(для+боротьби)

I n

1. вчинок, крок, акція

2. рух, пересування

- anti-inflation moves заходи боротьби з інфляцією

- military moves військові дії

- moves to negotiate кроки для проведення переговорів

- to make the first move towards peace зробити перший крок до укладання миру

- to make moves against smth. вжити заходів проти чогось

- to take the first move towards peace зробити перший крок до укладання миру

- to take moves against smth. вжити заходів проти чогось

- to thwart any move перешкоджати кожному кроку

II v

1. вносити (пропозицію); робити заяву

2. рухати(ся), пересуватися)

- to move the adjournment/ the postponement of the session запропонувати відкласти сесію

- to move the closure (of the debate) запропонувати закінчити/ припинити (обговорення)

- to move from dialogue to negotiation перейти від діалогу до переговорів

- to move an official переводити чиновника

- to move a resolution внести резолюцію

- to move troops перекинути війська

- to move that the meeting be adjourned запропонувати зробити перерву в засіданні

- I move that the communication be struck from the record вношу пропозицію про вилучення цього повідомлення з протоколу

- I move that we take no cognizance of the communication пропоную вважати цю пропозицію не прийнятою

Геракліт з Ефеса (бл. 540 - 475 до н. е.) - давньогрецьк. філософ. За глибину та неоднозначність думок, висловлюваних часто-густо в притчах, насичених метафорами та алегоріями, в оповідях, загадках, хитромудрих образах і поняттях, отримав прізвисько "Темний". За трагічний песимізм думок Г. ще називали "філософом, що плаче". Збереглося понад 150 фрагментів з його творів, які пізніше були зібрані в єдиний твір "Про природу". За іншими свідченнями, цей твір мав назву "Музи", "Про державу" та ін. Тлумачення багатьох фрагментів є і зараз неоднозначним. За традицією Г. зараховується до натурфілософської іонійської школи, хоча його натурфілософія має дещо позірний, метафоричний характер Н. а відміну від попередників (Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена), Г. значно чіткіше виокремлює з-поміж фізичних, астрономічних, економічних та інших питань власне філософські, а саме: логосу, єдиного і множинного, єдності і боротьби протилежностей, сталого та плинного, монархії та демократії, видатної особи й натовпу, аскези і гедонізму тощо Н. авіть крізь нечисленні тези Г., що дійшли до нас, прозирає одна з перших філософських систем, що спромоглася через тисячоліття й донині зберегти свою життєздатність, інтелектуальну звабу та вплив. Першопочатком усього сущого Г. вважав вогонь - стихію, яка стародавнім грекам уявлялася найрухливішою, найлегшою і найтоншою (порівняно із землею, водою й повітрям). Усе, як полум'я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого; всі речі, через ущільнення, або ж з'являються з вогню, або у нього ж, через розрідження, повертаються. Весь цей Космос - "довіку був, є й буде вогонь вічно живий". Він той самий для всіх, його не створив ніхто ані з людей, ані з богів.

ГОТИКА ( від італ. gotico - готський, від назви германського племені готів) - стиль буття та культури Зх. Європи, що засвідчує їх вихід за межі Середньовіччя. Для Г. характерне домінування піднесеного над прекрасним, а таємничого - над оприявненим. Готичний стиль суттєво протистоїть античному буттю та його культурі. Вказане домінування породжує своєрідний сутінковий характер Г., що натякає на глибинний рівень боротьби добра і зла у світі та маніфестує себе у культурі доби Середньовіччя в різноманітних формах: у готичній архітектурі (готичні собори) та музиці, готичному письмі, готичному одязі, зброї. Культурна поліфонія Г. дозволяє припустити наявність готичного світогляду, що досягає найвиразніших виявів у готичному романі. В центрі готичного роману зображується демонічна особистість, що поєднує трагічні, жахливі та величні риси (типовий приклад - "Мельмот-блукач" Метьюрина). В кін. XIX ст. готичний роман переростає у психологічно загострений роман "жахів", а у XX ст. - у фільми "жахів". Наявною є також еволюція готичного роману в роман-епос ("Володар кілець" Толкіна). У XX ст. з'являється й феномен готичного трактату ("Занепад Європи" Шпенглера).

