(за+студ)

1) охоло́лий, похоло́лий, захоло́лий, ости́глий; ( холодный) холо́дний; ( студёный) студе́ний

2) ( постылый) диал. осору́жний; ( противный) оги́дний, оги́дливий

проучиться виучуватися и вивчатися, бути вивченим, студіюватися, бути простудійованим;

2) провчатися, бути проученим, прошколеним, проманіженим, вицвіченим;

3) возвр. провчитися (який час).

рек. рекламний ролик; рекламна передача; реклама; рекламна вставка; телереклама; радіореклама

рекламне повідомлення на радіо, телебаченні, в інтернеті, в кіно тощо, яке оплачується рекламодавцем

═════════■═════════

across-the-board commercial реклама, яка транслюється щоденно у визначений час протягом тижня; animated commercial рекламний мультфільм; award-winning commercial реклама, відзначена нагородою; blended commercial інтегрований фільм; cast commercial програмно-виконавський ролик; chainbreak commercial ролик, що передається під час паузи між програмами; child-enticing commercial рекламний ролик, що приваблює дітей; class "A" commercial рекламний ролик класу "А"; class "B" commercial рекламний ролик класу "В"; class "C" commercial рекламний ролик класу "С"; combination commercial комбінований ролик; control commercial контрольна реклама; cooperative commercial ролик спільної реклами; corrective commercial ролик виправленої, відкоригованої реклами; drop-in commercial рекламна вставка; expanded commercial розгорнутий рекламний ролик; filmed commercial кіноролик; fixed commercial рекламна передача з точно визначеним часом трансляції • визначена на чіткий час рекламна передача; identification commercial рекламна передача — позивний; inserted commercial рекламна вставка; integrated commercial інтегрований фільм; jingle commercial музична рекламна вставка на кілька куплетів; live commercial студійна рекламна передача; minidrama commercial драматизована рекламна передача; monoaural commercial рекламна передача з монофонічним звучанням; network commercial мережна рекламна передача • рекламна передача загальномережної трансляції; non-air commercial рекламна передача, не призначена для передачі в ефір; open-ended commercial відкритий ролик; pre-emptible commercial рекламна передача умовного розміщення; product commercial товарна реклама; radio commercial радіореклама; repetitive commercial повторна реклама; rough-cut commercial попередньо змонтований ролик • начорно змонтований ролик; seasonal commercial сезонна реклама; singing commercial реклама-пісня • рекламна пісня; spoiler commercial підривна реклама • шкідницька реклама; spot commercial точкова реклама; station break commercial реклама, яка транслюється під час станційної паузи; story-telling commercial реклама-оповідання; straight radio commercial радіореклама, яку читає диктор • радіореклама-монолог • радіореклама з одним виконавцем; taped commercial рекламний ролик на відеострічці • відеоролик; television commercial телевізійний рекламний ролик; test commercial пробний ролик • ролик, який підлягає перевірці; testimonial commercial ролик-рекомендація від поживача • ролик-свідчення; test market commercial ролик для пробного ринку; video commercial відеоролик

═════════□═════════

commercial audience рекламна аудиторія • рекламна публіка; commercial break рекламна перерва • рекламна пауза; commercial designer сценарист реклами • дизайнер реклами; commercial minute рекламна хвилина; commercial time рекламний час

▹▹ advertising¹

1) рись ( алюр)

2) швидка́ хода́

3) рідк. дити́на, яка́ вчи́ться ходи́ти

4) през. карга́, стара́ ві́дьма

5) амер. студ. sl. підрядко́вий пере́клад; шпарга́лка

1) бі́гти ри́ссю

2) пуска́ти ри́ссю

3) бі́гти, ква́питися

•

- trot about

 с студія

 1. начатися в вузі, студіювати;

 2. досліджувати, вивчати

 с

 1. навчання, студіювання;

