(поглядом)

обвести

1) обводити, обвести, (о мног.) пообводити и пообводжувати. -сти жениха и невесту вокруг налоя - обвести молодих круг стільця;

2) (очерчивать) обводити, обвести, пообводити, обрисовувати, обрисувати, пообрисовувати. -сти круг циркулем вокруг чего - обцирклювати що. -дить, -сти оградою что-л. - обгороджувати, обгородити що. -сти город стеною, валом, рвом - обгородити (обмурувати) місто муром, обсипати валом, обкопати ровом. -сти глазами, взором - обвести оком (очима), поглядом, перебігти очима. Его вокруг пальца не -дёшь - його не одуриш сплоха. Обведённый - обведений, пообводжуваний.

* * *

несов.; сов. - обвест`и

1) обво́дити, обвести́ и пообво́дити

2) ( огораживать) обгоро́джувати, обгороди́ти, огоро́джувати, огороди́ти; ( обносить) обно́сити, обнести́

оспорить кого, что змагатися, сперечатися з ким, з чим и проти кого, проти чого, заперечувати, заперечити що, збивати, збити що, перепирати кого. -ать у кого что - змагатися, сперечатися з ким за що. Его -вает другой учёный, говоря… - з ним (проти нього) змагається другий учений, кажучи… -ать какое-л. мнение, взгляд - змагатися, сперечатися з якоюсь думкою, з поглядом, заперечувати, заперечити якусь думку, погляд. -ать законность акта - заперечувати правність (законність) акту. -ать правдивость данных сведений - заперечувати справедливість поданих відомостей. -ать чьё-либо право (не в свою пользу) - заперечувати, заперечити чиє (и кому) право. -ать у кого-л. право (для себя) - сперечатися (змагатися) з ким за право. Он -вает у меня это право - він змагається (сперечається) зо мною за це право. Он -вает (отрицает) это моё право - він заперечує мені це право. Сосед -вает у меня эту землю - сусід змагається (сперечається) зо мною за цю, землю. Они -вают друг у друга что-л. - вони змагаються один з одним за що. Оспоренный - заперечений.

* * *

несов.; сов. - осп`орить

1) (выражать несогласие, отрицать) запере́чувати, запере́чити, оспо́рювати, оспо́рити

2) ( спорить) спереча́тися; ( состязаться) змага́тися

розпач (-чу) (м. р.) и (-чи) (ж. р.), розпука, від[од]чай, безнадія. [Гляну на дівчину - бліда, грізна, сама розпач гіркая (М. Вовч.). Страшна безнадія німа стиснула їй душу (Грінч.). Крик, повний одчаю (Крим.). Ударила з розпуки об поли руками (Г. Барв.)]. Предаваться -нию - см. Отчаиваться. Приходить, прийти в -ние - впадати, впасти в розпач, в розпуку, в безнадію, збезнадіїтися. Приводить в -ние - доводити (призводити) до розпачу кого. Я в -нии, что не могу этого для вас сделать - мене аж розпач бере, що не можу вам цього зробити. Под влиянием -ния, с -ния - з розпачу, з одчаю. С -нием - розпачливо. Полный -ния - розпачливий, розпучливий. [Глянула на його розпачливим поглядом].

* * *

1) поглядати (редко поглядатися), позирати на кого, на що и (переводя взгляд) по кому, по чому, (быстрым взглядом) зиркати, поглипувати, накидати, закидати оком, скидати оком, очима на кого, на що; срв. Поглядывать. [Сидиш, позираєш на сонце, ждеш ночи (Тесл.). Та на свого джуру поглядається (Дума). Он Кассій зирка голодно з-під лоба (Куліш). Кулинка не йде, а пливе, та скидає очима на свою плахту то з сього, то з того боку (Кониськ.). А Онисько давно вже на твою Софію оком накидає (Грінч.)]. -вать исподлобья - поглядати (позирати, зиркати) на кого, на що з-під лоба, сторч. -вать искоса - скрива, скоса, зизим оком поглядати, позирати на кого, на що. -вать с интересом, с любопытством - цікавим оком поглядати (позирати) на кого, на що. -вать недоверчиво, подозрительно - сторожким оком (поглядом) поглядати (позирати) на кого, на що. -вать на часы - поглядати, позирати на годинника. -вать по сторонам, вокруг - розглядатися роздивлятися, роззиратися (на всі боки, навкруги). [Стояла та розглядалась (Коцюб.)]. -вать друг на друга - поглядати один на одного, ззиратися між собою;

2) (посматривать) наглядати, назирати кого, що и чого, поглядати, позирати, подивлятися на кого, на що и чого. [Виглядала з-за угла на город та подивлялась на слуг (Н.-Лев.). Подивляйтесь на слабого, чи не треба буде йому чого (Звин.)]. -вайте за моим домом - наглядайте моєї хати, поглядайте, подивляйтесь моєї хати и на мою хату.

