(гостре)

ПОСТПОЗИТИВІЗМ - багатоголосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після нього. Ініціатори П. (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Феєрабенд та ін.) з різних філософських позицій висловлюють своє ставлення до спадщини позитивізму, який домінував у європейській культурі понад століття. Всі вони скептично ставляться до "самообразу" позитивізму як "єдино законної філософії науки". Позитивізм в їхніх оцінках - це один з етапів розвитку філософії науки, який завершився у друг, третині XX ст. і залишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невирішених проблем. "Логіка наукового дослідження" Поппера і "Структура наукових революцій" Куна започатковують постпозитивістський етап в історії становлення філософії науки. Найхарактерніша особливість П. - філософський плюралізм. На відміну від позитивізму, він не намагається стати філософським монізмом. П. - багатоголосий дискурс, в якому консенсус з обговорюваних проблем не обов'язковий. Він можливий лише як один із багатьох станів дискурсу О. сь чому, порівнюючи різні стратегії П. (такі, напр., як фальсифікаціонізм Поппера, методологія дослідницьких програм Лакатоса, філософія наукових революцій Куна, філософія особистісного знання Полані, епістемологічний анархізм Фоєрабендата ін.), легко переконатися, що П. - це агоністика опонентів позитивізму, які піддають гострій і безкомпромісній критиці не тільки позитивістську філософську спадщину, а й позиції один одного. І все ж, незважаючи на гостре протиборство альтернативних стратегій П., їм усім притаманний ряд загальних рис: а) відмова від методології нормативізму, від пошуку "єдино правильної" і загальнообов'язкової філософії (епістемології, методології, логіки) науки; б) відмова від позитивістської ідеології демаркаціонізму; в) визнання пріоритету "історії науки" перед "філософією науки"; г) перевага проблематики, яка стосується аналізу виникнення, історичної еволюції фундаментальних наукових теорій і відхід від проблематики, пов'язаної з аналізом структури науки і шляхів її обґрунтування; д) особлива увага до "лінгвістичного повороту" у філософії та ініційованого ним оновлення методологічної культури; є) гострий інтерес до методології таких "наук про складність", як синергетика, нерівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія фракталів, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та ін.

Радищев, Олександр Миколайович (1749, Москва - 1802) - рос. письменник, філософ. Навчався у Ляйпцизькому ун-ті, зокрема у ляйбніціанця Платнера Ц. ікавився філософією Гельвеція, Дидро, Маблі, Локка, Пристлі. У філософсько-публіцистичному творі "Подорож із Петербурга до Москви" переконливо розкрив "нелюдське гноблення" та моральне приниження селян. За цю книгу засуджений до страти, яку було замінено засланням до Сибіру. У засланні написав філософський трактат "Про людину, її смертність та безсмертя", в якому наводить аргументи як за, так і проти безсмертя душі. Людина, її сутність, місце та роль у світі є центральною проблемою світорозуміння Р. Потужна тенденція до матеріалістичного (реалістичного) монізму поєднується у нього із значними елементами деїзму та дуалізму, з філософськими міркуваннями у дусі пантеїзму. Одним із основних законів природи є закон вдосконалення та самовдосконалення її форм; виходячи з цього, Р. стверджував спорідненість людини з усією живою та неживою природою. На засадах ідей трансформізму в поєднанні з еволюційними уявленнями Р. намагався протиставити метафізиці в її механіцистському та органіцистському варіантах принципи динамічної антропології та еволюціонізму. Суголосно тогочасному європейському Просвітництву обґрунтовував принципи народовладдя (демократії), республіканізму (антимонархізму), свободи слова та віросповідання. Пережив гостре розчарування наслідками Французької революції. Після смерті Катерини II був амністований, брав участь у роботі імператорської комісії з нового цивільного законодавства, пропонував проекти демократизації суспільства, створення правової держави, перебудови судочинства та правоохоронних органів. Покінчив життя самогубством.

[br]

Осн. тв.: "ЖитієФ.В. Ушакова"(1789); "Подорож із Петербурга до Москви" (1790);"Про людину, її смертність та безсмертя" (1792, опубл. 1809).