(за+умовою)

en\ \ solidification

"ВНУТРІШНЯ" і "ЗОВНІШНЯ" ЛЮДИНА - поняття філософії патристики. На відміну від "зовнішньої" людини, емпіричної, "внутрішня" людина вважалася пов'язаною з надкосмічним творцем, ніяк не співвідносною із матеріальним світом. Суть "внутрішньої" людини мислилася осяжною тільки через надприродний світ благодаті, сили природного людського розуму вважалися недостатніми. Зосередження на "внутрішній" людині, на духовному світі було обов'язковою умовою досягнення спасіння душі віруючого. Вчення про "внутрішню" людину, що розроблялося в межах християнської філософії, відкрило шлях до розвитку такої науки про людину, як психологія, а проповідуваний принцип самозосередження, абстрагування від чуттєвих вражень сприяв становленню теоретичного мислення. Різні модифікації цього вчення наявні в укр. філософській думці від Княжої доби і до XIX ст. включно. Найоригінальніші його інтерпретації репрезентовані в творчості Вишенського, Могили, Туптала, Сковороди, Величковського, Юркевича.

Апель, Карл-Отто (1922, Дюссельдорф) - нім. філософ, разом із Габермасом - фундатор комунікативної парадигми в філософії. Захистив докт. дис. з філософії в 1950 р. в Боннському ун-ті; в 1961 р. - габілітаційну працю в ун-ті Майнцу. У 1962 - 1969 рр. - проф. філософії Кільського, в 1969 - 1972 - Саарбрюкенського, 1972 - 1990 рр. - Франкфурстського ун-тів. Од 1990 р. - проф. у відставці. Трансформуючи класичний трансценденталізм на основі філософії мовлення, А. переводить розв'язання гносеологічних та етичних проблем із монологічної в комунікативну площину; відповідно, критерієм аподиктичної достеменності знання, а також правильності і універсальності моральних норм є досягнення консенсусу в практичному дискурсі, умовою істинності якого є регулятивний принцип трансцендентальної комунікації. На противагу сучасним течіям у філософії - постмодернізму, комунітаризму, системної теорії тощо, А. обстоює позицію про можливість та необхідність рефлексивного трансцендентально-прагматичного граничного обґрунтування (Letztbegriindung) істинності знання та значущості моральних належностей, що пов'язується з процедурою рефлексії щодо умов аргументації через виявлення перформативної суперечності твердження самому собі. Практичний дискурс розглядається А. як чинник переходу від конвенційної (традиційної) до постконвенційної моралі, згідно з яким теоретично-технічна раціональність Ното Faber має підпорядкуватися практично-комунікативному розумові Homo Sapiens. Дискурс має бути процедурою критичної перевірки ціннісних орієнтацій та інституціональних форм, за допомогою якої спростовуються догматичні та ідеологічні ціннісно-нормативні системи і стверджуються універсально значущі етичні норми. Концепт універсального громадського дискурсу, що є подальшим розвитком кантівської ідеї про всесвітнє громадянське суспільство, постає в філософії А. як політично-етична метаінституція легітимації політичної системи, норм права, науково-технічних та господарчих проектів, що утворює демократичний горизонт колективної відповідальності.

[br]

Осн. тв.: "Ідея мови в традиції гуманізму від Дайте до Віко" (1963); "Трансформація філософії". У 2т. (1973); "Дискурс і відповідальність: Проблема переходу до постконвенційної моралі" (1988); "Суперечності щодо застосування трансцендентально-прагматичного підходу" (1998).

ГІДНІСТЬ - одна з основних позитивних ознак людини як особистості; міра ствердження в людині особистісного начала. Психологічно постає як належний рівень самооцінки і дійовий механізм самоконтролю, що спирається на чітке розрізнення особою припустимого для неї і неприпустимого. Як етична категорія Г. позначає загальнообов'язкове визнання самоцінності людини, її здатності і доконечної потреби бути моральним суб'єктом В. ідповідно до різних модальностей людського буття розрізняють особисту Г., жіночу чи чоловічу Г., професійну Г., національну Г., Г. громадянина, людську Г. В структурі особистості і в практичній поведінці Г. реалізується через такі чесноти, як благородство, скромність, відповідальність, критичність і вимогливість до себе та інших тощо. Умовою формування і потвердження Г. є потреба в повазі з боку інших людей (гідним є те, що гідне поваги). Тому співвідносним щодо Г. моральним феноменом виступає честь, як безпосередній моральний вияв позитивної громадської оцінки особистості. Г. займає чільне місце в філософсько-етичних вченнях К'еркегора, В. Соловйова, Марселя, Тилліха та ін. Особливо значущою є роль Г. як загальнолюдської цінності в обґрунтуванні прав людини, в теорії і практиці ненасилля.

