(руху+поїздів+тощо)

ДІАЛЕКТИЧНИЙ МЕТОД - один із філософських методів, який визначається особливим характером співвідношення філософських категорій - їх парністю і полярністю (буття і небуття, єдине і множина, перервне і неперервне, видимість і сутність, необхідність і випадковість, необхідність! свобода, мислення і буття тощо). Оскільки ці категорії виключають одна одну, то постає низка питань про їхнє співвідношення. Це і є основні питання або проблеми філософії, їх стільки ж, скільки таких категоріальних пар. Д. м. являє собою спосіб і мистецтво розв'язання таких проблем - визначення протилежностей, аналіз і розмежування, їх синтез в деяке ціле, розкриття руху і розвитку відповідних структур, напрям, тенденції їх генезису. В XX ст. були створені нові філософські методи - аналітичний, феноменологічний, герменевтичний. На відміну від попередніх епох, виник плюралізм філософських методів.

ЄДНОСТІ ЗНАНЬ ПРИНЦИП - настанова логічної сумісності основоположень фундаментальних наукових теорій, яка забезпечує конституювання даної галузі знань як цілого та ґрунтується на принципі матеріальної єдності світу. Першою фізичною конкретизацією Є.з.п. став у механіці Ньютона принцип відносності руху, в результаті чого була сформульована теза про універсальність законів природи, що забезпечувала єдність концептуальних основ опису і пояснення механічних процесів Всесвіту. На подальшому етапі розвитку фізики, для якого визначальним є існування конкуруючих теорій із різними вихідними принципами відносно певної області реальності, Є.з.п. реалізується шляхом вироблення спеціальних методологічних принципів відповідності, простоти тощо, які встановлюють певну структурну упорядкованість знання та конкретизують певні аспекти закладеного в загальнофілософському твердженні змісту. На сучасному етапі реалізація Є.з.п. полягає у виробленні нової програми об'єднання фундаментальних фізичних взаємодій, яка б забезпечувала проникнення у внутрішню, органічну єдність та взаємозумовленість явищ фізичного світу. Ця програма передбачає можливість пояснення одних і тих самих процесів із різних точок зору, що не порушує тезу про єдність світу, а лише акцентує увагу на тому, що єдність існує на тлі різноманітності.

Зизаній (Кукіль), Стефан Іванович (серед. XVI ст., с. Потеличі, Львівщина - 1600) - укр. релігійний і культурний діяч, один з ідеологів суспільно-політичної діяльності братств Н. ародився в сім'ї міщанина Івана Куколя. На зразок європейських гуманістів взяв собі як псевдонім грецьк. варіант свого прізвища - Зизаній. У житті та діяльності З. чітко окреслюються два періоди - львівський (до кінця 1592 р.) та віденський (1593 - 1600). З. - активний діяч укр. братського руху, член львівського Успенського братства, все його життя тісно пов'язане з педагогічно-освітньою і проповідницькою діяльністю. З. відомий як автор принаймні чотирьох полемічних друкованих видань ("Катехізис" (1595); "Лист Ієремїї патріархи Константинопольського напоминальний..." (1596), додатків до підручника свого брата Лаврентія Зизанія "Наука ку читанню і розумєню писма словенского..." - "Изложеніє о православной вірі", "О вчловеченіи Господни" та "О знаменіи Крестном"; "Казане святого Кирила, патріарха єрусалимського о антихристі і знаках єго, з розширенієм наукі против єресей розних" (1596). Перші дві книги не дійшли до нашого часу, фрагменти з них ми зустрічаємо у працях опонентів 3 Р. елігійна та світоглядна доктрини З., сформульовані у його працях, характеризуються самобутністю і відмінністю від догматів як католицької, так і православної церков. Зокрема, це схильність до тридеїзму, обстоювання погляду про невідокремлюваність душі від тіла, про її смертність тощо. Чільне місце у його працях відведено есхатологічній проблематиці. Хіліастичні мотиви у З. тісно переплетені з соціальними поглядами. За всієї зовнішньої містичності вчення З. виходило за рамки релігійної проблематики, мало яскраво виражений демократичний і реформаційний зміст. Про це свідчить обстоювання ним принципу соборності, згідно з яким не верховні пастирі, а віруючі миряни повинні контролювати священиків, брати участь в управлінні церквою й мати право голосу у справах віри.

