(літератури)

Бахтин, Михайло Михайлович (1895, Орел - 1973) - рос. теоретик та історик літератури, філософ. Розпочавши з оригінальної спроби осмислення людського "Я" в контексті філософії вчинку ("До філософії вчинку", поч. 20-х рр.), Б. увів до розгляду тему "Іншого", передусім в естетичному контексті ("Автор і герой в естетичній діяльності", поч. - серед. 20-х рр.), що парадоксальним чином сполучає аспекти любові і смерті: остання постає як "форма естетичного завершення особистості". Досліджуючи поетику Достоєвського, Б. відкрив такий різновид естетизації "Іншого", коли цей "Інший" зберігає власний "голос" і внутрішню "незавершеність". Осмислення під цим кутом зору художнього світу письменника дозволило Б. створити концепцію "поліфонічного роману", основоположником якого він вважав Достоєвського, а пізніше висунути ідею діалогічної сутності культури взагалі, утвердження її "межового" характеру. Серед інших продуктивних ідей Б. - фундаментально розроблене уявлення про "сміховий світ" європейського Середньовіччя, концепція "хронотопу" (художньо осмисленої просторово-часової єдності) і його літературних функцій, поняття "позиція позазнаходження" як умова розуміння в культурі, "великий час" культури та ін. Важливість комплексу цих ідей для сучасної гуманістики робить Б. одним із найвпливовіших рос. мислителів XX ст.

[br]

Осн. тв.: "Проблеми поетики Достоєвського" (1929); "Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу" (1965).

Білий, Олег Васильович (1948, Київ) - укр. філософ. Закінчив УАД (1973). Докт. філологічних наук (1988). Керівник науково-дослідницької групи Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, перший заст. головного редактора ж. "Політична думка". Фахівець у галузі філософії культури, теорії літератури, естетики, політичної філософії. Автор багатьох статей, розділів колективних монографій, індивідуальних досліджень. Праця Б. "Політологія посткомунізму" була видана укр. і англ. мовами, перевидана у доповненому вигляді у США і рекомендована як посібник для студентів амер. ун-тів.

[br]

Осн. тв.: "Літературно-художня цінність" (1986); "Таємниці "підпільної людини" - художнє слово - буденна свідомість - семіотика в лади" (1991); "Політологія посткомунізму" (1995) та ін.

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА - виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. герменевтика) - як її відгалуження, з другого боку - Г.ф. є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку Г. ф. розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 - 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" - це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування Г.ф. відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрмахером іДильтеєм, містили ідею визначення смислу будьякого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Г.ф. Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеггера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора - т. зв. "герменевтичне коло" - узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракщя між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будьякого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці Г. оловний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Г.ф. трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація - не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упердженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації.

