(одна)

bir

ДІАЛЕКТИЧНА ЛОГІКА - наука про філософське мислення, створена Гегелем і викладена ним у творі "Наука логіки" (1812 - 1816). Основний її принцип - тотожність мислення і буття. Ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру Д. л. Вона складається з трьох розділів: вчення про буття, сутність і поняття. Дана послідовність відображає процес людського пізнання, яке починається з безпосередніх, зовнішніх властивостей речей - буття, потім заглиблюється в їхню сутність і, створивши поняття, перетворює їх на предмет дослідження. Через це Д. л. збігається з теорією пізнання В. ся Д. л. є системою філософських категорій, кожна з яких - певне визначення принципу, ланка його розгортання. Це стосується і першої з ланок - початку логіки, що фіксується збігом початку і принципу. Але принцип має і подальші категоріальні визначення. Тому вони не тотожні. Ця двоїстість синтезується в положенні: початок є найпростіша, найелементарніша форма принципу. Наступний логічний рух збагачує принцип новими визначеностями, а розходження його з принципом знімається принципом сходження від абстрактного до конкретного. Конкретне Гегель розумів як єдність багатоманітного або як єдність протилежностей. Одна категорія переходить в іншу, протилежну, і навпаки: виникає синтез, який є основою розгортання нових категорій. Оскільки протилежності не існують відокремлено одна від одної, то за допомогою принципу єдності протилежностей утворюється необхідний зв'язок логічних форм, і їх рух є внутрішньо закономірним. Послідовне розгортання єдності протилежностей здійснюється у вигляді принципу заперечення заперечення, за яким побудована вся система Д.л. Він виражає синтез полярних категорій, які нероздільні і в той же час негативні одна до одної. Оскільки загальна послідовність категорій відтворює загальний процес людського пізнання, діє принцип збігу логічного та історичного: в античній філософії основною була категорія буття, в Новий час - сутність, в нім. класичній, і особливо, в гегелівській, - поняття як основна форма діалектичного мислення. На кожному з трьох ступенів логічного процесу Гегель відкрив специфічну форму зв'язку категорій чи понять: у бутті - перехід, у сутності - співвідносність протилежних визначень - рефлексію (їх відображення одна в одній), в понятті - розвиток. Генетичну структуру буття утворюють три основні категорії: якість - кількість - міра. В ній діє закон переходу якісних змін в кількісні і навпаки. Мінливість буття дає змогу відкрити його постійну основу, субстрат. Оскільки речі з'являються й зникають, вони постають як явища, і через них мислення заглиблюється в сутність. Структура другої ступені теж потрійна: сутність - явище - дійсність Н. айбільш глибинним тут є закон діалектичної суперечності. Гегель сформулював положення, за яким всі речі в самих собі суперечливі, суперечність є корінь всякого руху і життєвості. Суперечність Гегель тлумачив як єдність протилежностей, які, отже, не мають самостійного значення. Вони - моменти, підпорядковані сторони чогось третього. Це третє - носій протилежностей, їхня основа. Гегель подає подвійний перехід від сутності до явища і навпаки. Тому вся друга книга його твору є логічним спростуванням агностицизму Канта, який цей перехід заперечував. Поняття - третій ступінь логічного процесу - становить єдність буття і сутності. Цим поняття в Д. л. відрізняється від його розуміння в традиційній логіці, в якій його визначали як відтворення лише суттєвих властивостей речей. Формою існування поняття Гегель вважав розвиток - розкриття й конкретизацію поняття. Стадіями такого розвитку постають суб'єктивне поняття, поняття об'єкту та їх єдність - ідея. До останньої Гегель відносив ідею пізнання, практичну ідею і їх єдність - абсолютну ідею, тому що саме поєднання пізнання і практичної діяльності є для людини найбільш глибоким, абсолютним знанням. Таким чином поєднуються логіка (наука про категорії як форми мислення), теорія пізнання (яка вивчає процес і ступені пізнання) і діалектика (яка утворює основні зв'язки категорій як логічних форм мислення і пізнання). У вітчизняній літературі проблемам Д. л. приділялась велика увага. Особливе значення мають праці Шинкарука, він відродив традицію дослідження нім. філософської класики в Україні і створив школу такого дослідження.