* * *

1) погляда́ти, позира́ти, подивля́тися, погляда́тися; спогляда́ти, спозира́ти, ( бросать взгляды) зи́ркати, пози́ркувати, закида́ти [ка́рим] о́ком

2) ( за кем - присматривать) нагляда́ти (за ким, кого), назира́ти, пантрува́ти, па́нтрити (за ким, кого, над ким)

I. потопнуть или потонуть потопати, потопнути, потопти, потонути, поринати, поринути, у[за]топитися; срв. Тонуть. [Потопає моя доля край синього моря (Пісня). Місяць потоп у широкому морі темних хмар (Грінч.). Усе поринуло в холодному тумані. Човен затопився. Купаючись, він утопився]. -пать взглядом - утопати, поринати поглядом, очима, затопитися очима (Ворон.) в кому, в чому. Потопавший - топлений, топленик. Медаль за спасение -ших - медаль за ратування топлеників.

II. (ногами) потупати (ногами).

* * *

1) ( топать некоторое время) поту́пати, потупоті́ти, потупота́ти; погу́пати

2) ( пойти) поту́пати, погу́пати, потьо́пати, потьо́патися

проводить

1) проводити и проводжати, провести, опроводжати, опроводити, випроводжати, випроводити, (отвести) відпроваджувати, відпровадити, (обычно немного) надводити, надвести, підводити, підвести кого куди. [Лукаш провів мене за царину (М. Вовч.). Ой, хто мене молодую проведе додому? (Пісня). Нагодує, на дорогу дасть і випроводить за село (Квітка). Я вас опроводжу аж додому (Квітка). Відпровадьте мене туди горами (Франко). Надвела трохи вулицею (Л. Укр.). Я вас надведу аж додому (Крим.). Підемо, підведу тя (тебя) за село (Франко)]. Я -дил его в город - я провів (надвів) його до міста. -жать взглядом - проводити поглядом, очима кого;

2) (из дому; со двора) виряджати, вирядити, випроводжати и випроваджувати, випроводити, проводжати (спроводжати) и проводити, провести кого. [Виряджала в світ мене матінка (Рудан.). Її в дорогу виряджали сестриці, подруги й брати (Самійл.). Спроводжала мати доньку в чужу сторононьку (Пісня). Проводжала сина мати (Шевч.). Провела я синочка свого у військо]. Мать -дила сына на войну - мати вирядила сина на війну.

* * *

несов.; сов. - провод`ить

1) проводжа́ти и прово́дити, провести́, випроводжа́ти и випрова́джувати, ви́провадити; диал. опрова́джувати, опрова́дити и опрово́дити

2) (отправлять, снабдив необходимым) виряджа́ти, ви́рядити и повиряджа́ти, випроводжа́ти, ви́провадити

пронзить (остриём) проколювати, проколоти, простромлювати, простромити, проштрикувати, проштрикнути, просаджувати, просадити; ( остриём, взглядом, криком) пронизувати, пронизати, проймати, про(й)няти, прошивати, прошити, (гал.) прошибати, прошибти; (многое) попроколювати, попростромлювати и т. д. [Стріла йому серце прошила. Прошив мене лютим поглядом. Почув, мов його проняв той погляд пекучий (Грінч.). Гострий сарказм пройме його колючою сатирою (Єфр.). Наче хто мене в серце списом проняв (М. Вовч.). Воно, як кат, прошибало його наскрізь (Стефаник)]. Пронзённый - проколотий, простромлений и т. д.