Грушевський, Михайло Сергійович (1866, Холм, нині Польща-1934, м.Кисловодськ, похований на Байковому цвинтарі у Києві) - укр. історик, громадсько-політичний і державний діяч, організатор укр. науки. Закінчив історико-філософський ф-т Київського ун-ту (1890). Учень Антоновича. Від 1894 р. - магістр і проф. Львівського ун-ту. Голова НТШ (1897-1914). Співзасновник (із Франком) і редактор "Літературно-Наукового Вісника" (1898). Від 1897 р. пише й потомно видає монументальну "Історію України-Руси"(т. 1-Х, ч. 1, Львів, 1898; Київ, 1936) та більш популярні курси укр. історії: "Нариси історії українського народу" (1904), "Коротку історію України" (1910), "Ілюстровану історію України" (1911). Кабінетний вчений, але й політик: не тільки вивчав, а й творив історію. Співзасновник і заступник голови Укр. національно-демократичної партії (1899). З початком Першої світової війни переслідувався як "мазепинець" і "австрофіл": зазнав арешту (1914), у 1915 р. - заслання (Симбірськ, Казань, Москва). З падінням царизму - голова Укр. Центральної Ради, чільний ідеолог та архітектор її політики - курсу на автономічний федералізм, а зрештою (IV Універсал) - і на державну незалежність УНР та розбудову "народної республіки, яка б дбала про інтереси трудящих мас". Суспільно-політичні погляди цього періоду викладені у брошурах "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі нової України" та ін. Від березня 1919 р. перебував в еміграції. Заснував Укр. соціологічний ін-т (1919, Прага, пізніше Відень). Відхилив запрошення на роботу від ун-тів Європи і США і в 1924 р. повернувся в Україну. Активно займався розбудовою науково-дослідних установ ВУАН. З 1929 р. - акад. АН СРСР. Після арешту в 1931 р. був звільнений, але наприкінці 30-х рр. оголошений "заклятим ворогом народу". Г. - чільний представник новітньої укр. історіографії: автор першого цілісного історіографічного викладу минулого (до серед. XVII ст.) укр. народу - наукової бази його національної ідеології. Як історик народницької школи вважав, що народ - це "єдиний герой історії". Саме він (а не еліта, з її готовністю до асиміляції із завойовниками) пов'язує історичні періоди "в одну цілісність". Народницькі погляди Г. еволюціонували від романтичного народництва - через "позитивне" (живлене франко-англ. позитивізмом) - до народництва, опертого на соціологію Дюркгейма та його школи. Г. послідовно обґрунтовував ідею самостійності укр. народу, окремішності його історичних та мовних витоків. Його вплив на укр. історичну свідомість базується: 1) на чіткому розмежуванні "українсько-руської" та "великоруської" народностей, як двох коренів двох різних історій - від Київської держави, з одного боку, та Володимиро-Московської - з другого; 2) на доведенні тяглості укр. історичного поступу від великодержавного середньовічного Києва (через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та Козацьку держави) до сучасності; 3) на обґрунтуванні неперервності історії укр. народу, всупереч перервності його державності. У висвітленні історичного процесу вважав себе "істориком-соціологом". Зрештою дійшов висновку про визначальність в історії ''конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій" та необхідності й бажаності повороту до суспільства соціалістичного гатунку. У питанні про автономізм/федералізм був переконаним федералістом: в 1909 р. писав про Чорноморсько-Балтійську федерацію українців, білорусів, литовців на чолі з Україною, в 1918 р. - про "федерацію світову", в 1920 р. - про Сполучені Штати України (про федерацію "фактичних республіканських громад"). Г. - фундатор львівської і київської школи істориків.

[br]

Осн. тв.: "Визволення Росії і українське питання / Статті і зауваження" (1907); "3 політичного життя Старої України / Розвідки, статті, промови" (1917); "Початки громадянства (генетична соціологія)" (1921); "Історія української літератури". В 6 т. (1923 - 1925); "З історії релігійної думки на Україні" (1925); "Історія України-Руси". В 11 т., 12 кн. (1991 - 1998); "Щоденник (1888 - 1894 рр.)" (1997); "Листування Михайла Грушевського" (1997).

