тарас+шевченко

Шевченко, Тарас Григорович (1814, с. Моринці, Черкащина - 1861) - укр. поет, художник та мислитель. Акад. Петербурзької Академії мистецтв (з 1860 р.), один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, політичну програму якого (міжнародна слов'янська федерація республікансько-демократичного типу) поділяв і в пізній період творчості Н. а формування філософського світогляду Ш. визначальний вплив мали християнська провіденціалістська сотеріологія, а також історіософія укр. ("Історія Русів") та польськ. (Міцкевич) романтизму з притаманною цій останній концепцією духовного месіанства поневоленого народу, що своєю історичною покутою покликаний вивести людство в есхатологічний план буття. В укр. інтелектуальній історії переломове значення мала вперше сформульована Ш. ідея нації як духовного континууму "мертвих, і живих, і ненарожденних" ("Посланіє"). Порівняно з виробленою нім. класичним ідеалізмом, вона відзначається, по-перше, цілковитим ігноруванням державного і недержавного ("історичного" й "неісторичного") способів існування нації (що було особливо актуальним для пробудження укр. національної свідомості), а по-друге, нелінійним (циклічним) розумінням національної духовної тяглості як такої, в якій не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки - за долю предків (посмертну). Загалом же ставлення НІ. до нім. ідеалізму (як і до всяких чистих форм раціонального пізнання) було незмінно критичним: у центрі його світогляду стоїть моральне переживання конкретної людини, тож єдино адекватним способом пізнання для III. виступає не теоретична філософія, а міф. Протоекзистенціалістські ідеї Ш., споріднені з етичним ученням його сучасника К'єркегора, становлять найоригінальнішу частину його філософського спадку. Відповідно і в своїй філософії історії Ш. переносить наголос із головної для кирило-мефодіївців проблеми - покути - на проблему вини, причому зарівно ката, що зазіхає на цілість чужого існування, як і жертви, що, втрачаючи волю до життя, впадає в "нежитіє" - "сон", рівний відмові від себе (співвідношення між цими двома моделюється Ш. у "Кобзарі" через взаємини "неситої" Рос. імперії та колонізованої нею України зі "сплячою" волею). Відтак поневолювачі ("царі" зі своїми функціонерами) й поневолені ("раби") різняться між собою як вільні й мимовільні злочинці-боговідступники, а земна історія людства постає звихненням первісного божого задуму, до якого має повернутися через очищення Словом (Сином). Саме Син і Мати є для Ш. центральними постатями майбутнього "оновленого" християнства, звільненого від синодально-православного "ідолопоклонства". Чижевський вважав христоцентризм Ш. прямим вислідом його антропоцентризму, проте пізніші дослідження (Грабовича, Плюща) показали, що такий христоцентризм слід пов'язувати насамперед із дисидентською як щодо візантійського цезарепапізму, так і щодо католицького папоцезаризму, близькою до реформаційно-протестантської (за Грабовичем, міленарною) екуменічно-християнською позицією Ш. В цілому ж проблема релігійного світогляду Ш., його джерел, характеру та еволюції залишається в філософському шевченкознавстві найменш дослідженою.

[br]

Осн. тв.: "Повне зібрання творів". У 6 т. (1963-1964).

Шевченко, Володимир Ісакович

Шевченко, Тарас Григорович

див. Шевченко, Тарас Григорович

Євшан, Микола (Федюшка, Микола Останович) (1889 - 1919) - літературний критик, автор низки праць, в яких ґрунтовно висвітлені проблеми філософії та естетики т. зв. раннього укр. модернізму, оновлення укр. національної культури. Спираючись на ідеї Фіхте, Ніцше, Гюйо, Є. надавав вирішального значення у творчому процесі діяльно-вольовому началу - непересічній індивідуальності (на кшталт ніцшеанської надлюдини), котра здатна вибудувати споріднену з релігійним світом естетичну реальність, де долається прірва між життям та ідеалом. Така культурна реальність має стати питомим середовищем, в якому формується "культурно-національний тип, тип національного героя" - мобілізуючий центр "свідомого українства". В гострій полеміці з просвітянством і народництвом традиційного українофільства друг. пол. XIX - поч. XX ст. Є. обстоював принципи функціональної повноцінності і самобутності укр. культури, але наголошував на її відкритості до європейських впливів. Є. досліджував творчість Шевченка як поета і мислителя. Разом з однодумцями з ж. "Українська хата" Є. пропагував твори Лесі Українки, Коцюбинського, Винниченка, інших письменників-новаторів, яких не приймала "народницька критика". Переклав укр. мовою "Промови до німецької нації" Фіхте.

[br]

Осн. тв.: "Під прапором мистецтва" (1910); "Тарас Шевченко" (1913); "Проблема творчості" // Сучасність. - 1996. - № 3 - 4 ; "Національне виховання" // Україна. - 1991. - № 9.