КРЕАЦІОНІЗМ ( від лат. creatio - створення) - характерне для теїстичних релігій вчення про створення світу Богом з нічого. Безпосереднім чином К. пов'язаний з уявленням про Бога як надсвітову особистість, що вільно створює навколишній світ, дає поштовх для його руху, створює людину з її історією і т.п. У світоглядно-теоретичному плані центральна ідея К. про вольовий акт, що викликає буття з небуття, є спробою універсального, антропоморфно-ірраціонального зняття проблем саморозвитку світу та його спонтанно-індетерміністичних моментів. К. є характерним для всіх релігійних систем, але найбільш чітко прослідковується у монотеїстичних релігіях. Од серед. XIX ст. ідеї К. втрачають своє панівне знання у позарелігійній сфері. Нині класичний К. модернізується; з'явилися теорії творіння, яке "безперервно продовжується", "емерджентної еволюції" тощо.

МАТЕРІЯ (лат. materia - речовина) - категорія для означення об'єктивної реальності, незалежного від свідомості буття; в історії філософії ця категорія мала різний зміст. Початкові неоднозначні уявлення про М. як речовину (вода, повітря, вогонь і т.п.), що є підвалиною різноманіття плинного світу сущого, привели до питання - чи існує М. взагалі і якщо існує, то як самостійна сутність поза одиничними речами чи лише як можливість останніх. Платон вводить уявлення про безформне середовище, яке пізніше назвали "М." (hyle). Сам Платон використовував для його позначення різні терміни: "сприймаючий першопочаток", "годувальниця", "мати" В. ін розрізняв незриму, позбавлену форми, ірраціональну первинну М., як чисте становлення, і вторинну - чуттєво оформлену, рухому і плинну. Чиста ідея - первинна (чиста) М.; вторинна (чуттєво-плинна) М. - така структура платонівського світонородження, де ідея є дещо раціональне і вільне, а М. - випадкове і тому необхідне й неминуче ("Тимей"). Пізніше Плотин зазначав, що потреба у понятті М. з'являється лише там, де відбувається процес виникнення одного явища з іншого. Значну увагу проблемі М. приділяв Августин. М. у нього є суцільною невизначеністю: вона одночасно і "ніщо" і "дещо", "є" й "не є", повна відсутність форми і спроможність приймати різні форми. Антиномічний характер М., за Августином, обумовлює й антиномічність уявлень про неї: треба погодитися з тим, що її впізнаєш, не розуміючи, що де таке. Зрештою, Августин вважав М. створеною Богом. У новий час М. ототожнювалася з механічним субстратом (Гольбах, Гельвецій та ін.), саморухомою сутністю (Толанд, Спіноза). Берклі виступав з критикою поняття М. на тій підставі, що людське сприйняття здатне дати уявлення про окремі речі, але не про загальний їх речовинний субстрат. Якісно новий аспект у розуміння М. вніс марксизм, який, виходячи з матеріалістичного розуміння історії, звернув увагу на нередукованістьМ. до природних, зокрема фізичних явищ і речей. Енгельс заперечував існування "М. як такої" поза конкретними її проявами, розглядав М. як суперечливу, рухому єдність усього сущого. Ленін піддав критиці спроби інтерпретувати відкриття у фізиці на межі XIX - XX ст. як доказ можливості "зникнення М." Він визначав М. як категорію для позначення об'єктивної реальності, котра "дана у відчуттях", відбивається ними, але існує незалежно від них. З'ясування сутності М. відбувалося в історії філософії та науки при розгляді окремих питань: М. і субстанція; М. і свідомість (дух); М. і рух; М., простір і час; види і форми руху М. та ін. Матеріалісти ототожнювали М. з об'єктивною і самодостатньою дійсністю, субстанцією, універсумом, буттям, ідеалісти розглядали її переважно як субстрат, неістинну, минущу буттєвість, яка не має самостійного значення поза певним ідеальним чинником або відіграє негативну роль пасивного опору позитивним духовним інтенціям. XX ст. пов'язане, з одного боку, з намаганням редуктивного матеріалізму звести психічні процеси до фізичних і функціональнокібернетичних, з другого - з критикою редукціонізму, зокрема фізикалізму, і розробкою уявлень про структурно-емерджентну природу М. (критичний реалізм Селларса та ін.). Пробудження в останні десятиліття XX ст. інтересу до нестійких і нерівноважних процесів у природничих науках (синергетика, теорія катастроф та ін.), яке спостерігається і в сфері суспільного життя (проблеми геополітичних ризиків і загальноцивілізаційної динаміки, бурхливий розвиток конфліктології, стратегії перехідних процесів і кризових станів і т.д.) висуває на чільне місце питання трансформацій, межовості матеріальних процесів і, одночасно, проблему збереження їх самоідентичності. У цьому вимірі М. постає як "повнота", у якій відсутні абсолютно стійкі і незмінні утворення (речі, структури, рівні, відношення), актуальне перебуває у єдності з потенційним, а їх взаємоперетворення постає як перманентний процес оновлення дійсності; отож М. виступає як тотальність, або єдність, яка, розгортаючись у собі, залишається собі тотожною. Зазначений підхід набув розвитку в постнекласичній методології. У той же час для філософії XX ст. характерним є розчинення категорії М. в категорії буття або інших поняттях, призначення яких - зняти опозиції психологічного і фізичного, духу і М., суб'єкта й об'єкта, ідеї і речі ("нейтральні елементи досвіду" Шаха, "ціле" Сметса, "царина сутності" Сантаяни, "Бог" Тилліха, "думка про-" Гуссерля, "дике Буття" Мерло-Понті тощо).