ДЖАЙНІЗМ - інд. неортодоксальна релігійно-філософська система, заснована близько VI - V ст. до н. е. мандрівним проповідником Вардгаманою. У давній Індії Д. становив собою третю за значенням релігійну традицію після брагманізму й буддизму, набувши поширення переважно у центральних її областях Я. дром літератури Д. і одним із його напрямів є сакральний канон. Метафізика Д. виступає дуалістичною системою, поділяючи все існуюче на дві вічні та неподільні субстанції або сутності: душу або живу субстанцію (джива), яка притаманна таким природним силам, як вітер та вогонь, а також рослинам, тваринам та людям; та недушу або неживу субстанцію (аджива), яка включає матерію, простір, час, ефір. У залежності від ступеня пов'язаності з адживою, джива може виступати у двох формах буття: досконалому і недосконалому. В стані недосконалого буття джива, перебуваючи у поєднанні з матерією (кармою), втрачає свої потенційні якості, зазнаючи страждань; у стані ж досконалого буття джива позбувається матерії (карми), досягаючи звільнення. Відповідно до двох видів буття, Д. поділяє пізнання на недосконале та досконале. Абсолютне знання становить один з аспектів звільненої свідомості, це - вища мета. Процес відновлення абсолютного знання постає як послідовне усунення небажаних кармінних перешкод. Карма є досить важливим поняттям Д., яке, на відміну від більш абстрактного його розуміння індуїзмом та буддизмом, вирізняється своєю натуралістичною природою. Карми грають вирішальну роль у подальшій долі живої істоти, обумовлюючи майже всі її якості С. аме у боротьбі з кармами і полягає релігійна практика Д. Значну увагу Д. приділяє етичним поглядам, які базуються насамперед на вченні про агімсу та три ідеали, або ж скарби: праведної поведінки, праведної віри та праведного знання. Д. має власні детально розроблені космологічні та міфологічні уявлення.

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих - 1911) - нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім - у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, - у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).

Донцов, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя - 1973) - укр. філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму Ф. ах правника здобув у Петербурзькому ун-ті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському ун-ті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині московофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. Од 1914 р. жив у Відні та Берліні, од 1916 р. - у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. Од 1919 р. - знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. Од кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), од 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 - 1953) викладав укр. літературу в ун-ті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", од 1913 р. залишалася незмінною О. бґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади - найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота. До опонентного кола Д. належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса - Леніна, "пересякнутий отрутою московофільства", противагою якого в Д. є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним - негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини - визначальні моменти світогляду Д.

[br]

Осн. тв.: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).

Емпедокл з Акраганта (490 - 430 до н. е.) - давньогрецьк. філософ; знатного походження, Е. відзначався багатьма обдаруваннями і різноманітними досягненнями (в галузі літератури, драматургії, політики, медицини, риторики тощо). У філософському вченні Е. здійснює синтез багатьох космогонічних ідей досократпиків. За Е., першооснову буття складають чотири елементи (стихії): вогонь, земля, повітря та вода, як незмінні "корені сущого". Все існуюче утворюється через їх поєднання та розмежування під дією двох всесвітніх сил - Любові (дружби, приязні) та Ворожнечі (відрази, розбрату). Під дією Любові світова сфера стає єдиною, навіть розрізнення стихій зникає у вищій точці цієї єдності. Під дією Ворожнечі відбувається відчуження речей одна від одної і панує принцип множинності. Існування Космосу являє собою своєрідну пульсацію дії то Любові, то Ворожнечі - що призводить або до єдності, або до розмежування. Вчення про чотири елементи стало одним із принципів фізики Аристотеля і складало основу фізичних уявлень про речовину аж до часів Ньютона та Лавуазьє. Певним чином воно відтворюється й у сучасному уявленні про чотири основні агрегатні стани речовини: твердий, рідинний, газоподібний та плазматичний.

[br]

Осн. тв.: "Про суще"; "Очищення".

Жане, П'єр (1859, Париж - 1947) - франц. лікар-психопатолог та психолог. Представник франц. емпіричної психології кін. XIX ст., яка, нагромадивши величезний клінічний матеріал, зробила спробу перейти до створення структурної картини особистості - переважно на основі самоспостереження. Особливе значення мають праці Ж. з проблем пам'яті та фіксації у ній часу. Створена ним панорама неврозів підкреслює значення драматичного дисонансу поміж нижчими ("позасвідомими") і вищими психологічними процесами. На відміну від психоаналізу, Ж. вважає психічні конфлікти не джерелом неврозів, а порушенням вищих психічних функцій. Праці Ж. мали певне значення для стрімкого розширення психологічного кругозору сучасної йому європейської літератури, а також для становлення у сучасній психологічній науці шкіл Піаже-Виготського.