Гуссерль, Едмунд (1859, Просніц, Моравія - 1938) - нім. філософ, засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії характеру точної науки. Навчався у Ляйпцигу, Берліні й Відні. Працював в ун-тах Галле, Геттингена, Фрайбурга. У творчості Г. розрізняються три періоди: дофеноменологічний, феноменологічний і трансцендентально-феноменологічний. Дофеноменологічний період пов'язаний із впливом філософа і психолога Врентано, від якого Г. (через поняття інтенціональності свідомості) здобув вирішальний поштовх для спрямування своїх дослідницьких інтересів до царини філософії. У 1891 р. він видає свою першу велику працю "Філософія арифметики", у якій здійснена спроба дати психологічне обґрунтування основоположень математики. Проте, ознайомившись з критикою психологізму в логіці й математиці з боку Фреге (рецензента його праці), Г. відмовляється від попередньої дослідницької програми і звертається до логічного обґрунтування наукового знання. Перший том його двотомної праці "Логічні дослідження" уже містив ґрунтовну критику психологізму. Г. доводив, що психологія є емпіричною наукою, а логіка й математика (так само, як і філософія) є науками апріорними, які мають справу з раціональними поняттями та загальними й необхідними істинами. У цій же праці обґрунтовано ідею "чистої логіки", розглянуто питання про те, "що робить науку наукою", проведено розрізнення емпіричних та теоретичних наук, з'ясовано умови можливості наукової теорії як такої та ін. Феноменологічний період започатковує другий том "Логічних досліджень", в якому Г. прагне узгодити ідею "чистої логіки" з проблематикою теорії пізнання. Це прагнення здійснюється під орудою заклику "до самих речей", тобто до досвідної реальності, що у вигляді феноменів свідомості безпосередньо презентує себе пізнанню. Згідно з Г., феноменологія - це апріорна автономна наука про феномени свідомості. У межах феноменологічної концепції розгорнута характеристика поняття інтенціональності (як спрямованості свідомості до предмета), яке описує структуру та функціональні залежності смислопокладання; започатковано аналіз смислової будови людського світу, як вона дається науковим знанням; розкрито співвідношення "виразу" і його "значення"; показано, що умовою здійснення інтенції свідомості є її споглядальне виконання та ін. Трансцендентально-феноменологічний період був наслідком переходу Г. на позиції трансцендентальної феноменології як універсальної філософії - науки про людський світ і місце в ньому людини як смислового центру сущого. У цей період Г. вводить поняття (і операцію) трансцендентально-феноменологічної редукції, яка постає аналогом картезіанського універсального сумніву і поряд з ейдетичним (категоріальним) спогляданням загального та дескрипцією феноменально даного одиничного - у їх взаємодії - слугує основоположним складником феноменологічного методу. У мисленевій схемі "Ego - cogito - cogitatum" остання ланка становить "ноему", смисловий зміст свідомості; середня ланка постає "ноезою", "актом", інтенціональним переживанням (сприйняттям, пригадуванням тощо), з допомогою якого цей зміст дається; перша ж ланка є "чистою" (абсолютною) свідомістю, трансцендентальним суб'єктом, що немовби надбудовується над емпірико-психологічним "Я" кожної людини як його чиста можливість. Після Першої світової війни, що її Г. сприйняв як руйнацію старого європейського світу, його роздуми дедалі чіткіше і концентрованіше спрямовуються на осмислення завдань філософії (і відповідальності філософів) у відродженні життя. Він обстоює тезу, що феноменологія та притаманний їй метод редукції є шляхом абсолютного виправдання повновартісного людського існування, способом реалізації морально-етичної автономії людини. У праці "Картезіанські роздуми" Г. обґрунтовує трансцендентальну феноменологію в історико-філософському контексті і порушує дві нові проблеми - подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивного характеру засад свого філософування. В останній, незавершеній праці "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" також з'являються дві принципово нові теми - аналіз феномена життєвого світу та історичний спосіб аргументації. Криза європейських наук, тобто втрата ними будь-якого життєвого значення для людини, пов'язується із вилученням людської суб'єктивності з наукової картини світу, в результаті чого "суб'єктивізм" став принципово ворожим щодо здобуття "об'єктивного" знання. Одначе спроби осмислити феномен життєвого світу як протогенної стихії виникнення наукової картини реальної дійсності засвідчили, що цей феномен є наскрізно історичним утворенням, а відтак, трансцендентально-феноменологічна редукція перетворювалась на редукцію історичну, передумовою здійснення якої ставало дослідження сталих історичних традицій розвитку європейської культури. На цій підставі в пізній феноменології Г. з'являється поняття "історичного апріорі" (трансцендентальної історичності свідомості). "Криза" стала своєрідним філософським заповітом мислителя, після смерті якого виявилось понад 40000 сторінок рукописів, заповнених стенографічним шрифтом, які утворили архів Г. в Лувені (Бельгія) і дотепер продовжують публікуватися в зібраннях його творів.