НІГІЛІЗМ ( від лат. nihil - ніщо) - світоспоглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції заперечення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Н. виражається у запереченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, духовних підвалин буття, культурних засад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської історії. Абсолютною формою Н. є самогубство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через відносні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з усвідомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності В. иявом Н. є світонастанова, що відповідає ситуації межування з екзистенційною "безоднею"; зрештою, він стає засобом переоцінки цінностей. В Н. існують дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В укр. Н. ця типологія представлена войовничістю "vita heroica" й фаталістичним песимізмом представників "vita minima", тобто агресивною позицією перебільшення потенцій національного буття і психологічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, Н. притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна провокація (випробування цінностей); редукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; ситуація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності в процесі відкриття шляхів свободи). В історії нігілістичного звершення виокремлюють "філософський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний" Н. В Античності ідеї Н. проявлялися у вченнях софістів, кіренаїків, кініків, епікурейців та скептиків. Середньовічний Н. постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської догматики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзорно-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самоствердженні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII ст. (перебільшені домагання на отримання абсолютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "понятійного існування", а історії - до руху та взаємозв'язку категорійних рядів) З. нецінення повноважень розуму на абсолютне панування призвело до краху оптимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Н. (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (рос. тероризм XIX ст.). У Ніцше Н. стає усвідомленою характеристикою західної культури. Добою Н. він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява моралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фразою: "Бог помер". На зламі XIX - XX ст. виникають дискурси "підозри", позначені Н. Це активний Н., що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідомого (Фройд). Катастрофізм XX та поч. XXI ст., світові війни, поява та крах тоталітарних систем, техногенні аварії, небезпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини.

