(про+ставлення+тощо)

1) у просторовому значенні — від, з, із

2) вказує на відправну точку або відстань — від, з, на

3) вказує на часові відношення — з, від, через

4) вказує на джерело, походження тощо — від, з

5) вказує на матеріал, речовину, з яких щось виготовляють — з, із

6) вказує на особу, у якої щось купують, одержують — у

7) вказує на відтворення з оригіналу, на переклад з мови тощо — з

8) вказує на причину, підставу для дії — від, з, через

9) вказує на захист, звільнення, розлучення, утримання від чогось — від, з

10) показує співставлення, розрізнення — від

* * *

1) у просторовому значенні вказує на вихідний пункт дії або руху з; вихідний пункт при визначенні або відліку відстані від; положення предмета або його частини стосовно іншого предмета на; з, зі

2) у часовому значенні вказує на початковий момент процесу з, починаючи з; дату до; передається орудн. вiдм.

3) указує на джерело або походження від, з; передається poд.; вiдм.; особу, у якої що-небудь отримують, здобувають, купують у, в; відтворення оригіналу або зразка, а мову, з якої робиться переклад з

4) указує на причину, спонуку від, з, із, по; через; підставу по, з, із

5) указує на запобігання або утримання від чого-небудь від; звільнення, позбавлення кого-небудь, рідше чого-небудь від, з; приховування чого-небудь від кого-небудь від; розставання з; віднімання з, від

6) указує на зіставлення від

7) указує на матеріал, з якого що-небудь зроблено з, із

8) указує на особу або предмет, на честь яких що-небудь називають по, за

9) у сполученнях

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД - сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють установити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, виявити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням); різновид історичного методу (див. історизм). Як систематично розроблений метод сформувався в XIX ст. у порівняльному мовознавстві (Гумбольдт, Гримм, Востоков), етнографії (Морган, Тайлор) П. ізніше його почали широко застосовувати в різних сферах природничого і суспільного знання: анатомії, антропології, геології, історії, соціології тощо. В соціології застосування П.-і.м. пов'язане з ідеями Конта, Спенсера, Дюркгейма Л. огічною основою П.-і.м. є зіставлення і порівняння об'єктів дослідження і встановлення ознак схожості та відмінності між ними. За характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні, історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види П.-і.м.: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне П.-і.м., що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження. Успіхів було досягнуто переважно в аналізі генетичних зв'язків та явищ взаємовпливу на основі історико-генетичних порівнянь Д. ля застосування історико-типологічних порівнянь необхідно було виділити теоретичні принципи типізації суспільних явищ. В сучасній філософії нема єдиного погляду на цю проблему, бо спроби циклічного розгляду історичного процесу чи пошуки його синхронних зрізів (Шпенглер, Тойнбі) не позбавлені схематизму. В сучасній соціології наявна тенденція поєднання П.-і.м. із структурно-функціональним аналізом. Зберігає своє значення і Марксове вчення про суспільно-економічні формації, яке стало основою типізації стадій суспільних процесів. Нині П.-і.м. застосовують у порівняльних дослідженнях культур і цивілізацій, при порівнюванні різних соціальних інститутів (сім'я, виховання тощо). Разом із тим робляться спроби переосмислити методологію порівняльно-історичного дослідження, збагатити П новими засобами.

1) ведення ( чогось); піклування; ціна; видаток; орендна плата; нарахування; сума позову; збір, мито; податок; доручення, завдання, місія; завідування; обов'язок, зобов'язання; вимога; заставне право; обтяження ( речі); обвинувачення, звинувачення, ставлення за вину; відповідальність; пункт обвинувачення; обвинувальний висновок; обернення догани ( або стягнення); письмова деталізація вимог сторони у справі; особа, яка перебуває під опікою (піклуванням); напуття присяжним ( з боку голови суду); аргументація по справі; аргументація у позовній заяві на спростування можливих аргументів відповідача; військ. висновок суду; розм. в'язень

2) стягувати, збирати, обкладати; нараховувати, покладати видатки ( на когось); призначати ціну; доручати; покладати (обов'язки, функції тощо), зобов'язувати; вимагати; обтяжувати заставою; обвинувачувати, звинувачувати, висувати обвинувачення ( проти когось); інструктувати (напучувати) присяжних засідателів ( про голову суду)