 2. досліджування, вивчання

Аверинцев, Сергій Сергійович (1937, Москва) - рос. філолог, історик давньої літератури, християнської культури, перекладач філософських, релігійних, художніх текстів, християнський мислитель. Закінчив філологічний ф-т МДУ (1961). Докт. філологічних наук (1980), чл.-кор. РАН (1987), член Європейської академії (1991), Всесвітньої академії культури (1992). Проф. Gonoris Causa НУ "КМА" (1998), іноземний член НАНУ (2000). Різноманітні галузі досліджень А. поєднує прагнення до глибинного філологічно-філософського осмислення текстів культури у перспективі християнської антропології. А. належать численні дослідження духовного життя й світогляду пізньої Античності, Візантії, Близького Сходу, компаративістські студії на базі історичної герменевтики ("Грецька література і близькосхідна словесність. Протистояння і зустріч двох творчих принципів" та ін.), історико-генетичні розвідки основних ліній спадкоємності європейської і, зокрема, східнослов'янської культури, серед них - численні публікації, присвячені темі Софії. Філософсько-просвітницьке значення творчості А. для пострадянського простору пов'язане з актуалізацією класичних традицій і засад гуманітарного мислення й залученням читача до широкого кола духовних надбань, витіснених за роки панування комуністичного режиму (див., напр. "Софія - Логос. Словник", 1999).

[br]

Осн. тв.: "Плутарх та антична біографія" (1973); "Поетика ранньовізантійської літератури" (1977); "Поети" (1996); "Риторика і витоки європейської літературної традиції" (1996).

Антонович, Володимир Боніфатійович (1834, с. Махнівка, Київщина - 1908) - укр. історик, лроф. Київського ун-ту, фундатор "народницької школи" в укр. історіографії. Історію України А. прагнув студіювати з філософського погляду, пов'язуючи свої дослідження з ідеями загальнотеоретичного характеру Н. а його думку, історія народу ("внутрішня історія") - це безперервний процес, а не набір окремих фрагментів із його минулого. Такий підхід вимагав відшукування ідей і факторів, які б простежувалися впродовж усієї історії народу та визначали її характерні особливості Н. аріжною в історіософській концепції А. є теза про "провідну ідею народу", яка обіймає світоглядний, теоретико-пізнавальний та методологічний зміст. Кожний народ, на думку вченого, у своєму політичному житті виробляє особливу "провідну ідею", яка залежить від антропологічно-расових чинників, його історії та культурного розвитку. Найвиразніше характер народу виявляється в тих політичних ідеалах, які він намагається реалізувати. "Провідна ідея" достеменно виражає його прагнення до утвердження певного способу суспільного буття. З цих позицій А. досліджує укр. історію, доводячи, що українці завжди неухильно відстоювали у суспільному житті принцип демократизму та індивідуальну свободу.

[br]

Осн. тв.: "Моя сповідь" (1862); "Останні часи козацтва на правому боці Дніпра" (1868); "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії з половини XVII до кінця XVIII століття" (1871); "Погляди українофілів" (1881); "Три національні типи народу" (1888); "Про часи козацькі на Україні" (1895 - 1896) та ін.

Больнов, Отто Фрідріх (1903, Штеттин - 1991) - нім. філософ, теоретик освіти. Вищу освіту здобув у Геттингенському ун-ті. Від 1931 р. працював у Геттингенському ін-ті педагогіки, а в 1939 р. обійняв посаду проф. філософії та педагогіки у Гессенському ун-ті. Започаткував низку критичних історико-філософських досліджень екзистенціалізму, який мав значний вплив на формування його вчення. Б. критикував нігілістичне підґрунтя екзистенційної концепції Гайдеггера. У повоєнний час викладав філософію та педагогіку у Тюбінгенському ун-ті. У роботах цього періоду Б. разом із Аббаньяно, Гайнеманом започаткував рух, спрямований на подолання екзистенціалізму. В основу нового світовідчуття було покладено довіру до буття як нового типу чуттєвості, обґрунтовано позитивні цінності життя людини.

[br]

Осн. тв.: "Сутність настрою"(1941); "Філософія екзистенціалізму" (1944); "Нове укриття: Проблема подолання екзистенціалізму" (1955); "Міра та співмірність людини"(1960); "Людина та простір" (1963); "Мова та виховання" (1968); "Філософія пізнання" (1970); "Про дух подолання" (1978); "Студії з герменевтики". У 2 т. (1982 - 1983).

