КСЕНОФАН

див. Ксенофан із Колофона

Ksenofan

Xenofanes z Kolofonu

Xenofanes

Ксенофан із Колофона (570 до н. е., Іонія - після 478 до н. е.) - давньогрецьк. мислитель, предтеча елейської школи. Після захоплення Іонії персами (540 до н. е.) емігрував до Італії, де близько 70 років жив у блуканнях. К - перший критик еллінської культурної традиції: висміюючи узвичаєні і загальновизнані релігійні погляди, він спростовує антропоморфізм в уявленнях про богів, обстоює ідею єдиного всемогутнього Бога, позбавленого людиноподібних рис. (Він всеприсутній, усюди рівний Собі, нерухомий, незмінний, вічний.) Ознаки ксенофанівського розуміння Бога відбилися у Єдиному Парменіда. У філософії К. вперше віднаходимо принципове для елеатів розрізнення знання і гадки (опінії): "Ми нічого вірогідно не чуємо і не бачимо, а завжди лише гадаємо. Істину ж знає, мабуть, тільки Бог". К., фактично, сформулював проблему меж і вірогідності пізнання. У поваленні усталених культурних авторитетів (якот Гомер, Гесіод, узвичаєні погляди й уявлення) та в апелюванні до раціональної здатності мислення К. передує софістам. Античні скептики також вбачали у К. близькі їм мотиви.

ДОСОКРАТИКИ - загальна назва еллінських філософів, котрі жили і творили до Сократа. Доба Д. зазвичай розглядається як перший період історії античної філософії, для якого є характерним розвиток філософської думки у формі космогонічних концепцій. Головна проблема досократичних вчень - виникнення і будова світоустрою, внаслідок чого добу Д. називають також епохою ранньофілософських космогоній. Період починається творчістю Фалеса (початок VI ст. до н. е.) і завершується діяльністю останніх Д. - Зенона, Емпедокла, Анаксагора. Досить поширеним було віднесення до числа Д. також софістів, а інколи й Демокрита Ц. ей погляд не є виправданим ані з точки зору хронології (софісти є сучасниками Сократа, деякі - як от Горгій - на десятки років пережили його; це стосується і Демокрита), ані з огляду на зміст їх філософських вчень (атомізм Демокрита уособлює у собі глибинну трансформацію і перегляд спільних для досократиків метафізичних очевидностей, а софістичні концепції за своєю проблематикою і підходами співзвучні ідеям Сократа). Натомість, змістовним критерієм для розмежування перших епох античного філософування є не особистість, а інтелектуальна творчість Сократа - т. зв. "сократичний поворот" у філософському мисленні, коли його головною темою стає не космогонічне питання (генезис Космосу), а проблема людини. Сократичний поворот прокладає ме.жу між періодом ранньофілософських космогоній (Д.) і класичною еллінською філософією. Софістам у цій теоретичній трансформації мислення належить не менш значна роль, аніж Сократу. У філософії досократичної доби виділяють дві гілки: іонійську філософію (Мілетська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен; Геракліт; виходець з Іонії, перший афінський філософ Анаксагор) та італ. філософію (Піфагор і піфагорійці; Ксенофан та Елейська школа - Парменід, Зенон, Мелісс; Емпедокл). Наявність цих двох гілок пов'язана передусім з історичними, а не суто інтелектуальними чинниками. У 546 р. до н. е. персидський цар Кір захоплює Лідійське царство і поступово підпорядковує своїй владі еллінські поліси на західному малоазійському узбережжі (Іонію). У відповідь на встановлення влади персів (яка стає вкрай беззастережною після придушення повстання іонійських полісів 500 - 495 рр. до н. е.) відбувається широка еміграція з іонійських міст у грецьк. колонії - передусім до Пд. Італії і Сицилії (т. зв. "Велика Греція"). Характерно, що перші італ. філософи (Піфагор, Ксенофан) є уродженцями Іонії. У вирішенні питання про генезис і будову світоустрою Д., попри розмаїтість їх учень, поділяють певне коло спільних онтологічних очевидностей. До їх числа слід віднести: аналіз буття у вигляді вирішення космогонічної проблеми; уявлення про генезис світу як перехід від хаосу (невпорядкованого стану буття) до Космосу (цілісний і впорядкований світоустрій); виокремлення проблеми достеменного (справжнього) буття та інтуїція достеменного буття як Єдиного, протиставленого оманливому навколишньому світу Множинного (розмаїття речей); пріоритет умоглядності як способу досягнення істинного знання, на противагу хибності почуттів; невід'ємність законів людського буття від законів всесвіту.Головний концепт досократичних космогоній - єдиний першопочаток буття, який синтезує в собі низку функцій, визначальних щодо наявного світу (Космосу) В. ін є 1) тим, з чого виникає світ (генетичний початок); 2) тим, чим є у своїй основі і з чого складаються всі речі (субстрат всього сущого); 3) тією силою, дією якої утворюється Космос (породжувальна причина); 4) буттям у власному сенсі слова, в яке "повертається" світ із закінченням свого існування у вигляді розмаїття окремішних форм. Загальним вектором розвитку космогоній Д. є відокремлення від первинної субстанції світовпорядкувальної сили як окремої онтологічної сутності (Нус на противагу Суміші в Анаксагора).

