он+из+мюнхена

Кульчицький, Олександр Шумило фон (1895, с. Скалат Тернопільської обл. - 1980) - укр. філософ, автор численних праць зі світоглядової, гносеологічної та психологічної проблематики, публікацій з етнології, педагогіки, літературознавства, германістики. Вивчав філософію, психологію та германістику у Львівському ун-ті та Сорбонні. У 1930 р. захистив дис. "Релігія у вченні Ренана", у 1930 - 1932 рр. спеціалізувався з педагогіки у Краківському ун-ті, 1940 р. вимушено емігрував. Згодом працював в Ін-ті психології і психотерапії Мюнхена О. д 1945 р. - проф. психології, згодом філософії Українського Вільного ун-ту О. д 1951 р. проживав у Парижі (член управи Наукового товариства ім. Шевченка). Теоретичні засади досліджень К. формувалися під впливом структурної психології, філософії Шелера, Бергсона, Гартмана, Муньє, особливо - Канта й Сковороди. Пошуки філософської концепції людини приводять К. до переконання, що адекватним методом осягнення людської суті є персоналізм; з огляду на це, К. є автором оригінальної концепції укр. персоналізму. Поєднуючи геопсихічні, расово-психічні, соціопсихічні, культурно-психічні чинники формування українства, особливо під кутом зору глибинної психології, К. розробляє філософсько-антропологічну характерологію укр. людини. Він акцентує на відносній перевазі емоційної, "ендотимної" підвалини та кордоцентризму над екстравертними виявами персональної надбудови. Відіграючи позитивну роль у внутрішньому збагаченні людини, ця тенденція водночас пов'язана зі слабкістю вольового начала. Однак, враховуючи відносну піддатливість колективної підсвідомості укр. людини, К. обстоює постулат щодо можливості внутрішніх психічних змін, пов'язаних з перебудовою політичних та історичних обставин у бік стимуляції та зміцнення раціонально-активних світоглядних настанов. Пізно виступивши на арену світової історії, укр. людина має, на думку К., кращі дані оминути помилки Заходу та оптимально завершити синтез різних психічних шарів і смуг. Тяжіння до світоглядової центрації предмета філософії та до персоналізму дозволяє твердити про певну подібність філософських уподобань К. та світоглядово-антропологічних тенденцій, започаткованих вітчизняними філософами-шістдесятниками.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до філософії" (1946); "Нарис структурної психології" (1949); "Основи філософії і філософічних наук" (1949); "Введення у філософічну антропологію" (1973); "Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна синтеза" (1985).

Льовіт, Карл (1897, Мюнхен - 1973) - представник сучасної нім. філософської антропології. В ун-тах Мюнхена та Фрайбурга вивчав філософію і біологію. Од 1952 р. - проф. філософії у Гейдельберзькому ун-ті, де він займався історичною і соціальною антропологією, історією філософії. Філософська концепція Л. ґрунтується на теоретичних засадах феноменології пізнього Гу есер ля і Шелера, а також на антропологічних ідеях Feme. Людину він розглядав як природну істоту у континіумі природного світу; аналізував питання про специфічну гуманність людини, відштовхуючись від положення про її трансцендентну сутність. Для історико-філософських праць Л. характерним є зосередження на фундаментальній проблемі про співвідношення "Бог - світ - людина". Праці пізнього періоду присвячені розгляду проблеми смислу людського буття у цілісності світу. Л. прагнув розробити нову орієнтацію для сучасної людини на засадах екзистенційно-антропологічного й екологічного розуміння гуманізму.

[br]

Осн. тв.: "Індивід у ролі співлюдини" (1929); "К'єркегор та Ніцше. Або філософське та теологічне подолання нігілізму" (1933); "Смисл історії" (1949); "Гайдеггер; Мислитель смутного часу" (1953); "Знання, віра та скепсис" (1959); "Бог, людина та світ у метафізиці від Декарта до Ніцше" (1967).

Фромм, Еріх (1900, Франкфурт - 1980) - нім.-амер. психолог та філософ. Вивчав соціологію і психологію в ун-тах Гейдельберга, Франкфурта й Мюнхена, емігрував у США в 1933 р. Ф. - один із головних представників Франкфуртської школи (критична теорія, або неомарксизм) та засновників неофройдизму. Позиція Ф. формується на основі синтезу психоаналізу, марксизму, філософської антропології та екзистенціалізму. їй властива гостра критична спрямованість щодо сучасного суспільства (критика відчужених форм соціальності, як-от: споживацтво, деперсоналізація, дегуманізація тощо). Ф. не створює єдиної соціально-філософської теорії, але його праці об'єднує близькість теоретичних мотивів та настанов, а також послідовно обстоюваний гуманістичний соціальний ідеал. Піддає критиці натуралістичні засади фройдівської концепції особистості Н. а противагу біологізму Фройда, висуває принцип соціального детермінізму. У центрі уваги Ф. - ситуація людини у суспільстві - той екзистенційний конфлікт та роздвоєність особи, які виникають внаслідок необхідності самовизначитись у чужому для особистості світі. Різні стратегії їх розв'язання фіксує поняття соціального характеру (опосередкувальна ланка між психікою особи та структурою соціальності). Ф. виділяє п'ять форм соціалізації людини: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм та любов, яким відповідають п'ять способів адаптації до соціуму: рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний. Перспективу людського розвитку вбачає у перетворенні сучасного "хворого суспільства" на засадах створення умов для самовдосконалення і реалізації творчого потенціалу людини ("гуманістичний радикалізм" на основі домінування любові до життя).