Бредлі, Френсис Герберт (1846, Клапем - 1924) - англ. філософ, чільний представник абсолютного ідеалізму. Здобув освіту в Оксфорді. Зазнав впливу ідеалізму Гегеля і Грина. За політичними переконаннями був консерватором та активним критиком філософських засад лібералізму, зокрема утилітаризму, емпіризму Дж. Ст. Мілля. Філософська метафізика Б. ґрунтується на ідеї Абсолюту, що тлумачиться як всеохопна цілісність реальності. Пізнання, зазвичай, виокремлює лише часткові аспекти дійсності, які є не реальністю, а лише внутрішньо суперечливою видимістю. Людський інтелект прагне подолати непослідовність і відносність видимості й пізнати Абсолют, для якого характерні гармонійна єдність різноманітності, внутрішня необхідність, довершеність, несуперечливість Ч. уттєвий досвід надає можливість осягнути Абсолют, хоч і не в усій повноті Ц. ілісний, довершений досвід, який спирається на "конкретні універсалії," відкриває шлях до адекватного пізнання Абсолюту. "Абстрактна " та "конкретна універсалії" - категорії логіки Б. Перша (напр., "червоне", "зелене") є несубстанційною й нереальною, у той час як друга (напр. "індивід", "спільнота") - субстанційна, незалежна (хоч і відносно) та реальна. Абсолют не співвідноситься ні з чим, тому він не є Богом. Бог як особистість є видимістю, проявом Абсолюту. Етична позиція Б. теоретично зумовлена тлумаченням проблеми "індивід - спільнота". Його розуміння самореалізації індивіда протистоїть ліберальній концепції егоїзму, оскільки самореалізацію Б. оцінює за критерієм внеску соціалізованого індивіда до соціального цілого. Тлумачення індивіда в абсолютному ідеалізмі Б. тяжіє до неатомістичної метафізики.

[br]

Осн. тв.: "Етичні студії" (1876); "Принципи логіки". У 2 т. (1883); "Видимість і реальність" (1893); "Нариси про істину і реальність" (1914).

Брентано, Франц (1838, Марієнбург - 1917) - нім. філософ, засновник інтенціональної психології. Навчався у Вюрцбургу і Відні. Отримав сан римо-католицького священика (1864), від якого згодом відмовився (1870). Проф. Вюрцбурзького, а потім Віденського ун-тів. Від серед. 70-х рр. XIX ст. розпочав викладати наукові студії про людську душу О. цінюючи розвиток нім. філософії від Канта до Гегеля як неухильне переродження у спекулятивний ідеалізм, він прагнув у дусі традицій Аристотеля і Декарта відродити на емпіричній основі філософію як науку. Досліджуючи ментальні процеси, або "акти свідомості", і розрізняючи їх на психічні та фізичні феномени, Б. відновив і модернізував схоластичну філософську теорію про інтенціональність свідомості. Він виходив із того, що рисою, яка об'єднує психічні феномени (слухання, судження, виведення, поціновування, любов, бажання, відраза, ненависть та ін.) і відрізняє їх від фізичних феноменів (колір, звук, фігура, краєвид та ін.), є "інтенціональна невід'ємна присутність предмета" (напр., хтось бачить щось або бажає чогось). Б. виходив із того, що свідомість може вказувати на предмети або ж мати "спрямованість на щось" завдяки актам сприйняття та ідеації, включаючи відчуття та уявлення; завдяки судженням, включаючи акти визнання (ствердження), відкидання (заперечення) чи пригадування; завдяки актам любові або ненависті, в яких беруться до уваги прагнення, наміри, бажання та почуття людини К. ритерієм істинності таких психічних феноменів було проголошено принцип очевидності. Ідеї, висловлені в одній із найвпливовіших праць Б. - "Психології", з емпіричного погляду стали вихідним пунктом дослідницької праці його численних учнів та послідовників в різноманітних ділянках духовної культури С. еред студентів Б. у різні часи були Гуссерль, Еренфельс, Майононг, Масарик, Марті, Твардовський, Штумпф, Фройд та ін. Б. залишив по собі велику творчу спадщину майже з усіх галузей філософського знання.

[br]

Осн. тв.: "Психологія з емпіричного погляду" (1874); "Про походження морального знання" (1889); "Про майбутнє філософії" (1893); "Вступ до психології почуттів" (1907); "Істина й очевидність" (1930).