•

- charge a jury

ВІЙНА - складне соціально-політичне явище, стан суспільства, в якому основним видом діяльності є організована збройна боротьба між державами, класами або націями (народами). У міжнародно-правовому аспекті В. - це легітимне здійснення державою збройного насильства відносно іншого суб'єкта права, яке змінює статус їхніх відносин (термін дії міжнародних угод тощо). Стан В. у суспільстві визначається наявністю організованої збройної боротьби в тій чи іншій специфічній формі, яка змінює основні форми його буття. Так, В. передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації. Руйнівний характер В. простежується впродовж останніх сотень років при обчисленні людських втрат. У XVII ст. загинуло у війнах 3 млн. осіб, тоді як у XVIII ст. ця цифра складала 5,2 млн., а в XIX ст. - 5,5 млн. У XX ст. В. включила в об'єкт руйнування не тільки воєнні формування, а й цивільне населення, природне середовище. В роки Другої світової В. тільки цивільних загинуло 2 млн. осіб І. сторико-філософська традиція аналізу В. починається з фрагментів Геракліта, згідно з якими "В. - батько всього і всього цар". Демокрит одним із перших серед античних мислителів почав розрізняти внутрішні та зовнішні В., а Платон розкрив економічні причини В. і намагався в "Законах" визначити правила ведення В. Позитивне ставлення до В. в Античні часи змінилося в епоху Середньовіччя й Нового часу на моральне засудження її наслідків та мрії щодо "вічного миру". Еразм Роттердамський, Спіноза визначали В. не тільки як засіб політичної боротьби, а й як стихійне лихо. В. раніше за мир досягла розвинених форм, тому раніше знайшла своїх теоретиків Н. ім. "філософ В." Клаузевіц дослідив зв'язки В. з політикою, визначаючи першу як "продовження політики іншими, насильницькими засобами", а останню - як "розум уособленої держави". Він доводив утопічність мрій про "вічний мир" Н. адмірна політизація в тлумаченні В. марксистськими теоретиками XIX - XX ст. заважала усвідомленню визначення В. як такого напруження збройної боротьби між конфліктуючими сторонами, межі якого визначає розумна політика. Традицію розгляду В. у двосторонніх зв'язках з політикою підтримали нім. теоретики (Мольтке, Шліффен), рос. вчені XIX ст. (Леєр, Міхневич), укр. воєнні теоретики XX ст. (Байков, Колодзінський, Петлюра) та ін. В. як засіб вирішення конфліктів між соціальними суб'єктами досягла свого апогея в кін. XIX - пер. пол. XX ст. За сучасних умов можливої ядерної катастрофи вона не може вважатися актом адекватної поведінки в конфліктній ситуації, інструментом розумної політики, тому політико-етичний поділ на справедливі та несправедливі В. втрачає сенс. Мир як політична альтернатива В. завжди включає можливість вибору шляхів мирного розв'язання соціальних конфліктів. Своєрідним підсумком того, що було зроблено мислителями за тисячі років, є формула: В. наскрізь суперечлива. Вона дає здобич і прибуток, рабів та коштовності, але водночас доводить до нищення навіть переможців (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні протиріччя за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), "оздоровлює" дух народів і, разом з цим, викликає ниці пристрасті (Гегель, Кант). Сучасний світ не став пост'ядерним, а тому несе нові загрози миру - через поширення ядерних матеріалів, ядерний шантаж держав, які володіють ядерною технологією та ракетною зброєю. Ядерна В. не відкинута остаточно й навіть передбачається воєнними доктринами деяких країн.

1) підхід, точка зору, ставлення ( до справи тощо); принцип; звернення; спроба вступити у переговори; наближення військового судна до торгівельного у відкритому морі ( для визначення національності останнього)

2) звертатися; намагатися вступити у переговори, починати переговори; наближатися (про військове судно; для визначення національності торгівельного судна у відкритому морі)

1. n

1) негативна відповідь; незгода

2) відмова, відхилення

3) негативне ставлення; негативна сторона (риса)

4) недолік, мінус; негативний факт

5) негативний тип (герой)

6) заборона, вето

7) негативний результат голосування (референдуму тощо)

8) грам. заперечна частка, заперечення; заперечна форма; заперечне речення

9) мат. від'ємна величина

10) ел. катод, негативний полюс; фот. негатив

2. adj

1) негативний; заперечний; від'ємний

2) безрезультатний

3) нігілістичний; песимістичний; що (огульно) заперечує

3. v

1) робити марним; зводити нанівець; нейтралізувати

2) відхиляти, відкидати; спростовувати; заперечувати

3) забалотувати

4) амер. накладати вето; не затверджувати; скасовувати, відміняти

* * *

1) негативна відповідь; незгода; відмова, відхилення

2) принцип або положення, виражені в заперечній формі

3) негативна риса, сторона; недолік, мінус; негативний факт

4) icт. заборона, вето

5) гpaм. заперечення, заперечна частка; заперечне речення

6) мaт. негативна величина

7) eл. негативний полюс, катод

8) фoтo негатив

9) ні; не так; невірно (особл. у розмові по телефону)

1) негативний

2) негативний, безрезультатний

3) невиразний, безбарвний; негативний, поганий

4) негативний, нігілістичний; песимістичний, який ( огульно) заперечує

5) фoтo негативний, зворотний ( про зображення)

6) мeд. резус-негативний ( Rh-negative)