Зеленецький, Костянтин Петрович (1812, за ін. даними 1814 - 1858) - філолог-русист, автор праць з філософії, письменник, проф. Ришельєвського ліцею в Одесі (1837 - 1858). Закінчив філософське відділення зазначеного ліцею і його коштом був відряджений у 1833 р. до Московського ун-ту. Опублікував більше ЗО праць, переважно з історії та теорії літератури. Розмірковував у деяких з них над проблемами "філософії граматики". Намагався синтезувати філософію Шеллінга і Канта. Людину і природу розглядав як єдиний організм, дві форми прояву Вищого Розуму (несвідомого в природі, самосвідомого в людині). Тому закони розуму вважав законами як буття, так і пізнання. Але застерігав: можливості людського розуму не безмежні: дух відкриває нам закони буття і пізнання, але не свого власного існування. Тому релігія важливіша за філософію, бо розум зрештою неминуче "занурюється" у віру. У філософії історії З., услід за Гердером і Шеллінгом, поширював закони онтогенезу людини на філогенез народів (і людства).

[br]

Осн. тв.: "Досвід дослідження деяких теоретичних питань". В 4 кн. (1835 - 1836); "Система і зміст філософського мововчення та її застосування до мови російської" (1841); "Вступ до загальної філології" (1853) та ін.

Камю, Альбер (1913, Мондові, Алжир - 1960) - франц. філософ-екзистенціаліст, письменник, драматург. Отримав освіту і почав творчу діяльність в Алжирі. В роки Другої світової війни - учасник (разом із Сартром) франц. руху Опору, співр. і редактор газ. "Комба" ("Боротьба") - органу руху Опору; лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У перший період творчості (ЗО - 40-ві рр.) у загальній перспективі екзистенційного філософування К. розробляє ідеї т. зв. абсурду філософії. К. цікавиться не стільки змалюванням абсурду, скільки проблемою його подолання. Будь-які форми людської діяльності позбавлені раціонального змісту і тому є "рівноабсурдними" ("можна лікувати чуму, але можна й топити печі крематоріїв"), але рівноприйнятність альтернатив є такою лише з раціоналістичної точки зору. З позицій "життєвих" - екзистенційних, моральних - такі альтернативи зовсім не рівноцінні. Це дає підставу К. для висновку, що не все є абсурдним: дещо у світі "все ж має певний сенс, і це - людина... єдина істота, яка шукає цей сенс". Тим самим окреслюються певні спонуки, що дозволяють знайти твердий ґрунт для подолання абсурду, і формою такого подолання К. вважає "бунт". З цього висновку починається другий період творчості К. - період "бунту", що відкривається публікацією есе "Бунтівна людина" (1951), на сторінках якого К. робить спробу проаналізувати "бунтівну свідомість в Європі за останні два століття". К. різко протиставляє бунт і революцію. Остання, на його думку, лише замінює один порядок (раціональність) іншим, тому в ній обов'язково відбувається "переродження Прометея на Цезаря" (про це свідчить історичний приклад якобінців і більшовиків). Єдиний вихід - "бунт" як постійне тривання змін, творчості, свободи. Трагічна смерть К. перервала перехід до третього періоду творчості, що почав окреслюватись у повісті "Падіння" (1956).

[br]

Осн. тв.: "Міф про Сизифа" (1942); "Листи до німецького друга" (1945); "Сторонній"; "Чума" (1947); "Бунтівна людина" (1951); "Роздуми над смертним вироком" (1960) та ін.