СУПЕРЕЧНОСТІ СУСПІЛЬНІ - діалектичні взаємодії протилежних, співвідносних, взаємовиключних і водночас взаємообумовлених протилежностей, що існують у вигляді поєднаних одна з одною визначеностей суспільного буття. С.с. - центральна категорія діалектичного пояснення суспільного життя, оскільки нею відображаються джерела його саморозвитку. При першому погляді на суспільне життя С.с. найчастіше залишаються нез'ясованими, оскільки різні визначеності суспільного буття на цьому рівні пізнання можуть виступати вже як поєднані одна з одною протилежності. Але їх відношення не виявляє себе і не усвідомлюється як відношення С.с Д. ля такого усвідомлення дані визначеності повинні бути співвіднесені одна з одною. Це здійснюється, як правило, при з'ясуванні сутності протилежностей даної С.с., тобто на рівні глибокого наукового вивчення суспільних явищ. Таким чином, і в реальності, і в теорії реальна С.с. виникає та усвідомлюється як жива єдність протилежностей, що напружено і невпинно взаємодіють одна з одною, розкриваючи свою сутність. Кожна пара протилежностей існує в контексті численних конкретних зв'язків і суспільних взаємодій з іншими діалектичними парами. Багатоманітні опосередкування протилежностей у реальних суспільних відносинах мають вирішальне значення для визначення специфіки С.с. За слабкого розвитку або у випадку згортання структур, що опосередковують відношення "полярних" сил, сторін суспільного життя, стає реальною загроза прямих руйнівних зіткнень протилежностей. Найбільша небезпека і вірогідність таких зіткнень криється в деспотичних, диктаторських суспільних структурах. Створення і налагодження цивілізованої системи суспільних зв'язків, установ та ін. заходи забезпечують опосередкування протилежностей в С.с., є об'єктивною діалектичною закономірністю, яка забезпечує існування і вдосконалення таких складних утворень, як суспільство, перехід на нові ступені історичного розвитку.

1) ( противительный союз) одна́ко, но; (при противопоставлении главного предложения придаточному уступительному или одного из членов предложения другому с уступительным союзом) всё ж, всё же, между те́м, тем не ме́нее ( несмотря на это)