ЄВРАЗІЙСТВО - напрям суспільно-політичної думки Росії. Період формування - 20 - 30-ті рр. XX ст. Є. виникло у середовищі рос. еміграції, котра сприйняла Жовтневий переворот 1917 р. як своєрідну історичну помсту за насильницьку вестернізацію Росії у XVIII ст. Головні представники: економіст і географ Савицький, філософ та історик культури Флоровський, мистецтвознавець Сувчинський. Згодом до них приєдналися Г. Вернадський, Карсавін, Алексєєв, Франк та ін. Як опоненти Є. виступали Мілюков, Бердяєв, Кизеветтер, Струве. Є. намагалося визначити культурну та геополітичну приналежність Росії як цивілізації в контексті проблеми Заходу і Сходу у світовій історії. Всупереч рос. слов'янофілам, прихильники Є. вважали рос. суспільство переважно азійським, а не європейським. У центрі історіософської уваги Є. були духовно-цивілізаційні метаморфози рос. етносу у XIII - XV ст., коли Московія була складовою частиною Золотої Орди. Саме цей період, на думку прихильників Є., сформував фундаментальні особливості ідеалів, побутових стандартів, життєвих норм рос. народу. Є. заперечувало київські витоки московської державності, вбачаючи такі в імперії Чингіза. Віддаючи належне азійському корінню рос. культури і державності, Є. відстоювало ідею "неповної подібності" своєї країни до азійських політичних і культурних форм, наполягаючи на тому, що її характер є настільки самобутнім, що його не можна цілковито віднести ані до Європи, ані до Азії. Представники Є. сподівалися на порозуміння з комуністичним режимом СРСР на ґрунті боротьби із Заходом за допомогою азійських цивілізацій; деякі з них безпосередньо співпрацювали із спецслужбами Радянського Союзу. Прихильники Є., за винятком Савицького та Трубецького, не сприймали Україну як окрему культурно-історичну реальність. Є. втратило будь-який вплив у кін. 30-х рр. XX ст. У сучасній Росії відбувається "ренесанс" Є. Його представники: Дугін, Проханов, Гумільов та ін. Теоретичними речниками виступають ж. "Наш современник" та "Москва". Для ідеологів Є., Україна - малозначущий провінційний елемент рос. суперетносу та суперкультури. У неоєвразійських глобальних концепціях, що мають за мету відновлення імперської наддержави, Україна розглядається лише як пасивний об'єкт окультної змови "мондіалістів-атлантистів" проти Є. Європейський характер укр. духовності відкидається, натомість постулюється невід'ємне "Є." України. Усе питомо укр. розчиняється у безмежному євразійському космосі, але то є рос. космос, що не втрачає своєї етнічної визначеності і державницької москвоцентричної спадковості. Неоєвразійство, як і неослов'янофільство, дедалі більше виступає як чинник ідеологічного обслуговування рос. внутрішньої та зовнішньої політики.

