рр. - доцент Укр. Вільного ун-ту в Мюнхені, у 1950 - 1952 рр. - лектор укр. і рос. мов у Лундському (Швеція), у 1952 - 1954 рр. - у Гарвардському (США) ун-тах, у 1954 - 1958 рр. - доцент, у 1958 - 1977 рр. - проф. кафедри слов'янської філології Колумбійського ун-ту (Нью-Йорк). Співзасновник і заступник голови "Мистецького українського руху" (1945 - 1949 рр., Мюнхен). У 1959 - 1961 рр., 1981 - 1986 рр. - президент Укр. Вільної академії наук (УВАН), од 1989 р. - почесний президент цієї установи. Засновник об'єднання укр. письменників на еміграції "Слово". Мовознавчі дослідження Ш. "Передісторія слов'янської мови І. сторична фонологія загальнослов'янської мови" (1964) та "Історична фонологія загальнослов'янської мови" (1979, обидві англ. мовою) протистояли ідеологічній залежності радянського мовознавства. Ш. обґрунтував виникнення укр. мови близько VII ст. і завершення її формування приблизно в XVI ст., заперечивши концепції слов'янської прамови та виникнення з неї трьох східнослов'янських мов. Інші праці - з проблем укр. літературної мови, діалектології, соціолінгвістики, історичної морфології, лексикології, лінгвостилістики, антропонімії, історіографії укр. мовознавства (наукової спадщини Павловського, Потебні, Ганцова, Курило, Михальчука). Ш. - автор збірок статей на літературні теми "Не для дітей" (1964), "Друга черга" (1978), "Третя сторожа" (1991), а також великої кількості рецензій, оглядів та полемічних виступів, розпорошених по різних виданнях. Сумарно вони охоплюють всю укр. літературу від давніх часів до сучасності, від Барановича і Шевченка до Хвильового і Стуса; в колі його зацікавлень також театр, малярство, архітектура.

[br]

Осн. тв.: "Пороги і Запоріжжя". У 3 т. (1998).

Шпенглер, Освальд (1880, Бланкенбург, Гарц - 1936) - нім. філософ, історик, один із основоположників сучасної філософи культури, представник філософії життя. В 1908 - 1911 рр. - викладач математики та історії в гімназії Гамбурга, з 1911 р. - вільний літератор в Мюнхені. Напередодні створення Веймарської республіки Ш. був близький до фашистських кіл, але в 1933 р. відхилив пропозицію націонал-соціалістів про співробітництво. Знаходився під впливом філософії Гете і Ніцше, проте, на відміну від останнього, робить акцент на сильній державності, а не особистості. В 1935 р., протестуючи проти нацистської фальсифікації творчості Ніцше, пориває стосунки с архівом Ніцше. Вихідне поняття онтології Ш. - поняття "органічного життя" у співвіднесенні з такими поняттями, як "час", "душа", "доля", "ритм", "такт". Ґрунтуючи на них свою культурологію і історіософію, Ш. визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В своїй основній праці "Занепад Заходу" Ш. піддає критиці ідею поступального прогресу та однолінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Кожному культурному "організму" відведений, за Ш., певний строк, протягом якого він проходить замкнений життєвий цикл, основними етапами якого є зачаття, народження, ріст, старіння і загибель. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію, в надрах якої будь-яка творчість втрачає сенс, вироджуючись у "спорт", техніцизм. Другою сферою прикладення сил "цивілізованої" людини, яка втратила культуру, стає політика, що має завойовницький характер, оскільки на зміну органічному розвитку в часі приходить просторова експансія. В філософії творчість світоглядних систем стає також неможливою, редукуючись до скепсису, який обертається історичним релятивізмом. У контексті цього підходу Ш. виокремлює вісім культур (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, магія, греко-римська, або "аполлонівська", та західноєвропейська, або "фастівська"). Тотальне зведення всієї духовної діяльності до тих чи тих проявів колективної "душі" культури приводить Ш. до висновку про притаманність кожній культурі не тільки самобутнього мистецтва, а і самобутніх точних наук - математики, фізики. Сучасну епоху Ш. витлумачуєяк трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої, яку пов'язує з Росією та Балканами. Філософія Ш. знайшла відгук у творчості Тойнбі, Ортега-і-Гассета, Гайдеггера, Лосева, стимулюючи розвиток оригінальних, відмінних від пшенглеровської, концепцій культури.

