(суджень)

ЕТИКА ( від грецьк. ήδοζ - звичай) - 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі К. ант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії - у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права - спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи - як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках - як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини К. онкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).

ЕТИЧНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ - теоретичний принцип пізнання та інтерпретації феномена моралі і тип етичного вчення, що ним засновується. Методологічною засадою Е. р. є абсолютизація історичності моралі та відносності моральних поглядів, норм, кодексів. Е. р., особливо у його радикальних формах, заперечує моральні універсали, елімінує з етичної теорії проблему істини ("правильності" та, відповідно, хибності), відмовляється від спроб раціонального обґрунтування моральних настанов. Одна з основних особливостей Е. р. - наголос на конкретній соціокультурній та емотивно-психологічній детермінованості моральних поглядів і суджень, що позбавляє їх загальної "обов'язковості". Виникнувши у стародавні часи (школа скептиків), Е. р. прибирав різних форм - культур-антропологічний (Герсковіц), емотивно-ціннісний (Вестермарк), лінгвістичний (Геєр, Франкена), ситуаційний (Флетчер, Фут). У новітній етиці тенденція релятивізації моралі значно посилилась, а у філософії постмодернізму набула статусу визначального теоретичного конструкта: "контекстуальний релятивізм" Платта, "епістемологічний Е. р." Хармена. При цьому відбувається модернізація релятивістських постулатів - ідея непередбачуваності, випадковості моральних вчинків ("перспективізм"). Прихильники сучасного Е. р. вважають, що саме антинормативний, вільний від диктату абсолютів стиль морального мислення, який руйнує "репресивний образ" моральних настанов і всезагальних етичних формул, сприяє звільненню людини, зростанню її свободи. Втім багато в чому справедливе заперечення раціонально визначеної моральної нормативності й абстрактної "належності" у Е. р. обертається іншою метатеоретичною хибою - онтологізацією випадковості, наголошенням радикальної контекстності моральних вчинків. Опоненти Е. р. з огляду на це пропонують різні варіанти розв'язання дихотомії абсолютного і відносного у моралі: "комунікативна етика" (Апель, Габермас), ціннісний етичний консерватизм (Клюксен), етичний "комунітаризм" (Тейлор), які прагнуть подолати крайнощі Е. р., що нерідко використовується для виправдання морального нігілізму і вседозволеності. Антирелятивістські етичні концепції розробляють теоретичні засади філософії моралі, які не потребують подальшого обґрунтування (ідеї дискурсивної етики, макроетики взаємовідповідальності, конвенційної "внутрішньої" моралі тощо). В сучасній етико-філософській літературі спостерігається також спроба сформувати соціально верифікований варіант Е. р., використовуючи для цього ідеї суспільного договору та аргументи антропологічного характеру. Ці концепції відбивають суспільну потребу у "новій етиці", адекватній часу, вимогам "практичної філософії", етичної "меліорації" суспільства, сучасної виховної та освітньої діяльності.

ІНТЕЛЕКТ АКТИВНИЙ і ПАСИВНИЙ - термін, запозичений схоластикою у Аристотеля, зазнав у Середньовіччі різних інтерпретацій. У філософії КМА І.а. вважався тією основною силою, завдяки якій чуттєві образи (species gensibiles) трансформуються в умоосяжні (species intelligibiles). Це здійснюється у процесі пізнання через взаємодію І.а. з одним із внутрішніх чуттів - фантазією. Умоосяжні образи вважалися чисто духовними формами, що в світі існують у своїй тілесній оболонці. На наступному щаблі вони сприймаються та перебувають у І.п. Подальше освоєння цих образів І.а. приводить до виникнення понять, інтуїтивних осягнень тощо. Поєднання і роз'єднання понять "І.а. і п." утворюють позитивні і негативні судження, а зв'язок цих суджень - умовисновки, розмірковування (rafiotinatio). Сполучення (unio) - у схоластичній філософії, в т.ч. в її укр. бароковій версії існувало задля увиразнення єдності пізнавального акту, подолання відмінності між суб'єктом і об'єктом пізнання, а також для позначення актів об'єднання матерії і форми, тілесного й ідеального начал в живій і неживій природі.