* * *

несов.; сов. - пронз`ить

1) простро́млювати, простроми́ти и попростро́млювати, пройма́ти, пройня́ти, прони́зувати, прониза́ти, прошива́ти, проши́ти; ( прокалывать) проко́лювати, проколо́ти, проштри́кувати, проштрикну́ти, проса́джувати, просади́ти; диал. прохро́млювати, прохроми́ти

2) (перен.: пронизывать, проникать) прони́зувати, прониза́ти, прошива́ти, проши́ти; ( пронимать) пройма́ти, пройня́ти

проникнуть (сквозь что, куда) проходити, пройти, просмикуватися, просмикнутися, промикувати(ся), промкнути(ся), (грубо) продиратися, продертися (крізь що, куди); (только куда) добуватися, добутися, діставатися, дістатися, досягати, досягти, (грубо) удиратися, удертися, утискатися, утиснутися. Вода -кла сквозь потолок - вода пройшла крізь стелю. Свет свободно -кает сквозь стекло - світ вільно проходить крізь скло. Пыль -кает в легкие - пил проходить у легені. Солнечный луч -кал сквозь трещину в ставне, сквозь листья - сонячний промінь про(с)микувався крізь шпару у віконниці, крізь листя. Пуля -кла до самой кости - куля пройшла аж до кістки. Ветер сквозь щели -кал в избу - вітер крізь шпари заходив у хату. Сквозь брешь в стене он -ник в крепость - пробоїною в мурі він промкнув (дістався) у фортецю. Посредством хитрости он -ник в крепость - хитрощами він добувся у фортецю. Путешественник -ник в глубь Африки - мандрівець добувся (дістався) у глиб Африки. Стараться -нуть куда - добуватися куди, (грубо) лізти, пролазити куди. Свет, тепло и дождевая вода -кают в пахоть - світ, тепло та дощова вода проходять (вникають) у ріллю. Печаль -кает в сердце - туга вникає в серце (Л. Укр.). -кать, -нуть в тайны природы - доходити, дійти таємниць природи, збагнути таємниці природи. Это мнение начинает -кать в умы людей - ця думка починає доходити до розуму людям. -кать взглядом, взором - прозирати, прозирнути, проглядати, проглянути(ся), продивлятися, продивитися. [Погляд чорних очей неначе прозирає наскрізь (Неч.-Лев.). Ой гаю-ж, мій гаю, густий не прогляну (Пісня). Не глибоко проглянув він у душу селянинові (Куліш). Такий ліс густий, що й не проглянешся. Ще прикріше подивилася дочці у вічі, неначе хотіла продивитися їй у душу (Мирн.)]. -кать, -нуть в сознание чьё - доходити, дійти до свідомости кому. -нуть мыслью, умом куда - пророзуміти, прозирнути в що, куди, збагнути що. [Пророзумівши в саму річ справи, я мимоволі посміхнувся (Корол.)]. -кать кого, что - проймати, про(й)няти, переймати, пере(й)няти, промикати, промкнути кого, що. Проникающий - проникливий, той, що проходить, про(с)микується и т. д. крізь що, куди. [Уп'явся в мене довгим, у душу проникливим поглядом (Корол.)]. Проникнутый чем - про(й)нятий, пере(й)нятий, промкнутий чим. [Людина промкнута високою думкою, світом науки (Неч.-Лев.)].

* * *

несов.; сов. - прон`икнуть

1) проника́ти, прони́кнути; несов. промкну́тися; ( взглядом) продивля́тися, продиви́тися; ( проходить) прохо́дити, пройти́; (распространяться, укрепляться в чём-л.) просяка́ти, прося́кнути и прося́кти

2) (во что - перен.: прозревать) прозира́ти, прозирну́ти (у що, що); (несов.: постичь) збагну́ти (що)

(об уме, взгляде) проникливий, пронизуватий, гострий. [З розумними гострими очима (Грінч.). Виявлював розум проникливий (Куліш). Проникливий погляд (Франко). Проникливе в душу до письменника зазирання (Єфр.). Постерегла своїм пронизуватим поглядом (Неч.-Лев.)]. Проницательно - проникливо, пронизувато, гостро. [Глянула на нього проникливо (Л. Укр.). Гостро глянула на його баба (Грінч.)].