     Ξενοφάνης

    - ους (ᾰ) ὅ Ксенофан (родом из Колофона, философ второй половины VI в. до н.э., основатель Элейской философской школы) Plat., Arst., Plut., Diog.L.

м.; ист.

ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА - антична філософська школа V ст. до н. е., отримала назву від м. Елея (Пд. Італія), де мешкали майже всі її представники. Предтечею Е.ш. вважається Ксенофан, а засновником - Парменід, який виклав засадничі ідеї вчення в поемі "Про суще". Інші представники - учень Парменіда Зенон Елейський та самосець Мелісс. На відміну від інших ранньофілософських космогоній (мілетців, Геракліта, Анаксагора тощо), елеати не визначають першопочаток сущого у вигляді певної субстанції - води, вогню, суміші тощо. Спільне всім досократикам усвідомлення того, що дійсне буття є єдине, вони перетворюють на сутнісне визначення сущого, яке постає у вигляді Єдиного (Одного). Через елейське поняття "Єдине" здійснився перехід від метафоричних і наочних уявлень про достеменне буття, характерних для інших досократичних космогоній, до цілковито умоглядної його версії. Ознаки Єдиного виводяться з самого поняття буття: воно вічне, незмінне, не має частин, завжди дорівнює собі, суцільне, безперервне, нерухоме тощо. Світ у вигляді розмаїття багатьох різноякісних речей, що виникають, змінюються, зникають, постає лише у межах чуттєвого сприйняття і є оманливим. Лише буття є, небуття немає, і це буття є Єдиним. В Е.ш. вперше формулюється принцип тотожності мислення і буття: буття є мислимим, а те, що немислиме, не існує В. ідтак мислення отримує значення того способу і критерію, яким засвідчується буття у його достеменності. Парменід виділяє і протиставляє два види пізнання: докса (гадка, опінія), яка спирається на чуттєву даність речей, і знання, яке засновується на здатності мислення та є продуктом логічного умовиводу. Лише знання містить істину і здатне репрезентувати справжній зміст сущого. Докса придатна лише для орієнтації людей в ілюзорному світі множинних речей С. правою Зенона стала передусім розробка аргументів на підтвердження вірності парменідівського вчення. Він сформулював численні апорії (ускладнення), які виникають у разі припущення реальності руху і множинності. Найбільш відомі чотири апорії проти руху. Саме від Зенона бере початок практика логічного доведення філософських тверджень, через що Аристотель і називає його засновником діалектики. Останній із представників Е.ш. - Мелісс систематизував і виклав прозою (на відміну від Парменіда) елейське вчення, додавши до нього тези про необмеженість та безтілесність Єдиного. В Е.ш. онтологія звільняється від оболонки космогонії і набуває вигляду умоглядного вчення про сутність і достеменність буття. Не менше значення діяльність Е.ш. мала й для становлення філософського методу. В опонуванні елейським апоріям виникає як атомізм Демокрита, так і теоретична фізика Аристотеля. Значний вплив онтологія елеатів мала на вчення мегариків.