Кант, Іммануїл (1724, Кенігсберг, нині Калінінград - 1804) - нім. філософ. Видатне місце К. в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне й апостеріорне, свобода і причинність, пізнаваність світу та її межі Г. оловна риса його вчення - проблемність і проблематичність. К. по суті зібрав класичні нерозв'язані проблеми і зробив спробу їх самостійного осмислення. Під таким кутом зору його філософія стала своєрідною системою проблем, а оскільки в його підходах до їхнього розв'язання виявилося багато суперечливого і, отже, проблемного, то його вчення в цілому стало першою ланкою нім. класичної філософи, яка прямо чи опосередковано вирішувала низку фундаментальних філософських проблем. Тому К. підставово вважають засновником нім. класичної філософії. Еволюція поглядів К. охоплює три періоди. Перший із них - докритичний, коли він займався багатьма питаннями природознавства і філософії. Найважливіші досягнення цього періоду: розробка космогонічної гіпотези і підхід до критичної філософії (в дис. "Про форму і принципи чуттєвосприйманого і умопізнаваного світу", 1770). В другий, критичний, період увага К. була зосереджена на трьох головних проблемах: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що можу сподіватися? На перше питання відповідь дала "Критика чистого розуму" (1781), на друге - "Критика практичного розуму" (1788), на третє - "Релігія в межах тільки розуму" (1793). "Критика здібності судження" (1790) мала за мету поєднати трансцендентальне і трансцендентне через естетику і телеологію. В 1793 р. намітився третій період еволюції К.— антропологічний (з листа до Штейдліна від 4 травня 1793 р.) і коло питань розширилося. Це було наслідком того, що К. розрізняв два поняття філософії: шкільне і таке, що охоплює все життя людини, всю сукупність її відношень до світу і суспільства. В "Логіці" (1800) К. до вищезазначених проблем додає четверту: Що таке людина? У цей період К. вважає, що на перше питання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія і на четверте - антропологія. Але по суті все це можна було б звести до антропології, бо три перших питання відносяться до останнього. Можливість такого віднесення у К. ґрунтується на тому, що сутність людини він вбачав у її душі, а всі без винятку здібності останньої зводяться до трьох: пізнавальної, почуття задоволення і незадоволення, бажання. К. наполягав, що друга і третя з них не вичерпуються першою. Система філософії К. є зображенням такої "системи всіх здібностей людської душі", в якій вони знаходяться в певній субординації, а знання підпорядковане вищим цілям людського існування. Саме тому К. і обмежив знання, щоб дати місце вірі, бо саме в сфері моралі і релігії зосереджуються кінцеві цілі життя. Але слід додати, що обмеження знання вірою є і зворотне обмеження віри, бо при цьому виокремлюється сфера досвіду, яка їй непідвладна, і відносно самостійна сфера моралі Ц. і обмеження загалом мають таку структуру: існують речі в собі, вони впливають на чуттєвість і викликають почуття, які, однак, не мають нічого спільного з речами в собі. Почуття впорядковуються формами споглядання - простором і часом, котрі мають апріорний характер (див. апостеріорі і апріорі). Таке поєднання породжує явища як предмет пізнання С. аме пізнання - синтез явищ і мислення та його форм - категорій, які також апріорні. Сукупністю такого знання є досвід, а мисленням, в даному застосуванні, - розсудок (див. розсудок і розум) Ч. уттєвість і розсудок передують досвіду, обумовлюють його, становлять трансцендентальні умови пізнання. За межами їх залишаються речі в собі: вони трансцендентні, непізнаванні. Але розсудок прагне осягнути і їх і перелітає по той бік досвіду, внаслідок чого перетворюється на чистий розум, тобто такий, що не поєднується з чуттєвими даними. Спроби такого осягнення породжують суперечності, яких К. виділяє три групи: антиномії, паралогізми, ідеал чистого розуму. Недолік теоретичного розуму долає практичний, моральний, який формулює основний закон - категоричний імператив - у його різних формах. Цей закон виражає свободу волі, її незалежність від чуттєвого світу, в якому живе людина. Щоб спонукати її виконувати закон і підтримати в такому виконанні, необхідні опори, підстави, які К. назвав постулатами; існують Бог, свобода волі, безсмертя душі - так відбувається перехід у сферу релігії. Предмети постулатів - це найважливіші для життя речі в собі. їх буття стверджується не знанням, а вірою. Таким чином теоретичний розум внаслідок своєї обмеженості переходить в практичний, а останній - в релігію, яка виконує також обмежену, але дуже важливу роль: моральний закон випливає не з неї, а тільки підтримується нею. Ця її обмеженість очевидна з загальної формули К., котра знайшла свій відбиток в одній із головних його праць "Релігія в межах тільки розуму". Всі види розуму і віра в сукупності становлять сутність людини, а вся система К. - антропологію.

[br]

Осн. тв.: "Загальна природна історія і теорія неба" (1755); "Критика чистого розуму" (1781); "Пролегомени..."(1783); "Критика практичного розуму" (1788); "Критика здатності суджень" (1790); "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798)та ін.