ЄДНІСТЬ і БОРОТЬБА ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ - частковий випадок єдності багатоманітного. Багатоманітне - це будьяка, в т.ч. і нескінченна, множина речей або явищ, що відмінні одна від одної і знаходяться в безпосередньому або опосередкованому зв'язку. Найбільші, суттєві відмінності - це протилежності, властивості, які виключають, але водночас і обумовлюють та доповнюють одна одну: буття і небуття, конечне і безконечне, сутність і явище, необхідність і випадковість, необхідність і свобода та ін. Такі полярні або парні структури визначають основні проблеми буття людини та її світу і є орієнтирами для ціннісних виборів у людському житті. На підставі таких категорій в європейській філософії були виділені два світи - чуттєвий та умоглядний. Нім. філософ Ласк додав до них третій - світ цінностей. Протилежності охоплюють всю дійсність, але боротьба між ними має місце лише в людській спільноті, постаючи як боротьба між добром і злом, свободою та її запереченням, прекрасним і потворним; найбільш загальним тут є протилежність буття і небуття, що набуває змісту збереження і захисту життя та його руйнування. Термін "Є. і б.п." виник у діалектиці марксизму. Під ним розуміли боротьбу класів або станів в економіці, політиці тощо. Важливість такої боротьби, в розумінні марксизму, стала підставою її абсолютизації (поширення на все існуюче, на всі полярні категорії). Разом з тим відбулася політизація діалектики в цілому. Факт полягає у тому, що поза людиною протилежності не борються. В загальному вигляді їх зв'язок постає як взаємопроникнення протилежностей.

КАЗКА - один із найдавніших жанрів фольклору; витвір творчої уяви (індивідуальної, колективної), в якому архетипи культури втілюються у фантастичних образах і подіях. Характерною рисою К. є чітка орієнтація на моральні та естетичні цінності, яка реалізується у гострих сюжетних колізіях, що завжди завершуються перемогою добра над злом, краси над потворством. Укр. народні К. відбивають типові риси національного характеру, історичні сюжети визвольної боротьби ("Кирило Кожум'яка", "Котигорошко", "Яйце-райце"), традиційні моральні цінності (яскравий приклад - соціально-побутові К., центральним героєм яких є кмітлива і мудра жінка). Казкові мотиви зустрічаються в літературних пам'ятках Київської Русі, в творах письменників-полемістів XVI - XVII ст., в літературній творчості багатьох укр. письменників та поетів XVIII - XX ст. Розробка у річищі європейського літературного і філософського романтизму (кін. XVIII - поч. XIX ст.) тематики національного відродження стимулювала інтерес до першоджерел духовності й відтак - до збирання та обробки К. (найвідоміші постаті - нім. філологи Якоб і Вільгельм Гримм). Укр. казкарська традиція приваблювала Антоновича, Срезнєвського, Костомарова, Шевченка, Потебню, Франка, Лесю Українку. Авторська літературна К. відзначається тим, що в ній характерні риси народної К., зазвичай, послуговуються засобом для осмислення й передання читачеві філософських світоглядних (незрідка моралістичних) ідей та міркувань. До представників цього жанру світового рівня належать - Перро, Андерсен, Гофман, Керолл, Пушкін, Франко, Леся Українка, Мілн, Радарі, Ліндгрен.

НЕОЯЗИЧНИЦТВО - штучно створювана сучасними інтелектуалами з фрагментів стародавніх вірувань і обрядів релігія, яка ставить на меті збереження (відродження) національної культури, первинної духовності і самобутності в умовах нівелюючого впливу модернізації і глобалізації. Н. конструюється як певна ідеологічна основа для національної консолідації і стимуляції соціальної активності через усвідомлення самобутнього коріння, глибинних витоків, неприйняття індустріальної цивілізації з її відношенням до природи, людини, релігії. Н. зазвичай є продуктом ідеологічної творчості і відповідних ритуальних практик міської інтелігенції і молоді, які сприймають релігію як важливий елемент культурної спадщини, осердя етнічної ідентичності. У змістовному плані Н. - явище гетерогенне, від багатоманітного політеїзму до новостворених монотеїстичних релігій із використанням персонажів язичницьких пантеонів (напр., Дажбога). Н. здебільшого негативно ставиться до християнства (зокрема, до властивих йому антропоцентризму, прощення), вважаючи його "чужородною" релігією, ідеалізує дохристиянські часи. Етос Н. ґрунтується на звеличенні воїнських чеснот, ідеї боротьби з будь-яким злом шляхом насильства, обстоювання доблесті, честі, мужності у середньовічно-архаїзованій інтерпретації Д. еяким різновидам Н. властивий відчутний елемент містицизму, окультизму, апеляції до "сил сонця" та ін. Різновидами Н. є ведизм, венедизм (руські версії Н.), друїдизм (зокрема, в Ірландії, Великій Британії), РУНВіра ("Рідна Українська Народна Віра" - релігійна концепція, розроблена Л. Силенком; у 1992 р. РУНВіра була офіційно зареєстрована в Україні як особлива конгрегація), тенгріанство (у мусульманському середовищі) та ін.