Кленович, Севастян Фабіан (бл. 1545, Калуш, Польща - 1602) - укр.-польськ. гуманіст, поет, громадський діяч. Навчався у Краківській академії, по закінченні якої був бургомістром м. Любліна, а потім викладачем і організатором навчального процесу в Замойській академії. Написав чотири поеми, найвідоміша з яких "Роксоланія" ("Україна"). В ній у дусі властивого для ренесансного гуманізму утвердження самостійної естетичної значущості природи оспівує красу і багатство укр. землі, відтворює історію її міст і сіл, зображує життя і звичаї народу, використовуючи при цьому багатий арсенал поетичних засобів античної літератури і міфології, яка переплітається з давньоукр. Гуманістичний характер філософських поглядів К. виявляється насамперед в його розумінні людини як сповненого гідності, самостійного, активного творця свого земного буття. Герой його творів не аскет, що втікає од світу і а людина дії - моряк, який відкриває нові землі, купець, учений. Власне, вся його поема "Роксоланія" - це гімн праці, заклик до активного земного самоутвердження людини. К. - прихильник етичного раціоналізму С. уть морального вдосконалення вбачав у ошляхетненні людського розуму, а однією з головних чеснот вважав уміння підкорити розумові свої бажання. Моральним ідеалом була стоїчна концепція досконалої людини, згідно з якою головними людськими чеснотами є стійкість, шляхетність, розважливість, справедливість, патріотизм; вони можуть бути прищеплені вже у дитинстві. Кінцева мета виховання, за К., - це формування гідного і доброчесного члена суспільства. К. прагнув навіть заснувати на укр. землях латиномовний Парнас.

Козачинський, Мануйло (в ченцях Михайло) (1699, Ямпіль, Волинь - 1755) - укр. філософ, культурно-освітній і церковний діяч, проф. КМА, ректор "словено-латинських шкіл" в Сербії та Хорватії, основоположник сербської літератури, мови, засновник першого сербського театру, вчитель Полетики, Сковороди та сербського просвітника Раїча. Освіту здобув у КМА, навчання в якій завершив 1733 р. На запрошення митрополита Сербського Йовановича обіймав посади професора та префекта Карлівецької школи, де прочитав два курси риторики В. Україну повернувся 1738 р.; цього ж року в Києво-Видубицькому монастирі був пострижений в ченці під іменем Михайла. Від 1739 р. - проф. філософії, ачерез рік - префект КМА, де в 1739 - 1745 рр. прочитав три дворічних курси філософії. У 1745 - 1746 рр. виконував обов'язки ректора КМА та архімандрита Києво-Братського монастиря. Хоча в проблемах філософії К. формально дотримувався традиційної для європейських навчальних закладів аристотелівської структури курсу цієї дисципліни, однак, посідаючи деїстичні позиції, намагався пояснювати всі природні процеси й явища, виходячи вже "з природних причин", тобто із самої природи (causa sui) З. авданням науки, інтегральною частиною якої є також філософія, К. вважав виявлення й правильне пояснення "матеріальних" природних причин та законів "за допомогою природного світла", тобто розуму як основного критерію істинності чи хибності в пізнанні, моральності чи аморальності, законності чи незаконності в поведінці людини. Для обґрунтування своєї позиції спирався на досягнення багатьох європейських філософів та природодослідників епохи Відродження й Нового часу. Основним рушієм суспільного прогресу проголошував розум (науку й просвіту). Обґрунтуванню цієї ідеї К. присвятив як праці філософського харарактеру - курси філософії, прочитані укр. студентам, курси риторики, прочитані в Сербії та Хорватії, - так і літературні твори: драми "Образ страстей мира сего образом страждущего Христа исправися" (1739), "Трагедія, сиріч Печальная повість о смерти послі дняго царя сербского Уроша Пятаго и о паденіи Сербскаго царства" (1734), "Благоустробіє Марка Авреліа Антонина, кесаря римскаго" (1745); численні панегірики, описи, тези філософських диспутів, "орації", вітання, декламації, "презенти" тощо. Обґрунтуванню ідей релігійної толерантності й захистові релігійних та національних прав українців та білорусів Королівства Польського К. присвятив невеликий за обсягом твір польськ. мовою "Respons па reflexie pvzeciwko nam, disunitom..." (1753) ("Відповідь на закиди нам, неуніятам"). Для етичних й суспільно-політичних поглядів К. характерна загальна орієнтація на ренесансно-гуманістичну теорію "природного права" (в трактуванні Ліпсія й Греція), яка передбачала право на життя, свободу совісті та на приватну власність. Подальший розвиток ідеї К. одержали в творчості його учнів - Полетики, Сковороди, Раїча та ін.