* * *

1) (огнём) палати, палахкотіти и палахкотати, палахкати, палахтіти, жахтіти, бухтіти, яритися, горіти. [Круг неї полум'я палало (Котл.). Восковая свічка цілу ніч палала (Грінч. III). Увесь задній ріг її (клуні) вже горів, палахкаючи полум'ям та димом (Грінч.). Мов та свічка, що палахкотіла перед ним широким полум'ям (Г. Барв.). Сонце там страшне жахтить огнем, огняні сипле стріли (Грінч.). Вогні бухтіють (Харк.). На горах за шпилями, вкритими лісом, пишно горів вечірній світ сонця (Неч.-Лев.)]. Дрова в печке -лали - дрова в грубі палали (палахкотіли, палахтіли, горіли). Город -лает - місто палає (палахкотить, палахкоче);

2) (переносно: пламенеть) палати, палахкотіти и -тати, паленіти, поломеніти, пашіти, горіти. [В серці рани глибокі палають (Л. Укр.). В серці я зненависть мала і помстою мої палали груди (Грінч.). Блищать очі, палахкотять щоки (Неч.-Лев.). Він палає продати воли, а тут купця нема (М. Вовч.). Відчув, що він під тим поглядом аж паленіє (Крим.). Щоки пашать, очі горять (Коцюб.). На личку в тебе літо рум'янеє пашить (Крим.). До кужеля рука болить, до горілки душа горить (Пісня). Ти гнівом дихаєш, гориш (Олесь)], Щёки у неё -лали - щоки (лиця) у неї и їй палали (палахкотіли, паленіли, пашіли).

* * *

1) пала́ти; ( излучая сильный свет) ярі́ти и ярі́тися, яри́тися, я́тритися и ятри́тися; ( вспыхивая) палахкота́ти, палахкоті́ти, палахті́ти; ( гореть) горі́ти

2) ( от прилива крови) паші́ти, пала́ти

палкий, пекучий. [Вона прибігла до нього страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, бліда, як мара (Коцюб.)].

* * *

1) зго́да; (лад, миролюбие) зла́года, лад, -у, ла́года, диал. зла́да; ( единодушие) односта́йність, -ності; (соглашение, взаимная договорённость) порозумі́ння

2) ( гармония) гармоні́йність, гармоні́чність; (звуков) суголо́сся, суголо́сність

3) ( секта) рел. се́кта; ( течение) течія́

1) по́гляд

2) (часто pl) ви́раз (очей, обличчя)

3) ви́гляд; зо́внішність

1) диви́тися; огляда́ти

2) бу́ти ува́жним; сте́жити

3) ( як дієслово-зв'язка у складеному присудку) ма́ти ви́гляд, здава́тися

4) виража́ти (поглядом, виглядом)

5) вихо́дити на..., бу́ти зве́рненим на...

•

- look about

••

(тит'ий, тит'ей) колоти, проколювати, встромляти, шити, упиратися поглядом, наставляти прямо ВН, Г-СК; титьме кӧзӱн / гӧзӱн тору тайа не задивляйся на гнідого коня Г / СГ; тит' амайым не можу пошити СГ; пор. тик-.