[br]

Осн. тв.: "Філософія арифметики" (1891); "Логічні дослідження". В 2 т. (1900); "Ідеї чистої феноменології або феноменологічна філософія" (1913); "Формальна і трансцендентальна логіка" (1929); "Картезіанські роздуми" (1931); "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" (1936)

ДГАРМА (санскр. - те, на чому тримається Космос, мораль, обов'язок, сутність, божественний закон, порядок, закон буття, віра, справедливість, істина, об'єкт думки, елемент буття, елемент свідомості тощо) - ключове поняття всієї інд. релігійної філософської традиції. Еквівалент Д. відсутній, у зв'язку з чим переклад здійснюється відповідно до контексту. Цей момент додатково засвідчує всю складність та багатозначність розуміння Д., що розглядається як сукупність встановлених правил, передусім ритуальних, дотримання яких є необхідною умовою підтримання космічного порядку. Як основа світобудови Д. невіддільна від Істини. В суспільстві вона стосується сфери надіндивідуальних норм життя, виступаючи одним із понять, що складають триваргу (разом із вигодою та задоволенням чуттєвих бажань). Звідси походить і самоназва індуїзму - санатана-Д., тобто вічна Д. З огляду на певний стан душі та його наслідки, Д. зумовлює і спосіб поведінки, найбільш сприятливий для духовного зростання, навертає на правильний і праведний шлях.

ЕГОЇЗМ ( від лат. ego - я) - любов до себе. Е. - етичний принцип, протилежний альтруїзму; згідно з ним поведінка людини визначається, насамперед, інтересами її власного "Я". Виникнення Е. в просторі культури обумовлюється соціальною трансформацією природного інстинкту самозбереження. Усвідомлення цінності власного "Я" є необхідною умовою становлення людської особистості, а також важливим елементом суспільного життя: без почуття та усвідомлення власної цінності неможливе почуття та усвідомлення цінності іншої людини. Поза принципом Е. неможлива самореалізація особистості, прагнення до вдосконалення. Проте його абсолютизація може призвести й до морально негативних наслідків, коли "Я" та життя іншої людини розглядаються лише як засоби для реалізації цілей суб'єкта, що дотримується принципу Е. Як етичний принцип Е. обґрунтовується у філософії Просвітництва - Спіновою у Нідерландах, Гоббсом та Мандевілем в Англії, Гельвеціем та Гольбахом - у Франції. Останній є засновником "розумного Е.", який був розвинутий іншими представниками франц. Просвітництва. Кант негативно ставився до принципу Е., вважаючи моральним егоїстом того, хто всі зусилля зосереджує на собі. В XIX ст. принцип Е. був розвинутий насамперед в концепціях Штирнера та Ніциіе. У XX ст. розмаїття етичних напрямів обумовлює й різне ставлення до проблеми Е. - від позитивного обґрунтування Фройдом до його спростування Муром. Фромм вважав, що Е. не тільки не є синонімом любові до себе, а, навпаки, становить її діаметральну протилежність на тій підставі, що він заперечує любов взагалі.

ЕКОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ - усталена й усвідомлена система уявлень про стан природного довкілля, здатність (індивідуальна або колективна) до адекватного розуміння органічного зв'язку між людиною та природою і використання екологічних знань та переконань у всіх без винятку сферах практичної діяльності. Невід'ємною умовою формування Е.с. як важливого складника світогляду сучасної людини є система багатоступеневої й фундаментальної екологічної освіти та пропаганди.

ЕМЕРДЖЕНТНА ЕВОЛЮЦІЯ ( від лат. emergere - з'являтися, виносити на поверхню) - ідеалістична концепція розвитку як стрибкоподібного процесу виникнення якісно нових рівнів існування, детермінованих "внутрішньою спрямованістю" нематеріального творчого начала. Засновники Е. е. - Лойд-Морган та Александер. Прихильники теорії Е. е. розрізняють два типи змін: "результанти" - кількісні зміни, які можна точно передбачити, визначаючи шляхом алгебраїчного складання вихідних елементів, та "емердженти" - непередбачені якісні зміни, що не є наслідком попередніх процесів. Відповідно до градації "емерджентів", Е. е. постає як вчення про "рівні існування", число яких налічується від трьох базових (матерія, життя, психіка) до кількох десятків. Нижчий рівень є лише умовою для виникнення вищого, але не породжує його, зате вищий рівень включає в себе нижчий й підпорядковує його. Джерело розвитку тлумачиться у концепції Е. е. як таємниця. Деякі англ.-амер. філософи (Селларс) тлумачили поняття емерджентності в матеріалістичному дусі, як вираз внутрішнього динамізму матеріального світу. Концепція Е. е. має багато спільного з концепцією "творчого пориву" Вергсона, філософією процеси Вайтгеда та теологічним еволюціонізмом Тейяра де Шардена.