КОНЦЕПТ ( від лат. conceptus - поняття) - 1) Термін середньовічної схоластичної філософії і логіки, що позначав загальне в одиничних предметах, на основі якого виникає поняття, виражене словом. У дискусіях про універсали концептуалісти заперечували існування загальних понять незалежно від окремих речей. Але на відміну від номіналістів, котрі трактували загальне лише як ім'я і ніщо більше, концептуалісти проголошували, що загальне в окремих предметах не є тільки одне ім'я, а й значення цього імені (voxet significatio). Концептуалісти твердили, що в одиничних речах існує дещо спільне, загальне, на основі чого в розумі виникає К. - особливе загальне поняття, виражене словом Ц. е загальне, виражене К. (роди і види), існує лише в розумі, а не в самій дійсності, воно не має самостійної онтологічної реальності. Родоначальником концептуалізму і творцем терміна "К." був Абеляр. У новій філософії проблемами К. займався Локк, який пояснював походження універсалій діяльністю розуму О. станній із подібності, що спостерігається між речами, робить передумову для утворення абстрактних загальних ідей і встановлює їх у розумі разом з відповідними їм назвами. У сучасній філософії під К. розуміють поняття - ідею, що містить у собі певний підхід до дійсності Р. озгортання змісту К. у системі суджень утворює концепцію. 2) У логічній семантиці - смисл імені, інтенційні значення імені (знака), або інтенсіонал. У сучасній семантиці замість терміна "поняття" вживається термін "К.", який знаходиться у тому ж категоріальному ряду, що й термін "значення слова". Однак якщо значення слова розглядається в системі мовних зв'язків, то К. - у системі логічних відношень і форм, котрі досліджуються як у мовознавсті, так і в логіці.

МОДУСИ СИЛОГІЗМУ - схеми силогізмів, в яких враховано розташування термінів у судженнях (фігури силогізму) та їх кількісна і якісна характеристики В. раховуючи будову простого категоричного силогізму (два засновки і висновок), 4 види його можливих категоричних суджень (загальностверджувальні (А), частковостверджувальні (І), загальнозаперечні (Е), частковозаперечні (О)) і кількість фігур (чотири), всього можна отримати 256 модусів. Проте не кожна можлива комбінація висловлювань складає логічно правильний М.с. (загалом їх 24). Правильним є такий модус, який завжди гарантує отримання істинного висновку за умови істинних засновків. В епоху Середньовіччя правильні модуси отримали власні назви (голосні літери вказували якісну і кількісну характеристики, відповідно: більшого засновку, меншого засновку і висновку): Barbara (AAA), Celarent (ЕАЕ), Darii (All), Ferio (EIO) - в першій фігурі; Cesare (ЕАЕ), Camestres (AEE), Festino (EIO), Baroco (AOO) - в другій фігурі; Darapti (ААІ), Disamis (IAI), Datisi (All), Felapton (EAO), Bocardo (OAO), Ferison (EIO) - в третій фігурі; Bramantip (AAI), Camenes (AEE), Dimaris (IAI), Fesapo (EAO), Fresison (EIO) - в четвертій фігурі. Цей перелік можна розширити за рахунок ослаблених модусів (в яких отримують часткові висловлювання-висновки у випадках, коли існує можливість отримання загального висновку): Barbari (ААІ), Celaront (EAO) - в першій фігурі; Cesaro (EAO), Camestrop (AEO) - в другій фігурі; Camenop (AEO) - в четвертій фігурі.

МОРАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ - моральне усвідомлення людиною самої себе як особистості і свого місця в суспільстві Л. юдина - єдина істота, яка чітко усвідомлює власне існування. Маючи таку здатність, як самосвідомість, вона віднаходить своє "Я", котре стає центром її життєвого світу в цілому; зрештою, вона досягає розуміння, що це "Я" є іншим, ніж уся навколишня природа. Осібність переживання своєї "іншості" вимагає соціокультурного об'єднання з іншими людьми, отже, веде до спілкування, або ширше - комунікації. Самосвідомі людські індивіди не можуть жити поза спілкою з іншими людьми - ні практично, ані духовно. Універсальним засобом розвитку самосвідомості і спілкування виступає мораль. Мораль майже завжди пов'язана з елементами самообмеження в ім'я інтересів інших людей. Починаючи від доби Античності, мораль усвідомлювалася як спосіб панування людини над собою, як покажчик того, наскільки людина є відповідальною за себе, за свої вчинки. Вихід людини на рівень відповідальності завжди пов'язаний з розвитком М.с. М.с. має емоційно-чуттєвий і раціональний рівні. Емоційночуттєве начало пов'язане з природністю індивіда, його вітальною силою, здатністю утверджувати себе як одиничну істоту; воно завжди суб'єктивне, пристрасне, вибіркове. Раціональний рівень втілює здатність людини до вірних, об'єктивних, виважених суджень про світ, включає переконання, котрі виражаються в поняттях гідності і честі, обов'язку і совісті. Під впливом раціонального начала М.с. відбувається розвиток моральних почуттів честі, гідності, обов'язку, совісті і т.д. Отже, М.с. - специфічна форма моральної свідомості, котра не просто обернена на людину як її носія, а виступає саморегулятивним чинником, самооцінювальним інструментом людського існування.