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА - в широкому розумінні - вчення про природу (сутність) людини; у вужчому - течія в західноєвропейській, переважно нім. філософії, що склалася у пер. пол. XX ст. А. ф. як спеціальна галузь започаткована працями Щелера і Плеснера (кін. 1920-х рр.). Її виникнення пов'язане з кризою класичних уявлень про людину та зі спалахом людинознавчих пошуків у кін. XIX - на поч. XX ст., із здобутками біології, психології, етології, медицини та інших наук, а також з передчуванням небаченої проблематизації людського чинника у наш час. Найближчі філософські передумови А. ф. - філософія життя Дильтпея та Ніцше, ідеї Фройда, феноменологія Гуссерля, натурфілософія Дриша; вона також увібрала біопсихологічні розробки Ікскюля, Келера, потому Болька, Портмана, Бейтендейка, Лоренца. Ознакою кризового стану класичного людинознавства Шелер вважав наявність на поч. XX ст. трьох різновидів уявлень: 1) греко-християнських (про Адама, Єву, творіння, рай, гріхопадіння); 2) греко-античних (самосвідомість людини вперше підноситься до поняття про особливий статус її у світі; в основі всього універсуму вбачають надлюдський розум, до котрого причетна людина - єдина з усіх істот); 3) природознавчих й генетично-психологічних уявлень (людина - достатньо пізній підсумок розвитку Землі, істота, котра різниться од попередніх форм тваринного світу тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які вже частково наявні раніше). Відсутність єдності між окресленими уявленнями спричинилася до спроби "на якнайширшій основі дати новий досвід філософських антропологій" (Шелер), наснажений пантеїстичним поглядом на людину як найдивовижнішу істоту, здатну трансцендувати себе, завдячуючи духові. Водночас дух розглядається як незвідний до філософської рефлексії. А. ф. притаманне прагнення осмислити укоріненість людини у світ та її якісну специфіку, яка розглядається у єдності органічних, душевно-емоційних, пізнавальних можливостей, культурних та соціальних імплікацій. Досліджуючи феноменологію органічних форм, Плеснер розглядає як визначальну сутнісну ознаку людини її ексцентричність: постійне хитання між необхідністю пошуків відсутньої рівноваги зі світом та намаганням усунути рівновагу, вже досягнуту в культурі й суспільному житті. За Геленом, людина відкрита світові через свою біологічну непристосованість, котра долається завдячуючи доцільній діяльності, створенню штучного середовища у вигляді культури та суспільних інститутів. Визначаючи людину як "творця й витвір культури", Ротхаккер і Ландман намагаються уникнути соціологічного редукціонізму в тлумаченні культури та людської сутності, визначаючи біопсихічні передумови моральності тощо. У руслі провідних ідей А. ф. формувались релігійна антропологія (Хенгстенберг, Гаммер, Ранер та ін.), педагогічна антропологія (Левіт, Гелен, Ротхакер та ін.), культурна антропологія (Ландман, Ротхакер та ін.), політична антропологія (Лемберг, Фюслайн, Риффель, Кальтенбрунер, Арендт, Рикер та ін.), історична антропологія ("нові французькі історики", близькі до школи "Анналів"), лінгвістична антропологія тощо. У кін. 60-х - на поч. 70-х рр. XX ст. у Мюнхені друкується фундаментальна п'ятитомна "Філософська антропологія сьогодні" (Больнов та ін.). 80-ті рр. позначено інтенсивною взаємодією А. ф. та герменевтики (7-томне видання "Нової антропології" під ред. Гадамера та Фогелера). Багато концепцій А. ф. (про органічну недостатність людини, ексцентричність, сублімативність, про деструктивність соціуму щодо природних підвалин людського буття та ін.) засвідчують її націленість на критичний перегляд класичних людинознавчих уявлень. Тяжіючи до багатьох "заперечних" (термін Шелера) посткласичних теорій людини, А. ф., на відміну від них, прагне водночас зберегти неперервність новоєвропейської світоглядної традиції, смисловими віхами якої стали, зокрема, антропологічне розмірковування, з одного боку, Канта, з іншого - Фоєрбаха. У Канта взаємопов'язані три зрізи антропознавства: теоретична антропологія (пізнання людини та її здатностей, передусім психічних), прагматична (пізнання людини в її практичних намірах та діях), моральна (розглядає людину в стосунку до всього, що та повинна створити, керуючись мудрістю, згідно з принципами метафізики моральних норм). Сучасні філософські антропологічні уявлення тяжіють до поєднання "позитивної" та "негативної" (заперечувальної) тенденції (остання особливо вияскравлена у Ніцше). Гайдеггер кваліфікує всю традиційну філософську гуманістику як вияв антропоцентричної зарозумілості людини, яка піднесла власне життя до "командного статусу всезагальної точки відліку", перетворила світ на "несвіт", зробила саму себе заручницею - засобом для втілення власних проектів панування над світом. Фуко показує, як на зміну бінарній антропологічній структурі класичної доби, елементами якої є істина й омана, приходить"тринарна структура" сучасної доби: людина, її безумство та її істина; він акцентує на когерентності антиномій антропологічної думки ("Історія безумства у класичну добу"). Логічним завершенням подібних тенденцій стала настанова Больнова щодо "сутності людини" як "відкритого питання": стикаючись із все новими виявами розмаїття сутнісних рис, ми не можемо достеменно знати, чи йдеться про певну їх сумірність, чи про непозабуту суперечність І. сторія філософсько-антропологічної думки в Україні позначена домінуванням ідеї про "вкоріненість людини у буття" ("сродність", "природовідповідність" у Сковороди). Ця ідея розгортається у взаємодію "внутрішньої" та "зовнішньої" людини. Проте переважання інтравертної світоглядної настанови "кордоцентричного персоналізму" постійно актуалізує питання про поєднання останнього з "Фавстовим началом" (Хвильовий, Юринець у 20-ті рр., антропологічний поворот 60-х рр., репрезентований школою Шинкарука). Філософсько-антропологічні розвідки Кульчицького (Мюнхен) наснажені спробою поєднати всі погляди на людину, які дає, побіч філософії, синтез природничих та гуманітарних наук, релігія та мистецьке відтворення "людського". Враховуючи кризовий стан сучасної культури, особливого значення для розмислу набуває питання про взаємодію близького до органічності шару "ендотимної підвалини" та близького до духовності шару "персональної надбудови". Слідуючи за Шелером, Кульчицький обстоює взаємодоповнюваність спроб "спіритоцентричного" та "біоцентричного" вивчення людини. Переваги цих спроб особливо унаочнюються при розгляді расово-психічних, геопсихічних, історичних, соціопсихічних, культурноморфічних та глибинно-психічних чинників, які зумовлюють характерологію укр. народу. Кульчицький акцентує на тому, що загальнолюдське існує у конкретних постатях національних чи епохальних (пов'язаних з історичною добою) типів, формування яких зумовлене національними та епохальними ("історично-часовими") психічними структурами.