КОМУНІЗМ ( від лат. kommunis - спільний) - соціально-політичне вчення а) про особливу суспільно-економічну формацію - комуністичне суспільство, котре з необхідністю має прийти на зміну капіталізмові як закономірний наслідок історичного процесу; б) про основні риси комуністичного суспільства, умови та способи його формування. К. став ідеологією і практикою комуністичних партій, панівною офіційною ідеологією і практикою Радянського Союзу та країн т. зв. соціалістичного табору, має прихильників практично в усіх країнах. Як ідеологія К. виник у середині XIX ст., його засновниками були нім. мислителі Маркс і Енгельс (див. марксизм), продовжувачем у XX ст. - рос. політик Ленін. Найближчим ідейним джерелом К. виступив франц. і англ. утопічний соціалізм XVIII - XIX ст. К. називають також суспільство, засноване на засадах комуністичної ідеології. Згідно з цим вченням, основою комуністичної формації має стати суспільна власність на засоби виробництва, котра виникає внаслідок знищення всіх форм та проявів приватної власності і має визначати зміст та характер будь-якої сфери суспільного життя. На базі суспільної власності формується новий тип відносин суспільних, що унеможливить експлуатацію людини людиною, забезпечить соціальну рівність та добробут усіх членів суспільства, справедливий розподіл матеріальних благ за потребами, а також гармонійний розвиток суспільства в цілому. В процесі становлення комуністичної формації ліквідуються соціальні класи і прошарки, відмирають нацїі, зникає суспільний розподіл праці, яка перетвориться на першу життєву потребу. усувається відмінність між фізичною та розумовою працею тощо, внаслідок чого формується соціальна однорідність суспільства. Як стверджує комуністична ідеологія, відімре релігія і буржуазна мораль, відбудуться кардинальні зміни в інших формах суспільної свідомості, з'явиться новий тип людської самосвідомості, яка стане основним фактором мотивації та регулювання соціальної поведінки. На зміну інституту держави як інструменту придушення і панування одного класу над іншим має прийти громадське самоврядування, де управління людьми перетвориться в управління речами. Комуністичне суспільство у своєму становленні проходить дві фази: першу, нижчу - соціалізм, який є перехідним періодом від капіталізму до розвиненого К., містить в собі як пережиток залишки попереднього суспільного ладу, зародження і розгортання нових суспільних відносин, де утверджується принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його працею"; другу, вищу - повний К., коли реалізуються всі комуністичні ідеали і панує принцип "від кожного за його здібностями - кожному за його потребами". Умовою перетворення суспільства на комуністичних засадах має стати непримиренна класова боротьба, соціалістична революція і встановлення диктатури пролетаріату. Надавши комуністичним ідеям певного філософського, історичного та економічного обґрунтування, засновники та їх послідовники оголосили своє вчення науковим К. Однак світовий розвиток подій у XX ст. та невдалі спроби запровадити першу фазу комуністичного суспільства в деяких країнах спростували ці претензії. На практиці "науковий К." виявився черговою утопією, простою декларацією, яка нездатна запропонувати ефективні природні форми втілення суспільних ідеалів і змушена вдатися до культивування насильства. Соціалізм як економічний та суспільно-політичний лад, що утворився в Радянському Союзі в результаті Жовтневої революції 1917 р. і тривалої громадянської війни в Росії, а потім - в країнах соціалістичного табору внаслідок Другої світової війни, будувався і утримувався за допомогою тотального насильства і масових репресій, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Досягши окремих позитивних зрушень в соціальній сфері, соціалізм радянського типу призвів до економічного занепаду, небаченого рівня експлуатації і зниження добробуту, зрівнявши більшість членів суспільства у бідності. Зневажено свободи і знехтувано права людини, пригнічено особистість, набула стійкості тенденція до науково-технічної та технологічної відсталості, виникла загроза самоізоляції від світового розвитку тощо З. акономірно, що перші послаблення репресій і спроби відродження громадянських свобод і прав у період т. зв. перебудови кінця 80-х рр. XX ст. відразу ж спричинили крах комуністичних режимів Ц. е дозволило більшості країн колишнього соціалістичного табору та пострадянських незалежних держав розпочати своє відродження шляхом поступового переходу до випробуваних світових стандартів розвитку — соціально орієнтованої ринкової економіки, що спирається на рівноправність усіх форм власності, в тому числі приватної, громадянського суспільства, верховенства прав людини і громадянських свобод, політичного та ідеологічного плюралізму, демократії. В своєму розвиткові ідеологія К. під впливом невдач комуністичної практики, історичних, етнічних, релігійних та інших особливостей окремих країн та регіонів зазнала істотних трансформацій і зараз там, де вона зберігає свій вплив, вар'юється від екстремістських форм до форм, близьких соціал-демократії.

Крипке, Сол Аарон (1940, шт. Омаха) - амер. логік, філософ. Навчався у Гарвардському, Оксфордському, Принстонському ун-тах. Представник аналітичної школи в філософії, прихильники якої намагаються уникати всього, що не може бути строго доведене. Цим пояснюється їх тяжіння до точних логічних методів С. еред наукових розробок К. значне місце посідає дослідження проблематики семантичних парадоксів. У 80-ті рр. в філософії розгорнулася дискусія навколо інтерпретації К. поглядів пізнього Вітгенштайна і т. зв. скептичного парадоксу, який ставить під сумнів сталість значення виразів, які ми застосовуємо. З точки зору К., реальним гарантом і єдиною умовою однозначного використання слів та знаків може бути тільки саме "лінгвістичне співтовариство", яке на підставі певних конвенцій встановлює правила використання мовних виразів, які наслідує у своїй практиці комунікації індивід, що належить до цього співтовариства.

КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ - поняття філософії культури та етики, що окреслює норми й принципи продуктивного спілкування та їх реалізацію у бутті особистості чи суспільства. Кожна національна культура має свою специфічну К.с., проте К.с. має й універсальну ознаку - толерантність, яка стає досить актуальною на межі XX - XXI ст. Зовнішнім виявом К.с. є етикет, що являє собою сукупність правил взаємин між людьми в стандартних, буденних та святкових ситуаціях, які дають можливість комфортного спілкування, організують та спрощують стосунки між людьми. Внутрішнім виявом К.с. є світоглядна толерантність, яка означає здатність до неупередженого сприйняття цінностей та архетипів іншої культури, спрямованість на діалог та взаємну актуалізацію. Важливою умовою реалізації К.с. особистості є наявність елементарних знань у галузі психології (типи темпераменту, характеру тощо).

КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ - загальнозначущі принципи, що становлять основу даної культури, відіграють конститутивну роль щодо неї і визначають спрямованість діяльності її представників, мотивацію їхніх учинків. К.ц. утворюють своєрідну систему етико-естетичних координат, архетипову для даного суспільства. На відміну від матеріальних (цивілізаційних) цінностей, що створюються в процесі виробництва, К.ц. продукуються й репродукуються у творчості й учинку, своєю чергою передуючи їм як певні вимоги, звернені до волі. Виникнення та існування К.ц. принципово не піддаються алгоритмізацій. Уперше до поняття цінностей звертається Кант, розрізнюючи сферу природного буття, підпорядкованого необхідності, й царину моральності, або свободи. У подальшому концепцію цінностей розвинуто у вченнях Лотце та неокантіанців. Власне культурного сенсу поняття цінностей набуває у філософії Віндельбанда; цінності тут виступають основою всіх функцій культури й умовою будь-якого здійснення певної одиничної цінності. Найвищі цінності, за Віндельбандом, - істина, благо, краса й святість - визначають загальний характер людської діяльності, чим остання й відрізняється від природних процесів. Як і Лотце, Віндельбанд наголошує на трансцендентальній природі цінностей: вони не існуть, а значать Ц. інності "вмонтовано" в структуру свідомості. Інший представник баденської школи Рикерт, як і представники Марбурзької школи (Коген, Мюнстенберг), пов'язує існування К.ц. з волею. Трансцендентні за своєю природою К.ц. набувають іманентного характеру через їх вольове прийняття, перетворюючись на норми. Натомість Вундт, Йодль, Паульсен убачали джерело К.ц. у почутті, що приводило до висновку про їхній історичний характер. Врентано психологізує зміст цінностей і вважає основою їх формування позитивні та негативні емоційні акції - любов і ненависть, що є і не свідомими і не вольовими. Цю позицію до певної міри поділяє й Шелер: емоційні й апріорні за своїм походженням цінності не витворюються й не пізнаються, а розпізнаються за рангами через інтенціональну акцію уподобання. Ранг цінності тим вище, чим менше вона причетна до матеріального світу, чим більше її духовно-сакральне навантаження. У межах екзистенціалізму проблема цінностей окремо практично не розглядається З. окрема, вона зникає у філософії Гайдеггера. У Сартра К.ц. виступають як породжені свідомістю і волею особистості Н. еопозитивізм в особі Вітгенштайна цікавиться виключно лінгвістичним аспектом ціннісної свідомості. Подібне ставлення до проблеми К.ц. притаманне й постструктуралізму. Деррида закликає до свідомої відмови від її розгляду, оскільки сама ціннісна проблематика є породженням фонологоцентристського ладу європейської думки.

НАТУРАЛІЗМ ПРАВОВИЙ - напрям у філософії права, що ґрунтується на ідеї існування поряд з правовими нормами реальних юридичних систем принципів природного права, які регулюють колективну та індивідуальну поведінку людей безпосередньо чи опосередковано через юридичні системи і виступають позаправовими стандартами їх оцінки. Н.п. порушує низку філософських проблем щодо походження, характеру і форм маніфестації принципів природного права, способів виявлення і розв'язання суперечностей між вимогами природного права і юридичними системами, взаємовідношень права з релігією, мораллю, політикою тощо. Традиційний Н.п., що був панівним до серед. XX ст., стверджує, що принципи та категорії природного права випливають із "справжньої" іманентної природи людини і суспільства, характеризуються незмінністю, позаісторичністю та незалежністю від суб'єктивних факторів, відіграють визначальну та оцінювальну роль щодо останніх, виступають регулятивами реально існуючих юридичних систем, зокрема, у вигляді принципів справедливості, загальної обов'язковості, рівності перед законом. Норми природного права існують як наслідок природного порядку, дії законів природи (Цицерон, Аристотель, Гоббс, Локк) або як запроваджені Богом, Творцем світу і людини (Тома Аквінський, Августпин, Лютпер). Відповідно до цього вирізняються два способи пізнання принципів природного права: людський розум і релігійне одкровення. Особливо багато уваги приділяється цим питанням в християнських версіях Н.п. Традиційний Н.п. історично змінювався. Зокрема, якщо в Середні віки мета природного права вбачалася в зорієнтованості колективної та індивідуальної поведінки на добро, то в Новий час вона полягає в усталенні меж для вільної реалізації індивідами своїх цілей. Для сучасного Н.п. характерним є виведення принципів і норм природного права із етичних, соціальних та політичних теорій. Необхідною умовою продуктивного функціювання будь-якої юридичної системи є врахування потреби у співробітництві та взаємних зобов'язаннях суверена і виконавця, законодавця і громадянина, а також міжособистісних взаємин, ефективності суспільних інститутів (Фуллер) В. исувається вимога моральної оцінки правових систем і окремих законів О. станні повинні містити правові норми, що дозволяють найповнішу моральну інтерпретацію, зокрема, судових рішень (Дворкін).

