талант

ТАЛАНТ ( від грецьк. τάλαντον - терези) - яскраво виявлені здібності людини у певній сфері діяльності, міра актуалізації її особистості. Показниками таланту є продукти творчості - цивілізаційно-технічної чи духовно-культурної, які вирізняються оригінальністю та новизною. Особливості Т. вияскравлюються при зіставленні його з феноменом геніальності. Т., як правило, обмежений однією сферою діяльності, геній тяжіє до універсальності. За Гегелем, "талант є специфічною, а геній - загальною здатністю". Вейнінгер зазначає, що талановитість є спадкоємною, іноді родовою особливістю (музично обдарована сім'я Бахів), геній - це суто індивідуальний феномен (Йоганн Себастьян Бах). В залежності від своєї соціальної та моральної спрямованості Т. може мати як конструктивні, так і деструктивні вияви.

1) talent ( грошова одиниця)

2) talent ( хист)

ნიჭი, უნარი

istidat

1) bright; ( сонячний) garish; (про полум'я тж.) blazing; ( про фарби) rich

2) ( блискучий) brilliant, outstanding; striking, colourful; vivid

Гордієнко, Анатолій Терентійович (1937, с. Тимоновичі Чернігівської обл. - 1995) - укр. філософ. Закінчив історико-філософський ф-т КНУ їм. Т. Шевченка (1959), докт. філософських наук, проф., засл. діяч науки (1987). Тривалий час очолював від. сучасної зарубіжної філософії Ін-ту філософії НАНУ, працював заст. директора ін-ту з питань наукової роботи, очолював спеціалізовану раду по захисту канд. і докт. дис. Автор 125 наукових праць (з них 7 - індивідуальні монографії), присвячених дослідженню методологічних проблем естетичної теорії, філософії людини, аналізові соціально-філософських і соціокультурних концепцій, поширених на Заході у 70 - 90-х рр.

[br]

Осн. тв.: "Мистецтво, дійсність і свобода художньої творчості" (1966); "Суспільне життя і художній талант" (1972); "У боротьбі за людину" (1977); "В ідейних битвах сучасності" (1981); "Аксіологічна драма XX ст." (2000).

Григорій Саноцький (Григорій з Санока) (1406 - 1477) - укр.-польськ. гуманіст, церковний і політичний діяч, архієпископ Львівський. Започаткував ренесансно-гуманістичний етап у філософії України і Польщі. Його творчість визначалася характерним для ренесансного гуманізму критичним ставленням до авторитетів та самостійністю мислення. Дотримуючись вчення про двоїсту істину, виступав за унезалежнення науки від теології та розмежування світської і церковної влади. Г. С. був одним із тих гуманістів, які прагнули реабілітувати не тільки зневажувану феодальним суспільством фізичну працю, а й цілі соціальні верстви, зокрема купців, ремісників, міщан, які "приносять своєю працею пожиток суспільству". Визнавав рівність людей перед Богом, цінував більше талант, аніж родову шляхетність С. пираючись на ренесансне уявлення про людину як істоту, що поєднувала в собі духовну і тілесну природу, Г. С. обстоював всебічний гармонійний розвиток людини, її духу і тіла. З творчості збереглося кілька віршів і листів.

ЕТНОКУЛЬТУРА - культура, першоджерелом якої є колективна творчість даної спільноти, що включає спосіб життя, світогляд, мову, народне мистецтво. У сучасних суспільствах Е. не існує відокремлено від професійної ("високої") культури і є її складником; цей складник у вигляді "етнічного осердя" значною мірою визначає самобутність національної культури в сучасних державах. У найширшому значенні Е. - це "життєвий світ", який обіймає все, що дана спільнота колективно створює (на додаток до природного оточення): спосіб поведінки, суспільні установи, спосіб виробництва, мову, етносимволіку, міфи, ритуали, художню творчість тощо. Спільнота творить свій "життєвий світ" у нехай обмеженому, та все ж наявному просторі свободи: хоча природне оточення і впливає на характер Е. (бо Е. має бути "вбудована" в природне оточення), але воно суворо не визначає особливостей Е. Це і є найглибшим джерелом унікальності будьякої Е. та причиною відмінностей в Е. тих спільнот, які існують в однакових природних умовах. Навіть на початкових стадіях творення Е. важливу роль відігравало індивідуальне навчання (передача знань та умінь від батька чи матері до дитини). Крім того, такий, безперечно, значущий чинник у творенні Е., як індивідуальний талант також зазнавав впливу спільноти. Значення терміна "Е." залежить, зрештою, від того, в якому значенні застосовується термін "етнос". Етнічні утворення зазнавали та зазнають історичних перетворень, у ході яких успадкування (традиції) модифікуються.

КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИКИ - основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В К.е. як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного відношення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. К.е. не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Система категорій, як зміст естетичної теорії, є мінливою, конкретно-історичною, має культурно-регіональні та національні особливості. Розвиток та розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок як розвитку естетичної та художньої практики, так і розвитку наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу К. е., якщо воно містить в собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. К. е. мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури С. учасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. К.е. структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином: 1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія. 2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво. 3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії. 4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація. 5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль. 6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво. 7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо). 8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип. 9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло. 10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль. 11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування. Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

КОМІЧНЕ ( від грецьк. κομικόζ - смішний) - метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом К. є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв'язання комічного конфлікту. К. передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. К. є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. К., як і трагічне, пов'язане із свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав, що загальне підґрунтя К. - це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Суперечність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії. За визначенням Канта, гумор у позитивному» значенні є здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою (коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, проте дотримуючись певних принципів розуму) М. аркс пов'язує К., як і трагічне, з діалектикою історичного процесу, де К. характеризує певні фазиси світової історії. Якщо причиною трагічного є незнання, помилка, то головним джерелом К. є облуда, свідоме чи несвідоме наслідування дійсно героїчних зразків З. відси виникає самопародія, театралізація, переодягання в історичні костюми. К. найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначнії неважливі цілі здійснюються з надто поважним виглядом та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого й не втрачає, позаяк вона бажала чогось справді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно не здатний до цього. Комічні ситуації створюються і через випадкові обставини, збіг протилежних інтересів і характерів С. міх є необхідним елементом К., завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело К. - це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини. К. є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, іронія, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання вад у людині та в соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людини про себе, засобом ствердження ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

Мо-Цзи (468, або 478,480 та ін., царство Лу - 376, або403, 395, 392 та ін. дон.е.) - стародавньокит. мислитель, політичний діяч, засновник моізму (мо цзя). Вивчав конфуціанські ідеї, але відійшов від них і пізніше різко критикував. Створив власну концепцію, багато у чому протилежну конфуціанській. Погляди М.-Ц. викладені в книзі "Мо-цзи" ("Трактат учителя Мо"), яка являла собою результат колективної праці моїстів протягом декількох століть. М.-Ц. виходив із критики політичних і соціальних відносин, що склалися в сучасному йому суспільстві. Головною причиною "безладу в Піднебесній" вважав відсутність у людей поваги, любові один до одного. Наслідком цього є те, що кожний здійснює вчинки, виходячи із власних бажань та вигоди. М.-Ц. розрізняв "загальну" та "окрему" любов: "окрема", або корислива, любов є великим злом для Піднебесної; тільки в "загальній" любові знаходиться істина. Еталоном "загальної любові" М.-Ц. вважав Небо, бо воно "велике і безкорисливе", "не розділяє малих та великих", "годує всіх". Основне завдання людини - виконувати бажання Неба: "Небо бажає, щоб люди допомагали один одному". Поняттю "Небо" надається теїстичне значення: воно - критерій розмежування добра і зла, все бачить і чує, знає вчинки всіх людей та неодмінно карає тих, які "порушують його волю". У політичних поглядах М.-Ц. центральною є думка про залучення до справ правління державою "доброчесних" людей. При цьому він обстоює тезу "шанування талантів", згідно з якою "мудрі люди" повинні висуватися на високі посади, незалежно від їхнього походження. Пропонуючи дотримуватися "економії у витратах", зокрема "економії при похованнях", критикував конфуціанців за їхню ритуалізацію життя, яка потребує великих витрат за рахунок добробуту народу А. нтиконфуціанський характер мають і висловлювання М.-Ц. "проти долі", сенс яких у запереченні напередвизначення в житті людини, адже людина сама є творцем своєї долі; наполегливою працею вона сама повинна досягти удачі, не роблячи при цьому зла іншому. Вчення М.-Ц. мало великий вплив у Китаї в IV - III ст. до н. е.

Пекалід (Пенкальський, Пенкаля), Симон (бл. 1567, Олькуш побл. Кракова - після 1601) - укр.-польськ. гуманіст, поет. Закінчив Краківський ун-т (1585 - 1589), де отримав ступінь бакалавра. Пізніше став придворним поетом князя К. Острозького. Відомі його твори латиною "Острозька війна" (1600) та "Епітафія на честь І.Ф. Гербурта і Є. Заславської із Острозьких" (1601). "Острозька війна" П. - поетичний твір, у якому розкрито історичні події, пов'язані з придушенням К. Острозьким та його сином Янушем селянсько-козацького повстання під проводом Криштофа Косинського. Поема має яскраво виражений ренесансно-гуманістичний характер. Це знайшло вияв у авторській інтерпретації історії як послідовного викладу у часі діянь визначних особистостей, а не як наперед визначеного Богом процесу, де роль людини зводиться до мінімуму; в утвердженні думки про спроможність людини своїми силами за допомогою доброчесності або доблесті піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя; у поцінуванні людини не лише за шляхетність походження, соціальний статус чи багатство, а й за довершеність фізичних і моральних сил, благородство, талант; у заклику дбати не лише про свій гаразд, а й про суспільне благо; в обстоюванні ідеї справедливості, релігійної толерантності, свободи. Будучи прихильником монархічної форми правління, П. розглядав державу як очолювану королем природну організацію людей, що складається з різних станів, кожний з яких посідає відповідне місце в соціально-політичній ієрархії.