Гоголь, Микола Васильович (1809, с В. еликі Сорочинці, Полтавщина - 1852) - рос. письменник; витоки його художньої культури, зв'язки з укр. культурним середовищем, вплив на долю України зробили його невіддільним від укр. духовної історії. За соціальним станом Г. був "паном середньої руки"; сімейні зв'язки дозволяли йому одержати добру освіту в Ніжинській гімназії вищих наук, але не забезпечували належної чиновницької кар'єри. Г. відмовився від служби і педагогічної роботи, ставши з 1835 р. професійним літератором. В психологічному складі Г. сполучались риси яскраво демонстративного типу - артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, схильність до розіграшів та містифікацій, удавана таємничість, - з неспокоєм, самозаглибленістю і самоаналізом інтроверта, що збагачувало його художню натуру. В літературу Г. увійшов "Вечорами на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832), де повного мірою виявилося його глибоке проникнення в образність укр. міфології. Світ "Вечорів", забарвлений оптимізмом і радістю життя, є контрастною паралеллю до понурого буття Петербурга; в оповідках "Рудого Панька" всі ознаки карнавальності - переодягання, кожухи назворот, дотепні лайки, раблезіанська зажерливість. Образ Дніпра розростається до символу світової ріки, що поєднує "наш світ" із "тим", "нижнім", заглянути в який так само недозволено, як в очі зла. Ця тема посилюється в збірці "Миргород", де Хома Брут здійснює "шаманський політ", заглядаючи в середину вод Дніпра з "млосно-страшною насолодою" і зрештою гинучи від погляду Вія. Образ зустрічі поглядом зі світовим злом зустрічаємо і в Петербурзьких повістях ("Портрет"). Тут провідною темою стає імперська столиця; Г. створює соціологічно точні реалістичні картини і своєрідну "петербурзьку міфологію". Місто набуває рис нереального простору - антисвіту, в якому сіра безкольоровість дня-буденності не протистоїть примарності ночі. На одному полюсі - свідомість, яка ковзає по поверхні абсурду буття, майже не затримуючись на безглуздості ситуацій, на другому - самосвідомість, що набуває рис відчуження від людини її другого "Я" ("Ніс"). Тема роздвоєння і двійника звучить також в "Тарасі Бульбі" (Остап - Андрій). Двійником самого Г. став його персонаж - Хлєстаков ("Ревізор", 1836). Він заповнює собою ту соціальну форму, що наготована для нього суспільством і в яку він потрапив випадково, ставши для провінційного міста всім та сам залишився нічим. Вершина творчості Г. - "Мертві душі" (перший том). Твір названо поемою, що навіювало аналогії з Дайте: подорож Чичикова повторювала ідею оцінки людських пороків через розміщення їхніх носіїв у колах пекла. Тільки архітектоніка Дантового пекла точна, а в країні мертвих душ панує хаос ("дороги розповзалися в усі боки, мов раки, коли їх висиплють з мішка"). Образи поеми Г. - це ніби двійники нормальних і навіть позитивних людей "середнього світу", тільки спущені в "нижній світ" і тому мають карнавальні, сміхові, сюрреалістичні риси. Тема маленької людини набуває тут нового звучання: Чичиков просто "бере, як усі", але приниженість робить його прагнення вибитися "нагору" потворно сильним. Торгуючи небіжчиками, Чичиков набуває рис антихриста, оскільки смерть робить кріпаків рівними їх власникам, а Чичиков немов би вдруге їх покріпачуе. Продовження подорожі Чичикова мало привести всіх до прозріння і порятунку, але великої поеми очищення у Г. не вийшло. Через карнавальність і сміх Г. у "нижньому світі" відчував щось страшне і абсурдне. Спроби ж Г.-романтика знайти опертя для веселої сили життя у загальноприйнятій системі цінностей призводили до жалюгідних результатів. Відчуваючи, що він не виконає свого обов'язку перед людством, Г. написав твір "Вибрані місця з листування з друзями" (1847), який викликав велике обурення і в консервативних, і в ліберально-демократичних читачів. Г. готовий припустити, що Христос був не Богом, а людиною, але рівною Богу тому, що любив усіх "просто так". Захищаючи самодержавство, Г. хоче бачити функцію царя в державі саме в цій любові до підлеглих. Але вчити кожного його власній майстерності ніхто не може, бо кожен є "майстер своєї майстерності". Г. формулює ідеї, від яких відштовхувались пізніше спроби реформувати філософію рос. православ'я.