Вассиян, Юліан Іванович (1894, с. Колоденце, Галичина - 1953) - укр. філософ, ідеолог укр. націоналізму. Закінчив філософський ф-т Львівського ун-ту (1914). Філософськими студіями займався в "таємному укр. ун-ті" у Львові (1922 - 1924), продовжив їх у Празькому ун-ті та Укр. вищому педагогічному ін-ті (Прага). Докт. філософських наук. Активний учасник укр. націоналістичного руху: делегат І (1927, Берлін) і II (Прага, 1928) конференцій та І Конгресу (Відень, 1929 р.) укр. націоналістів. Філософ християнсько-антропологічного напряму В. бачав у хліборобстві не лише господарський, а й метафізичний акт "зустрічі неба і землі", в селянстві - головного генератора життєвої енергії, "основну категорію суспільного ладу" і "єдине джерело високої культури". Вищі цінності В. - Бог, нація, духоцентрована людина (така, що самовизнається й самостверджується зсередини себе). Теоретик повороту від зовнішньої до "самобутньої внутрішньої першооснови" власної душі В. ній "усе - ідея, закон і дорога". Один з теоретиків демократичного й інтегрального націоналізму. Наукова спадщина досі не вивчена належним чином і не опублікована у повному обсязі ("Релігія"; "Християнство"; "Месіянізм" вибраного народу"; "Буття - повиннність"; "До філософії природи та історії"; "Історія як дефініція"; "Історія і людина"; "Грецький світогляд").

[br]

Осн. тв.: "Одиниця і суспільність" (1957); "Суспільно-філософські нариси" (1972).

Габермас, Юрген (1929, Дюсельдорф) - нім. філософ. Разом з Апелем - представник комунікативного напряму в філософії. Навчався в ун-тах Геттингена, Цюриха, Бонна. Докт. дис. "Абсолют і історія. Суперечливість філософи Шеллінга" (1954). У 1962 - 1964 рр. - проф. філософії Гайдельберзького ун-ту. Од 1982 р. - проф· соціології та філософії Франкфуртського ун-ту. В річищі герменевтично-прагматично-лінгвістичного повороту Г. реконструює неомарксистську критичну теорію суспільства на основі теорії комунікативної дії. Формування громадського контролю за владою розглядає як суттєвий чинник становлення модерного суспільства та легітимації його інституцій. Критично трансформуючи системно-функціональний аналіз, з одного боку, та феноменологічно-герменевтичну соціологію, з другого, досліджує суспільство за допомогою концептів системи та життєвого світу. Г. пов'язує кризу сучасної доби із редукцією комунікативної раціональності до цілераціональності, життєвого світу - до системи, що призводить до "ідеологізації" науки й техніки, технізації культури, деполітизації "громадськості", а відтак - до проблем легітимації соціальних інституцій. Г. розбудовує постконвенційну етику, яка ґрунтується на консенсуально-дискурсивній легітимації моральних і правових норм на основі регулятивного принципу ідеальної комунікативної спільноти, умовами якої є права людини і симетричні стосунки в комунікації. На відміну від Апеля, Г. заперечує трансцендентальнопрагматичне граничне обґрунтування норм, зводячи його до процедурного досягнення консенсусу в реальній комунікації.

[br]

Осн. тв.: "Теорія та практика: Соціально-філософські студії" (1963); "Пізнання та інтерес" (1968); "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976); "Теорія комунікативної дії". В 2 т. (1981); "Моральна свідомість та комунікативна дія" (1983); "Фактичність та значущість" (1992); "Постнаціональні констеляції" (1998).