НІЩО - категорія метафізики та онтології, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами негативності, відсутності, позбавлення, заперечення тощо. Аналогія Н. з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього розуміння; ознаки Н. добираються у царині відношення "буття - Н." Особливого (конститутивного) значення категорія Н. набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао В. оно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бутті, а буття з'являється з небуття. В буддизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що означає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філософії проблема Н. порушується ще з Античності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення - як вираз єдності протилежностей (буття і Н.). Парменід висловлює думку, що Н. неможливо ані помислити, ані висловити В. оно виступає запереченням існування Г. оргій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність - порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці 17латона Н. подається через категорію "іншого" - породження буттям свого інобуття. "Інше" виступає можливістю пізнання не лише буття, а й Н. Аристотель вбачав ознаки Н. в неоформленому, позбавленому сутності матеріалі - матерії С. тоїки (див. стоїцизм) пов'язували Н. з уявленням про нескінченність як безтілесну порожнечу, всередині якої міститься Космос. Епікур виражав поняттям Н. феномен смерті (позбавлення будьяких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей над-буття Плотин уподібнював його Н. Він розрізняв небуття як матерію й абсолютне Н., що виступає "іншим" стосовно існуючого. Середньовічна інтерпретація співвідношення буття і небуття визначалася доктриною творення з Н. Акт творення передбачає появу світу, властивості якого нічим не обумовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент, Ориген, ареопагітики, Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній традиції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "Н." (безодня, possest Ungrund (невкоріненість) стосовно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всюди й ніде. Входження у домени "божественного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання Н. овочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з Н., виходячи з положення ex nihilo nihil fit (з нічого ніщо не виникає). У Канта Н. подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людському розумі. Гегель називав Н. чистою безпосередністю, довершеною порожнечею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "Н." тлумачиться як царина свободи і трансценденції. Таїну Н. як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в людині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема Н. постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття-до-смерті" позначає можливість вирватись із повсякденності, що характеризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття Н. до розгляду проблеми творчості. Остання не виходить з наявного буття, а виступає прагненням до свободи, яка у своїй можливості - бездонна і безпідставна. Вкорінення свободи лежить не в бутті, а у Н. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з-посеред буття через Н. (neant). Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його С. відомість постає вільною умовою прояву сущого. У дуальності буттєво-небуттєвих зв'язків Н. стає не простою альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатностей (див. небуття).

НОУМЕН ( від грецьк. νοονμενον - те, що осягається розумом, збагненне) - термін, широко вживаний у філософії Середньовіччя і Нового часу, де він означає об'єкт, що осягається розумом, на противагу феномену як об'єкту чуттєвого сприйняття. Особливого значення поняття "Н." набуло у філософії Канта, де воно постає одним із синонімів речі в собі. За Кантом, "річ в собі", на рівні трансцендентального досвіду, є реальною непізнаванною сутністю - джерелом відчуттів. За його межами, у сфері трансцендентного, "річ в собі", як принципово непізнаванне, - це світ як ціле, душа, Бог. Межа, яка відділяє світ досвіду від світу "речей в собі", є Н. - особливе, "демаркаційне" поняття, яке обмежує процес пізнання для того, щоб розсудок не впав в оману, що стає неминучим при спробі застосувати категорії за його межами. Сукупність понять-ноуменів створює особливий, інтелігібельний світ, або світ ноуменальних сутностей, існування якого прозирає через ці поняття, та позаяк він не може бути сприйнятий, то і не може набути конкретного значення і смислу. Поняття Н. суперечливе у своїй суті, оскільки воно поєднує світ трансцендентального і світ трансцендентного, умовного і безумовного, чуттєвого досвіду і мислительних сутностей; воно для Канта слугує підґрунтям для думки про неможливість обмежити світ пізнання сферою чуттєвого досвіду. Застосовуючи поняття Н. для дослідження антиномії свободи і природної необхідності, Кант зміг поглянути на людину як, з одного боку, підпорядковану природній необхідності (тобто як на феномен), а з іншого - як на вільну істоту, наділену розумом, що є можливістю й умовою самої свободи. Отже, людина - це ноуменальна сутність, що осягається розумом і сама себе визначає. Приналежність людини одночасно до цих двох світів досягається укоріненням законів причинності в моральних принципах, завдяки чому поняття свободи набуває об'єктивної реальності в практичному розумі.