Кронеберг, Іван Якович (1788, Москва - 1838) - рос. і укр. філософ, літературознавець, латиніст, перекладач. Навчався в Гале (1800 - 1805) та в Ієнському ун-ті (1805 - 1806). Докт. філософії (1807). Від 1819 р. - у Харківському ун-ті: проф. класичної філософії, декан словесного ф-ту (1821, 1823 - 1826, 1831 - 1833), ректор (1833 - 1838). Перший шекспірознавець в Україні. Автор праць з естетики, історії літератури, класичної філології. Аналізував розвиток естетики у XVIII ст. (до Шеллінга включно). Тяжів до шеллінгіанства, був переконаним противником прагматики й утилітаризму. Намагався спростувати теорію наслідування в естетиці: митець не може і не повинен наслідувати природі, бо вона не поза ним, а в ньому.

[br]

Осн. тв.: "Афоризми" (1825); "Уривки" (1830 - 1831); "Історичний погляд на естетику" (1830); "Матеріали до історії естетики" (1831); "Про вчення словесності" (1835).

ЛІТЕРАТУРОЦЕНТРИЗМ - ідейна течія в культурі сучасного суспільства. Представники Л. надають винятково важливого значення вдало мовленому слову, поезії, роману, статті. Прихильники Л. - це "люди слова", мета яких - перетворити словесність із "літератури при владі" в саму владу, надати літературоцентристській мові статус нормативної мови масової свідомості, статус мови народу, держави, влади. В міру того як літературне слово втрачає в масовій свідомості ореол вищої достовірності, а звідси і свою масову аудиторію, Л. вичерпує свій пропагандистський потенціал; воно позбавляється здатності змінювати порядок речей в соціокультурній дійсності. Літературоцентристська мова при цьому поступається своїм місцем не одній якійсь мові, а сімейству різних мов, які відрізняються від неї байдужістю до влади.

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).

Мак'явеллі, Нікколо (1469, Флоренція - 1527) - італ. державний діяч, філософ, письменник (комедіограф), поет. Висока освіченість М. включала досконале знання античної класики (латиною) та італ. літератури. Замолоду проявив себе як досвідчений і талановитий політик; у віці 29 років був обраний на посаду другого канцлера уряду республіки Флоренція. Після падіння республіки і відновлення влади Медичі (1512) М. був заарештований і висланий у свій маєток, де написав більшість своїх творів. У центрі уваги М. - філософія історії та політичні процеси, пов'язані із створенням, розвитком та руйнуванням держав. У перебігу цих процесів велика роль відведена Фортуні, або Долі, яку М. вважав втіленням неминучого природного порядку речей. Але разом з тим вплив Долі не є фатальним, оскільки він багато в чому зумовлений об'єктивним середовищем та умовами, в яких діє людина І. сторичні події несуть на собі відбиток діянь самої людини, її вміння як пристосуватися до обставин, так і протистояти їм. М. наголошував на тому, що егоїстично орієнтовані потреби й інтереси є головною рушійною силою всіх різновидів людської діяльності - від родинно-побутової до політичної, від суто фізіологічної до інтелектуальної. Зокрема, всім людям притаманна потреба у примноженні власного багатства й поліпшенні добробуту своєї родини та громади, тісно пов'язана із відчуттям необхідності індивідуальної та національно-державної незалежності, економічної свободи, із прагненням до їх набуття і захисту Ч. им меншими є сподівання на можливість вільного вибору форм життєдіяльності та на їх позитивний результат, тим істотніше пригнічується індивідуальна й колективна активність. М. закликав наслідувати античні зразки гармонійного поєднання тілесної сили й здоров'я, крицевої міцності волі та величності духу, тобто прагнути до взаємоузгодженого і різнобічного розвитку, виявлення і задоволення всіх основних різновидів людських потреб, а насамперед вивчати і наслідувати приклад і принципи дохристиянської Римської імперії. Досліджував досвід і правила політичної діяльності, зокрема, закликав відокремити політику від моралі та характеризувати самостійність, міць і велич держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати будь-які засоби. Звідси термін "мак'явелізм" - для визначення брудної політики за принципом "мета виправдовує засоби". Однак сам М. швидше засуджував, аніж схвалював відомі йому історичні приклади такого розуміння політики. Надавав монархії перевагу над республікою, зокрема, зазначав меншу ефективність останньої форми правління в критичних ситуаціях та значно сильніший руйнівний вплив її на підкорені силою народи околиць держави. Водночас М. вважав основою сили і стійкості держави та державця насамперед підтримку народу, здобуту як шляхом врахування і задоволення природних прав та інтересів громадян, так і завдяки військовим, дипломатичним, економічним успіхам владаря. У "Роздумах..." М. обґрунтовував думку про необхідність розмежування та водночас врівноваження влади державця, знаті (нобілітету) та народу. У наступних сторіччях, пов'язаних із становленням і розвитком демократій, ця думка трансформувалася в одну з фундаментальних ідей політичної філософії та практичної політики - про розподіл та збалансування різних гілок влади. М. - талановитий поет та автор драматичних творів; один із фундаторів європейської комедіографії. Був послідовним і палким захисником поширення та розвитку італ. мови. П'єса М. "Мандрагора" зажила слави насамперед як твір, написаний на поч. XVI ст. літературною італ. мовою.