[br]

Осн. тв.: "Метафізична засаднича ідея філософії Геракліта" (1904); "Занепад Заходу: Загальні риси морфології світової історії". У 2 т. (1920 - 1922); "Людина і техніка: До філософії життя" (1931); "Час рішень" (1933).

Ясперс, Карл (1883, Ольденбург - 1969) - нім. філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму. Вивчав право в ун-тах Гейдельберга і Мюнхена, медицину - в ун-тах Берліна, Геттингема, Гейдельберга. В1908 - 1915 рр. працював у психіатричній клініці Гейдельберга, з 1922 р. - проф. філософії Гейдельберзького ун-ту, в 1937 - 1945 рр. був усунутий (в зв'язку з приходом до влади націонал-соціалістів) від викладацької діяльності, в 1948 - 1961 рр. - проф. філософії Базельського ун-ту. За Я., філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, "висвітлити екзистенцію" та здійснити "стрибок до безумовного буття". В концепції Я. буття має потрійне значення: 1) предметне буття або "буття-у-світі"; 2) екзистенція або людська самість, яка не може бути об'єктивованою; 3) трансценденція як "охоплююче" - незбагненна межа будь-якого буття і мислення. У відповідності з цим членуванням мислення проходить різні стадії і виконує різні функції: 1) мислення перед лицем "буття-усвіті" як "орієнтація у світі"; 2) мислення перед екзистенцією як "висвітлення екзистенції"; 3) мислення перед лицем трансценденції як "метафізика", яка прагне виразити свій невимовний предмет за допомогою "шифрів". Останній етап і є власне етапом філософування, який пов'язує людину з розумінням Бога. Філософія, за Я., не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Головним предметом філософії, за Я., є людина та історія як перший вимір людського буття. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції виконує поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як певної людської долі, так і певної епохи. Досліджуючи людину в її екзистенційному вимірі, подібно до Канта, Я. вичленовує різні рівні людського "Я": 1) "Я" емпіричне або емпіричний індивід як частина природи; 2) "Я" предметне або "свідомість взагалі", яка є умовою можливості людського буття або предметності як такої; 3) "Я" як рівень розуму або духу, визначальною рисою якого є цілісність мислення. Саме "Я" предметне або "свідомість взагалі" є передумовою комунікації, яка, за Я., дозволяє встановити зміст філософування: тільки та філософія є істинною, яка є комунікативною. Завдяки комунікації людина може віднайти саму себе або свою самість, встановити екзистенційне відношення між людьми як відношення "Я - Ти" та усвідомити саме буття. Тим самим філософія у Я. набуває етичного забарвлення, акцентуючи увагу не на гносеолого-методологічних проблемах, а на взаємозв'язку між людьми, де головну роль виконують поняття "свобода", "вірність" "самим-собою-буття", "воля до комунікації". Результатом філософування, за Я., є філософська віра, яка, на відміну від релігійної, ґрунтованої на істині Одкровення, є результатом розмислу. Поняття "філософської віри" об'єднує різні аспекти проблеми "розум і екзистенція". Як вважає Я., існування трансцендентного - як особливого роду буття - не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція - єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, по відношенню до якого розум і віра співпадають. З позицій філософської віри Я. намагається дати інтерпретацію світового історичного процесу Н. а його думку, людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, хоча науково обґрунтувати цю тезу, як і протилежну їй щодо того, що різні культурні утворення абсолютно незалежні один від одного (Шпенглер), неможливо; у неї можна тільки вірити. Світова історія, за Я., створює загальнолюдську "комунікацію", можливість якої забезпечується "наявністю в певний історичний період "вісьового часу" (VIII - III ст. до н. е.), або "вісьової епохи" - епохи зародження світових релігій і філософії, коли людство вперше усвідомило себе і своє відношення до світу, поставило "останні питання буття" про смертність, конечність свого існування і усвідомило своє безсилля перед ними. Істинне духовне життя народжується перед лицем "абсурдних ситуацій", які змушують людство осмислити своє існування в світі, що виводить спілкування людей на екзистенційний рівень.

[br]

Осн. тв.: "Психологія світоглядів" (1919); "Духовна ситуація часу" (1932); "Філософія". У З т. (1931 - 1932); "Ніцше і християнство" (1946); "Про європейський дух" (1946); "Про істину" (1947); "Витоки історії і її мета" (1948); "Філософська віра" (1948); "Розум і екзистенція" (1949).