[br]

Осн. тв.: цикл повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832) - "Сорочинський ярмарок", "Ніч перед Різдвом" та ін.; "Тарас Бульба", "Старосвітські поміщики", "Вій" та ін.; повісті "Ніс" (1836), "Портрет" (1835), "Шинель" (1842), комедія "Ревізор" (1836), поема "Мертві душі" (1842) та ін.

ЛОГІКА НОРМАТИВНА (прескриптивна логіка) - погляд на логіку в аспекті дослідження логічних феноменів як специфічних норм, дослідження того, як повинен розмірковувати раціональний суб'єкт; уточнення логічної проблематики у зв'язку з іншим, дескриптивним поглядом на логіку в аспекті того, яким чином людина обґрунтовує свої думки і дії. Розрізнення нормативного і дескриптивного підходів проводиться не тільки у логіці, а й у теорії прийняття рішень. Зустрічається інше розуміння терміна "Л.н." - як логіки норм.

ЦІННІСТЬ - термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи Ц. було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання - що таке Ц. Істина відповідає на питання - якою є реальність, Ц. відповідає на питання - що є, бажаним або яким щось повинно бути В. ідкриття неможливості вивести Ц. з опису того, що існує (і навпаки), належить англ. філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і Ц. набула статусу як проблеми "фактичного - ціннісного". У філософії XX ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ Ц. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX ст. Ц. розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології - тобто природа Ц. не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення Ц. XX ст. успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи Ц. - об'єктивістську та суб'єктивістську Л. інію об'єктивістського розуміння Ц. започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології Ц. вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа - зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння Ц.: у відповідності з цим поглядом Ц. належать до психічних об'єктів - їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи Ц. включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. XX ст.: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння Ц.: джерелом Ц. є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); Ц. є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом Ц. є почуття (т. зв. емотивізм - Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння Ц. схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію Ц. зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція Ц. містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння Ц. знаходять у нім. філософа Лотце, а у XX ст. найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман А. ле передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції Ц., найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер В. ін виходив з того, що послідовна теорія Ц. може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кін. XX ст. суперечка двох названих підходів до проблеми Ц. існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи Ц. прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів - як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Ц., за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу Ц. на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу Ц., наголошують на різниці між Ц. та її носієм. Носій Ц. - це деяка основа, яка "тримає" на собі Ц., або субстрат, в якому вона втілена. Носієм Ц. може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і т. д. є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм Ц. у даному разі є розум, інтелект. Переважно Ц. поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" Ц. (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні Ц. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні Ц. (ті, що є засобом для утвердження інших Ц.) і самодостатні або, інакше, внутрішні Ц. Духовні Ц. є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) Ц. є засобами для утвердження інших Ц. Самодостатні Ц. володіють більшою мірою ознаками об'єктивних Ц.: їхнє буття як Ц. не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні - від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні Ц. поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та ін. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ Ц. на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські Ц. - це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Ц. партикулярні - це Ц. даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні Ц. існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними Ц. Ц. містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Ц. відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних Ц.