ГЕРМЕНЕВТИКА (грецьк. έρμηνετικη, від έρμηνεω - пояснюю, інтерпретую, тлумачу) - термін, формування основоположного значення якого історично сягає стародавніх тлумачень текстів Біблії; традиційно він також включає тлумачення текстів філософських та літературних - насамперед тих, які стосуються Біблії. На позначення самостійного філософського напряму цей термін почав застосовуватися, головно, на поч. XX ст., коли розгорнулося фундаментальне філософське осмислення феномена розуміння та пов'язаної з ним методології і практики гуманітарно-історичних дисциплін. В історії інтерпретації профанних та сакральних текстів вирізняються наступні основні різновиди: 1) Буквальна інтерпретація, яка стверджує, що біблійні тексти мають тлумачитися згідно зі значеннями (відповідними намірам авторів), які виражені їхньою граматичною конструкцією та історичними контекстами виникнення. Її дотримувались Тома Аквінський, Лютер, Кальвін та ін. 2) Моральна інтерпретація, яка намагалась встановити екзегетичні принципи, завдяки яким з різних частин текстів Біблії можуть бути виведені відповідні етичні приписи та моральні імперативи поведінки. 3) Алегорична (символічна) інтерпретація (запозичена зі стоїцизму і уперше запроваджена до тлумачення текстів Гомера Пергамською школою філологів) розуміла біблійні оповіді як такі, що мають крім буквального ще й другий, фігуральний рівень референції за межі тих подій, які експліцитно маються на увазі у текстах Біблії. Окремою формою алегоричної інтерпретації є "типологічне" тлумачення, згідно з яким головні події Старого Завіту є передвіщенням подій Нового Завіту (Ноїв ковчег як "тип" християнської церкви). Цього різновиду тлумачення Біблії, з використанням платонівських та стоїчних категорій, дотримувались Філон Александрійський, Елемент Александрійський, Ориген та ін. 4) Анагогічна (містична) інтерпретація стосується тлумачення біблійних подій у їхньому відношенні до прийдешнього життя як його прообразу С. тан справ, коли проблематика Г. і проблематика філософії осмислювались паралельно, незалежно одна від одної, а тому і не зазнавали істотного взаємовпливу, лишався чинним до початку XX ст. Провідними постатями, які розвивали Г. у такому статусі, були Юстин, Іреней, Тертуліан.Августин, Флавій, Баумгартен, Ернесті та ін. На основі ознайомлення з працею Ернесті "Тлумач" в контексті історико-літературних студій нім. романтизму (особливо у співробітництві зі Шлегелем) Шляєрмахер розвиває Г. як мистецтво конгеніального осягнення чужої індивідуальності, дослідивши феномен розуміння як такий і виокремивши граматичний та психологічний його різновиди. Надалі Г. розробляється в річищі методологічних пошуків нім. історичної школи (Ранке, Дройзен, Савіньї та ін.), філології та психології (Аст, Бек, Штайнталь та ін.). Зрештою, в історичному науковченні Дильтея вона - як вчення про мистецтво тлумачення писемних пам'яток (життєвих виявів) - включається у контекст теорії пізнання, логіки й методології гуманітарних наук і проголошується сполучною ланкою між філософією та історичними дисциплінами, головною складовою основоположень наук про дух. Г. набуває у Дильтея філософського статусу під впливом розробленої Гуссерлем у "Логічних дослідженнях" теорії значення. Долаючи завдяки феноменології Гуссерля релятивізм і скептичний суб'єктивізм свого історичного науковчення і розв'язуючи проблему об'єктивності гуманітарного знання, Г. Дильтея разом з тим втрачала своє найвагоміше конструктивне надбання - принцип історизму. Щоб уникнути цієї дилеми, Гайдеггер намагається на нових засадах об'єднати дві різнорідні традиції у концепції, яку він з 1919 р. називає "феноменологічною Г." Завдяки філософії фундаментальної онтології Гайдеггера класична (теологічна, філологічна й історична) Г. започаткувала нову фазу свого розвитку. Її центральна проблема - проблема розуміння - була осмислена вже не як метод наукового пізнання, а як спосіб людського буття, а феноменологія - як онтологія. Нове філософське вчення постає як "Г. фактичності", що ситуативно розташоване в конкретно-історичному контексті людського "Я" (пізніше - "Dasein"), головним способом буттєвого самовизначення якого виступає інтерпретативне тлумачення свого буття-у-світі. Подальший розвиток цієї традиції здійснив Гадамер (див. герменевтика філософська). Г. у традиційному сенсі як гносеологічне підґрунтя й методологію гуманітарних наук розробляв також Бетті та ін. Як до допоміжної дисципліни до неї звертаються Апель, Габермас, Деррида.