Парменід із Елея (бл. 540/515, Пд. Італія - після 480 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, засновник елейської школи. Написав для рідного міста закони, що виявилися дуже вдалими. До занять філософією навернутий піфагорійцем Амінієм, але розвиває мотиви Ксенофана (у котрого також навчався). Своє філософське вчення виклав у поемі "Про суще (природу)" (назва пізніша), від якої збереглося близько 160 віршів і, зокрема, вступ. Сюжет поеми: юнак, який жадає знання, зустрічає богиню Справедливості (Правди) - Дике. Вона розповідає йому про два шляхи: шлях знання, на якому отримуєш достеменну істину про суще, і шлях гадки (опінії), на якому можливі лише вірогідні уявлення, що ніколи не є достовірними. Як і інші досократики, П. вирішує проблему достеменно існуючого, справжнього буття А. ле, на відміну від них, рішення знаходить не у конкретних субстанціях (Воді, Повітрі, Вогні тощо). П. порушує питання про достеменне буття, яким воно є за власними визначеностями. Його вчення містить те, що засвідчує сама думка (логос), котра мислить буття. П. є зачинателем строгого мислення, цілковито умоглядної метафізики, яка виводить свої положення із самої думки. Отримане таким чином вчення П. про істинно суще можна звести до п'яти головних положень: 1) Лише буття існує, небуття немає. Це висновок з аналізу двох можливостей мислення, що відкриваються на першому шляху, визначеному Дике. Одна можливість, яку обирає П., - з необхідністю є буття. Друга - з необхідністю є небуття, її П. відкидає: адже те, чого немає, не можна ані пізнати, ані висловити. У свою чергу, заперечити реальність буття не можна, не знаючи його, а це передбачає його як існуюче. 2) Буття у своїй достеменності є Єдине, одне, тобто таке, що всюди дорівнює собі і охоплює все існуюче. Відтак Все є одне, Єдине. 3) Властивості Єдиного протилежні якостям, що їх мають чуттєві речі у світі Множинного Є. дине не виникло, не зникне, перебуває вічно (нескінченне), цілокупне, нерухоме, незмінне, гомогенне, не має порожнин (тобто не містить у собі небуття). П. уподібнює його довершено круглій Кулі, кожна точка якої рівновіддалена від центра. Цією метафорою виражається собірівність, безперервність, суцільність та рівноякісність буття (Єдиного). 4) Думка і буття є одне й те саме: мислення підтверджує суще у його буттєвості, а що виявило свою немислимість, не може існувати. На цій підставі спростовується як достовірність свідчень, так і припущення реальності небуття. Умоглядне мислення (логос) отримує значення критерію, яким засвідчується саме буття - суще у його достеменності. 5) Існують два шляхи пізнання: шлях знання, на якому буття постає як Єдине; шлях гадки (грецьк. "докса"), що представляє світ як Множинний і відповідає чуттєвому досвіду. Дане фундаментальне розмежування - умоглядно достовірного знання, з одного боку, і оманливого чуттєвого досвіду, що акумулюється у гадці (опінії), з іншого, - в різноманітних формах відтворюється у західній філософській традиції аж до сьогодення і становить засадничий принцип мислення у її межах. Однак IL, у повній відповідності до ксенофанівської настанови, не відкидає шлях опінії. Після викладу вчення про Єдине (достеменне буття) він подає розлоге вчення про генезис світу чуттєвих речей (Множинного). Всі речі виникають з двох елементів - вогню (активного) і землі (пасивного). Космогонія - це лише вірогідне знання, але воно теж необхідне, відповідаючи природі видимих речей. Учень П. Зенон Елейський сформулював низку аргументів, якими доводить істинність вчення П. про Єдине на противагу свідченням почуттів (див. Зенон Елейський, Елейська школа, досократики). Осн. тв.: "Про суще".

ТОТАЛЬНІСТЬ ( від лат. totus - увесь, цілий) - категорія для характеристики буття як повноти, єдності багатоманітності його проявів. Кант, включивши в свою таблицю категорій "Т.", визначив її як "множину, що розглядається як єдність". Рос. релігійна філософія для тих самих цілей використовувала поняття "соборність" (Хомяков), "Багатоєдність" (Карсавін), "моноплюралізм" (Бердяєв) та ін. Центральною категорією філософії В. Соловйова була "всеєдність", що спиралася на давню філософську традицію. Ще Ксенофан казав, що "усе єдине", йАнаксагор - що "у всьому є частина всього". Християнські містики використовували поняття "плероми" для означення сутності у повному обсязі і множинну єдність, завершену цілокупність. Ці ідеї розвивав Кузанський, пізніше - Гегель. Останній визначав Т. як єдність, що, розгортаючись у собі, зберігає себе. У синхронічному плані Т. виступає як ціле, що може існувати у формі системи, структури, конструкції тощо, як єдність частин у вигляді функціональних компонентів, структурних і конструктивних елементів та ін. В діахронічному вимірі Т. постає як збереження самоідентичності явищ у перебігу їх змін і розвитку. Проблема Т. включає проблему цілісності, але у ній на першому місці стоїть не статика, а динаміка, не сталі структури, системи і функціювання стійких компонентів, а єдність процесів. Необхідність розрізнення цілісності і єдності (повноти) певного мірою була усвідомлена в нім. класичній філософії (Шеллінг, Гегель), де ціле розділялося на неорганічне і органічне (таке, що саморозгортається). Така диференціація в подальшому стала нормою, причому інтерес до органічного цілого зростає; у психології у зв'язку з вивченням ментальних процесів через призму поняття гештальту, в культурології і етнографії - як результат дослідження реальних етнічних, мовних, духовних, побутових та інших еволюцій, в соціології як намагання зрозуміти Соціальну динаміку через гру випадковостей, у методології науки - в контексті сприйняття комплексу наукових знань як цілісного живого організму, де нові факти, отримані в одному місці, впливають на всю наукову систему і змінюють н. Т. - не нерухома маса, вона не зводиться до єдності одноманітного буття-ніщо, позбавленого різноманітності та суперечностей. Т. - завжди індивідуалізована; це не статика і безвиразне функціювання, а трансформації і оновлення.