1) робити марним; зводити нанівець; нейтралізувати

2) відхиляти шляхом голосування (резолюцію, кандидатуру); забалотувати

3) aмep. накладати вето, заборону; не затверджувати; скасовувати

4) відхиляти, відкидати; спростовувати

ПЕСИМІЗМ ( від лат. pessimus - найгірший) - настрій занепадництва духу; концентрація уваги на несприятливих аспектах певної ситуації; негативне оцінювання людського існування та всесвітньої перспективи; розглядання культурного чи історичного процесу як шляху до повного розпаду, деградації та смерті; визнання необхідності присутності в культурі критичних та скептичних тенденцій противаги як чинників сприяння збереженню її життєздатності Р. адикальна форма П. має безумовний характер, розглядаючи буття як страждання, а небуття як позбавлення від мук І. ноді сприйняття минулого як недосяжного зразка призводить до визнання необхідності знищити все, що створено після досягнутої вершини. Відносний П. визнає реальність зла чи недосконалості у світі, але як чинника, що його можливо подолати. Песимістичні ідеї можна зустріти ще в Античності: міф Гесіода про п'ять "віків", упродовж яких людство приречене на виродження; елевсинські містерії; релігійно-моральні союзи (на кшталт піфагорійського); трагедії Есхіла, Софокла та Еврипіда; ідеї софістів, які актуалізували протиріччя між природою та культурою; традиція скептиків тощо. Критичне ставлення до культури було характерне для багатьох середньовічних теологів, гностичних рухів. Особливого значення тут набували есхатологічні уявлення християнства. Критицизм щодо оптимістичних поглядів ренесансного антропоцентризму наявний у поглядах Петрарки, Помпонацці, Лютера, Монтеня, Мак'явеллі. Своєрідну позицію, відмінну від просвітницької (віра у безмежні можливості знання), посідали Віко, пізніше Руссо. Поняття П. почали активно використовувати у друг. пол. XIX ст. разом із його антонімом - оптимізмом. Новітньої філософської обробки П. набув у системах Шопенгауера та Гартмана. Погляди представників багатьох художніх рухів та мислителів XX ст. (теоретики екзистенціалізму, Франкфуртської школи, структуралізму, постмодернізму) хоч і позначені П. відносно подальшої долі культури, історії й людства, проте несуть у собі глибокий критичний аналіз процесів, що виникають у цій царині.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ - філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатогранності структурних специфікацій. Ф.к. необхідно відрізняти від філософії історії, оскільки цикли розвитку культури не збігаються з етапами історичної еволюції, а також від соціології культури, яка вивчає культуру в процесі її емпіричного функціювання в соціумі З. самого початку поняття культури (або аналогічне йому) в стародавній європейській та східній філософській думці означало цілеспрямований вплив людини на природу, виховання людини, слідування певним морально-духовним принципам. Лнтичні софісти та кініки виступили з ідеями критики культури, повернення людини до природи. Китайський даосизм також пропонував відійти від однобічного людського "дао" і повернутися до всеосяжного вищого "дао" Всесвіту. В християнстві, починаючи з раннього, критерієм ставлення до культури стає не природа, а Бог. З друг, пол. XVIII ст. починається новий етап у розвитку філософії культури. Під культурою починають розуміти всю сукупність досягнень у науках та мистецтвах, а в Ф.к. розгортається широке коло досліджень, які потім розгалужуються на філософію мови, філософію міфу, філософію релігії, філософію права тощо. Руссо критикував культуру й цивілізацію за штучне посилення нерівності порівняно з природним станом нерівності у первісному суспільстві. Гердер розглядає культуру в контексті історичного розвитку людства як прояв здібностей людського розуму. Ніцше виходить із твердження про природну антикультурність людини, а культуру розглядає як засіб поневолення й боротьби за владу Ш. пенглер звертається до порівняльного аналізу головних історичних культур, вважаючи кожну з них замкненим організмом із властивим їй життєвим циклом. Тойнбі, продовжуючи розвивати ідею локальних цивілізацій, намагається об'єднати їх єдиним знаменником на кшталт "Граду Божого" Августина. В останній трет. XIX - перш. пол. XX ст. антропологи та етнографи (Тайлор, Боас, Крьобер, Малиновський) досліджували примітивні суспільства з точки зору функціювання їх культурних інститутів, а культура починає розглядатись як цілісність, що ієрархічно впорядковує елементи та системи. Представники культурної антропології почали розглядати культуру як інваріантну стабільну структуру, що є способом збереження, акумуляції й передачі соціального спадку. Фройд розглядає культуру як засіб соціального пригнічення і разом з тим як форму можливої сублімації. Неофройдизм вбачає в культурі знакову систему закріплення психічних переживань К. ассирер та Юнг вивчали символічні властивості культури, зокрема, останній вважав, що певні символи можуть активізувати архетипи колективного позасвідомого. В філософських концепціях постіндустріального суспільства (Велл та ін.) культура виступає важливим засобом гармонізації стосунків як всередині соціуму, так і між людиною і природою.