[br]

Осн. тв.: "Втеча від свободи" (1941); "Людина для себе" (1947); "Анатомія людської деструктивності" (1973); "Мати чи бути" (1976).

Ясперс, Карл (1883, Ольденбург - 1969) - нім. філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму. Вивчав право в ун-тах Гейдельберга і Мюнхена, медицину - в ун-тах Берліна, Геттингема, Гейдельберга. В1908 - 1915 рр. працював у психіатричній клініці Гейдельберга, з 1922 р. - проф. філософії Гейдельберзького ун-ту, в 1937 - 1945 рр. був усунутий (в зв'язку з приходом до влади націонал-соціалістів) від викладацької діяльності, в 1948 - 1961 рр. - проф. філософії Базельського ун-ту. За Я., філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, "висвітлити екзистенцію" та здійснити "стрибок до безумовного буття". В концепції Я. буття має потрійне значення: 1) предметне буття або "буття-у-світі"; 2) екзистенція або людська самість, яка не може бути об'єктивованою; 3) трансценденція як "охоплююче" - незбагненна межа будь-якого буття і мислення. У відповідності з цим членуванням мислення проходить різні стадії і виконує різні функції: 1) мислення перед лицем "буття-усвіті" як "орієнтація у світі"; 2) мислення перед екзистенцією як "висвітлення екзистенції"; 3) мислення перед лицем трансценденції як "метафізика", яка прагне виразити свій невимовний предмет за допомогою "шифрів". Останній етап і є власне етапом філософування, який пов'язує людину з розумінням Бога. Філософія, за Я., не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Головним предметом філософії, за Я., є людина та історія як перший вимір людського буття. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції виконує поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як певної людської долі, так і певної епохи. Досліджуючи людину в її екзистенційному вимірі, подібно до Канта, Я. вичленовує різні рівні людського "Я": 1) "Я" емпіричне або емпіричний індивід як частина природи; 2) "Я" предметне або "свідомість взагалі", яка є умовою можливості людського буття або предметності як такої; 3) "Я" як рівень розуму або духу, визначальною рисою якого є цілісність мислення. Саме "Я" предметне або "свідомість взагалі" є передумовою комунікації, яка, за Я., дозволяє встановити зміст філософування: тільки та філософія є істинною, яка є комунікативною. Завдяки комунікації людина може віднайти саму себе або свою самість, встановити екзистенційне відношення між людьми як відношення "Я - Ти" та усвідомити саме буття. Тим самим філософія у Я. набуває етичного забарвлення, акцентуючи увагу не на гносеолого-методологічних проблемах, а на взаємозв'язку між людьми, де головну роль виконують поняття "свобода", "вірність" "самим-собою-буття", "воля до комунікації". Результатом філософування, за Я., є філософська віра, яка, на відміну від релігійної, ґрунтованої на істині Одкровення, є результатом розмислу. Поняття "філософської віри" об'єднує різні аспекти проблеми "розум і екзистенція". Як вважає Я., існування трансцендентного - як особливого роду буття - не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція - єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, по відношенню до якого розум і віра співпадають. З позицій філософської віри Я. намагається дати інтерпретацію світового історичного процесу Н. а його думку, людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, хоча науково обґрунтувати цю тезу, як і протилежну їй щодо того, що різні культурні утворення абсолютно незалежні один від одного (Шпенглер), неможливо; у неї можна тільки вірити. Світова історія, за Я., створює загальнолюдську "комунікацію", можливість якої забезпечується "наявністю в певний історичний період "вісьового часу" (VIII - III ст. до н. е.), або "вісьової епохи" - епохи зародження світових релігій і філософії, коли людство вперше усвідомило себе і своє відношення до світу, поставило "останні питання буття" про смертність, конечність свого існування і усвідомило своє безсилля перед ними. Істинне духовне життя народжується перед лицем "абсурдних ситуацій", які змушують людство осмислити своє існування в світі, що виводить спілкування людей на екзистенційний рівень.

[br]

Осн. тв.: "Психологія світоглядів" (1919); "Духовна ситуація часу" (1932); "Філософія". У З т. (1931 - 1932); "Ніцше і християнство" (1946); "Про європейський дух" (1946); "Про істину" (1947); "Витоки історії і її мета" (1948); "Філософська віра" (1948); "Розум і екзистенція" (1949).