ПІЗНАННЯ - суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі П. подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єктоб'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу - він вибирає об'єкт, визначає щодо нього свою мету, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання. Тому внутрішніми складовими процесу П. виступають: суб'єкт з його пізнавальними здатностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби П. та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першоджерелом знання; саме знання, що є результатом та безпосередньою метою пізнавального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінцевою метою процесу П. є досягнення об'єктивної істини. Основою П. виступає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-друге, мислення та розум, які опосередковують об'єкт і надають осмислення відчуттям та сприйманням. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання про навколишній світ З. алежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні П.: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання); теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мотиви та спонукальні чинники П. визначаються частково людською допитливістю, яка є невід'ємною якістю кожної особистості, та внутрішніми потребами розвитку П. Однак головною рушійною силою П. є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання, інституційні та організаційні передумови, матеріальні та духовні ресурси П. Практика є адресатом і споживачем здобутого знання. Отже, в абстрактному вигляді процес П. становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. П. виникло разом з виникненням людства і виступає необхідною складовою частиною будь-якої діяльності людини - перетворювальної, виробничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внаслідок суспільного розподілу праці П. виокремлюється в особливий вид життєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове П., яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове П., що здійснюється завдяки діяльності окремої спеціально підготовленої соціальної групи - наукового співтовариства, вчених - і стає їхньою професійною справою. Конкретний акт такого П. з конкретно визначеними об'єктом, метою, методикою, який націлений на отримання конкретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі наукового дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудовах, наукових абстракціях, гіпотезах, теоріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі наукового знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове П., яке здійснюється в інших професійних сферах діяльності, зокрема художній, політичній, правовій тощо. Його результати закріплюються в формах суспільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид П., пов'язаний із засвоєнням кожною особистістю та суспільством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільно значущому розумінні - освітою. Процес П. вивчають теорія пізнання, логіка, методологія і філософія науки, епістемічна психологія, наукознавство, соціологія, дидактика тощо.

ПЛАТОНІЗМ - традиція філософування, яка виходить із вчення Платона, в різних формах бере його за основу або слідує його головним теоретичним настановам. У П. вирізняють два головних значення. 1) П. у власному сенсі слова охоплює античний філософський дискурс, що продовжує платонівське вчення або використовує його теоретичний потенціал як основу власних концепцій С. хематично еволюція П. вкладається у три головні періоди: академічний, середній, новий. Академічний П. охоплює час безперервного існування платонівської Академії від смерті Платона (347 р. до н. е.) і до її зруйнування (у 86 р. до н. е. під час штурму Афін) та занепаду. Вже Ціцерон поділив історію Академії на два головних періоди: Стару і Нову академії (межею між ними є 265 р. до н. е., коли схолархом став Аркесилай). Пізніше виділяли Стару, Середню (від Аркесилая) та Нову (від Карнеада, бл. 160 р. до н. е.) академії; існували й інші поділи. П. до Аркесилая (Стара академія) перебував під значним впливом піфагорійської складової платонівського вчення (див. піфагореїзм) та розвивав передусім космологічні сюжети діалогу "Тимей". Схоларх Ксенократ (339 - 314 рр. до н. е.) увів поділ філософії на діалектику, фізику та етику, який став загальновживаним за доби еллінізму. Його наступники Полемон і Крантор зосередилися переважно на етичній проблематиці (трактат останнього "Про скорботу" започаткував жанр "утішань"). Завдяки Аркесилаю Академія і П. набували нового спрямування - через перехід на позиції скептицизму. Це було пов'язано з потребами теоретичної критики стоїцизму, засобом якої виступала діалектика. Новий етап цієї інтелектуальної боротьби припав на Карнеада (серед. II ст. до н. е.), котрому протистояв найвидатніший після Зенона лідер стоїцизму Хрисип (карнеадівська самооцінка - "без Хрисипа не було б і Карнеада"). Карнеад відмовився від категоричності Аркесилая у цілковитому запереченні "схоплюючих уявлень". Він вчить про три щаблі вірогідності (розважливості) суджень; останні слід не відкидати, а лише використовувати у статусі вірогідного знання. Академічний скепсис залишався панівним до поч. І ст. до н. е.; перегляд скептичної позиції намітився у схоларха Філона з Лариси (110/109 - 88? до н. е.) і повний відхід від неї мав місце у наступника Філона - Антиоха з Аскалона (висунув девіз "слідувати старожитному" - тобто відновити вчення Старої академії). На цій підставі період від Філона інколи називають Четвертою академією. Вона керувалась антиохівським проектом подолання розбіжностей головних філософських шкіл і поєднання їх у спільній теоретичній позиції; це призвело до торжества еклектизму. Відродження Академії після понад двохсотлітньої перерви припало на 176 р., було здійснене імператором Марком Аврелієм. Від цього часу вона проіснувала ще майже чотири століття і була заборонена у 529 р. візантійським імператором Юстиніаном С. ередній П. припадає на період від серед І. ст. до н. е. до поч. III ст. Після зруйнування Академії в Афінах П. був відроджений Евдором у Александрії. Для середнього П. характерна увага до трансцендентального, надчуттєвого світу ідей, що трактувалися в основному як думки Бога та іманентні форми речей. Переважає етична проблематика, але її розробка пов'язується з засадничим принципом "слідування Богу". Серед представників середнього П.: у І ст. - Трасилл, який розподілив платонівські діалоги по тетралогіях, і Філон Александрійський - засновник методу екзегетики; у II ст. - моралісти Плутарх Херонейський і Апулей, ритор Максим, автор "шкільного" викладу платонівського вчення Альбін, критик християнства Цельс та ін. Для більшості з прихильників цієї філософської школи П. є не систематично розроблюваним вченням, а загальнофілософською основою світогляду, яка стимулює оригінальну творчість. Середній П. існував, переплітаючись із неопіфагореїзмом. Становлення нового П. (неоплатонізму) пов'язане з Алексан-' дрійською школою платоніка Аммонія Саккаса (межа II - III ст.), учнями якого були Лонгін, Ориген, а також Плотин, котрий вважається його засновником О. днак, за свідченням Порфирія, основні плотинівські ідеї були сформульовані вже Аммонієм. Новий П. синтезував увесь тисячолітній розвиток античної філософії, інтегрувавши численні ідеї з інших пізньоантичних учень. Окрім Плотина, головними представниками нового Ц. є Порфирій, Ямвліх, Прокл В. ід 432 р. неоплатонізм стає вченням, прийнятим у афінській Академії. Переважно через неоплатонізм антична філософська традиція була засвоєна християнською думкою. Розроблений неоплатоніками теоретичний інструментарій став основою теологічних праць християнської патристики (Августин, Григорій Ниський та ін.). 2) П. у широкому сенсі слова охоплює всі ті вчення і напрями думки, що виникали під впливом філософії Платона та його античних послідовників (передусім неоплатоніків); інколи використовується також для позначення наближеності теоретичної чи світоглядної позиції до метафізичних настанов платонівського вчення. У цьому сенсі говорять про П. класичної патристики (особливо августинівської спадщини) чи середньовічного реалізму. Прикладом свідомого відродження вчення Платона є діяльність Флорентійської академії за доби Ренесансу (XV ст.), коли П. стає знаряддям теоретичної боротьби зі схоластизованим аристотелізмом.