ОБ'ЄКТ ( від лат. objectus - предмет) - 1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність у яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'екта. О. зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється - перетворюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю О. є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як О. лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним О. є та частина природи, суспільства, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосередковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реальність, що існує сама собою, виступає лише потенційним О. Принциповим означенням О. є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаючи діяння суб'єкта, О. протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, належної організації предметної діяльності, застосування методів, що відповідають природі О., законам його розвитку та функціювання. Категорії О. і суб'єкта утворюють парну, біполярну категоріальну структуру "суб'єкт - О.", яка виражає сутність будь-якої людської діяльності. 2) О. у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія О. і суб'єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія О. і суб'єкта як предметних утворень, що впливають одне на одного предметним чином; взаємодія 0. й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення; відношення О. і засобів (методів) його освоєння; відношення О. і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу конституювання виокремлюють типи О.: а) За субстанційною основою та способами побудови - матеріальні О., що характеризуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, напр., будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; ідеалізовані О., що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйовані через сукупність своїх істотних - у даному конкретному відношенні - властивостей при відволіканні від інших, напр., будь-яка модель (зокрема, планетарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історична подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними О., напр., вода як О. фізики і вода як О. хімії; ідеальні О., що сконструйовані через одну або декілька реальних властивостей, взятих у крайній формі свого вираження, напр., абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують, проте мають відповідний аналог у реальності. б) За способами виокремлення та подання в системі знання - емпіричні О., конституйовані засобами чуттєвого споглядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, напр., будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні О., конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних предметів та явищ, напр., система, структура, біологічний вид, соціальна група, в) За способом побудови та рівнем віддаленості від реальної дійсності - конкретні О., що конституюються через велику, потенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікуються як індивідуальні утворення, локалізовані в просторі та часі, напр., Дніпро, Всесвіт, укр. народ, цей художній твір, той електрон; абстрактні О., що сконструйовані засобами абстрактного мислення шляхом відділення загальних властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у самостійну сутність. Ці О. не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерпретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, напр., числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, ментальність. Між окремими типами О. не існує різкого розмежування, отже, одному й тому самому визначеному О. можуть бути притаманні окремі риси кількох типів - ідеалізованого, теоретичного, абстрактного, завдяки чому утворюються класи проміжних або суміжних О. Залежно від ступеня узагальнення, абстрагування та ідеалізації утворюються різні рівні 0., що характеризуються різним ступенем віддаленості від об'єктивної реальності аж до появи гіпотетичних О. типу гравітона, уявних О. типу тих, що фігурують у мисленому експерименті, віртуальних 0., що конституюються засобами інформаційно-комп'ютерного моделювання, операціональних О. типу псі-функції в квантовій механіці О. нтологічна ідентифікація таких О. є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існування. Система О., з якою співвідноситься сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У функціональному відношенні всі типи О. мають однаковий статус, у пізнавальному— істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи О., його місця в пізнавальному процесі. 3) О. у логіці - одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-який предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. О. логічного мислення можуть виступати речі та їхні властивості, відношення між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної природи. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному О. відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає О. У формалізованих мовах система логічних О. та їхній характер, визначання умов їх існування задаються мовним каркасом. О. трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Константи означають одиничні О., змінні - їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу О. та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будови, в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовий рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і т.д., тобто 0. 1-го, 2-го, 3-го,..., n-го рівнів В. ідповідно розробляються засоби розв'язання проблеми існування. В теорії О. Мейнонга виділення та фіксація О. досягається через вказування на переживання - відчуття, уяву, мислення, бажання. Семантика можливих світів вибудовує конфігурацію системи логічних О. на основі модальностей та поняття моделі.

ПІЗНАННЯ - суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі П. подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єктоб'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу - він вибирає об'єкт, визначає щодо нього свою мету, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання. Тому внутрішніми складовими процесу П. виступають: суб'єкт з його пізнавальними здатностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби П. та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першоджерелом знання; саме знання, що є результатом та безпосередньою метою пізнавального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінцевою метою процесу П. є досягнення об'єктивної істини. Основою П. виступає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-друге, мислення та розум, які опосередковують об'єкт і надають осмислення відчуттям та сприйманням. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання про навколишній світ З. алежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні П.: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання); теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мотиви та спонукальні чинники П. визначаються частково людською допитливістю, яка є невід'ємною якістю кожної особистості, та внутрішніми потребами розвитку П. Однак головною рушійною силою П. є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання, інституційні та організаційні передумови, матеріальні та духовні ресурси П. Практика є адресатом і споживачем здобутого знання. Отже, в абстрактному вигляді процес П. становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. П. виникло разом з виникненням людства і виступає необхідною складовою частиною будь-якої діяльності людини - перетворювальної, виробничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внаслідок суспільного розподілу праці П. виокремлюється в особливий вид життєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове П., яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове П., що здійснюється завдяки діяльності окремої спеціально підготовленої соціальної групи - наукового співтовариства, вчених - і стає їхньою професійною справою. Конкретний акт такого П. з конкретно визначеними об'єктом, метою, методикою, який націлений на отримання конкретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі наукового дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудовах, наукових абстракціях, гіпотезах, теоріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі наукового знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове П., яке здійснюється в інших професійних сферах діяльності, зокрема художній, політичній, правовій тощо. Його результати закріплюються в формах суспільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид П., пов'язаний із засвоєнням кожною особистістю та суспільством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільно значущому розумінні - освітою. Процес П. вивчають теорія пізнання, логіка, методологія і філософія науки, епістемічна психологія, наукознавство, соціологія, дидактика тощо.