Гесле, Вітторіо (1960, Мілан) - нім. філософ. У 1977 - 1982 рр. студіював філософію, індологію, філологію в ун-тах Ренсбурга, Тюбінгена, Бохума та Фрайбурга. В 1982 р. - захист докт., в 1986 р. - габілітаційної праці з філософії О. д 1988 р. - асоційований проф. Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорку, стажувався в ун-тах Італії, Нідерландів, США, Бразилії, Радянського Союзу, Норвегії та Індії. Од 1992 р. - проф. Загальної вищої школи в Ессені. Дослідження в царині метафізики, етики та практичної філософії. З огляду на глобальні (екологічні, економічні, політичні) проблеми, які витлумачуються в термінах онтологічної кризи людства, а також на методологічну кризу сучасної філософії Г. прагне обґрунтувати матеріальну етику цінностей, яка відповідала б викликам науково-технологічної цивілізації. Критично трансформуючи трансцендентально-прагматичний метод Апеля на основі об'єктивно-ідеалістичної метафізики (Гегель, Йонас), Г. стверджує необхідність апріорних структур об'єктивного розуму, інтерпретуючи їх як основу не тільки суб'єктивності та інтерсуб'єктивності, а й буття загалом. Поєднання трансцендентальної філософії з метафізикою дає змогу онтологічно обґрунтувати моральні належності, уникаючи при цьому "натуралістичного хибного умовиводу", з одного боку, та суб'єктивного (інтерсуб'єктивного) соліпсизму та морально-етичного релятивізму, з другого, що уможливлює легітимацію моральних норм за умов секуляризованої культури та кризи традиційних морально-етичних систем.

[br]

Осн. тв.: "Істина та історія" (1984); "Система Гегеля". У 2 т. (1987 - 1988); "Криза сучасності та відповідальність філософії: Трансцендентальна прагматика, граничне обгрунтування та етика" (1990); "Генії філософії нового часу" (1992); "Філософія і екологія" (1994); "Практична філософія в сучасному світі" (1995).

Гіляров, Олексій Микитович (1855 - 1938) - представник академічної філософії України. Приват-доц. Московського (1884 - 1887) і Київського ун-тів (1887 - 1892), проф. філософії Київського ун-ту (1892 - 1920), академік ВУАН (1922) Р. озроблене Г. філософське вчення - "синехологічний спіритуалізм" - ґрунтується переважно на платонізмі. Близьке за змістом і метою до концепцій всеєдності, представленими в межах рос. релігійної філософії, воно, однак, вільне від містико-богословської спрямованості, притаманної метафізиці В. Соловйова і його послідовників. Підвалину ідеалізму Г. становить якраз те твердження Платона про божественне начало, що його Соловйов вважав найістотнішою обмеженістю платонівського вчення. В філософії Г. цілковито відсутнє прагнення до християнізації платонізму, характерне для рос. релігійної метафізики. Найважливіша галузь філософської творчості - історико-філософські студії. В працях Г. наявна глибока і ретельно розроблена концепція історії філософії, що ґрунтується на вченні про єдність особистісної, культурно-історичної і логічної детермінант розвитку філософії, осередком якої виступає особистість - реальний суб'єкт філософської творчості. Історичний рух філософії представлений Г. як відображення багатовікового пошуку людиною цілісного і злагодженого світогляду, здатного відновити її єдність зі світом і подолати духовний розбрат. Вагомим внеском Г. до філософського осмислення Античності є розгляд ним софістики як соціокультурного феномена. Її аналіз здійснено крізь призму конкретно-історичних реалій, ретельне вивчення історико-філософського аспекту творчості Платона. "Гілярівська школа" тлумачення філософського тексту виразно представлена у творчості його учнів, згодом визначних істориків філософії - Зіньківського, Чижевського, Блонського, Асмуса, Якубаніса.

[br]

Осн. тв.: "Платонізм як основа сучасного світогляду у зв'язку з питанням про завдання та долю філософії" (1888); "Новітня спроба філософського синтезу на науковій основі" (1901); "Вступ до філософії" (1907).