ПОР-РОЯЛЯ ЛОГІКА ("Логіка або вміння мислити") - підручник з логіки, написаний послідовниками Декартпа - Арно і Ніколем у монастирі Пор-Рояль, що був центром янсенізму. Книга видана 1662 р. у Парижі. В основу П.-Р. л. покладено принципи логіки Аристпотеля та вчення Декарта про істину. Відповідно до чотирьох ступенів пізнання, які визнавали автори П.-Р. л., вона поділяється на чотири частини: поняття, судження, умовивід і метод. У книзі дано детальну класифікацію суджень, розглянуто питання про відмінність між синтетичним і аналітичним методами пізнання.

ПРАВОВИЙ ПОСТМОДЕРНІЗМ - напрям у філософії права, який розглядає природу правового знання та передумови його істинності, раціональну та емпіричну обґрунтованість, процес правової аргументації з позицій, що виходять за межі постулатів модерністської західної філософії і спираються на засади філософського модернізму. В П.п. процес правової аргументації в широкому розумінні постає у вигляді пошуку беззастережних підстав для обґрунтування правових суджень і переходу від одних тверджень до інших (Патерсон). Ці підстави мають вписуватись у соціально-історичний контекст минулої, теперішньої та майбутньої правової практики і випливають із неї. Так, при обґрунтуванні норм конституційного права США виділяється шість форм аргументації, які повинні узгоджуватися між собою: історична, що звертається до намірів законодавців; текстуальна, що спирається на характер мовного виразу; доктринальна, що використовує правові теорії і правові прецеденти; етична, що випливає з моральних переконань; структурна, що фіксує відношення між конституційними інститутами; прагматична, що виходить із балансу витрат та вигод від введення правових норм (Боввіт, Рознер). Окреслена система форм правової аргументації не вважається самодостатньою, оскільки допускає ряд неперевірених припущень.

Прудон, П'єр-Жозеф (1809, Безансон - 1865) - франц. філософ, публіцист, суспільно-політичний діяч, один із засновників анархізму. Народився у сім'ї робітника-бондаря, зазнав поневірянь і злиднів. Учасник і свідок революційних подій 1848 р., П. після поразки революції та розчарування в політиці написав низку праць, у яких виклав концептуальне обґрунтування анархічної теорії. П. не був революціонером і досить послідовно захищав дрібних власників, активно полемізуючи з прихильниками комуністичної ідеї. Чільна проблематика творчості П. стосувалася шляхів забезпечення народного добробуту через винайдення і втілення в життя оптимальної економічної організації суспільства. П. виступав проти держави з її "правовим абсолютизмом", віддаючи перевагут. зв. "мютюелістичномусуспільству", що ґрунтується на безупинному переговорному процесі зацікавлених суб'єктів, їхній обопільній толерантності і суспільній праці без застосування примусу з боку держави. П., з одного боку, виступав критиком приватної власності, ринку, з іншого - вкрай критично ставився до комуністичних проектів, у яких вбачав небезпеку ще більшу, ніж приватновласницький капіталізм. П. застерігав, що комунізм - це суспільство, в якому слабкі пригноблюватимуть сильних, ліниві - працьовитих та ін. На його думку, такий потворний лад є принципово несумісним із свободою. Етичне осердя і критеріальна цінність анархізму П. - вільна особистість, її неутиснений і повний розвиток. Необхідною умовою анархістського устрою П. вважав наявність незалежних і неупереджених суджень, вміння і готовність людей їх висловити Н. а більш зрілому етапі життя і творчості П. переглянув свої ранні анархістські погляди (зокрема ідею "соціальної ліквідації" держави і заміни її договірними відносинами громадян), визнавши їх нездійсненність, та почав схилятися до ідей федералізації і децентралізації держави, зокрема шляхом створення на підмурку держави дрібних і відносно самодостатніх автономних областей.