[br]

Осн. тв.: "Державець" (1513); "Роздуми про першу декаду Тита Лівія" (1513 - 1516); "Діалоги, або роздуми про нашу мову" (1514 - 1516); "Бельфагор", "Мандрагора" (1518); "Про військове мистецтво" (1519 - 1520); "Флорентійські хроніки" (1520 - 1525).

Маркузе, Герберт (1898, Берлін - 1979) - нім.-амер. філософ, соціолог. Захистив докт. дисертацію в галузі літератури (1922); од 1934 р. - у США. Початковий період філософської творчості М. був позначений впливом ідей Гайдеггера, особливо щодо "закинутості" індивіда у світ об'єктів та, відповідно, його уподібнення об'єктові (пізніше ця ідея частково оприявнилася у соціологізованому вигляді в концепції "одновимірної людини"). Проте домінантним для цього періоду був вплив Маркса. Аргументація стосовно вкоріненості індивіда в соціально-економічній структурі суспільства, а також характерний для філософії Франкфуртської школи (див. Адорно, Горкгаймер), до якої М. приєднався у 1933 р., дали підстави для тлумачення філософії М. як "не-радянського" марксизму. Синтезувавши частково психологічні ідеї фройдизму (у повоєнні роки), соціальна філософія М. стала підмурівком для активного продукування ідей про соціальне лідерство у суспільстві у період його вірогідних докорінних трансформацій З. гідно з М., такі прошарки, як студентство, гуманітарна інтелігенція, соціальні аутсайдери (люмпени, безробітні, гноблені національні меншини) мають замінити пролетаріат, який остаточно адаптувався до капіталістичної системи В. ивільнення інстинктів, пригнічених за капіталізму, відкриває перспективу нового життя - на основі розкутої чуттєвості, злагоди й краси. Одна із засадничих ідей естетичної теорії М. полягала у тому, що чуттєве виявлення краси у творах мистецтва сприяє запобіганню гнітові репресивних сил сьогодення, нагадуючи про можливий вільний спосіб життя.

[br]

Осн. тв.: "Одновимірна людина" (1964); "Нариси про свободу" (1969); "Контрреволюція і бунт" (1972).