Ніцше, Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія - 1900) - нім. філософ. Закінчив Ляйпцизький ун-т; проф. класичної філології у Базельському ун-ті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Н., залишивши посаду проф., переїхав до Італії і Швейцарії, де протягом 10 років жив самітником, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 р. його було допроваджено до психіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Н. до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія - як виразника трагічно-художнього творення культури - Н. виходить з Античності як вузла, яким пов'язана й сучасна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Н. "Народження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс - несталих: хаосу, шаленства й руйнації Г. рецька культура постає як арена боротьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідношення в культурі відбувається завдяки переорієнтації принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Н. знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії С. воє головне завдання Н. вбачає у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют - як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Н. називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фразою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" розуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знецінений" світ дає їй змогу поєднати прагнення власної та світової волі. Якщо історична форма декадансу, за Н., починається з Сократа, то Платон продовжив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справедливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських життєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноуменального світу", підтверджуючи належність морального імперативу. Моральний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поширюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховається воля до заперечення життя. Ключовим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є Ressentiment (франц. злопам'ятство). Воно характеризує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внаслідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Н., сучасна людина - це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та породження нових людських перспектив. "Надлюдина" - це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприйняття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" - результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу песимізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на занепад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне подолання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм - це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Н., сучасність просякнута неповними формами нігілізму - це декаданс без переосмислення цінностей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Н. як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

[br]

Осн. тв.: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людське" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

Унамуно, Мігель де (1864, Більбао - 1936) - ісп. філософ, письменник. Закінчив ф-т філософії та гуманітарних наук Мадридського ун-ту (1884). Від 1890 р. обіймав посаду зав. кафедрою в Саламанкському ун-ті; у 1901, 1931, 1934 - 1936 рр. - ректор цього ун-ту. У 1924 - 1930 рр. перебував в еміграції; в 1931 - 1933 рр. - депутат кортес (ісп. парламенту). На ранньому етапі творчості У. нетривалий час був прихильний до ідей соціалізму і позитивізму. У філософському становленні зазнав переважного впливу К'єркегора, Паскаля, Ніцше, тяжів до екзистенціалізму. У центрі уваги У. - проблема не абстрактної людини чи людства, а конкретної людської особистості "із плоті і крові", що відчайдушно прагне до безсмертя. Не розум, а віра створюють підґрунтя для безсмертя З. гідно з У., людина перебуває у стані постійної напруги між розумом і вірою, що є джерелом пристрастей, агонії і боротьби "без надії на перемогу"; ця напруга породжує "трагічне відчуття життя". Бкзистенційна гострота сприйняття реальності позначилася на тлумаченні У. поняття "слова" не як абстрактного логосу, а як внутрішнього самовиявлення людини "із плоті і крові", акту неповторної індивідуальної самореалізації. Виявляв велике занепокоєння долею ісп. національної мови і культури, прагнув не стільки "європеїзувати Іспанію", як "іспанізувати Європу" у сенсі надання ісп. культурі світового значення.

[br]

Осн. тв.: "Про пуризм" (1895); "Життя Дон Кіхота і Санчо" (1905); "Про трагічне відчуття життя у людей і народів" (1913); "Дзеркало смерті" (1913); "Туман" (1914); "Нариси". У 7 т. (1916 - 1918); "Істинні арбітри: Іспанія проти Європи" (1925); "Агонія християнства" (1931).