[br]

Осн. тв.: "Що таке власність?" (1840); "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846); "Загальна ідея революції у XIX столітті" (1851); "Філософія прогресу" (1853); "Про справедливість у революції та церкві" (1858).

РЕФЛЕКСІЯ ( від лат. reflexio - обернення назад) - самосвідомість і самопізнання, співвідносність елементів мислення і дійсності. Першою Р. пробудженої свідомості, зафіксованою в Біблії, було те, що люди помітили - вони голі. Це дуже важлива риса, бо саме нею людина відрізняється від тварини - остання не знає сорому. Поглибленням даного спрямування думки є обернення її на весь духовний світ людини. Класичною є антична установка: "Пізнай самого себе", котра мала також зміст відходу від натурфілософії до антропології і робила індивіда головним предметом філософії. Подальший крок зробив Аристотель: дійшов найвищого поняття "мислення мислення". У своїй логіці він вперше дослідив його як систему понять і категорій, суджень, силогізмів, піддав критиці порушення логічних законів і вимог софістами і т. зв. діалектиками. В Повий час Локк переніс поняття Р. на пізнавальний процес як такий, розкрив її як джерело пізнання. Все воно походить від досвіду, а останній поділяється на два види: відчуття і Р. - внутрішнє сприйняття діяльності нашого розуму, з якої він отримує ідеї мислення, сумніву, віри, міркування тощо. Це джерело ідей людина має повністю всередині себе, і воно може бути назване внутрішнім почуттям. Вагому теорію Р. розробив Гегель. Він виділив і дослідив три загальних види Р.: Р. покладання, Р. зовнішня, Р. визначення. Покладання - це надання чому-небудь буття. Воно важливе тому, що в мисленні не можна рухатися, не визнаючи істинності того чи того положення. Зовнішня Р. називається ще обумовлювальною. Прикладами її є полярні категорії: позитивне передбачає негативне, і навпаки; так само форма і зміст, явище і сутність, конечне і безконечне тощо обумовлюють одне одного, не можна їх мислити окремо, ізольовано. Р. визначення виражається у визначеннях, розкритті властивостей предмета через відношення до інших предметів. Загальні види Р. - це форми співвідносності понять, думок, свідчення того, що вони не існують без взаємного зв'язку. Від них Гегель відрізняв більш конкретні - рефлексивні визначення. В формальній логіці і математиці звичайно наводиться одне з них і під рефлексивністю тут розуміють тотожність: А = А, або А є А. У Гегеля вона одна з багатьох: тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, основа; до останньої належать: форма і сутність, форма і матерія, форма і зміст, також формальна, реальна і повна основа; завершуються рефлексивні визначення категорією умови: при наявності однієї або всіх умов чи обставин прихована суть, можливість переходять в існування, стають явищем. Інші групи рефлексивних визначень дають "Явище" і "Дійсність" (назви другого і третього розділів "Вчення про сутність" "Науки логіки" Гегеля, адже, на думку філософа, т. зв. сутності і є т. зв. Р.). В реальній дійсності не існує цілком ізольованих речей та істот, елементів, начал, причин тощо. Мислення розриває універсальні зв'язки, в яких вони знаходяться. Оскільки ж мислення прагне до об'єктивності, то повинно ці зв'язки відтворити в самому собі. Р. та її різновиди і є інтелектуальними засобами такого відтворення.

СИЛОГІЗМ ( від грецьк. συλλογισμαι - міркую, роблю умовивід) - дедуктивний умовивід, в якому з двох суджень (засновків) отримують зумовлене ними третє судження - висновок. Розрізняють три великі групи С.: категоричний С., у якого засновками є категоричні судження; умовний С., одним із засновків якого є умовне судження; розподільний С., серед засновків якого є розподільне судження. Істотною властивістю будь-якого С. є те, що його висновок випливає із засновків з логічною необхідністю. При цьому, якщо засновки істинні, то за умови, що не порушені логічні закони, висновок є завжди істинним. На цій підставі С. широко використовують у повсякденному і науковому мисленні як форму доведення. Особливе значення має такий різновид умовного С., як Modus ponens,. відомий під назвою "правило відокремлення". Основи теорії С. були закладені Аристотелем (див. модуси силогізму, силогістика, термін, фігури силогізму, правила виводу).