Мойсей Київський, бен Яків (Мойсей га-Голе) (1449 - 1520) - євр. філософ, талмудист, коментатор Священного Письма, каббаліст. Народився в литовському містечку Шадов, за іншими даними - в Тарові під Києвом. Філософсько-богословську освіту здобув у Стамбулі; вивчав також астрономію. По закінченні навчання оселився в Києві, де невдовзі здобув репутацію знавця в усіх галузях рабинської літератури. Його наукова творчість у Києві збігається в часі з діяльністю тут інтелектуального осередки, представники якого перекладали на староукр. мову книги євр. та араб, авторів з логіки, метафізики, астрономії та астрології, зокрема Маймоніда, Аль-Газалі та ін. До цих праць належали - "Аристотелеві врата", "Логіка Авіасафа", "Словесниця Мойсея Єгиптянина" В. тім, зв'язок між діяльністю цього осередки та інтелектуальним оточенням М.К. досі не досліджений. Між 1482 та 1495 рр. М.К. написав трактат про євр. календар "Підґрунтя високосного року" та уклав граматику івриту "Книга граматики". У 1495р., після вигнання євреїв із Великого князівства Литовського, вчений змушений був залишити Київ В. ідтоді його почали іменувати Мойсей га-Голе (Вигнаний). Після десяти років мандрів та різноманітних пригод він оселився в Кафі, де й помер. У своїх каббалістичних працях М.К. приділив значну увагу розробці філософської проблеми, пов'язаної з тим, яким чином необмежений часом та простором Творець може виявити себе у матеріальному світі. Згідно із його вченням, пророки в своїх видіннях бачили не самого Творця, який є недосяжним навіть для янголів, а створений Ним образ. Що стосується промов Господа, що їх чули обранці, то вони є породженням Святого Духа, який перебуває у тварному світі. М.К. також стверджував, що при народженні кожної людини Бог створює особливий астральний образ, який супроводжує її протягом усього життя. Цей небесний двійник є непомітним, але якщо віруючий досягає певного духовного рівня, він починає його бачити, і це засвідчує, що він досяг рівня пророка.

[br]

Осн. тв.: "Скарбниця" (пояснення до коментаря Тори, написаного Авраамом ібн Езрою); "Лілія таємниць"; "Брама справедливості"; "Книга Творіння".

Монтень, Мішель-Ейкем де (1533, замок Монтень, в Перигорі - 1592) - франц. філософ, письменник. Навчався у Бордо і Тулузі. Служив членом місцевого парламенту та мером Бордо упродовж багатьох років. У міжконфесійних та міжцерковних стосунках виступав за улагодження суперечностей між католиками і протестантами. Найхарактернішою рисою філософських роздумів М. є скептицизм. Ідеї скептицизму не були викладені М. у систематизованій формі, а знайшли відбиття у численних есе, нотатках, записах у щоденнику. Зібрані воєдино, вони утворили видатний зразок філософсько-гуманістичної літератури, що пізніше здобув синтезовану назву "Досліди". Твори М. засвідчують прихильність автора до самоспостереження, споглядання мінливості психологічної натури людини; людині не личить зазіхати на роль керманича природи, позаяк, часом, навіть особистий внутрішній світ скидається на некеровану самостійну істоту. Універсалістське знання на зразок схоластичного чи аристотелізму, викладання якого панувало в ун-тах, на думку М., позбавлене особистісного сенсу, хоч і залишається для людини нормативним. Призначення людського буття - у самовдосконаленні, усвідомленні власної ролі як частки природи. М. цікавить не абстрактне знання про суще, а осягнення власного природного начала, його недоліків та переваг, безнастанної мінливості та зумовленості повсякденним досвідом. Наскрізне для філософського світобачення М. питання-девіз "Що я знаю?", застосоване до релігії, мало наслідком відповідь про неспроможність людини пізнати Бога і разом з тим - про її відкритість до сприйняття Божої милості й благодаті. Отож, через скептицизм уможливлювався шлях до віри.

[br]

Осн. тв.: "Подорожні записи" (1580 - 1581); "Нотатки". У 3 т. (1588).