2) ( вводное слово) одна́ко; всё же; ( по крайней мере) по крайности

АВТОНОМІЯ і ГЕТЕРОНОМІЯ ( від грецьк. αυτονομία - незалежність; ετεροζ - інший) - у найзагальнішому значенні словом "автономія" позначають наявну міру незалежності будь-якого явища від зовнішньої причинної зумовленості. Терміном "гетерономія" позначають, зовнішню зумовленість чого-небудь у будь-якому сущому. Будь-яке суще має деяку основу ("суть") своєї якісної визначеності, але ця основа або суть (внутрішнє, глибинне в явищі) може існувати тільки завдяки оточенню, яке обмежує і тим визначає кордони сущого. Проте оточення не тільки обмежує будь-яке суще в його бутті, а вплітає це суще в систему взаємодій та взаємозв'язків. У природничих науках основну увагу звертають на найважливіші умови, від яких залежить буття даного сущого; але при цьому виходять з припущення, що всі інші види взаємозв'язків у Всесвіті залишаються незмінними. Цей взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин (внутрішнього в явищі і його оточенні) властивий для всього, що існує, тому А. і Г. можна вважати категоріями онтології. Тема успадкування і мінливості (пристосування організмів до середовища) - одна з важливих тем в еволюційній біології. Кожний людський соціум володіє більшою мірою автономії, ніж будь-який біологічний. Ступінь цієї автономії визначається незалежністю, по-перше, від природного оточення, і, по-друге, від того, наскільки культура даного соціуму не підпорядкована впливові інших соціумів. У другому випадку термін "автономія" стає синонімом вислову "самобутність культурна". Можна, отже, говорити про ту чи іншу міру автономії (самобутності) етносів, націй, цивілізацій. Поняття А. і Г. застосовується також щодо окремої людини. Історичні дані свідчать, що в первісних (архаїчних) культурах переважали колективні цінності над цінністю особистої А. Поцінування А. (суверенності) особистості є передусім явищем модерного часу, яке здобуло особливо широке визнання в Зх. Європі у зв'язку з процесом демократизації. Цьому сприяло поширення філософських ідей, що перемістили в центр уваги проблему співвідношення свободи волі та зовнішньої зумовленості (детермінованості) свідомості та поведінки людини. До філософських течій XX ст., які визнають здатність людини бути суверенною особистістю і наголошують на цінності особистої А., належать: персоналізм, екзистенціалізм і ті напрями філософії людини, що закорінені в релігії протестантизму. Гетерономні тенденції виявляють позитивістські та еволюціоністські концепції; марксистське розуміння природи людини має виразний гетерономний характер. Поряд з позитивними елементами особистої А. модерне суспільство породило і певні негативні різновиди А. і Г. Індивідуалізм набув ознак "хибного індивідуалізму", коли егоцентрична етика, цілераціональність та абсолютизація технократичних підходів призвели до "атомізації суспільства" - появи індивідів, не пов'язаних між собою ніякими духовними взаєминами. До того ж, продукти діяльності людей виходять з-під їхнього контролю і, набувши автономного існування, перетворюють людей на свої власні засоби. Атомізоване суспільство породило також особливе суспільне утворення - "масу", специфіка психічних та поведінкових особливостей якої полягає в легкій навіюваності, піддатливості щодо зовнішніх впливів - з боку засобів масової інформації, ідеологій та харизматичних лідерів. Залежно від обґрунтування А. і Г. в етиці всі етичні концепції поділяють на дві групи - автономну та гетерономну етику. Найбільш виважену концепцію автономної етики у новочасній філософії обґрунтував Кант. Зароджена в надрах філософії Канта проблема інтерсуб'єктивності знайшла подальше осмислення у XX ст. - в комунікативній філософії (Апель, Габермас). Поняття А. відіграє також важливу роль у різних галузях прикладної етики - біоетиці, медичній етиці, екологічній етиці та ін. Одним із найважливіших тут є питання про межі особистої та колективної автономії. Напр., в медичній етиці проблема А. постає у випадку права людини розпоряджатися власним життям: загальновідомі дискусії етичного та правового характеру щодо самогубства, евтаназії, клонування, зміни людиною власної статі та ін. Складність проблеми в кожному з таких випадків полягає в тому, що розширення права особи вирішувати щось на власний розсуд часто зачіпає права інших осіб або ж тягне за собою негативні соціальні наслідки (хай навіть у майбутньому). Що стосується автономії культурних спільнот - таких, як етнічні спільноти та нації, то тут важливим є питання збереження та захисту культурної самобутності етносів та націй від дії руйнівних чинників гетерономного походження. Це одна із найважливіших проблем етики міжнародних та міжетнічних стосунків.

АЛЬТЕРНАТИВА ( від лат. alter - один (другий) з двох) - 1) Кожний з членів строгої диз'юнкції, яка виражає дві або більше можливостей, що виключають одна одну. Напр., судження "кути бувають або прямі, або гострі, або тупі" містить три А. 2) Думка, що суперечить іншій. Напр., "деякі рослини розмножуються спорами" є А. щодо думки "жодна рослина не розмножується спорами". Взаємовідношення таких висловлювань за значенням істинності характеризується законом виключеного третього. 3) Необхідність вибору між двома можливостями, що виключають одна одну; кожна з цих можливостей.