Горкгаймер, Макс (1895, Штутгарт 197Я) - нім. філософ і соціолог. Один із засновників Франкфуртської школи. З роботою Франкфуртського ін-ту соціальних досліджень пов'язаний перший період творчості Г. - формування критичної теорії. Саме як її засновник, Г. мав найбільший вплив на подальший розвиток соціальної філософії у Зх. Європі. Другий період стосується відходу від марксизму і спільної творчої співпраці з Адорно; третій - розробки негативної теології. В перший період Г. ("Традиційна і критична теорія" та ін.) відштовхувався від неомарксистських ідей раннього Лукача і здійснив критику "традиційної теорії", яку уособлювали, зокрема, Вебер і Маннгейм. Призначення філософії - допомогти індивідові вистояти під тиском тотальності, ухилитися від тих форм організації, які нав'язуються авторитарними режимами. Нетотожність між загальним і особливим може здійснюватися насамперед в критичній теорії, що прориває "універсальний зв'язок засліплення". Традиційна ж теорія є виразом історично зумовленого "капіталістичного відчуження", яке у теорії пізнання (ідеології цього відчуження) постає як розрив суб'єкта і об'єкта, тоді як реально суспільство являє собою їхню тотожність. Г. висуває наступні вимоги критичної теорії: а) усвідомлення обмеженості будь-якої спеціалізованої діяльності, в тому числі пізнавальної; б) дослідження - як предмет соціальних наук - всієї системи взаємовідносин суспільства і природи, що охоплюється поняттям "праксис"; в) тлумачення суб'єкта пізнання не як відокремленого індивіда, а як суспільної людини, для якої предмет пізнання вже не є чимось зовнішнім (об'єктивним), а продуктом його діяльності. У другий період творчості ("Потьмарення розуму" та ін.) Г. розчаровується у пролетаріаті як носієві "критично-революційних можливостей" і покладає свої надії на "критично-мислячу інтелігенцію". У цей час Г. знаходиться під впливом ідей Шопенгауера і Ніциіе В. ід аналізу позаекономічних, метафізичних структур влади він переходить до пошуку шляхів подолання інструментального мислення, яке панує в індустріальному суспільстві й виразною ознакою чого є домінанта "тотожності". Остання є характерною рисою усієї західної культури - від міфології до сучасної культурної індустрії. Виявом неминучих тенденцій до авторитаризму і тоталітаризму Г. вважав нацизм і комунізм. На зміну автоматизмові мислення мають прийти філософське мислення, що є нонконформістським стосовно будь-якої реальності. У третій період творчості ("Примітки з 1950 по 1969 роки та сутінки" та ін.) Г. приходить до переконання, що Абсолют існує, але не пізнається позитивно: він присутній у нашому пристрасному бажанні. Конкретну історичну реальність становлять не народи і класи, а індивіди, які можуть об'єднуватися лише на ґрунті відчуття солідарності.

[br]

Осн. тв.: "Студії про сім'ю та авторитет" (1936); "Традиційна та критична теорія" (1937); "Потьмарення розуму. Критика індустріального розуму" (1947); "Діалектика просвітництва", у співавт. (1948); "Дослідження забобону". В 5 т. (1949 - 1950); "Ностальгія за зовсім Іншим" (1961); "Соціологіка". В 2 т., у співавт. (1962), "Критична теорія". В 2 т. (1968)та ін.

Довгович, Василь (1783, с. Золотареве, Закарпаття - 1849) - укр. філософ, поет, церковний і громадський діяч. Син кріпака. Закінчив гімназію, два класи філософії богословської католицької семінарії (Трнав), Ужгородську богословську (уніатську) семінарію; священик, директор народної школи. Від 1831 р. - чл.-кор. Угорської акад. наук. Писав латиною і угорською (тільки так міг друкуватися), до 1832 р. - вірші (можливо, останній латиномовний укр. поет), опісля - філософські, наукові розвідки. За світоглядною спрямованістю - просвітник. Зазнав визначального впливу нім. філософів. Свідчив сам про себе: "вдень і вночі студіював філософську систему Канта", пізніше "дав перевагу системі Фіхте, а згодом системі Шеллінга; ці три системи вважав кумирами". Десь з 20-х рр. "почав турбуватися про створення власної системи". Науково-філософська спадщина Д. ще не вивчена. Окрім надрукованих угорською мовою творів, залишив латиномовні рукописи "Філософського словника", "Провідника кантовою системою", збірку віршів (131 з них латиною, 41 мадярською, 18 укр.-церковнословянською). Перебуваючи в умовах гнітючої політичної і культурної відсталості укр. Закарпаття, самовіддано служив справі просвіти свого народу.

[br]

Осн. тв.: "Про будову світу одним кроком вище, ніж Декарт і Ньютон. Порядок усього видимого світу у новому розумінні" (1825 - 1830); "Намагання, спрямовані на доведення існування Бога" (1829); "Поезія Василя Довговича // Науковий зб-к Музею укр. культури у Свиднику. N10. - Братислава, Пряшів, 1982).