СИЛОГІСТИКА ( від грецьк. σνλλογιστικοζ - той, що робить умовивід) - розділ традиційної формальної логіки, в якому вивчають особливі види дедуктивних умовиводів (силогізми); перша, сформульованаАристотелем, логічна теорія дедуктивного виводу, який ґрунтується на врахуванні суб'єктно-предикативної структури висловлювань (суджень). У С. вивчають структуру силогістичного умовиводу, виділяють його види, з'ясовують, за яких умов з одного, двох або більше висловлювань - засновків з необхідністю випливає нове висловлювання - висновок, визначають, які модуси силогізму є правильними умовиводами, а які хибними і чому. Формалізація С. виявила, що вона може бути узагальнено виражена через числення предикатів. С. недостатня для опису всіх видів дедуктивних міркувань. У сучасній математичній логіці С. як окремий розділ не виділяють.

СОФІЗМ ( від грецьк. σόφισμα - судження, придумане розумно, хитро) - логічний феномен у вигляді послідовності пов'язаних суджень, що має на меті створити видимість (ілюзію) логічного обґрунтування (доказу) напередхибного твердження. С. сприймається як певний умовивід, тобто як логічний доказ хибного твердження, хоча насправді має місце імітація умовиводу. Для викриття імітації необхідний логічний і семантичний аналіз С. Поняття "С." виникло в античній філософії завдяки діяльності школи софістів. Софіст в одіозному розумінні - людина, що будує С., щоб переконати опонента в істинності деяких тверджень заради власної вигоди. Розгляд і аналіз С. в античній філософії (Платон, Аристотель) спонукали до більш глибокого дослідження правил і законів логічного мислення.

СУБ'ЄКТ ( від лат. subjectum - те, що лежить внизу, знаходиться в основі) - 1) В широкому розумінні особа, організована група осіб, соціальна, етнічна та політична спільнота, суспільство в цілому, що здійснюють властиву їм діяльність, спрямовану на практичне перетворення предметної дійсності, теоретичне і духовно-практичне освоєння об'єктивної реальності; носій означених якостей, що уможливлюють виконання ним суспільно значущих функцій. Необхідними рисами С. є: предметність, що означає бути предметним утворенням і діяти тільки предметним способом; свідомість, яка відображає реальність, зорієнтовує С. у навколишньому середовищі та визначає мету діяльності (заперечення предметності С. і зведення його до свідомості характерне для ідеалізму); активність, яка забезпечує провідну роль С. у взаємодії з навколишнім світом (ігнорування активності С. характерне для споглядального матеріалізму); воля, наявність якої робить предметну діяльність здійсненною і забезпечує досягнення поставленої мети. 2) В теорії пізнання одна з основних категорій, що є специфікацією С. взагалі в умовах пізнавальної діяльності. Позначає активний компонент пізнавального відношення, протилежний до пізнаванної дійсності - об'єкта. В процесі пізнання С. взаємодіє з об'єктом, спрямовує на нього свої пізнавальні здатності, перетворює і відображає його, формуючи систему знання про об'єкт. Основним питанням у розумінні природи С., від якого залежить філософська спрямованість теорії пізнання, є правильне визначення його статусу щодо об'єкта і навпаки І. сторичний досвід розвитку науки беззастережно доводить вірність вихідного постулату про принципову незалежність об'єкта пізнання від С. в межах їх пізнавального відношення, хоча С., включаючи об'єкт у свою діяльність і застосовуючи до нього пізнавальні здатності, істотно суб'єктивізує об'єкт. Невизнання цього постулату веде до суб'єктивізму або наївного реалізму. С. формується в процесі індивідуального розвитку під впливом соціального, культурного та інтелектуального середовища, яке склалося на конкретному історичному етапі, засвоюючи нагромаджений соціальний і пізнавальний досвід. Тому, будучи предметним утворенням, С. пізнання має виразну суспільно-історичну природу. На протилежних позиціях стоїть гносеологічний антропологізм. 3) У формальній логіці один із трьох складників простого судження - С., предикат, зв'язка. В змістовному висловлюванні С. виражається словом або словосполученням, що позначає предмет, на який спрямована думка. В твердженні "Українська культура є самобутньою" С. виступає "українська культура". В формах суджень С. здебільшого позначається лат. літерою S, в судженнях, що мають вигляд пропозиційних функцій (логічна функція), - предметною змінною. Судження може мати кілька С.

ТРОПИ ( від грецьк. τροπος - зворот) - 1) Слова і звороти, вжиті в переносному значенні. 2) В історії філософії - назва аргументів, на основі яких представники античного скептицизму критикували тогочасні філософські системи, обґрунтовуючи неможливість об'єктивного пізнання світу людиною. Найбільше (10) Т. подав Кноський у "Восьми книгах про пірронізм" (бл. 200 р.). За допомогою Т. скептики намагалися довести необ'єктивність пізнання, оскільки воно, на їхню думку, залежить від життєвих обставин людини, яка пізнає світ, від стану її органів чуття, від впливу на людину традицій і звичок, а також від стану самих об'єктів пізнання й від ставлення того, хто сприймає, до сприйманого. Тому, спираючись на Т., скептики закликали утримуватися від категоричних суджень про світ. Незважаючи на хибність Т. скептиків, вони відіграли на певному етапі позитивну роль у боротьбі проти різних форм догматизму, особливо релігійного, проти сліпого схиляння перед авторитетами, обстоюючи свободу думки й закликаючи не сприймати нічого на віру.