Прудон, П'єр-Жозеф (1809, Безансон - 1865) - франц. філософ, публіцист, суспільно-політичний діяч, один із засновників анархізму. Народився у сім'ї робітника-бондаря, зазнав поневірянь і злиднів. Учасник і свідок революційних подій 1848 р., П. після поразки революції та розчарування в політиці написав низку праць, у яких виклав концептуальне обґрунтування анархічної теорії. П. не був революціонером і досить послідовно захищав дрібних власників, активно полемізуючи з прихильниками комуністичної ідеї. Чільна проблематика творчості П. стосувалася шляхів забезпечення народного добробуту через винайдення і втілення в життя оптимальної економічної організації суспільства. П. виступав проти держави з її "правовим абсолютизмом", віддаючи перевагут. зв. "мютюелістичномусуспільству", що ґрунтується на безупинному переговорному процесі зацікавлених суб'єктів, їхній обопільній толерантності і суспільній праці без застосування примусу з боку держави. П., з одного боку, виступав критиком приватної власності, ринку, з іншого - вкрай критично ставився до комуністичних проектів, у яких вбачав небезпеку ще більшу, ніж приватновласницький капіталізм. П. застерігав, що комунізм - це суспільство, в якому слабкі пригноблюватимуть сильних, ліниві - працьовитих та ін. На його думку, такий потворний лад є принципово несумісним із свободою. Етичне осердя і критеріальна цінність анархізму П. - вільна особистість, її неутиснений і повний розвиток. Необхідною умовою анархістського устрою П. вважав наявність незалежних і неупереджених суджень, вміння і готовність людей їх висловити Н. а більш зрілому етапі життя і творчості П. переглянув свої ранні анархістські погляди (зокрема ідею "соціальної ліквідації" держави і заміни її договірними відносинами громадян), визнавши їх нездійсненність, та почав схилятися до ідей федералізації і децентралізації держави, зокрема шляхом створення на підмурку держави дрібних і відносно самодостатніх автономних областей.

[br]

Осн. тв.: "Що таке власність?" (1840); "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846); "Загальна ідея революції у XIX столітті" (1851); "Філософія прогресу" (1853); "Про справедливість у революції та церкві" (1858).

Руссо, Жан-Жак (1712, Женева - 1778) - франц. філософ, представник Просвітництва, письменник. Р. піддавав гострій критиці тогочасну цивілізацію, що тримається на нерівності і жорстокій експлуатації народу і протиставляв їй "природний стан", за якого люди були "рівними і вільними" і не зазнавали тиску влади та "примусових законів". Р. також наголошував на згубній дії наук і мистецтва, які "глушать " природний голос свободи і стають причиною падіння моралі. Р. вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, головною причиною її виникнення є приватна власність. Майнова нерівність була закріплена утворенням держави. Розвиток цивілізації, за Р., поглиблює нерівність, найвищим ступенем якої є деспотизм. Філософ обґрунтував право народу на повстання: державу, яка тримається силою, можна зруйнувати лише силою. В трактаті "Про суспільний договір" описана ідеальна держава, що утворилася на засадах добровільної згоди й договору, в якій люди користуються свободою як її повноправні члени. Умовою свободи є рівність, як політична, так і майнова. Дрібну власність, створену своєю працею, філософ вважає непохитною основою суспільства і такою ж священною, як і свобода. Р. критикував систему англ. парламентаризму, відстоював ідею народного суверенітету, народовладдя та прямої демократії, за якої закони приймаються зборами всіх громадян (як в античному полісі чи у швейцарських кантонах). Основні тези договірної теорії Р. знайшли подальший розвиток у багатьох соціологічних і політичних теоріях. КнигаР. "Бміль, або Про виховання" займає проміжну ланку між педагогічним трактатом і художнім твором. Р. стверджував, що для розвитку природних задатків та індивідуальних нахилів дитини важлива не стільки освіта, скільки моральне виховання. Заперечуючи культові форми, церковність і релігійну догматику, спирався на позиції деїзму. Особливого значення надавав трудовому вихованню. Педагогічні погляди Р., засновані на гуманізмі і демократизмі, відіграли важливу роль у розвитку поглядів на завдання і методи виховання в кін. XVIII - на поч. XIX ст.

[br]

Осн. тв.: "Про вплив науки на звичаї" (1750); "Міркування про походження та причини нерівності між людьми" (1750); "Про суспільний договір" (1762); "Нова Елоїза" (1761); "Бміль, або Про виховання" (1762); "Сповідь" (1766 - 1769).