ПАЦИФІЗМ ( від лат. pacificus - миротворчий) - суспільно-політична течія, етичний принцип. Основна мета і спрямованість П. - зменшення масштабів мілітаризації суспільства, а в ідеалі - скасування воєн як таких. П. виходить із невиправданості, нелюдськості і шкідливості будь-якої війни, вбачаючи у громадянській єдності (зокрема, узгодженій непокорі) шлях до обмеження мілітарних зазіхань держави. Пацифістські ідеї, настрої та поведінкові прояви можна простежити з стародавніх часів, зокрема у морально-релігійних настановах, які звеличували ненасильство і ригористичну покору обставинам без активного спротиву, але в той же час із послідовним моральним засудженням активного злочинства. Послідовного П. дотримуються окремі течії християнства (квакери, духоборці, свідки Єгови тощо). З часів Відродження гуманістична думка починає розвінчувати лицарський етос мілітарності і "життя у подвигах та звитязі" (за Еразмом Роттердамським). Утопічна думка також принципово заперечувала стан війни як такий, що суперечить розумній, суголосній людській природі та організації суспільного життя (П. загалом тяжіє до утопізму, але це не заважає філософії та ідеалу П. позитивно впливати на суспільство). Організовані рухи за мир виникають в Європі і Пн А. мериці після завершення наполеонівських війн. П. цих рухів живився здебільшого ліберальним переконанням у тому, що економічний прогрес і процвітання є неможливими в умовах війни З. годом, на рубежі XIX - XX ст., П. стає органічно притаманним анархістському та деяким відгалуженням соціалістичного руху. З поширенням практики загального військового призову (особливо за часів Першої світової війни) П. починає пов'язуватися з особистісною життєвою позицією людини, веліннями її совісті, відмовою брати до рук зброю і служити у війську (т. зв. "безумовний П."). Такого роду поведінковий П. поставив на порядок денний і зробив реальністю альтернативну військову службу, толерантне ставлення до людей, які з релігійних міркувань відмовляються від військової служби. Актуальність П. в сучасних умовах підсилюється тим, що руйнівна сила мілітарності стає за наявності засобів масового знищення смертельно небезпечною для самого існування людства.

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

СУПЕРЕЧНІСТЬ - у загальному вигляді взаємовиключення протилежностей, у світі людини - боротьба їх носіїв: класів, станів, груп, осіб. Залежно від специфіки протилежностей розрізняють С. формально-логічні і діалектичні. Перші являють собою покладання деякого змісту (А) і його заперечення (не-А) в один і той самий час, і в одному й тому самому відношенні. В діалектичних С. заперечення є не просте відкидання чи заперечення даного, а протиставлення іншого, протилежного змісту (форми - матерії, сутності - явищу, свободи - необхідності...). По відношенню до світу в цілому С. - це логічні форми відтворення руху і розвитку, а стосовно людини - об'єктивні форми її буття і розвитку. В пізнавальному і антропологічному аспектах С. проходить ряд етапів розвитку: тотожність (цілісність об'єкта); відмінність (виділення і оформлення відмінних сторін, інтересів тощо); протилежність (дозрівання відмінності до загального рівня), які спочатку відповідають одна одній; С. (вияв їх несумісності); пошуки в пізнанні основи С., а в реальному процесі - зміна основи для її розв'язання. Поява С. в пізнанні і суспільному житті є свідченням того, що виникла проблема, яка потребує розв'язання. Терміни "С." та "боротьба" у загальному вигляді можна застосовувати лише метафорично. В пізнанні і житті людей С. відіграють роль джерела розвитку - тою мірою, якою вони розв'язуються. Нерозв'язані С. стають гальмом розвитку. Розв'язання С. відбувається різними способами залежно від сфери їх функціювання. В пізнанні такий спосіб полягає у відкритті їх основи, поєднанні чи синтезуванні протилежностей у межах цілісного об'єкта чи явища, в яких вони доповнюють одна одну. В соціальних процесах розв'язання С. здійснюється шляхом вдосконалення, реформування тієї основи, яка їх породжує. При цьому С. втрачають свій конфліктний характер, переходять у стан примирення, а їх носії - у стан партнерства, співробітництва, що й стає визначальним фактором прогресу суспільства. В теоретичному вигляді тут діє та форма синтезу протилежностей, яку відкрив Фіхте: протилежності частково зберігаються, частково знищуються - в результаті й зникає їх напруження, гострота, вони кількісно зменшуються К. оли ж основа суперечливих суспільних стосунків замінюється насильно, революційним шляхом, то старі протилежності теж замінюються новими, - і весь процес починається спочатку. С. у логіці відображає взаємовиключення, взаємозаперечення. Воно означає, що в міркуванні вважаються істинними дві взаємовиключні думки щодо того самого предмета, взятого в один і той самий час і в тому самому відношенні. С. є одним із центральних понять логіки. У більш широкому розумінні С. означає: 1) положення, за якого одне висловлювання виключає інше, несумісне з ним; 2) твердження про тотожність вочевидь різних об'єктів; 3) наявність (у міркуванні, теорії) двох висловлювань, з яких одне є запереченням другого. Теорії, для яких справедливий закон С., називаються несуперечливими. Проникнення С. у міркування чи наукову теорію робить їх логічно неспроможними.