УЗАГАЛЬНЕННЯ - 1) Розширення обсягу поняття шляхом зменшення конкретизуючих ознак його змісту (абстрагування від специфічних ознак предметів даного виду і збереження загальних ознак, властивих однаковою мірою всім видам даного роду). Напр., від вихідного поняття "класична логіка" здійснюється перехід до більш загального поняття "логіка". 2) Перехід від одиничних або часткових суджень До загальних (т. зв. індуктивне узагальнення): виявляючи деяку спільну ознаку в окремих елементів певного класу, робиться висновок (категоричний при доблідженні всіх елементів цього класу та проблематичний при розгляді класу в неповному обсязі) про притаманність цієї ознаки даному класу в цілому. 3) Виявлення закономірних принципів зв'язку певних явищ чи їх характеристик, на підставі чого можна було б здійснювати експлікацію та прогнозування динаміки всіх окремих феноменів, що знаходяться в області дії даних принципів. Таким чином, У. завжди пов'язане з переходом знання (як окремих думок, так і цілих теорій) на вищий рівень абстракції. Хоча при цьому послаблюється т. зв. "емпірична наочність" знань, проте завдяки У. розширюється сфера їх застосовності. Граничні загальним поняттям, що відображають універсальні закономірні зв'язки і відношення, які існують в об'єктивній дійсності, є категорії У. загальнене знання дає змогу глибше відобразити дійсність, проникнути в її сутність. Протилежними У. є конкретизація і специфікація, які виражають перехід від загального до особливого і одиничного (див. загальне).

ФАКТ ( від лат. factum - зроблене, те, що відбулося) - філософське і загальнонаукове поняття, широко вживане в усіх галузях пізнання; має певний ряд смислових значень. Як істотний складник пізнавального процесу і процесу мислення вивчається гносеологією, логікою, методологією та філософією науки. 1) Явище або подія, що насправді мали місце в реальній дійсності і встановлені як даність у безпосередньому спостереженні чи експерименті засобами чуттєвого споглядання та показаннями приладів. Ф. у цьому розумінні має вигляд одиничного, окремого, випадкового. Фіксується за допомогою протоколів, графіків, таблиць, статистичних зведень, результатів моніторингу тощо Х. арактеризується об'єктивністю і відносною незалежністю від способів виявлення, а тому в процесах пізнання і мислення відіграє роль свідчень про істинний стан речей в об'єктивній дійсності К. орелює із законом як виразом загального, обумовленого і необхідного. Ф. являє собою конкретний прояв дії закону, а закон є генералізацією Ф. Ф. виступають предметом наукового аналізу і осмислення, концептуалізації та пошуку причинно-нас лід Нових зв'язків. Вони є вихідним пунктом проникнення в сутність природного і соціального світу. 2) Знання, достовірність якого не викликає сумніву і забезпечується прямим зіставленням з реальною ситуацією в дійсності за допомогою відчуттів, сприймання, уявлення. Таке знання є безпосереднім, наочно-образним і досвідним. У цьому відношенні Ф. корелює з теорією як знанням опосередкованим, раціональним і вивідним. Ф. складають емпіричну базу теорії, підтверджують її або спростовують. Теорія систематизує факти, описує і пояснює їх, передбачає нові факти (див. емпіричне знання). 3) Судження або висловлення, що мають значення істини і в процесах пізнання та мислення виступають підставами для визначення істинності інших суджень або висловлювань, входячи до складу процедур доведення та логічного доказу. В дедуктивних побудовах фактуальні судження або висловлення відіграють роль засновків, з яких випливають логічні наслідки або висновки. В індуктивних побудовах, сутність яких полягає в аргументації Ф., вони набувають характеру аргументів, які з тим чи іншим ступенем вірогідності підтверджують або спростовують тезу - положення або систему положень, істинність яких встановлюється. Спільним для різних трактувань поняття Ф. є те, що всі вони пов'язують Ф. з об'єктивністю, істинністю та самодостатністю. Однак ці характеристики Ф. є відносними, неабсолютними, оскільки конституювання Ф. і часто навіть саме його існування істотно залежать від суб'єктивних чинників і концептуальних засобів виразу. Так, для теорії відносності викривлення простору є Ф., в той час як для класичної механіки воно ним не є. Тому при встановленні Ф. дуже важливо максимально усунути суб'єктивні нашарування. У зв'язку з цим до обов'язкових рис Ф. часто відносять усталеність, самототожність, інваріантність стосовно зміни образів чуттєвого споглядання та концептуальних перетворень.